Як доброволець АТО почав життя після фронту та допоміг іншим військовим

Але є люди, які збираюсь усю волю в кулак, налагоджують не тільки власне життя, а й допомагають заново знайти себе після війни й іншим колишнім військовим.

Павло Якімчук пішов на війну добровольцем. Саме через це йому дуже пощастило, зізнається військовий, тепер вже у відставці.

“Мені пощастило, бо я прекрасно знав, куди їду. Готував себе до такого етапу життя. З нами поряд були хлопці, яких забрали по мобілізації, а до цього вони жили звичним життям і ніколи не могли подумати, що будуть на війні. Я, навпаки, рвався у найбільш гарячі точки. Командири не дадуть збрехати: Як раптом щось, то “Шустрий” завжди кудись рветься. "Шустрий" – це мені потім такий позивний дали”, - згадує Павло.

Спершу чоловік пішов на фронт ще 2014 року у складі батальйону “Айдар”, але там воював недовго.

“Коли вбили командира роти, я вирішив повернутися додому. Оскільки документів у нас ніхто не брав, військові квитки ніхто не оформлював. Я думав: не дай бог завтра тебе вб’ють, а мама навіть не буде знати, де це сталося”, - розповідає Якімчук.

“Ще би два сантиметри в бік, і все, ти був би труп, чувак”

Після невеликої перерви Павло вирішив іти на фронт знову, вже у складі ЗСУ.

“У 2015 році я пішов в окремий 12й мотопіхотний батальйон у складі 26 артилерійської бригади на посаду кулеметника. Потім був командиром відділення гранатометників, а далі – перевівся в розвідку. У розвідці 12 батальйону і провів півтора роки”, - згадує Павло.

Фото: "У розвідці не треба масштабних бойових дій. Бо сама розвідка – це тихі хлопці" - Павло Якімчук

Вже буквально за три дні після початку служби у військових 12 батальйону був вихід на Станицю Луганську.

“Командиром взводу у нас тоді був “Іспанець”. Він побачив у мені якийсь потенціал і забрав до себе у розвідку. Всередині батальйону можна було переводитись без проблем. Я зі всіма дружив, був у прекрасних відносинах, тому з цим проблем не було. Невдовзі після приїзду у Станицю Луганську відбулася ротація батальйону. До цього він без ротації був більше року. Нас на три тижні вивели у Бердичів Житомирської області... Потім – вже в Донецьку область під Бахмут”, - розповідає він.

У взводі охорони, де ще перед переведенням у розвідку проходив службу Павло, бойові зіткнення практично неможливі: хлопці охороняли знаряддя на відстані у десять кілометрів від передової.

“У розвідці теж не треба масштабних бойових дій. Бо сама розвідка – це тихі хлопці. Бойові зіткнення у розвідці – це значить, що ти хрєновий розвідник. Нам потрібно було зайти у певне місце, зробити свою роботу і тихесенько вийти, так щоб всі патрони лишилися на місці. Але - так, були проколи. Були засади, були бої. Якось, коли ми зайшли на окуповану територію, то потрапили у засідку. Натрапили одне на одного випадково: ні води не очікували, ні ми. Вони викотили зі свого боку БМП, і з нашого – так само. Був бій на відстане ста метрів”, - каже він.

За словами військового, ніхто на війні не рахує кількість бойових зіткнень. Адже це – війна, і трапляється на ній різне.

“Під час бою ти повністю зациклений на одному – вижити. Немає нічого іншого в голові. Але ще проскакує думка: “завалити, завалити”. Та вже потім коли відступаєш, починаються різні думки: “Блін, це ж куля могла мене зачепити. Дивишся, а в тебе шланг від “кемелбека” на грудях висить вже пробитий осколком чи кулею. Думаєш: “Ще би два сантиметри в бік, і все, ти був би труп, чувак”, - згадує Павло.

“Або я переграю всю армію, або армія переграє мене і я звільнюся”

Перед виїздом із Києва на війну Павло готував свою родину до такого серйозного рішення. Коли тільки почалася війна, він почав потроху знижувати обороти у своїй роботі: він мав власну будівельну фірму, і поступово призупиняв її діяльність. Почав їздити на Донбас у якості волонтера. Часом проводив у зоні АТО по тижню.

Павло каже, що лишився б у зоні АТО ще довше, оскільки йшов туди заради перемоги.

