Олександр Коротко: Поет не може бути масовим, особливо сьогодні

Найбільшу популярність Олександру Коротко могла принести, можливо, кар'єра поета-пісняра, але цього не сталося, хоча пісні на його вірші ставали шлягерами у виконанні Філіпа Кіркорова, Йосипа Кобзона, Олександра Малініна, Тамари Гвердцителі, Таїсії Повалій, Юрія Богатикова та Інни Пушкар.

Популярності набувають, як правило, самі виконавці пісень, іноді публіка звертає увагу і на композитора, а до автора слів найчастіше увага аудиторії не доходить. При цьому саме слова є відправною точкою при народженні пісень. Не будь їх, всі пісні були б лише мелодійним мовчанням виконавців, їм просто нічого було б співати.

Олександр Коротко етап написання віршів для пісень, як і свій колишній пост заступника міністра охорони здоров'я України, розглядає лише як проміжні віхи, які були в його кар'єрі, але на яких він не став би робити особливий акцент.

Його поезія і проза набагато глибше смаків масової аудиторії. Можливо, тому в Україні він і досі не набув тієї популярності, якої заслуговує. "Справжній поет не може бути масовим", - впевнено заявляє він.

Ім'я поета Олександра Коротко в Україні відомо лише досить обмеженому колу, хоча у світі його вже давно визнали від Китаю до Чилі. Його вірші, поеми й романи практично в режимі нон-стоп переводять провідні світові видавництва, віддаючи данину віртуозному володінню словом, приголомшливій ерудиції та глибокому філософському змісту, якими наповнені поезія і проза автора. За свої твори він був навіть прийнятий у число академіків Європейської академії наук, мистецтв та літератури, що налічує всього 300 членів, з яких 72 – лауреати Нобелівської премії. Проте в Україні про нього як про поета усе ще знають далеко не всі.

Безпосередньо під час нашого інтерв'ю прийшла звістка з Австрії про переклад на німецьку мову поеми "Ван Гог". "Я її написав десь 27 або 28 років тому, здається, - скромно каже Олександр Шимонович і додає: "Приємно, звичайно, але я всього лише підмайстер".

– А хто ж тоді майстер?

– У мене є книга "Підмайстер" про наших великих творців – про художників, поетів, письменників і філософів. Чому я її назвав "Підмайстер"? Тому що Творець – тільки Він. І тут не треба старатися що сили і надувати щічки. У творчості ти не можеш відчувати себе сильним. Ти завжди слабак, ти завжди невпевнений. Як це взагалі можна порівняти з тим, що вище? Майстер тільки один.

А поет-пісняр... Не хочу нікого образити, але поет-пісняр – це не поет. Поет - це інша іпостась, це дуже камерні, глибинні, інтимні речі. Це абсолютно елітарна річ, він не може збирати стадіони, максимум – невеликий зал. І то, якщо це справжні прихильники. А якщо заганяєш натовп... Ти можеш, звичайно, там на стадіоні щось чірікать, але це буде не сьогодні.

– Тобто вузьке коло аудиторії вас не бентежить?

– Абсолютно. Поет йде один. Поет не повинен шукати свого читача. Свій читач має знайти свого поета. І при цьому читач повинен працювати не менше, ніж сам поет. Це ж робота серця і душі. Ти повинен проходити-проживати, щоб ти збагнув Це.

Поет не може бути масовим, особливо сьогодні. Люди зайняті своїм, це не час поетів, але це не час і скаржитися. Якщо ти для цього призначений - роби свою справу, а там Господь подивиться.

Творчість – це інше проживання. Це паралельний світ, і треба знати, як ти виходиш з цього справжнього світу, як ти входиш в цей паралельний світ, як повертаєшся. Адже можна і не повернутися. Творчість – це дуже небезпечна річ. Для тих, хто з цим грає. Марина Цвєтаєва говорила: "Господь Бог навчив нас, поетів, писати, але не навчив нас жити".

Чому Гоголь спалив свої рукописи, чому Кафка, чому інші? Спочатку їм здавалося – створили великий твір. Потім, вже перед тим як вирушати в останню далеку дорогу, вони розуміли, що все це тлін.

Чому великі наші пророки і цадики практично ніколи нічого не писали? Вони боялися писати. Він за словом створив світ, а ми тут думаємо, що можемо щось змінити.

– Олександре Шимоновичу, ви згадали цадиків. Для читачів потрібно пояснити, що, в перекладі з івриту, цадик означає праведник. Цадики є духовними лідерами хасидських громад. Ви єврей, але прізвище ваше – Коротко – звучить по-українськи...

– Я поясню. Спочатку прізвище було Короткий. Це польсько-єврейське прізвище, з часом воно трансформувалося в Коротко. Мій тато був польським євреєм, Шимон Срульєвич Короткий. Він очолював єврейську громаду в Криму. До останнього дня свого життя він був наївним, як дитина, вірив всім. Я йому говорив: "Тату, там же тебе обманюють". А він: "Сина, ну, що ти, такого бути не може". У його честь в Сімферополі назвали Хесед – Хесед Шимона.

