День знаний, шпроты и отобранный букет: украинские звезды вспомнили школьные дни

Оля Полякова опоздала на свою первую линейку, на Тараса Тополю нажаловался завучу учитель физкультуры, Олег Скрипка делал бутерброды для всего класса, а Ольга Сумская заполняла аттестаты выпускников

День знаний - трепетная дата для детей и взрослых. 1 сентября мамы и папы, бабушки и дедушки провожают детей в школы, а толпы взволнованных студентов стекаются в университетские корпуса. Больше других, конечно же, волнуются нарядные первоклассники: для них этот учебный день станет первым в жизни.

А еще День знаний — это прекрасный повод вспомнить учителей, домашние задания, смешные, грустные и добрые истории из детства.

По просьбе Styler известные украинцы - ведущие, актеры, звезды шоу-бизнеса, музыканты и даже директор школы - поделились самыми яркими воспоминаниями из своей школьной жизни.

Ольга Сумская, актриса, Народная артистка Украины

В шкільні роки я дуже захоплювалася рибками – розводила їх вдома в акваріумі. І ось якось перед уроками я дуже рано прокинулася й пішла на базар, щоб купити для рибок корм. Потім, звісно, принесла його до школи. Я тоді вчилася у Запоріжжі. Хлопці над нами, дівчатами, любили по-доброму познущатися. Вони дістали цей куплений мною корм із портфеля і повикладали всіх хробачків всюди по класу – на столі, на партах. Зайшла вчителька німецької мови, обурено і суворо спитала "Was ist das?!". Все цікавилася, хто ж це зробив. Я чесно піднялася з-за парти і сказала, що це я принесла тих хробачків до школи. А хлопців, які їх повикладали, викликали до директора. Я попросила їх не винити, бо той корм потрапив на урок через мене.

А ще я неймовірно пишаюся тим, що зростала дитиною акторів. У школі завжди мала відчуття гордості з того, що моя старша сестра Наталка – відома акторка. У період, коли вона дебютувала у фільмі "Наталка-Полтавка", їй було 22 роки. І ось у мене в школі уроки української мови і літератури починалися з того, що розповідали про мою сестру. Показували її фото, яке було на обкладинці журналу "Новини кіноекрану". Я в такі моменти відчувала як гордість, так і відповідальність. Коли відповідала на уроках біля дошки, то просто не могла схибити. Я писала диктанти без жодної помилки, завжди знала мову і літературу на "відмінно". Мене ставили у приклад.

Завдяки моєму каліграфічному почерку, я була головним редактором шкільної стінгазети. Ночами малювала всі заголовки, всі привітання на 8 березня, Новий рік та інші свята. Знаючи, що я красиво пишу, під кінець навчання мені доручили заповнити атестати всіх дітей, які закінчували школу 1983 року. І так вийшло, що кожен, хто закінчував навчання в той рік, мають в атестатах таку невеличку згадку від мене.

Також я дуже рада, що із моєю шкільною вчителькою й досі підтримую стосунки. Вона зараз вже похилого віку, але приходить до мене на вистави, коли ми гастролюємо. Я вчилася у двох містах: у Запоріжжі у школі №1, а в Полтаві – у школі №4. Cвоїх неймовірних вчителів пам’ятатиму все життя.

Олег Скрипка, певец, музыкант, лидер группы "Воплі Відоплясова"

Пам’ятаю, як десь у сьомому класі ми хуліганили в школі під Новий рік ми. Вигадали наступну схему: ми купували хлопавки, розбирали їх, діставали з цих хлопавок пістони. Далі брали чотири пістона і ставили на них чотири кнопки. Клали все це під ніжки вчительського стільця.

Коли вчитель сідав на стілець, відбувався доволі сильний вибух. Звичайно, вчитель не знав, хто саме це зробив. Але весь клас сміявся. Коли подорослішав, ми вже такого не робили, бо розуміли, що це якась дурна ідея.

