"Ми довго жили при суспільному договорі між людьми і державою: "якщо будете красти, то нам теж не заважайте"

Протягом останнього року один з найбільш затребуваних українських акторів і режисерів Ахтем Сеїтаблаєв радує глядачів новими акторськими роботами

Протягом останнього року один з найбільш затребуваних українських акторів і режисерів Ахтем Сеїтаблаєв радує глядачів новими акторськими роботами. Зокрема, в осінньому сезоні 2016 року телеканал "Україна" почав показувати серіал власного виробництва "На лінії життя", який знімався під робочою назвою "Військовий шпиталь".

Також на телеканалі "1+1" вийшов серіал "Центральна Лікарня", в якому Сеїтаблаєв зіграв роль хірурга з Криму. Але широку популярність акторові кримськотатарського походження принесла картина "Хайтарма", де він зіграв головну роль і виступив режисером. Фільм розповідає про трагічну дату в історії кримськотатарського народу 18 травня 1944 року — сталінської депортації кримських татар. У центрі сюжету фільму — льотчик, двічі герой Радянського Союзу, Аметхан Султан. У травні 44-го року після звільнення Севастополя Аметхан відправляється у відпустку в рідну Алупку. На його очах 18 травня і починається депортація кримських татар.

Нещодавно стало відомо про те, що Ахтем Сеїтаблаєв разом зі знімальною групою готує фільм "Кіборги". Це буде історія про долі людей, які опинилися в драматичних умовах війни і захищають територіальну цілісність нашої країни. Очікується, що в прокат фільм вийде восени 2017 року, а прем'єра буде приурочена Дню захисника України 14 жовтня.

Ми зустрілися з актором у звичній для нього робочій обстановці: у гримерці Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі.

Під час інтерв'ю до Ахтему зайшла одна з колег, щоб попросити у нього кримськотатарський прапор для дворічного хлопчика, який вже давно мріє отримати його в подарунок. "Так і напишіть: я вже рік дитині обіцяю прапор, а все ніяк не принесу", - пожартував актор. - Пам'ятаю, як я відразу помітив кримськотатарський прапор на вході до Інституту Серця у хірурга Бориса Михайловича Тодурова. У нього я був на операціях, коли готувався до ролі хірурга в серіалі "На лінії життя". Спостерігав операції двічі, від початку до кінця. Серце я бачив зблизька, на відстані руки. "На лінії життя" - це картина про сьогодення. Мій герой приїжджає з місії "Лікарі без кордонів" і відразу ж потрапляє в Україну часів Майдану. Військовий госпіталь в серіалі став місцем, де зустрічається багато історій, в тому числі і людей з Майдану", - поділився подробицями Сеїтаблаєв.

А що на даний момент займає більшість вашого часу – акторська робота або режисерська?

Зараз я більше зайнятий режисерською роботою, ніж акторством. Ми знаходимося на стадії постпродакшену фільму "Її серце", який був знятий за підтримки Держкіно. Це картина, в центрі якої – доля кримської татарки, яка врятувала єврейських дітей під час Другої світової війни. Драма "Її серце" заснована на реальних подіях. Прототипом головної героїні фільму Селіме стала Саїді Аріфова, яка під час Другої світової врятувала від фашистів кілька десятків єврейських дітей-сиріт.

Фото: Ахтем Сеїтаблаєв: "У фільмі ми торкаємося періоду, коли аеропорт вже сильно зруйнований" (РБК-Україна)

Крім того, ми вступили в підготовку фільму з робочою назвою "Кіборги". Вистави також у мене є. І на виїзді, і "в стаціонарі". Я домовився з колегами враховувати графік один одного так, щоб усім було зручно. Зараз більшу частину мого часу займає підготовка фільму "Кіборги" і закінчення роботи над фільмом "Її серце".

Акторські проби для фільму "Кіборги" вже закінчилися?

Так, можна сказати, вони практично закінчені. Ми вже визначилися з виконавцями головних ролей. Буде основна п'ятірка персонажів. У нас є головний герой, молодий чоловік. Але все одно дуже складно сказати, чия головна роль. Адже той зміст, який за ними стоїть, і скільки вони протягом фільму знаходяться в кадрі – все це рівноцінно. Ще йдуть проби на роль другого плану, на епізодичні ролі. Будуються декорації. Інтер'єри знаходяться під Києвом, можна сказати, в межах міста. Це не зовсім павільйон для зйомок кіно, але все одно він нам дуже підійшов. І вже декорації дають надію вважати, що це буде дуже глядабельний, добре зроблений фільм.