Хесед – це організація, яка надає допомогу незаможним і літнім людям, яким потрібен догляд і медичну допомогу. Хесед в перекладі означає Милосердя. Кращої пам'яті про тата і придумати важко. Він був глибоко віруючою людиною.

– А ви? Ви теж ортодоксальний?

– Так. До мене не відразу це прийшло, але і я теж, вже понад двадцять років. Мій онук, коли ще був маленьким, якщо його запитували, ким працює його дідусь, відповідав: "Мій дідусь працює євреєм".

– До якого хасидуту належите?

– У нас в Києві на Подолі є синагога, її відновив головний рабин Києва та України Яаков Дов Блайх. Це синагога Карлін-Столинських хасидів, я до неї ходжу, і тато теж ходив. Карлін-Столинські хасиди – це дуже сильна гілка, її заснував один з учнів засновника хасидизму Баал-Шем-Това. А сам Баал-Шем-Тов, до речі, похований у Меджибожі Хмельницької області. Ви собі навіть не уявляєте, скільки в Україні поховань великих, найбільших єврейських праведників.

Мені іноді здається, що за такої кількості намолених місць, і юдейських, і православних, і інших релігій, Україна ще жива. Її береже щось більш високе. Тому що так, як ми працюємо, вже давно повинні були б здохнути. Ми вже профукали все, що могли, за великим рахунком. Але Україна жива, ніби Господь Бог взяв нас і тримає, як гілку на вазі, щоб ми не впали. Тому що, з точки зору здорового глузду, нас не повинно вже було існувати. А ми є. Значить, тут є якісь більш глибинні речі, з області божественного дотику. Я це відчуваю. Ось це, мені здається, найголовніший момент: Україна – це не так все просто.

– Ви у своїй творчості вже двічі зверталися до особистості Василя Стуса. Вам небайдуже прагнення українців до незалежності?

– Так, я написав велику поему "Стус". Звичайно, мені близьке прагнення українців до незалежності, я ж сам звідси родом, з Коростеня Житомирської області, і все життя прожив в Україні.

Я вважаю, що все, що у нас відбулося і на Донбасі, і в Криму, – це наша плата за свободу. Нічим ти не заміниш цей дух, і українці вже стали інші. Їх загнати в стійло вже неможливо. Завдяки цьому ми живемо і радіємо. Так, життя страшне, але цікаве, весь час щось відбувається. Я вважаю, що ми всі стали подієвими психопатами, ми по-доброму дуріємо від всіх цих подій. Так, ціна висока, але це шлях, який треба пройти.

Я відчуваю, що зараз в Україні відбувається щось таке сильне і велике. Дай Боже, щоб нам вистачило мудрості, і народу, і правителям. Якщо взяти результати останніх виборів, у мене є відчуття, що народ порозумнішав. Люди вже оцінюють інакше, все менше ілюзій у них залишається. Вибір вже більш усвідомлений, тому що все більша свобода вибору з'являється і з'являється почуття власної гідності.

–​​​​​​​ Великий єврейський письменник, лауреат Нобелівської премії Елі Візель якось сказав, що, якщо люди досі не злітали на Марс, не побороли рак і не придумали ліки проти інших смертельних хвороб, то лише тому, що ті, хто повинен був вчинити ці відкриття, згоріли в печах Освенцима. Як думаєте, чому серед євреїв так багато геніїв?

– Небезпечне питання. У той час, коли всі загострені. Буквально днями у Відні біля синагоги розстріляли людей.

–​​​​​​​ Якщо не хочете, можете не відповідати.

– Ні-ні, я відповім. Тут потрібно бути дуже делікатним, оскільки це питання віросповідання. Перш за все хочу сказати, що геніїв і серед інших народів вистачає. Але що стосується євреїв, тут, мені здається, потрібно звернутися до першоджерела. Для нас першоджерело – це Тора. У Торі написано: "Ти - мною обраний народ". Господь визначив обраний народ. Він каже: "Ти – народ твердошиїй". Ти впертий, але я тебе обрав. Не через праведність твою, просто я тебе вибрав, це моє рішення. І від того, як ви будете поводитися і жити, так будуть жити і інші народи.

На частку євреїв випало багато випробувань ще з часів Мойсея. Він вів їх у країну, "що тече молоком і медом", а прийшли вони в край, непридатний для сільського господарства, без корисних копалин, без води, по суті – в безжиттєву пустелю. Але подивіться зараз на Ізраїль – збирають по п'ять-шість врожаїв, дороги такі, яких я ніде у світі не бачив. І будують, будують. У всіх була світова криза – в Ізраїлі підйом.

– Не виникало бажання переїхати?

