А-муральна думка: чи варто перейматися засиллям арт-об'єктів у Києві

Про ситуацію навколо муралів у Києві міркує один з авторів Styler

Ще якихось пару років тому поява кожного нового мурала в Києві вважалася відмінним інфоприводом для симпатичної новини з яскравою картинкою, яка збере сотні лайків і десятки схвальних коментарів. На хвилі загального піднесення і відкритості до прийняття красивої західної стріт-арт культури в столиці один за одним з'являлися проекти, покликані якомога краще і багатше прикрасити місто монументальними картинами...

Минув час. Кількість муралов в "стріт-арт скарбничці" Києва давно перевалила за сотню, і не помічати це культурне явище вже ніяк не можна. А це означає, що і активного громадського обговорення не уникнути. Тільки разом із захопленням і благоговійними поглядами організатори "муральных проектів" продовжують великими ложками ковтати гостру критику не тільки з боку обурених художників і архітекторів-урбаністів, але й звичайних мешканців міста.

Однозначно, за останні 5-6 років Київ помітно змінився, зайнявши належне місце на карті світового стріт-арту. Художники з Бразилії, Іспанії, США, Австралії і багатьох інших країн залишили свій творчий слід "на обличчі" Києва. Місто стало яскравішим, більш "просунутішим", принаймні, в очах митців, які відвідують місто. Так в чому ж проблема? Чому то тут, то там з'являються гнівні висловлювання, статті і навіть проводяться лекції-дискусії, що закликають зупинити засилля муралів у Києві?

Навіть поверхневого вивчення ситуації буде достатньо, щоб зрозуміти: яблуком розбрату стало в першу чергу питання низької якості і естетики більшості реалізованих проектів, особливо за останні два роки, коли гіперактивна поява нових муралів нагадує "гонку озброєнь".

Багато – не значить добре. І це правило гарно описує проблему навколо "муралізації" Києва. Так, муралів стає все більше. Буквально кожен місяць в місті розмальовують черговий торець будинку. Але якість нових творінь помітно падає. Немов куратори цих проектів поставили перед собою певний план на рік, не виконати який – значить отримати догану від вищого керівництва. Ну і нехай, що з естетичної сторони новий мурал не інакше як "депресивною мазаниною" не назвеш. Натомість все йде за затвердженим списком.

Фото: Мурал "Леся Українка" на Стрілецькій вулиці, австралійський художник Гвідо Ван Хелтен (StreetArtNews)

Ще на початку цього року я однозначно займала лояльну по відношенню до "муральних віянь" позицію. Навіть більше – мене обурювали вимоги захисників історичного вигляду міста (що б це не означало) відмовитися від "негативних західних віянь". Висновки по типу "мурали нам чужі й руйнують дух Києва" звучать непереконливо.

Як чудово вписався в історичне полотно центральної частини Києва мурал, присвячений Лесі Українці (на вулиці Стрілецькій). До речі, саме на сусідній вулиці Ярославів Вал, 32 знаменита поетеса провела свій медовий місяць з Климентом Квіткою.

Не менш гармонійно з навколишнім середовищем і контекстом виглядає портрет загиблого Сергія Нігояна на стіні будинку по вулиці Михайлівській, який виходить на сквер Небесної Сотні.

Фото: Портрет Сергія Нігояна на Михайлівській, мурал з танцюючою парою на Героїв Сталінграда, "Дівчина з квітами" на проспекті Маяковсого, "Казковий птах" на проспекті Бажана (dom.ria.com, facebook.com/muralsocialclub, fakty.ictv.ua)

Не виїдає очі і не дратує подвійний мурал з танцюючою парою на вулиці Героїв Сталінграда, 60. До вдалих проектів також можна віднести зображення дівчини з квітами на стіні 17-поверхового будинку на проспекті Володимира Маяковського, 2/1. Позитивний мурал за своєю кольоровою гамою не вибивається із загальної панорами, що реалізувати досить складно, враховуючи строкатість спальних районів Києва. "Казковий птах" на проспекті Бажана, 5-е – ще один приємний мурал.

Ці проекти позбавлені глибоких смислів і таємних підтекстів. Та й не варто кожну роботу обтяжувати концептуальністю. Зате вони не кидаються нав'язливими плямами вам в очі. Вони позитивні і зрозумілі.

На жаль, далеко не всі проекти такі гарні і радісні.

Фото: Мурал "Балерина і бомба" на проспекті Бажана (arrestedmotion.com)

Неприємним відкриттям особисто для мене став мурал на проспекті Бажана, 7. На величезному торці будинку в чорно-білих тонах зображена нога балерини, яка застигла над бомбою. Навколо якісь темні плями. Тіло дівчини розділене навпіл білою смугою, верхня частина тулуба закутана в якесь чорне покривало. Відсилання до військових реалій? Припустимо. Але на тлі загальної убогості і сірості будинків мурал зайвий раз змушує опустити голову, особливо в нього вдивляючись.

Дуже часто проїжджаю повз нього на велосипеді (поруч пролягає хороша велодоріжка). Однак кожен раз ловлю себе на думці, що намагаюсь дивитися в іншу сторону, коли проїжджаю "чорну депресію з ногою".

Фото: Мурал-диптих "Мати і дочка" на проспекті Бажана (vesti-ukr.com)

Ще одне "дивовижне рішення" зустрічається все на тому ж проспекті Бажана: мурал-диптих "Мати і дочка". Цікавий і незабутній стиль – все відмінно. Але знову навколишній фактор не враховано. Той випадок, коли краще б на цих будинках відновили синє облицювання. Так-так, іноді "сіра стіна" – краще!

