"Усвідомив, що нація потребує "хірургів", бо таблетки вже не діють": відверта історія лікаря-учасника Майдану
"Для мене Майдан почався втратою найгарнішої дівчинки-пацієнтки з найгарнішої сім'ї. Коли я вперше сказав мамі, що її дитини більше немає. Мені як лікарю-хірургу здається, що Майдан – це радикальне хірургічне лікування суспільства", - кардіохірург Назар Озерянський.
Переживаючи смерть і страждання сім‘ї своєї 14-річної пацієнтки від ускладнень після операції, лікар став одним із найактивніших учасників Революції Гідності.
Через чотири роки після Майдану разом із журналістами він відвідав місця загибелі Героїв Небесної Сотні і згадав події, які змінили хід подій в усій країні.
"Стійкість її вражала. Така ніжна і тендітна жінка, і водночас сильна, а очі - кольором неба!"
"Восени 2013-го до мене звернулась мама 14-річної дівчинки Елли, якій потрібна була операція через ваду на серці. Звідки приїхала родина – я відразу не запам’ятав. У сім'ї також було двоє інших дітей, і у молодшого сина також була вроджена вада серця. У Елли була важка форма атрезії легеневої артерії – відсутня легенева артерія, яка виходить з правого шлуночка і веде кров до легень", - згадує лікар.
Така вада зазвичай потребує хірургічного лікування в кілька етапів, пояснює він. Як правило, вдала операція, і пізніше наступна вирішальна операція а потім – хороший перебіг адаптації організму дають нормальне життя на багато років. Можливо, до глибокої старості. Першу операцію Еллі зробили в іншій медичній установі, а від другого етапу чомусь відмовились, хоча операцію по всім показникам мали б зробити ще тоді, в дитинстві. Як виявилося, це стало великою помилкою.
Коли Еллі було 14 років, в її серці та легенях почалися такі зміни, при яких операцію було робити вже дуже небезпечно для життя. Якщо не оперувати, Еллі б залишилося жити ще 2-3 роки.
"Поступово рівень кисню в крові падає, і людина ніби повільно тоне, задихається. Тож ми провели купу розрахунків, обстежень і досліджень, поговорили з мамою, татом і самою Еллою. Усі одностайно пішли на ризик. На високий ризик, за 2-3 роки повільного затухання, та все ж життя", - каже Назар Озерянський.
До того часу минуло вже три тижні перебування Елли у клініці. І родина встигла добре роззнайомитись із лікарем.
"2014-й. Війна. Тепер ми вже точно пам'ятали назву міста, з якого приїхала ця сім'я. Це був Слов'янськ. Вікторія, мама дівчинки - дуже світла людина, дуже добра, як сонце! Народилася на Франківщині. Вийшла заміж за чоловіка, який покинув її саму з трьома дітьми. Вікторія працювала продавцем в двох аптеках Слов'янська. Красива блондинка, а голос - як у синчки. Це жінка з променями сонця в очах, з посмішкою радості. Але в куточках очей і її губ, ледь помітних зморшках я ясно бачив сум аж до страху і страх аж до суму. Стійкість її вражала. Така ніжна і тендітна жінка, і водночас така сильна!" – згадує хірург.
У день, коли було призначено операцію для Елли, між лікарем і дівчиною відбувся діалог, який Назар запам’ятає назавжди.
Каталку з Еллою вивозять з палати.
- Назар Андрійович!
- Що, Елла?
- Я не помру?
"Посміхаюсь. Думаю: посмішка має бути впевненою, але природною. Як я можу знати! Я маю лише надію", - згадує лікар.
- Ні, Елла, ти не помреш. Не бійся, я за тебе боротимусь.
Елла спокійно посміхнулася.
Дівчина перенесла операцію, але серце не мало досить сили, щоб прокачати кров через судини легень, які сильно пошкодилися до її 14 років, бо операцію не зробили вчасно кілька років тому. При тому, що на той час такі операції вже вміли виконувати.
Лікар вмовив колег підключити дівчину до дороговартісної системи, яка підтримує і частково замінює серце і легені на час адаптації власних органів до нових умов, і щоб дати Елиному серцю перепочинок. Але з часом у Елли одне за одним починалися ускладнення з боку інших систем організму.
Потім, дякуючи директору закладу, вмовив підключити ще одну систему, оскільки ці апарати коштують шалених коштів і лікарі вимушені обирати для них переважно перспективних пацієнтів з хорошим прогнозом на одужання.
