У радянську епоху історію України намагалися звести до одвічного прагнення возз'єднатися з Росією. Потім більш популярною стала концепція про основоположну роль національно-визвольної боротьби за створення своєї держави. Насправді все дещо складніше і набагато цікавіше.
Перш за все, хочеться сказати про книгу емігрантського письменника Юрія Лыпы "Призначення України". Правда, ця написана ще в 1938 році робота є не стільки історичним дослідженням, скільки політико-філософську доктрину, в якій вдало поєднані історія, етнографія, геополітика і економіка.
Відкидаючи популярний для свого часу тезу про "чистоту крові", Лыпа доводив, що найбільш сильні народи складаються з різних етнічних складових, і українцям у цьому плані пощастило. Замість расових і класових теорій, він брав за основу психологічні особливості і спосіб мислення. Більш важливим, ніж спільну мову, він вважав усвідомлення загальних цілей, а головне - неприйняття чужих. Мабуть, цього не розуміли в Кремлі, коли вважали, що російськомовні українці опиняться сприйнятливі до "Новоросії". Але виявилося, що в більшості своїй ми, насамперед, українці, а потім вже україно - чи російськомовні.
В якості альтернативи одвічним вагань між Сходом і Заходом Лыпа пропонує українську вісь Північ-Південь: з Півдня до нас прийшло християнство, з Півночі - варязька династія... Можливо, з позицій сьогоднішнього дня деякі пасажі "Призначення України" здадуться спірними або навіть наївними. Зате місцями ця майже 70-річної давнини робота виглядає досить-таки новаторськи. Наприклад, в питанні значення торгових шляхів для становлення державності Русі вона співзвучна з новомодними інтерпретаціями Олексія Толочка. За словами Лыпы, "Україна від початку існування на своїй території осілого населення і досі є краєм, пов'язаних з великими торговельними магістралями".
Навіть дивно, як Юрій Лыпа, що мав до Другої світової війни медичну практику у Варшаві, так глибоко вникав в історичні тенденції, розумів значення розвитку транспорту... загалом, ця книга заслуговує уваги.
Якщо ж спробувати подивитися на себе з боку, то великий інтерес представляє книга британського політолога та історика Ендрю Вілсона "Українці: несподівана нація". Інтерес представляє не тільки і не стільки його бачення української історії, скільки аналіз розвитку подій в Україні після здобуття незалежності в грудні 1991-го. Як вже зрозуміло з назви, незалежність України стала результатом не лише боротьби за її здобуття, але й певного збігу обставин.
У вперше виданій вже після касетного скандалу, але ще до помаранчевої революції книзі автор застерігає: навіть малоймовірні сценарії розвитку подій не є неймовірними або неможливими. Зокрема, недостатня інтегрованість Донбасу і Криму в загальноукраїнський контекст може обернутися великими проблемами, особливо, якщо в Москві зрозуміють, що "втрачається широка перспектива на реінтеграцію України в цілому". Загалом, тут можна багато прочитати про втрачені за останні два десятиліття можливості.
До речі, говорячи про одну з робіт вищезазначеного Юрія Лыпы, Вілсон знаходить у ній велику схожість з деякими висловленими пізніше ідеями Збігнева Бжезинського.
Важливе місце в національній свідомості займає розуміння того, що "ми - не вони". У питанні української ідентичності важливе (якщо не центральне місце належить взаємин з росіянами і Росією: яка ступінь нашої спорідненості та як же так вийшло, що Русь стала Україною, а Московія - Росією?
У книзі львівського історика і мовознавця Євгена Наконечного "Украдене ім'я: Чому русини стали українцями" вже з назви зрозуміло, що сталося з нашим старовинним етнонім. Однак, цікава не констатація факту, а деталі того, що сталося. Крадіжка сталася при активній участі греків - канцеляристів Константинопольського патріархату, які власне і переінакшили Русь в Росію, а також для власної зручності запустили назви "Макро Росія" і "Мікро Росія".
Згодом грецька термінологія настільки прижилася, що в XIX столітті київським і харківським інтелектуалам довелося шукати їй заміну, актуалізувавши тісно пов'язане з козацькою історією назва "Україна" (до речі, львів'яни довше трималися за русинську ідентичність).
Історія виникнення і трансформації східноєвропейських топонімів і етнонімів в "Украденому імені..." розглянута досить докладно.
А ось американський історик українського походження Сергій Плохій в книзі "Походження поезії слов'янських націй" відстоює іншу точку зору: ключову роль у тому, що Московія стала Росією, зіграли предки сучасних українців. Простіше кажучи, ніхто нічого не крав - самі віддали, та ще й переконували: бери, мовляв, гарна річ! Ну, посудіть самі: вперше теза про єдиний "роді російському" документально зафіксований в 1592 році - у листі львівського православного братства до московського царя (грошенят просили підкинути, грантоїди).
Потім київські церковники брали активну участь не тільки в реформах московського православ'я, але і допомагали Петру I з Московського царства зробити Російську імперію. До речі, саме в Києво-Печерській лаврі написали знаменитий "Синопсис", який став не тільки першим підручником російської історії, але і ліг в основу їх зовнішньополітичної доктрини.
Втім, варто відзначити, що в книгах Наконечного та Плохия недостатньо уваги приділено білоруському фактору - він ніби залишається в тіні українсько-російської боротьби за право первородства, духовне верховенство і історичну спадщину.
Дослідження російського історика Олексія Міллера (не плутати з главою "Газпрому") "Українське питання в Російській імперії" хронологічно як би перехоплює естафету: якщо книга Плохия закінчується на середині XVIII століття, то у Міллера мова йде про XIX столітті - базову для формування модерних націй.
Автор досить переконливо доводить, що у Російській імперії був взагалі-то дуже слабкий ассимиляторский потенціал, а тому і не вдалося реалізувати концепцію триєдиного російського народу (великороси, малороси і білоруси).
Що ж до українського питання, то він для російської влади завжди знаходився в тіні куди більш проблемного польського питання. Російські імперіалісти-ассимиляторы недостатньо і непродуктивно підтримували галицьких москвофілів. Так що ідея перетворити триєдиний народ в счетверенний, додавши до них карпатороси, так і залишилася на рівні розмов. І взагалі, іронія долі в тому, що з українською ідеєю найбільше боролися не імперські влади, а вірнопіддані малороси.