Також в класі дев’ятому у мене були гастрономічні прояви. Я приносив до школи шпроти і ковбасу, сідав на останній ряд и робив "фуршет" для всіх протягом уроку. Але ж ви розумієте, що у класі стояв сильний запах шпротів. Джерело виявити неможливо, тому вчителька все одно була змушена проводити заняття. До речі, займатися музикою я також почав у шкільний період. Був головною дієвою особою на всіх шкільних концертах, шкільних ранках і т.д. Я грав на баяні, грав у шкільному театрі, співав у хорі.

Ольга Грицык, телеведущая

Зі школи я пам'ятаю гладіолуси на 1 вересня, і піони на останній дзвоник. Булочки з кремом у шкільній їдальні і нестерпне молоко у скляних пляшках на другому уроці. У перших класах я була наляканою дівчинкою - з великими очима і тонкими косичками. Мені подобалось вчитися, але я до смерті боялась відповідати біля дошки.

Потім був підлітковий бунт - показова відмова від шкільної форми і зачіски із серії "вибух на макаронній фабриці". Тоді ж трапився майже підпільний Селінджер на уроках російської літератури, з'явились перші бунтарські двійки і виклики батьків до школи. Ще пригадую, як одного разу випадково підпалила подрузі волосся. Це було під час дослідів на уроці хімії. Наша вчителька кинулась збивати полум'я руками. Танька потім зізналася, що заради цього готова була пожертвувати всією шевелюрою - з хімічкою вони не дружили.

Були ще шкільні КВК, на час яких наш клас ставав на диво згуртованим, шкільні дискотеки "з усіма витікаючими" і хор, до якого багатьох заганяли примусово. Словом, якось так ми дотягли до випускного. Прощалися - я і школа - у мирі й у радісному передчутті вільного майбутнього.

Наталка Диденко, синоптик, телеведущая

Моя перша вчителька, Віра Артемівна, на дебютному уроці знайомства почала викликати нас по списку. Усі дітки вставали по черзі і казали "я". Мене чомусь не назвали, але я не дуже на це звернула увагу, бо навколо було стільки нових вражень, що якісь такі деталі мене не зацікавили.

Коли закінчився перший урок, відкрили двері і в клас запустили схвильованих батьків за своїми чепурними дітками, вчителька сказала - "дуже дивно, що одна учениця десь пропала" і назвала моє прізвище. Уявіть собі стан моєї мами, яка привела дитину в школу, віддала у клас і дочки там не опинилося. Моє дівоче (і, відповідно, дитяче прізвище) було незвичним – Онаць, з наголосом на "о". Як його лише з того часу не перекручували. І Віра Артемівна також сказала щось зовсім інше, типу Опаць чи Онець. То чого мені було вставати?

Соломия Витвицкая, телеведущая

Я разом з братом Северином вчилася в одній школі, але він був у молодшому класі. І чомусь моя вчителька з хімії Неля Миронівна любила більше хлопців, ніж дівчат, і не вірила, що ми брат та сестра, хоча у нас із ним одне прізвище. Суть ситуації в тому, що Неля Миронівна зазвичай мені ставила погані оцінки, і, щоб покращити свої знання та виправити їх, я памятаю, як всі свої зимові канікули двічі на день займалася хімією.

І от на першому занятті після канікул вчителька викликає мене до дошки і задає задачі. В цей момент я настільки швидко і вірно їх вирішила, що ій нічого не залишалося, як поставити мені оцінку "відмінно". Мені тоді було надзвичайно приємно показати свої знання. Вона й не сподівалася, що я можу знати добре хімію. Після того до завершення школи у мене були гарні оцінки з цього предмету.

Оля Полякова, певица

День знаний для меня всегда было волнительным событием. Я очень хотела в школу и начала играть в нее лет с пяти: одевала форму, брала огромный чемодан вместо портфеля (его у меня просто еще не было) и выходила из калитки к соседским пацанам рассказывать, что иду на учебу. Я перелазила через забор, тащила этот чемодан по всей улице, а через некоторое время возвращалась домой, демонстрируя свой поход в школу.