"Йшов жовтень, потім - початок листопада. І я боровся. Боровся за неї, хоча усі навколо переконували, що варто зупинитися, сенсу вже немає. Я так ніколи не боровся! Для мами і сестри Елли я примушував себе робити нормальний, впевнений вираз обличчя. А сам при цьому мав сильний відчай, відчуття безпорадності і невідворотності усього, що відбувалося. А що при цьому відчувала мама? Ця думка мене розривала зсередини на шматки", - згадує лікар.
"Я відчув, що це він. Майдан у мене вдома"
17 листопада 2013 року Елла померла. Назар Озерянський вперше у своїй медичній практиці говорив матері, що її дитини немає. Вона не вірила у це, і довелося концентрувати всі емоційні сили, переконуючи маму в тому, що це справді так.
Чотири дні потому, 21 листопада, увійде в історію як день, коли урядом Миколи Азарова було зірвано підписання угоди про Євроінтеграцію, після чого на Майдані почали збиратись перші мітингувальники.
"Згодом, 30 листопада, стався розгін студентів на Майдані, - каже Назар. - Я тоді новин не особливо читав. Їздив на своїй "вісімці" і слухав дуже сумну пісню зі сторінки “вконтакте” Елиної мами, від сліз ставало легше. Взимку їхав у метро з Нивок на Лівий берег. Чую - наступна станція Хрещатик. Думаю, може вийти, глянути. Кажуть - Майдан. На Помаранчевому Майдані 2004 року ми з другом були з перших хвилин (моя палатка була №27). Потім були членами комісії від Ющенка на виборах у Донецьку. З тих пір бачили купу гидоти в країні”.
За словами Назара, на той момент він давно втратив надію на краще майбутнє для країни і не вірив у революцію. Вже мав дружину і дітей, збирався та готувався поїхати з України.
"Я пішов через довгий перехід з Хрещатика на Майдан Незалежності. Дорогою зустрів багато людей з патріотичною символікою на одязі. Вийшов на Майдан з переходу, озирнувся. Став на парапет біля фонтану, окинув оком усю площу. В той момент у мені ніби щось прокинулось. Я відчув, що це він. Це Майдан. Це він, і він там, де я прожив півжиття (на провулку Шевченка, 7) і провчився в гімназії на Прорізній, 14. Це Майдан, який я знаю, як свою долоню. Це Він, Майдан у мене вдома".
"На перехресті Шовковичної і Інститутської перший камінь кинув я. Потім побачив, що за мною почали кидати й інші люди"
На Майдані Озерянський часто надавав протестуючим першу допомогу при травмах. Завжди брав із собою пару бинтів, дещо із дезинфікуючих засобів. Поранення на Майдані під час активної фази протестів ставалися практично увесь час, каже лікар.
"Та насправді допомога в таких ситуаціях – це швидко доставити людину до місця, де є пара медсестер, санітарів. Бо там, посеред барикад, ніхто ж не оперуватиме. В мені просто немає стільки спокою, щоб чекати, доки когось буде поранено. Тому у перервах я був серед протестувальників із "коктейлями молотова”. Пам'ятаю, на перехресті Шовковичної і Інститутської перший камінь кинув я. Потім побачив, що за мною почали кидати й інші люди", - згадує він.
На першому поверсі однієї з будівель на Інститутській медики облаштували шпиталь, куди звозили постраждалих.
"Було багато людей з розбитими головами. Часто чоловіки казали: "все нормально, не треба мене бинтувати". Травми, отримані від "беркутівців", підбурювали їх до протестів ще сильніше".
"Я був у двох зимових куртках, розраховуючи на те, щоб отримати менше ушкоджень. Раптом у спину нібито хтось у з усієї сили вдарив кулаком. Виявилося, це була гумова куля. Потім вистрелили ще раз. Я зрозумів, що десь зверху сидить “беркутівець” і нас обстрілює. Потім він переключився на когось іншого", - розповідає він.
"Людей моєї спеціалізації називають кардіохірургами. Але перед тим ти хірург, ще перед тим ти лікар, а ще перед тим - людина”
Під час активної фази революції на сторінці Назара у Facebook щодня було понад 50 нових запитів до списку друзів. Люди хотіли дізнатись, що відбувається в центрі міста: постійно писали, дзвонили, запитували, чи потрібна допомога.