У фільмі ми торкаємося періоду, коли аеропорт вже сильно зруйнований. Здавалося б, що тут складного – створити в кадрі розруху. Привіз собі сміття, та й все. Але це не зовсім так. З одного боку, в цьому є і якась легкість, з іншого – купа ускладнень. Сміття у нас особливий – скло, залізо, гіпсокартон. В цілому те, з чого був побудований Донецький аеропорт. І дістати це виявилося не простим завданням.

Вас консультують ті, хто брав участь у захисті Донецького аеропорту. Хто ці люди, як вони вам допомагають?

Нас консультують ті, хто брав безпосередню участь у бойових діях в Донецькому аеропорту. Я їх імен ніколи не приховував, так і вони про це мене не просили. Для мене дуже важливо, що багато з них стали прообразами наших персонажів. Всі вони прочитали сценарій, вносили свої правки. Але тут мова не йде про смислові правки. Це стосується багато в чому бойових сцен. Або, скажімо, приїзду в ДАП волонтерів.

Адже у нас майже вся країна – волонтери. По суті, завдяки саме цим людям нам вдалося зберегти країну. Особисто мені волонтерство як феномен дуже допомогло вибудувати свою особисту систему координат. Інша справа, що мої цінності мало відрізняється від того, чим живе вся країна. Але, все ж, як показує час, найпростіші речі виявляються найскладнішими.

Фото: Ахтем Сеїтаблаєв: "Особисто мені як людині подобаються історії, які відбуваються з людьми в екстремальних ситуаціях" (РБК-Україна)

Я переживав, щоб військові, які знають подробиці нашої підготовки, побачили у фільмі чесність. Так і сталося: вони відразу оцінили авторський стиль Наталії Ворожбит. Наталя – видатний драматург, яка писала сценарій для "Кіборгів". У фільмі будуть діалоги і теми, які хвилюють, напевно, більшу частину українців: що таке батьківщина, що таке патріотизм, проблеми батьків і дітей, яку країну ми хочемо залишити для майбутніх поколінь.

Знаєте, взагалі для нашої знімальної групи внутрішній меседж фільму – це історія про нових людей нової країни. Особисто мені як людині подобаються історії, які відбуваються з людьми в екстремальних ситуаціях. А тут саме життя нам ці історії задає. З точки зору драматургії ті тектонічні злами в людях, які відбуваються під час військових дій, – надзвичайно благодатний матеріал.

Просто неможливо передати, як багато всього відбувається під час війни і з кожною людиною окремо, і всередині сім'ї. Який проходить вододіл між країнами, часто говорять на одній мові, часто сповідують одну і ту ж віру. Але якраз історії Кіборгів – це народження нового епосу. Це відбувається тут і зараз, на наших очах. Найбільше в них мене вражає надзвичайна ступінь пасіонарності людей, хто готовий віддати життя за свою країну.

Які історії з життя військових під час поїздок в зону АТО вам запам'яталися найбільше?

Ой, це відбувається практично постійно. Коли їду в зону АТО, мені весь час запам'ятовуються якісь діалоги військових. Причому часто бувають такі життєстверджуючі!

Якось прямо на фронті несподівано вималювалася одна з генеральних ліній нашого фільму. Ми поверталися з однієї військової частини. Їхали в автобусі з трьома бійцями. Один молодий, років двадцять три. Другому – за сорок, а третій – близько шістдесяти. Вони з одного взводу, здається. Ми в той період якраз активно шукали теми для фільму. Ми говорили з військовими. Врешті-решт вони про нас забули, почали між собою розмовляти.

З'ясувалося, що думки у них з багатьох питань розходяться. Той, що середнього віку, почав говорити: "Я тобі, молодому, зараз розповім". Молодий хлопець зупинив його: "Почекай. Я задам тобі питання, ти на нього дай відповідь, а потім продовжимо. Питання таке: що я тут роблю?". "Ну, батьківщину захищаєш, служити пішов". "Це все зрозуміло, досить повторювати фрази з телевізора. Я тут сиджу у військовій формі перед тобою, тому що двадцять років тому ви просрали мою країну". Той, що старший за всіх, повертається і каже: "А малий правий. Це ми країну просрали. І з-за цього він зараз сидить тут, а не працює десь у посольстві".

У цей момент у автобусі настала тиша. І тоді я для себе чітко зрозумів, що все – ось цей молодий чоловік – вже наш головний герой. Герой зі своїм максималізмом, розумний і інтелігентний, знає кілька мов. Мене вразило те, як він бачить свою країну, як чітко уявляє собі, за що воює. Ось такий, випадково почутий діалог, Наталія пропрацювала в одну з генеральних ліній фільму.