Слід зазначити, що в цьому році на проспекті Бажана "живого місця не залишили". Буквально всі торці будинків, що виходять на головну дорогу, прикрашені муралами. Шкода тільки, що всі вони за тематикою і смислам далекі один від одного, як Земля від Сонця. А якби не "гонка озброєнь", то саме на цій ділянці Києва, який зустрічає киян та гостей столиці з аеропорту "Бориспіль", можна було б реалізувати дійсно відмінний арт-проект. В результаті ми отримали колекцію картинок, які кричать "ну подивіться ж на нас", але при цьому якісь порожні і безглузді.

Фото: Мурал-фреска "Земля і небо" на вулиці Ахматової (vkieve.net)

Також не можу не відзначити мурал-фреску "Земля і небо", що на вулиці Ахматової. Роботу назвали найбільшою візантійської фрескою в світі. Це, звичайно, чудово. Але хто-небудь розглядав цей шедевр зблизька? Дистрофічна нога ангела в п'ять поверхів неприємно відштовхує. Розглядаючи роботу, тривалий час складно абстрагуватися від ноги. Естетика порушена.

На одній з лекцій керівник Центру урбаністичних студій при Києво-Могилянській академії Владислава Осьмак правильно зазначила, що організатори "муральних проектів" Києва часто взагалі не беруть до уваги контекст тієї місцевості (публічного простору), де з'явиться черговий мурал. Куратори забувають подумати про естетику і майбутнє сприйняття тієї чи іншої роботи. Як говориться, цирк поїде, а глядачі залишаться.

Художник намалює, фото будуть зроблені, новина розлетиться по усіх ЗМІ, а мешканці будинків, чиї вікна або двори виходять на мурал, будуть змушені жити з новим візуальним подразником. У чому ж тоді відмінність контрастного мурала від рекламних банерів, МАФів або жахливих утеплювачів на фасадах будинків?

Звичайно, я не хочу сказати, що сюжети всіх столичних арт-об'єктів повинні бути наївні і поверхові.

У ході однієї з тематичних дискусій історик Станіслав Цалик якось запропонував, що у спальних районах можна створювати абстрактні мурали, так як там більш доречна свобода думки і стилю.

Проте мені здається, що продумувати сюжети для спальних районів столиці набагато складніше. Адже це місце, де люди живуть і відпочивають, де їм не завжди хочеться філософствувати і думати про складні реалії. Так навіщо ж їм під вікнами малювати депресивні сюжети на тему війни і тлінності буття?!

Комісія – не завжди погано

Чим більше муралів, тим гарячіша дискусія, яка сьогодні нагадує якісь "розборки арт-кланів". Чого тільки варта недавня сутичка куратора проекту "Art United Us" Гео Лероса з художником Вовою Воротньовим, який сам колись був одним з організаторів арт-фестивалю "Муралісимо", під тематичною статею про мурали, що вийшла в журналі "Хмарочос". Другий звинувачує першого в тісній співпраці з міською адміністрацією, що, начебто, неприпустимо для вуличного художника. Грубі відповіді Лероса і невиразний захист Воротнева. Все це просто смішно і не дає відповідь на актуальне питання.

Так як бути далі з майбутнім муралів у Києві?

Радикально налаштовані (читайте "ображені") художники пропонують взагалі заборонити мурали в столиці: "Не наша!" - кажуть вони. Але з таким же успіхом можна запропонувати Україні взагалі ізолюватися від зовнішнього світу, і жити "нашому" культурному болотці.

Радитися виключно, скажімо, з мешканцями конкретного будинку, де буде створено мурал, – теж не вихід. В такому випадку ми отримаємо усереднену, середньостатистичну думку. А у такої думки немає почуття смаку. Все зведеться до банальних котиків і квіточок.

Віддати прийняття рішення виключно на відкуп КМДА – ще гірше, ніж радитися з мешканцями. Одуматися не встигнемо, як мурали отримають огидний політичний підтекст, і зведуться або до неприкритої пропаганди, або до надмірного патріотизму, або все до тих же котиків і квіточок. Мазанина на будівлі Дарницької районної адміністрації в Києві – відмінний приклад того, що буває, коли арт-рішення приймаються виключно чиновниками.

Фото: "Мурал" на стіні Дарницької районної адміністрації в Києві (facebook.com/gennadiy.sintsov)

Все частіше звучить ідея створення профільної спільноти, що складатиметься з художників, архітекторів, урбаністів, дослідників певного міста, які на рівні своєї експертизи могли б розглядати рішення з приводу запуску того чи іншого мурала.

На мою думку, на сьогоднішній день організація такого співтовариства буде правильним рішенням, яке нарешті зможе зупинити бездумне поширення муралів.

У своєму інтерв'ю Гео Лерос якось сказав, що "будь-яка комісія – це совок".

Але не все так просто. Відсутність комісії і прийняття рішень на рівні митця, куратора або представника КМДА – це такий же совок, коли думка громадськості ні у що не ставилася.

І не треба говорити про якийсь "вуличний етикет", дух свободи, коли незалежні художники, навчені дворовим досвідом, самі на свій розсуд створюють контркультурний графіті. Мурали в 15 поверхів, ескізи яких у будь-якому випадку затверджуються на рівні КМДА, - це вже інша історія. В такому випадку художник, будь він хоч тричі вуличним, все одно взаємодіє з міською адміністрацією. Якщо не сам, то через арт-куратора.

Ось і виходить, що ми в черговий раз стикаємося з подвійними стандартами, коли затверджений з представниками влади проект нам подають як "незалежне рішення" художника.

Не потрібно боятися громадської критики, треба з нею працювати і взаємодіяти з жителями міста. Адже будь-яка робота стає твором мистецтва тільки через фільтр громадського обговорення і прийняття.