Саме через зв'язок у Facebook вдалося організувати ще один "тиловий" шпиталь поблизу центрального вокзалу. Лікар розповідає:
"Мене знайшов один бізнесмен. Передзвонив. Сказав, що готовий віддати під шпиталь своє офісне приміщення неподалік від станції метро Вокзальна. Для шпиталю ми швидко дістали все необхідне: інструменти і ліки знаходилися через Фейсбук практично миттєво. Туди почали відвозити людей із більш легкими пораненнями".
"Людей моєї спеціалізації називають кардіохірургами. Але перед тим ти хірург, ще перед тим ти лікар, а ще перед тим - людина. Тому на Майдані я був радше не лікарем, а таким, як усі інші. Звичайно, більше розумів стан людини під час поранень, бо є профільна освіта. Але більше відчував я себе обуреним і відчайдушним. Особливо після випадку з Еллою загострилося відчуття, що байдужість вбиває. Розумів, що байдужим не можна бути ні в якому разі", - пояснює особисту мотивацію Назар.
Фото: "Я думав: максимум, що вийде – це перевибори президента. Не хотів ніякої війни" - Назар Озерянський (РБК-Україна, Віталій Носач)
Коли мама Елли приїхала зі Слов'янська в Київ, лікар запросив її прийти з ним на Майдан. Вона боялася, що вдома хтось дізнається про це. Але врешті вона наважилася туди піти.
Лікар зізнається: в багатьох його активностях на Майдані – медичного зовсім мало:
"Я думав: я ж хірург, радикально оперую, ріжу, щоб позбавити людину проблем. Тому схилявся до думки, що так само радикально треба лікувати й суспільство".
"Майдан почався саме в Україні, бо тут на той момент було найбільше проблем"
Багато хто з учасників Революції Гідності думав, що серйозних змін протест не принесе, каже лікар. Такі розмови часто можна було почути серед людей на площі.
"Я й сам думав: максимум, що вийде – це перевибори президента. Не хотів ніякої війни. На Майдані ми не особливо Росією цікавилися. Ну Путін і Путін. Ми хотіли зміни злочинної влади у нас, в Україні. Бо бандитизм – це приниження гідності людей, коли віджимали все, що людина заробила за життя власною працею. Усвідомив, що нація потребує "хірургів", бо таблетки вже не діють. Ми хотіли змін правил гри. Але Росія через Майдан сильно “завелася”. Та все одно тоді було таке враження, що війна і зміна кордонів – у наш час щось неможливе, що це давно вже в минулому. А потім почалася пряма російська агресія в Україні і все стало зовсім по-іншому", - каже він.
Якби не Майдан, то Україна була б зараз занурена під абсолютний вплив Росії, впевнений Назар. Він нагадує:
"Вже давно зрозуміло, що Майдан – це не площа, Майдан – це процес змін, еволюції, прогресу для більшості людей. Український прапор – це прапор свободи. Майдан - це звільнення від стариганів на місцях, які, наче павуки, розплели собі павутину і отримують від цього вигоду. Майдан почався саме в Україні, бо тут на той момент було найбільше проблем. Зараз багато хто каже: я в Майдані розчарований. Але ж люди там за всіх нас загинули. Невже навіть у маленькому куточку серця ви цього не відчуваєте?".
“Байдужість до подій в країні – це те, що я категорично не можу прийняти”
Через рік після смерті пацієнтки Назар Озерянський, створивши громадську організацію, одним з перших організував поїздку на Схід. Для цього зібрав майданівських друзів і разом із волонтерами поїхав на Донбас.
Зрозумів, що неодмінно треба побувати у Слов'янську, де живе Вікторія, мама Елли. Вона запропонувала сходити на могилу дівчини.
Фото: "На Майдані ми так сильно Росією не цікавилися. Ми хотіли зміни злочинної влади у нас, в Україні" (РБК-Україна, Віталій Носач)
Лікар згадує:
"Минув рівно рік. І я з друзями на завантаженому волонтерською допомогою Фольксвагені Т4 їду на Схід. Війна, недавно визволений Слов'янськ. Тепер вся Україна знала про це місто. Вікторія пояснює нам телефоном, куди їхати. На кладовищі - багато свіжих могил: і наших, і сепаратистів. Також виявилося, що на цвинтарі було повно мін: це місце знаходилося поміж двох блокпостів – українського та сепаратистського. І тоді я подумав, що мій Майдан був проти байдужості. Байдужість - ознака і незрілості, і недорозвиненості. Проти байдужості в усіх її проявах і у всіх формах! Ми ж люди! Байдужість до подій в країні – це те, що я категорично не можу прийняти".