Писатель Макс Кидрук готовится к всеукраинскому туру со своим новым романом “Зазирни у мої сни”. Он поделился отрывком из своего романа со Styler, который опубликован ниже.
“Я бачив сон. Уві сні я прокинувся в дивному місці, що здавалося водночас і тісним, і оманливо безмежним. Стін чи стелі не проглядалося. Піді мною — лише холодна земля. Було темно, простір заливала чорнота, лиш де-не-де жевріли знекровленим монохромним світлом продовгуваті, за формою схожі на жолуді світильники. Вони не мали опор, просто висіли в порожнечі, розганяючи довкола себе пітьму.
Зненацька я почув:
— Тату… тату…
Упізнавши голос Теодора, витягнув шию. Далеко, метрів за двісті від себе, помітив невисокий силует. Він метався з боку в бік, то проступаючи в розмитому світлі, то провалюючись у темряву. Наче щось шукав — гарячково, у відчаї.
— Тату… тату… та-а-а-ту-у…
Секунду чи дві, захльоснутий незрозумілою тривогою, я сторожко придивлявся до силуету, проте довго стримуватися не вдалося.
— Тео! — вигукнув я. — Я тут! Сюди!
Силует зупинився, повернув голову (точніше, напевно, повернув голову, бо бачити цього я не міг) і посунув у мій бік.
— Я тут! Іди до мене!
Він мовчки наближався. Пришвидшуючись. Чи то лише здалося?
І чому він умовк?
— Тео?
Я сперся на руки, перекинувся на бік. Угризаючись очима в пітьму, чекав. Чекав, доки силует опиниться на світлі, але щойно невисока постать уступила в розмазану по краях світлову сферу, яскраве ядро в центрі сфери з гучним тріском лопнуло. Лампа розлетілася на друзки, й силует затопила пітьма. Я ледве встиг роздивитися худі ноги. І щось іще — чи то плащ, чи то ганчірку, — що хвилями клубочилося по землі довкола них.
Із наступним світильником сталося те ж саме. Щойно істота наблизилась, жолудеподібний плафон вибухнув, сипонувши врізнобіч скалками.
Щось підкралося до мене, тягнучи за собою шлейф із мороку.
Я відсахнувся і, допомагаючи собі ліктями, поповз у протилежний бік. Я згорав від бажання врятувати Тео, та водночас якась незрима сила торсала мене, безмовно, у такт із ударами серця наказуючи: тікай! тікай! тікай!
— Тату! — почулося зовсім близько, і я раптом збагнув, що це не Теодор. Тео ніколи не говорив таким масним і солодкавим голосом.
Я скочив на ноги та, шпортаючись, побіг. З-за спини долинув брязкіт ще одного розбитого плафона. Задихаючись, я озирнувся. Силует, що переслідував мене, неначе граючись у хованки, розсміявся моторошним, слизьким сміхом і відскочив у пітьму. Я подумав, що він напосідатиме, доки не розіб’ється остання лампа, а тоді…
Тоді воно добереться до мене в темряві…”.
Кстати, Лесь Подервянский рассказал Styler о Лещенко, Евровидении, оружии и эмиграции из Украины.