Історія України: з чого почати знайомство

Огляд кращих книг з історії України від журналіста і письменника Дмитра Шурхало

Знайомитися з багатовіковою історією не обов'язково в хронологічному порядку. Але ось огляд заслуговують уваги книг про історію України все ж краще почати від витоків. У цьому і подальших оглядах перевага буде віддаватися тим книгам, які легко знайти на прилавках книжкових магазинів та/або в Мережі.

1) Тим, хто хоче розвинути свої уявлення про нашої давньої історії, варто звернути увагу на "Нариси початкової русі" (саме так, з маленької літери) Олексія Толочка (не плутати з Петром Толочко).

Якщо більшість наших знань про вітчизняну давнину базується на літописній "Повісті тимчасових років", то розповідь Толочко починається з детального розбору того факту, що на написану на початку XII століття літопис не варто покладатися, як на достовірне джерело.

Далі автор подає власну інтерпретацію історії VII-X століть, спираючись на арабські і візантійські свідоцтва (також представлені дані археології). У підсумку виходить, що русь - це різновид вікінгів-варягів, які спеціалізуються на торгівлі рабами, яких вимінювали-"віджимали" у слов'янських князів. Таке ранньосередньовічні подобу Ост-індійської кампанії, штаб-квартира якої в підсумку виявилася в Києві.

Проте в результаті виниклих економічних проблем (на Сході кудись різко пропадає срібна монета), "акціонерна компанія" вимушено трансформується в державу з усіма належними в той час атрибутами. Загалом, незвичайна, але цікава і аргументована інтерпретація вітчизняної історії

2) Більш традиційний погляд на ранню історію викладено в науково-популярній роботі історика Леоніда Залізняка "Походження українців: між наукою та ідеологією". Тут у стислому вигляді і в науково-популярній формі розповідається про трьох концепціях українського етногенезу, починаючи з трипільців та аріїв, яких, якщо і можна назвати предками українців, то надто далекими.

А що стосується трипільців, то вони, швидше, залишили слід в нашій матеріальній культурі, ніж у генофонді. Ще більше уваги тут приділено раннеславянскому і киеворуському періодів, а також особливостям взаємовідносин Києва зі своїми провінціями, на територіях яких тепер існують Білорусь і Росія.

3) В силу об'єктивних причин, ніж історія давніша, тим більше в ній місця для інсинуацій. У цьому контексті корисно ознайомитися зі збіркою статей українських істориків "Новітні міфи та фальшивки про походження українців", які популярно пояснюють, чого в українській історії точно не було і чому розповіді про "священну Аратті" або "Велесовій книзі" варто сприймати з іронією, а не благоговінням.

Треба визнати, що іноді фальсифіковані "першоджерела" неслабо підігрівають інтерес до своєї історії. Так було з "Краледворской рукописом" в Чехії або з "Поемами Оссіана" в Шотландії. Але закладати їх у фундамент своїх історичних знань і уявлень все ж не варто.

4) "Майже вся" історія від одного автора.

Тим, хто хоче знати українську історію в подробицях, безумовно, слід читати "Історию України-Руси" Михайла Грушевського. Але - по секрету вам скажу - далеко не кожен кандидат історичних наук осилив всі 10 томів цієї фундаментальної праці, розповідає про процеси та події на території України з найдавніших часів до 1659 року.

До речі, серед істориків побутує легенда, що десь у московських архівах загубився чернетка одинадцятого тома.

Одним словом, для знайомства з історією України цілком можна обійтися полегшеним варіантом, наприклад, старим добрим двотомником "Історія України" (з найдавніших часів до 1923 року) Наталії Полонської-Василенко, який багатьом знайомий ще зі старших класів школи або вузу.

5) Також, не применшуючи достоїнств вищевказаної роботи, варто звернути увагу на відносно недавню, але вже витримала кілька перевидань книги Наталії Яковенко "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України" (від часів легендарного Кия в VI-VII ст., про яких залишилися перші письмові свідоцтва, і до ліквідації Запорізької Січі у 1775-му).

Великою перевагою книги є те, що автор представляє не тільки державну історію, але і процес розвитку суспільства - дає своє бачення того, "чим дихали" в той час наші предки, які у них були пріоритети та подання. Особливо соковито і захоплююче розповідається про XVI-XVII століттях.

5) Ідейно-смисловим продовженням книги Наталії Яковенко є "Нарис історії України: Формування модерної української нації XIX-XX ст." Ярослава Грицака (перше видання книг Яковенко і Грицака навіть продавали як двотомник).

За словами автора, він поставив своєю метою "написати українську історію без брому" - тобто, не зациклену на бідах і втрати. У підсумку, вийшла історія про те, як в досить несприятливих умовах - від воєн, репресій і голоду в 1914-1945 роках в Україні загинула майже кожен другий чоловік і кожна четверта жінка - українці все ж вистояли, і логічним результатом цього став несподіваний для багатьох у світі феномен 1991 року.

Окрему увагу варто звернути на розділ, присвячений 1914-1921 років, де пояснюється "вибуховий" і не так, щоб дуже зумовлений попередніми подіями характер української революції.

6) Нарешті, тим, хто дочитав цей огляд до кінця, хотів би розповісти і про своїй книжці "Українська якбитологія. Нариси альтернативної історії".

У ній розглядаються переломні моменти української історії - точки біфуркації - від хрещення Русі князем Володимиром до Помаранчевої революції 2004-го.

"Якбитологія" розповідає про таких фатальних випадковості - начебто адюльтеру або влучного пострілу - які зіграли в її історії непропорційно велику роль. Також тут будуються припущення про те, який Україна могла б стати, але випадково не стала.

Варто зазначити, що останні події наштовхують на думку про підготовці третього видання - адже фатальних випадковостей з далекосяжними наслідками за останні два роки сталося стільки, що вистачило б на добрий десяток років.