Валерій Калниш: "Головне, щоб люди читали"
Із зростанням популярності електронних носіїв і електронних текстів, що стабільно спостерігається у світі з початку 2000-х, зараз може здатися, що паперова книга вже давно залишилася за бортом, а продаж друкованих видань переживають кризу.
Цього літа європейці надали світові нову статистику. Виявилося, що все більше людей поступово втрачають інтерес до електронних книг, віддаючи перевагу паперовим. Зокрема, експерти Біржового союзу німецької книготоргівлі розповіли, що електронні книги в Німеччині дають всього 4,5% від загального оберту. У США цей показник становить 25%. Прогнозують, що в найближчий рік цей показник по різним країнам буде тільки зменшуватися.
Щоб дізнатися, яким книжкам надають перевагу українці, чи є необхідність перекладати на російську мову Тараса Шевченка і які головні тренди переважають у сучасній літературі жанру нон-фікшн, ми звернулися до журналіста і редактора Валерія Калниша, який регулярно читає як електронні, так і паперові книги, а також пише книжкові огляди.
Валерій, ви читаєте багато книг, у тому числі й друкованих. Помічаєте тенденцію у тому, що люди за останні кілька років стали читати менше?
Те, що мало людей зараз читають паперові книжки, помітно насамперед по пасажирам в метро. Але я не думаю, що це погано. Адже що таке електронна книга? За великим рахунком, це просто інший носій. А такі нюанси, як запах паперу, хрускіт обкладинки – це все ностальгія. Звичайно ж, приємна ностальгія, і я сам через це пройшов. Адже коли у мене з'явилася можливість читати електронні книги, то я закачав у свій рідер дуже багато – близько гігабайту книг. Я почав їх читати, і через якийсь час зрозумів, що друкована книга – це, все-таки, інші відчуття. Коли тримаєш в руках друковану літературу, то якось навіть по-іншому сприймаєш те, що там написано. Але, швидше за все, це був самообман. За великим рахунком, і електронна, друкована – все одно це книга.
Читання електронних книг – це як читання новин. Воно більше спрямоване на отримання конкретної інформації. В електронному вигляді можеш читати, наприклад, більше белетристики. А ось великі серйозні романи краще читати в папері. В метро я зазвичай читаю електронні книги. Просто тому, що присутній фактор зручності. Але ніхто не відміняв прості людські радості, коли ти сідаєш на диван, береш книжку в руки і починаєш читати, не поспішаючи. У тебе навіть тоді по-іншому тече час.
Тобто, виходить, що поступовий перехід на електронні носії – не така вже й погана тенденція, як дехто вважає.
Проблема полягає не в тому, який носій використовують при читанні – електронний і паперовий. Головне, щоб люди читали. Та особливість мислення, яка зараз панує в суспільстві – "кліпова" - передбачає, що люди отримують основну інформацію аж ніяк не з книжок. І вони підживлюються інтелектуально і морально із Facebook, інших соцмереж, зі стрічки новин. А там - зовсім інший стандарт подачі інформації. Зараз є безліч ерудованих, аналітично мислячих людей, зовсім не захоплених читанням книг.
А які тенденції в читанні текстів з'явилися за останні кілька років?
У деяких країнах зараз починають один за одним, відкриватися сайти, присвячені книгам та літературі. Знову повертається інтерес до лонгрідів, до великих вдумливих текстів. Але це, швидше, виняток із правил. А правило таке, що у людей, які постійно перебувають в інформаційному потоці, часто просто немає часу на читання книги.
Нещодавно бачив статистику, згідно з якою один з найвищих показників читання – в Індії. У середньому, індієць витрачає на тиждень на читання близько 11 годин. У нас в країні – значно менше. Звичайно, все це безпосередньо пов'язано з рівнем добробуту. Адже в бідних країнах і в країнах, де не дуже розвинені інформаційні технології, популярність паперових книг не знижується. По суті, те ж саме багато в чому стосується України, жителів усіх регіонів. Там, де немає тотального засилля інтернету, все ще багато уваги приділяється друкованій пресі. Тому, до речі, і живі районні газети. Інша справа, що в книжкових магазинах районних центрів вибір буває дуже маленьким, і звідти багато інформації не почерпнеш.
А як з приводу книг жанру нон-фікшн?