На якій мові буду говорити герої фільму?

Мова буде в основному українська. Але і російська теж буде.

Останнім часом часто різні фільми українського виробництва критикують за те, що в них широко використовується російська мова. Не побоюєтеся такої критики?

Звичайно, ми припускаємо, що мовне питання будуть обговорювати. Але повірте: з нашого боку буде дуже великою неправдою не показати, що і по-російськи на війні говорять. Адже це ж правда: на війні багато російськомовних патріотів. Я не знаю, скільки їх, але точно чимало. Про це у фільмі теж буде йти мова.

А адже ми завжди хочемо бути з глядачем чесними. Інша справа, що правда іноді буває нікому не потрібна. Але все одно в професії показуємо все правдиво. Якщо ти будеш "трохи вагітним", це дуже попсово. Глядач це швидко вловить і перестане тобі вірити. Це як з патріотизмом: зазвичай відразу видно, коли людина співає гімн щиро. Співає так, що повітря навколо людини вібрує, коли він вимовляє слова. А буває, людина так мовчить, що це дуже високого штилю мовчання.

Виходячи з мого досвіду зйомок у програмі "Хоробрі Серця", судячи з того, що я бачу під час поїздок в зону АТО – всі ці бійці і їх погляди вселяють мені впевненість у тому, що процеси в кращу сторону в Україні просто незворотні. Яким би сильним не був опір тих, хто звик жити за старими схемами. Військові часто люблять жартувати з приводу європейського вибору. Кажуть: "Ми всі хочемо в Європу, ми всі хочемо, щоб корупція була подолана, але якщо що – кум все вирішить".

Але багато хто говорить, що це як раз типова риса українців.

Насправді мені прикро чути, коли говорять, що "кумівство" і "рєшалово" - типово українські риси. Але все одно це властиво людям. Адже ми жили тривалий час при певному суспільному договорі між людьми і державою: "якщо будете красти, то нам теж не заважайте". Це накладає свій відбиток на суспільство, і ось просто так, в один момент це нікуди не дінеться. Думаю, через це і сталася вся ця складна ситуація в країні: відібрана територія, війна на Сході.

У програмі "Хоробрі Серця", так і при особистому спілкуванні з військовими, ви напевно зустрічаєте розчарування тим, що війна затягується, і життя в країні не поліпшується. Як зазвичай на таку думку реагуєте?

Розчарування - це природний процес. Адже ми з вами живі люди. І коли кожен день стикаєшся з фінансовими проблемами, які все важче вирішити, критикувати спад патріотизму я не взявся б. Але я працюю в мистецтві, і якщо у мене є інструмент, який дозволяє хоча б на час перебування в кінозалі подарувати людям надію на краще, то як я можу цього не зробити? Як я можу не розповісти про хлопців, які поклали за нас своє життя?

Фото: Ахтем Сеїтаблаєв: "Всі ці бійці і їх погляди вселяють мені впевненість у тому, що процеси в кращу сторону в Україні просто незворотні" (РБК-Україна)

Моє завдання - подарувати надію тим, хто сидів у залі, мотивувати їх не опускати руки. Ну от не опускати. Ніхто для нас не зробить чогось такого, що допоможе нам в один день жити в країні демократії, де вже давно стрижуть газони. Це важка щоденна праця кожного з нас.

Коли ми перемагаємо на екрані, то у глядача є відчуття перемоги над своїми особистими страхами. Якщо буде більше таких фільмів найрізноманітніших жанрів, це будуть підтримувати журналісти, художники, режисери та скульптори, то така синергія точно принесе багато плодів. Адже не секрет, що останні три роки у нас з'явився величезний запит на своє: свої фільми, серіали, вистави.

Багато лаяли закон про заборону російських серіалів. Але, з іншого боку, як багато нових українських артистів ми тепер для себе відкриваємо! Не секрет, що більшу частину фільмів, які знімалися в Україні, створювали на замовлення телеканалів РФ. І, за логікою замовника, якими вони були, головні ролі грали російські актори. Вони культивували створення своїх зірок, а не наших.

Прикро було бачити, що чимало кадрів знімалися в Києві, а писали, що місце дії - нібито Москва. Я про це взагалі мовчу. Пам'ятаю, як ми соромилися заявляти свої міста, як прибирали вивіски. Слава богу, таке вже проходить. Не знаю, може хтось з моїх колег досі працює в Росії. Але ті, з ким я дружу – точно ні.

А що думаєте про тих колег, які продовжують їздити в Росію для зйомок у фільмах?