Однажды 1 сентября, когда я уже по-настоящему шла в школу, на улице была ужасно дождливая погода. А я так тянулась к знаниям, что побежала на первый звонок галопом. И по классике жанра упала. Пришлось возвращаться домой и переодеваться. В результате я опоздала на линейку. У меня было совершенно испорчено настроение — единственные белые колготки, дополнявшие мой праздничный образ, были в грязи. Но, несмотря на это, у меня остались очень приятные воспоминания от первого урока.

А вот когда моя дочка пошла в первый класс и звонила в колокольчик, она испытывала меньше эмоций. Наверное, сейчас для детей День знаний не настолько особенное событие, каким было в свое время для меня. Возможно, в мои школьные годы просто не было других развлечений, кроме школы.

Тарас Тополя, лидер украинской поп-рок группы "Антитіла"

О своей музыкальной группе я начал мечтать еще в школьные времена – класса с седьмого. Через несколько лет желание стало понемногу сбываться. Это был десятый класс (киевская гимназия №48, на Прорезной). Откликнувшись на нашу с другом просьбу, завуч выделила нам школьный подвал, разрешив заниматься там музыкой в свободное время. Помещение представляло собой комнату с зеркалами для занятий хореографией. Также в подвале была небольшая комнатка с массажным столом: здесь школьный физрук массажировал своих коллег. Интересно, что дверь этой "подсобки" никогда не закрывалась. Но об этом позже.

В общем, мы с другом затащили в подвал барабаны. К слову, покупали мы их самостоятельно по объявлениям в газете. Также для репетиций использовали уже имеющуюся в школе аппаратуру – её тоже специально спустили в подвал. Ну и можете себе представить, что было дальше. Выпускной класс, в голове у нас рок-н-ролл, к нам стали захаживать друзья, знакомые, подружки. Вскоре репетиции переросли в школьные тусовки, а подвал – в своеобразный клуб.

Конечно, из подвального помещения нас не было слышно. Однако уже через пару месяцев таких "репетиций" завуч заподозрила что-то неладное. Финальным аккордом, после которого нас вежливо попросили в подвале больше не появляться, была следующая ситуация. Как я уже говорил, в соседней подсобке физрук проводил сеансы массажа. Для разогрева он использовал водку, хранившуюся в таком стеклянном советском графине.

Заметив этот графин, мы, молодые бесшабашные ребята, долго не думали и опустошили его. С момента обнаружения нами этой водки до момента нашего изгнания из подвала прошло минут пять. События молниеносно развивались по такому сценарию: физрук – пустой графин – обида – жалоба завучу. После этого моя музыкальная история в школе закончилась. Но я все равно благодарен своим учителям за то, что они в какой-то момент поверили в мой творческий потенциал.

Сергей Горбачев, бывший журналист, директор СШ №148 г. Киева

Школу я закінчив рівно 40 років тому, то й спогади досить розмиті – та й не такі вже вражаючі. Але два випадки запам’яталися на все життя. Коли вчився у 6 класі, взяв участь у шкільному вечорі фізики для 7-8 класів. Мене ж устрій світу цікавив надзвичайно: книжку Якова Перельмана "Занимательная физика" знав мало не напам’ять. А "Дитячу енциклопедію" зачитував у сусіда (бо власної не було) до дірок. Ну то й пішов на цей вечір – і загріб майже всі призи за відповіді на запитання, які, здебільшого, були як раз "з Перельмана".

А вже у випускному 10-му класі я був ошелешений пропозицією класного керівника, яка запитала, чи не хочу я піти вчитися до педагогічного інституту. Мені така пропозиція видалася жахливою, неможливою, майже обурливою: як це, я – і раптом вчитель? Та ні в якому разі! Знав би тоді, як життя складеться...

Анжелика Рудницкая, певица, художница, президент художественного агентства "Территория А"

Моє 1 вересня (те, що перший раз - у перший клас) пройшло без мами. Може, тому воно закарбувалося у пам’яті особливо. За кілька днів до цього відповідального дня мама потрапила у лікарню, і ми з татом і сестричкою залишилися без маминої опіки, але з маминими настановами. Ніч перед першим дзвоником була неспокійною. Я постійно прокидалася і дивилася на годинник. Я так боялась проспати! Не те щоб я не довіряла татові, просто зазвичай нас будила мама. А тепер ця відповідальність впала на мене саму.