У чому краса книг жанру нон-фікшн? Я бачу їх дві. Перша – це коли з документальної книги можеш дізнатися інформацію, яка знаходиться за межами шкільної та університетської програми. Наприклад, років п'ять-шість тому у видавництві Corpus вийшла книга-бестселер “Схід, Захід і секс. Історія небезпечних зв'язків". Це глобальна праця, яка, не побоюся цього слова, розширює твої обрії. Друге достоїнство таких книг – це, в прямому сенсі, їжа для розуму. Зараз пишуть багато книг про те, яким буде наше майбутнє. Яким буде інформаційне суспільство через 20 років, якою буде медицина, технології. Футуризм – одне з сучасних трендів в такій літературі. Взяти, хоча б книгу Тімоті Барроу “Майбутнє: розсекречена. Яким буде світ у 2030 році".
Нон-фікшн дає можливість заглибитися в якесь питання, вивчити його набагато детальніше, ніж може тобі дати інтернет. Але, з іншого боку, для цього треба час. А часу катастрофічно не вистачає, щоб просто сісти почитати. Ці півтори години в добу, як у індусів, не завжди можна знайти. І тоді доводиться жертвувати. Зокрема, сном.
Фото: Книга Метью Барроуза "Майбутнє: розсекречена. Яким буде світ у 2030 році" - вичерпний аналіз того, які значні зрушення та тренди чекають нас до 2030 року (itres.ru)
Але для жителів невеликих містечок це не завжди актуально.
Так. Якщо у регіонах немає ні інтернету, ні хорошого вибору книг, я думаю, що люди так чи інакше читають більше класики. Класична література - і українська, і зарубіжна – це якраз те, що становить хоч якусь конкуренцію бульварним романам. Ще одна тенденція в зв'язку з цим – переосмислення класики. Переосмислюють Тараса Шевченка, Сковороду. Переосмислюють Булгакова, Достоєвського.
До речі, зараз на полицях книжкових магазинів ми бачимо багато російської класики, перекладеної на українську. І навпаки – українську класику пекладають на російську мову. Як думаєте – чи потрібні такі переклади, або краще читати в оригіналі?
Думаю, перекладати ту ж російську класику сенсу немає. І справа не в "руському мирі", не в пропаганді. Особисто мені переклад російської класики на українську мову здається трохи дивним. Хоча для нинішнього школяра, цілком ймовірно, нічого незвичайного в ньому немає. Є ж приказка – "скільки мов ти знаєш, скільки життів ти прожив".
Давайте читати українську класику українською. Давайте читати російську класику російською мовою, Шекспіра – англійською. Китайську – китайською, якщо вийде. Впевнений, що вірші Лі Бо (один з найбільш видатних китайських поетів - ред.) втрачають після перекладу на будь-яку мову.
Адже чим більше мов, тим краще. У США зараз, наскільки я знаю, взагалі пішов бум на російську мову. Там наймають репетиторів російської мови, виписують викладачів з Росії. І, чесно кажучи, мене це трохи лякає.
В Україні класичній літературі підійшло б, на мій погляд, таке співвідношення: 30% читання і вивчення літератури в школі - російською мовою, а 70%, звичайно ж, українською. Якщо пощастить, то ще й англійською. Але це вже як пощастить: зі школою, з учителем. Адже школа у нас, за великим рахунком, тримається на вчителях-ентузіастах.
Які переклади книг вам більше подобаються – ті що російською чи українською?
Я двічі зіткнувся з тим, що український переклад виявився кращим за російський. Перший раз це було з Муракамі: в українському перекладі десь на півроку раніше російської версії вийшла книга "1Q84" і я прочитав її українською. Випустило її видавництво Folio. Так вийшло, що українською вийшло два томи, а російською, хай і з запізненням, відразу три. І ось третій, я читав російською. А треба розуміти, що на російську мову переклад Муракамі робить людина, який перекладає його вже довгі роки. Звуть перекладача Дмитро Коваленин, а перший його переклад Муракамі вийшов ще у 1988 році. Це була книга "Полювання на овець". Так от, я зрозумів, що українська мені набагато ближча. Український переклад більше мене зачепив, більше зрезонував із сюжетом і з тим, як я його сприйняв.
Фото: "1Q84" — багатотомний роман японського письменника Харукі Муракамі, книга про пошук психологічної опори у світі розмитих орієнтирів (sumno.com)
Друга історія була пов'язана з романом "Містер Мерседес" Стівена Кінга. В українському перекладі його видали у "КСД". Я порівняв цей переклад з російською і знову зрозумів, що український переклад – багатший і приємніший. Українська мова взагалі дуже синонімічна, і це дозволяє робити переклад більш красивим. Тому я низько вклоняюся українським перекладачам, розуміючи, яку роботу їм вдається проробити.