Фото: "Ми часто сиділи у засідці по три-чотири дні, а їжа закінчувалася на другий день" - Павло Якімчук (РБК-Україна)

“Я не йшов туди за посвідченням учасника бойових дій. Я вже якось був готовий навіть його викинути, відмовитись від всіх пільг. Я йшов туди заради результату. Але коли ти півтора роки сидиш в одній і тій самій ямі, отримуєш накази, які навіть ти, проста людина, бачиш безглуздими… Коли мені віддають наказ, і я його не розумію, то починаю його обговорювати. В армії ж це не прийнято. Тоді я зрозумів: або я переграю всю армію, або армія переграє мене і я звільнюся. Ну, армію мені переграти не вдалося, тому я пішов на дємбєль”, - розповідає військовий.

Служба у розвідці вчить насамперед витривалості, каже Якімчук.

“Ми часто сиділи у засідці по три-чотири дні, а їжа закінчувалася на другий день. В інші дні, бувало, носив на собі 52 кілограми спорядження. Бронежилет, розгрузка, автомат з підствольником АКМ 762, плюс – гранати”, - згадує він.

“Контрабанда через село йшла 10-тонними фурами”

У поле діяльності бригади, де служив Павло, потрапляло в тому числі й селище Новолуганське неподалік від Артемівська. Воно входить до так званої «сірої зони» і відоме як село, де процвітає контрабанда.

“Ми це село могли забрати із нашим взводом вже давно. Могли перекрити рух контрабанди. У цьому селі “харчувалося” і СБУ, і контрактники, і прикордонники. Нам постійно давали “тормоз”: казали нічого не чіпати. Такі накази йшли, звісно, не від командування батальйону, а з вищих щаблів, де прізвища мені вже невідомі. У село зайшов батальйон Донбас. У деяких ЗМІ це позиціонувалося як бойова перемога. Але перемагати там не було кого – в селі сепаратистів на той момент не було вже давно. Ми могли там окопатися ще раніше, але не було такого наказу”, - додає Павло.

Фото: Павло Якімчук з побратимами на фронті

Контрабанда через це село йшла фурами, каже Якімчук. Військові ЗСУ зупиняли кілька 10-тонників, але не мали права їх затримувати. Цим мало займатися СБУ і зведені мобільні групи.

“У Новолуганському до війни було зареєстровано близько чотирьох тисяч жителів. Зараз – близько 2,5 мільйона. Це як половина Києва. До війни там було 4 чи 5 магазинів, центральний ринок. Зараз – близько 2,5 тисяч підприємств. Це виглядає приблизно так: людина їде до голови сільради, "рішає питання", реєструється в селі, відкриває ФОП, зняв кімнату в гуртожитку. Все. Тепер ця людина офіційно вже їде в село як до себе додому, а насправді – везе фури. А виїзд по інший бік села ніхто не контролює, бо ж наші війська стоять з іншого боку”, - пояснює він.

Павло разом із іншими військовими у складі 12 батальйону ще раніше заходили у Новолуганське. Там більшість громадян – категорично проти української армії, згадує він.

“Коли ми вперше туди заходили, то заздалегідь почепили на форму сепарські шеврони. Зайшли під видом армії "ДНР". Я ще тоді дуже смішно у місцевому магазині "косив" акцентом під білоруса, коли заходив щось купити. Місцеві жителі ставилися до нас із острахом, навіть коли ми косили під сепарів (це було буквально добу). Якщо на “укропів” можна “гнати”, то на них вони бояться голос підняти, й навіть бояться подивитися в очі прямим поглядом”, - додає він.

“Чому, коли на мене сиплять 120-ми мінами, я маю сидіти тихо і відстрілюватися із “калаша”?”

Якби війна була невигідна, то її давно б зупинили, впевнений Павло Якімчук.

“Це і списання озброєння, і контрабанда. Зупинити це можна політичною волею лідерів країни. На Донбасі стоїть армія України, а армія контролюється Головнокомандувачем. Якщо буде дана команда не пропускати машини, контрабанда зупиниться. Машини просто не поїдуть”, - ділиться думками Павло.

Окуповані території однозначно слід повертати до складу України, вважає він.

