Чорнобильська аварія на АЕС, що сталася 26 квітня 1986 року, є однією з наймасштабніших світових трагедій. 30-кілометрова Зона відчуження досі вважається непридатною для життя, але незважаючи на це є люди, які вирішили залишитися на цих землях. Фотограф Deutsche Welle підготував фоторепортаж про життя сімей із зони відчуження.
Фоторепортаж супроводжується історією кожного конкретного жителя довколишніх сіл та містечок.
Фото: Останні мешканці Чорнобильської зони (dw.com)
Бабі Ганні, наприклад, 86 років. Її чоловік помер 10 років тому від радіації. Через кілька років після катастрофи вона стала допомагати своїй сестри Соні, яка страждає від розладів психіки. В інтерв'ю старенька розповіла, як ставиться до радіації і бореться з нею.
"Радіації не боюся. Варю гриби, поки вся радіація з них не вийде", — гордо розповіла жінка.
Разом з сестрою вони живуть у селі Купуватом, розташованому в 30-кілометровій зоні відчуження. Більшість будинків після евакуації були покинуті, тому жительки села користуються нерухомістю в своїх цілях.
"У цьому будинку баба Ганя зберігає труну для себе і мене", — розповіла сестра Софія.
Чорнобильське кладовище нічим не відрізняється від інших кладовищ в Україні. Одна тільки різниця — більшості могил немає 32 років. Баба Ганя також розповіла, що в основному тут ховали тих, хто помер після евакуації в інших містах.
Деякі повертаються в зону ще за життя. Приміром, баба Маруся, яка доглядає за могилою матері. Вона зізнається, що рада поверненню в зону.
"Це моя батьківщина. Хочу, щоб тут мене поховали", — поділилася вона.
Інша мешканка села Галина Іванівна, розповіла, що завжди хотіла подорожувати, але так нікуди і не поїхала.
"Моє життя пройшло так швидко, що й оком не встигла моргнути. Зараз мені 82 роки, а відчуття таке, ніби ще й не починала жити. У молодості дуже хотілося подорожувати. Мріяла про квиток, з яким можна було б об'їхати весь світ. Але далі Києва так нікуди і не вибралася", — розповіла вона.
У селищі Опачичі залишилася тільки одна мешканка на момент 32-ї річниці з дня катастрофи. Решта жителів, що повернулися, за її словами, вже давно померли. У селищі безліч будинків з відкритими дверима, на столах старі фотографії, листи, рушники і меблі — мовчазні свідки трагічної долі.