У перервах між моїм спогляданням будильника мені снилися якісь смішні мультики, але зовсім не школа. У момент, коли продзвонив нарешті будильник, я підскочила з ліжка й за кілька хвилин була розчесана, вмита і одягнена. Залишилося нашвидкуруч перекусити і зав’язати банта.

Про сніданок я не пам’ятаю, бо їжа ніколи не була моїм культом, а от без великого білого банта я піти до школи не могла. Цю важливу місію мама доручила сусідці. Та довго возилася із моїм коротким волоссям і нарешті прив’язала до нього великий бант. Прив’язала вкрай незручно – з усіх боків тягнуло і було боляче. Але перев’язувати було ніколи - я не хотіла запізнитися на свій перший дзвінок.

Втрьох ми вирушили до школи, паркан якої стояв впритул до нашого двору. Через 5 хвилин ми вже знайшли свій 1-Г, і я стала у рядочок поруч із моїми однокласниками. Багатьох з них я знала ще з садочка: ми разом виросли в одному районі. Було багато й незнайомих дітей, але спілкуватися з ними не було як - я зосереджено намагалася прислухатися, про що говорять у хриплий мікрофон дорослі і діти. Найвеселіші моменти були тоді, коли звучала музика. А найурочистішим - двінок, у який калатала якась дівчинка (не я).

Досі не розумію, як мій тато упустив цей момент і не загітував шкільну директрису обрати мене на цю почесну місію. Мабуть, все-таки, мамина хвороба нас усіх вибила з колії. Ще один нюанс, який пам’ятаю досі, - я не розуміла, куди подіти свій гарнезний ранець, привезений з Німеччини. Я зняла його з плечей, бо він міг пом’яти мені форму. Тато запропонував віддати ранець йому, але я хотіла бути дорослою і самостійною. Я, не довго думаючи, по-хлопчачому поставила ранець поміж ногами, і саме у цій позі я є на усіх фотографіях.

Коли мені набридав портфель, бо заважав мені переминатися з ноги на ногу, я бігла і віддавала його татові, а потім знову забирала, щоб бути самостійною і дорослою. На своєму першому уроці я запам’ятала кожне слово, яке говорила моя перша вчителька Ніна Яківна Демчик. Вона на три роки стала шкільною мамою всього класу. Її слова вже через кілька годин я слово у слово переказувала мамі в лікарні, яка плакала, що не була зі мною поруч в такий важливий день.

Не знаю, люблю я школу чи ні. Вона була моїм великим випробуванням із першого дня без мами до останнього іспиту. Але саме школа сформувала мій характер, навчила цінувати друзів, генерувати ідеї, перемагати, працювати, переборювати себе і бути собою, досягати успіху. Шкільних спогадів, мабуть, вистачить на цілу книжку, яка - хто знає - може, колись і з’явиться. Я щаслива, що зараз 1 вересня мені не треба іти до школи.

Петр Романов, актер, ведущий программы "Орел и решка"

В школе я был очень активным, и не только в День знаний: участвовал во всевозможных спортивных мероприятиях, олимпиадах, спартакиадах, учил языки и, по большому счёту, был ботаном. Все это в конечном итоге и принесло свои плоды: золотая медаль, разряды по плаванию и лёгкой атлетике, мотивация к новым достижениям!

Со школьных лет вспоминается такая история. Я был во втором классе, началась перемена. Дети начали бегать и прыгать по классу, а я забрался под парту и поджидал одноклассника: хотел его напугать. В результате, выпрыгнув в нужный момент, я шибанулся головой об угол стола, заплакал и очень расстроился.

Учителя все меня очень любили и тут же позвонили маме с бабушкой, напугав их до полусмерти. Те примчались, забрали меня домой, а там оказалась маленькая царапина. До конца дня я довольный и счастливый просидел дома, смотрел мультики и играл в игры, оказавшись вдруг травмированным.

Антон Лирник, шоумен, сценарист, телеведущий и музыкант