Я цього не сприймаю. Тут я досить радикально налаштований. Бог їм суддя. Аналізуючи і приблизно знаючи прізвища тих людей з акторської братії, які туди їздять, я впевнений: ця війна їх жодним чином не зачіпає. Мені складно уявити артиста, у якого хтось із знайомих або, не дай бог, родичів постраждав від російської агресії, а він потім поїхав в РФ на корпоратив виступати. Або на новорічних концертах.

Я з такими людьми точно співпрацювати не буду. Але це їх вибір, і наш з вами вибір теж. Досі є ті, хто їздить виступати в Росію. Але вже у нас в Україні, у центральному залі Києва вони ж збирають повний зал. Як з цим бути? Я не знаю. Тут напевно винні ми самі. Глядач голосує ногами. А поїздки в Росію - це, м'яко кажучи, непорядно.

Що, на вашу думку, може об'єднати країну, де погляди на події можуть радикально відрізнятися?

Мені здається, культура – це самий гармонійний інструмент, який може на людей подіяти. Якраз вона може об'єднати країну, коли йде розкол. Коли десять різних регіонів об'єднуються в одну творчу команду, репетирують і потім грають у виставі. Вони так позбавляються від страхів. І тоді вже Захід не буде вірити у "бандитів з Донбасу", а Схід – у "бандерівців зі Львова". Адже і ти цих людей потім не обдуриш. Їм вже не скажеш, що у Львові не хочуть знати української мови. Ну це ж маячня!

Я взагалі впевнений в тому, що сьогоднішні події в країні відбулися із-за того, що люди в різних регіонах один одного не знали. У різні періоди історії влада у нас успішно користувалася принципом "розділяй і володарюй". Чим менше ми один одного знаємо, чим більше ми боїмося всього "іншого" - іншого кольору шкіри, як хтось по-іншому заварює каву, то ми з ним не дружимо. Ось вже є що обговорювати замість реформ і розвитку.

Фото: Ахтем Сеїтаблаєв: "Теперішні події в країні відбулися із-за того, що люди в різних регіонах один одного не знали" (РБК-Україна)

Але якщо ми один одного поважаємо, не боїмося, то вже задаємося питанням, чому дороги погані, чому медицина і освіта - на низькому рівні. Владі цього не треба було до Майдану. Владі, яка були у нас до Майдану, не було вигідно, щоб ми обговорювали надумані міфи, адже керувати легше неосвіченими. Легше керувати тими, хто зайнятий добуванням хліба настільки, що сил у нього залишається тільки повечеряти і випити сто грамів горілки, а потім заснути важким сном, знаючи, що завтра знову на роботу.

Ви бували в Криму після його анексії?

Ні, після анексії не був ні разу. Але кожен день списуюся, телефоную – у мене там залишилися родичі.

Вони виїжджати з Криму не захотіли?

Ні, категорично не хотіли. Це їх земля, це наша земля. Я навіть не уявляю, наскільки складно там зараз жити. Але я надзвичайно гордий тим, що я кримський татарин. Я надзвичайно гордий за свій народ.

Російська імперія так багато років хотіла знищити кримських татар. Тепер імперії вже немає, а ми є. Нас сімдесят років хотів знищити радянський союз. Союзу немає, а ми є. Путінської кремлівської банди, я впевнений, теж скоро не буде. Незнання історії не звільняє від її наслідків.

Три роки окупації не вистачило депутатам Верховної Ради, щоб визнати, що кримські татари – це корінний народ Криму. Нам не потрібна ніяка автономія поруч з Кримом.

Нам потрібна національна територіальна автономія кримських татар у складі держави Україна. Але для цього потрібно робити певні кроки. Добре, що по закінченні цього часу визнали, що в нашого народу був геноцид. Але що заважає визнати народ корінним в Криму? Я знаю, що заважає. Справа в тому, що у Верховній Раді дуже багато тих, хто має в Криму свій бізнес. Наступ справедливості - це довгий процес, але він незворотний. Адже у кримських татар немає іншої батьківщини, крім Криму.

Багато хто думає, що Крим повернеться в Україну, коли ми станемо економічно сильнішою. Як думаєте, коли Крим буде українським?

Я взагалі думаю, що це відбудеться набагато раніше. Адже є і санкції, що б про них не говорили. У світу є розуміння того, що Російська імперія в її нинішньому вигляді – це така мавпа з гранатою, яка нікому не дає спокою. З нею треба зробити щось таке, щоб вона більше нікому не загрожувала. Нехай краще свої туалети чистять, а потім вказують кому і як жити. Росія – велика країна. "Від**ться від нас", як говорив Лесь Подерев'янський.