“Є декілька шляхів повернення. І один із них – це ізолювати ці території, але на певний час. На вільній частині України вимушеним переселенцям треба дати гідні умови життя. Бо тут вони часто сидять по півроку без роботи і змушені повертатися назад. Треба дати усім українцям можливість заробляти, треба побороти корупцію, зробити дороги. А через пару років вони (самопроголошені республіки – ред.) самі "здуються". Росія їх не буде вічно спонсорувати, це їм невигідно. Мінські домовленості давно не виконуються. Бо чому, коли на мене сиплять 120-ми мінами, я маю сидіти тихо і відстрілюватися із “калаша”? Я теж викочу міномет і буду стріляти у відповідь”, - ділиться своїми думками Павло.

Фото: "Треба дати усім українцям можливість заробляти, треба побороти корупцію, зробити дороги. А через пару років вони "республіки" самі "здуються" - Павло Якімчук (РБК-Україна)

Коли в Донецьк зайде регулярна українська армія, багато місцевих швидко “змінять свою точку зору”, а інші – поїдуть в Росію, каже він.

“Послухайте, скільки ми ловили таких людей! У них на машині – прапорець України, а при огляді автівки ми витягали десь з-під керма сепраську стрічку. Таких людей ми передали СБУ, а ті їх відпускали. Нічого було пред’явити”, - додає Павло.

Повернення до мирного життя і бізнес “з нуля”

“Змінювати АТО на мирне життя було не те щоб дуже складно. Бо ми все-таки останній час були в Бахмуті, і не жили десь в полі в бліндажі. Ми ходили у звільнення, мали штатський одяг. Коли повернувся з АТО, у мене було 20 тисяч гривень. Віддав їх дружині, вона пішла купити дитині речей до школи. Тоді зрозумів, що грошей на розвиток бізнесу у мене зовсім немає. Але дуже допомогли друзі”, - розповідає Павло.

Вся робота Павла в Києві зупинилася ще у 2014 році. Після повернення з війни треба було налагоджувати діяльність будівельної фірми заново. Чоловік вирішив набирати на роботу військових.

“Я починав все “з нуля”. Перші зароблені гроші вкладав в інструмент. Пізніше мені підвернулася інвестиційна компанія "Каштан", директор якої – теж АТОшник, Сергій. Він дав мені гроші на інструмент. Інший товариш дав покористуватися невеличким “бусіком”, а тоді я вирішив викупити його. Віддаю кошти частинами", - додає він.

Один із друзів Павла написав у Фейсбуці оголошення про те, що колишній сержант ЗСУ хоче працевлаштувати інших військових. Цей пост швидко набрав понад 12 тисяч репостів, і невдовзі телефон Павла вже "розривався" від численних дзвінків. Проте багатьох кандидатів чоловік відсіював відразу.

“Для найманих працівників у мене критерій був один: мені потрібна була репутація. А репутація і алкоголь – речі несумісні. Була умова не вживати спиртних напоїв. Коли людина виходить на роботу з перегаром – вже мінус. Коли знаходиш пляшку пива на об’єкті – теж ще один великий мінус. Коли дзвоню на мобільний, а строки робіт горять, а чоловік при цьому не бере слухавку – теж мінус. Коли купуєш на позичені гроші інструмент, а він зникає – то це взагалі! Я ось так раз звільнив цілу бригаду. А в житті я не дуже вимогливий! Всі, хто мене знає, кажуть, що я дуже швидко відходжу. До мене можна прийти, зробити очі як у кота із мультфільму про Шрека, і я пробачу, дам ще один шанс. Але деколи терпінню приходить кінець”, - каже Павло.

Фото: "Я починав все “з нуля”. Перші зароблені гроші вкладав в інструмент" - Павло Якімчук (РБК-Україна)

Фактично першим замовленням відкритої заново фірми Павла був ремонт у новому приміщенні знаменитої піццерії, яку відкрив інший ветеран АТО.

“Робота з колишніми військовими має свою специфіку. Під час роботи над ремонтом піццерії пройшло двадцять різних працівників, і тільки трьох я узяв із собою працювати далі. Багато колишніх військових звикли до того, що їх ввесь час спонсорують волонтери. І зараз, прийшовши до мене на роботу, вони чомусь і мене вважають волонтером. Кажу їм: “Ні, хлопці, стоп. Ми вже у мирному житті, не на передовій. Ти повернувся, і я теж повернувся. Зараз я твій роботодавець, і ти маєш робити роботу якісно, без “халтури”. І вже зараз можу сказати, що дуже радий працювати зі справжніми професіоналами”, - додає Павло Якімчук.