Є думка, що переклади іноземних книг, які робили в радянський час, рясніють смисловими помилками. І тому ми досі сприймаємо сюжети і героїв перекладених книг через ту стару і не завжди достовірну призму. Ви з таким стикалися?
Дуже може бути. Тут треба сказати, що над радянськими перекладами нерідко глумилися і раніше, в той же радянський час. Маяковський докоряв Чуковському за його переклади Вітмена (американський поет і публіцист ХІХ століття - ред.). Ще в 1920х роках Маяковський говорив Чуковському, що той робив переклад його поезії не надто близьким до оригіналу. Приміром, він ставив йому на вид, що той використовував під час перекладу одного вірша замість слово "плоть", слово "м'ясо". Англійською це слово звучить точно так само, як слово "м'ясо". Хоча у вірші, про який йшла мова, доречно було б сказати саме "тіло":
“…Отличные чувства, зажженные жизнью глаза, отвага и воля,
Слои грудных мускулов, позвоночник гибкий и шея, упругое
мясо, крепкое телосложенье,
А там, внутри, еще чудеса”
Так чи інакше, ми живемо в тих значеннях і реальностях, які були додані перекладачем в текст. Думаю, що в перекладній літературі оригіналу – відсотків сімдесят. А все інше – це те, як текст прочитав перекладач. Читаємо Шекспіра і думаємо – це тільки Шекспір. Але це ще й Маршак, і Пастернак, ті, хто займався текстами Шекспіра. І виходить, що читаємо ми насправді двох авторів, а не одного. В Ірані, якщо не помиляюся, було 16 різних перекладів "Гаррі Поттера". В Ізраїлі один з перекладачів вирішив, що в описі сцени різдвяного вечора свято Різдва доречніше переробити на святкування Хануки, і переробив.
Ви зазвичай дивіться екранізації книг, які читаєте?
Я прихильник того, що потрібно радше читати оригінал, ніж чекати її екранізації. Тарковський зняв шедевральний фільм "Соляріс". Але краще перед переглядом почитати Лема. Коли готувався до виходу фільм "Чародії", брати Стругацькі попросили зняти своє ім'я з титрів. Правда, пізніше Борис Стругацький говорив, що потім до фільму звик і "згадував без огиди". Але буває і по-іншому. Наприклад, книга "Марсіанин". Це якраз приклад літератури, коли краще дивитися фільм, знятий за нею. Адже Метт Деймон, як на мене, торкнеться більше душевних струн, ніж ти собі нафантазуєш головного героя, читаючи книгу. Або взяти "Картковий будиночок". Хто знає, що це насправді екранізація книги Майкла Доббса, яка до речі була перекладена на російську ще в 1998 році?
Фото: "Картковий Будиночок" Майкла Доббса перевели на російську мову ще в 1998 році" - Валерій Калниш (mic.com)
Думаю, серйозну літературу краще читати, ніж дивитися. А ось такий фікшн як "Марсіанин" або "Дім дивних дітей" - краще дивитися. Адже не секрет, що нерідко книги зараз пишуть, відразу замислюючись над її екранізацією. І часто письменник спеціально застосовує ту чи іншу схему, щоб викликати в читача різні емоції. Досвідчений читач це одразу помічає. І тоді це вже не штучне виробництво, а швидше ширвжиток. Намагаюся такі книги обходити стороною.
Не знаю, чим керувався автор "Шантарама", написавши другу частину цієї книги. По-моєму, це кон'юнктура на тлі успіху першої книги. Ми чуємо від Джоан Роулінг, що на цей раз з "Гаррі Поттером" вже точно покінчено, і тут з'являється п'єса. Безумовно, автор має право чинити зі своїми персонажами, як йому хочеться. Адже це його персонажі. І ставити в докір Роулінг, що знову пише про Гаррі Поттера, було б неправильно. Але буду я читати таку книгу – ось це вже питання. Начебто навіть сама Роулінг зізнавалася, що не пам'ятає всіх створених нею персонажів. Адже вона створила настільки багатий і різноманітний світ! Персонажі вигаданих світів так чи інакше наділяються якостями сучасної людини. Будь-який письменник пише в дусі свого часу, якщо навіть пише про минуле. А ми, читачі, так чи інакше наділяємо персонажів книг якостями людей, які нас оточують.