– Ніколи не виникало. Поясню – чому. Батьківщина – вона ж, як мати, може бути одна. На батьківщині, нехай з усіма нашими проблемами, і хліб пахне по-іншому, і помідори, і огірки... Повітря батьківщини – воно особливе. Я дуже люблю Ізраїль, мені там ніколи не жарко, не холодно, мені там комфортно. Коли я туди приїжджаю, мені ця країна здається безкінечною, хоча вона і маленька. Але, на мій погляд, велике щастя – це коли ти можеш туди з'їздити і повернутися до себе додому. Якби мене вивезли у два-три роки – інша справа, але зараз... Не треба тішити себе ілюзіями. Так, на початку масової хвилі еміграції після розпаду Союзу люди заходили в ізраїльські супермаркети і падали в непритомність від сорока видів ковбаси, коли у нас були порожні полиці. Але вже ковбаса є, треба їхати за чимось більш значущим.

Може, я, звичайно, помиляюся, але серед тих, хто виїхав вже в зрілому віці, я не бачив нікого, щоб у них очі блищали. Якась там є трагедія. Так, матеріальний достаток, це зрозуміло, але, по суті, це дерева, які вирвали і пересадили, адже ніколи не знаєш, як вони приживуться.

Дуже близько мені все в Ізраїлі, але переїхати – це зовсім інше. Або, припустимо, переїхати в Америку. У мене донька молодша в Америці живе. Вона каже: "Тато, мама, чому ж ви не їдете?" Я кажу: "Женю, ну уяви, я приїхав в Америку і оселився там на Брайтоні. Що я буду там робити? Забивати Козла? Я ж через тиждень застрелюся. Якщо ти купиш мені маузер - я приїду".

Ні, з України я нікуди їхати не хочу. І це не поза, це внутрішній стан.

– Чи означає це, що євреям в Україні відносно комфортно і Україну не можна вважати антисемітської?

– В Україні в принципі немає антисемітизму. Я вважаю, що менталітет українського народу дуже близький по духу єврейському. Це можна простежити хоча б по одній точці – стосовно євреїв до своїх батьків і до мами, і як ставляться українці до своїх батьків. Мене взагалі вражає, коли українці звертаються до своєї мами на Ви: "Мамо, Ви!" Ні, я не вважаю, що в Україні є антисемітизм. Я вважаю, якраз навпаки, що Україна дуже толерантна в душі. Такий менталітет український.

– Повернімося до творчості. Поет повинен бути філософом?

– Сміливо ставте знак "дорівнює". Тільки поет ще вище, ніж філософ. Філософ працює зі свідомим і підсвідомим, а поет – зі свідомим, підсвідомим і, часом, з несвідомим.

Адже часто виходить – ти пишеш, а потім вранці прокидаєшся, дивишся і дивуєшся: не може бути, щоб я це написав. Ти просто не віриш – хто я такий, щоб міг таке написати. І ти розумієш, що в якісь моменти хтось водить твоєю рукою. Це зустріч. Просто, якщо ти не піднявся, Він до тебе не спуститься.

– Ніби якийсь портал відкривається?

– Звичайно. Я завжди з цього приводу жартую. Коли я заростаю і приходжу до свого перукаря, вона мені каже: "Ой, Олександр, яка у вас симпатична копнушка, шкода її зістригати". Так почекайте, кажу, зістригайте, це ж мої антени, я ж їх направляють туди, мені треба ловити сигнал. Вона думає, напевно, що цей дурень розказує?

А якщо серйозно, то несвідомого у творчості достатньо. Тому ще раз повторю - три рівні: свідоме, підсвідоме і несвідоме.

При цьому треба розуміти, звідки береться саме поетичне слово. Це результат творчої енергії, це метаморфози. Тому воно і впливає так.

–​​​​​​​ Ви людина натхнення?

– Все можна робити з натхненням або без, але це просто робота, все одно що підмітати вулиці. Якщо сидіти і чекати натхнення, тоді потрібно читати Пушкіна, "Казку про рибака і рибку", але отримаєш в результаті корито. Тільки праця, інших ліків немає. Моя філософія проста – проживати день, як вічність, в радості і в постійному навантаженні. Долати треба себе, а не когось перемагати. Життя – це не спорт, тут немає бігових доріжок, ніхто нікому насправді не заважає. Особливо, у творчості.

І найголовніше – не відчувати себе великим, якщо щось там нашкрябав. Це Він тобі дає і Він може забрати. Це дуже тонка річ, тут посередників немає.

– І наостанок стандартне питання в стандартному формулюванні – творчі плани?

– Будь-яка діяльність повинна бути осмислена, не можна не мати планів. Я завершую зараз велику поему "Набережна снів". Вона сюрреалістична, містична, філософська. Також завершую роботу над поемою "Йосип і Яків", це продовження мого біблійного циклу. Вже написані "Авраам та Ісаак", є поема "Єрусалим". І зараз активно працюю над циклом есе про двадцять німецьких видатних особистостей, духовних лідерів Німеччини.

– А є річ, яку хочете написати, але ще не наважуєтеся?

– Є. Мойсей. Але я до цього ще готуюся, хоча і думаю про це вже понад двадцять років. Але, розумієте, це не так просто. Не було такої другої людини на Землі, з яким Бог говорив би лицем до лиця. Тому мимоволі думаєш, як ти можеш писати від його особи? Хто ти взагалі такий?