Втеча з країни: Юрій Романенко про еміграцію українців, приховане безробіття і запустіння регіонів
Чисельність населення України має стійку тенденцію до скорочення ще з 1990-х. У середньому з 1995 року Україна почала втрачати по 2-2,5 млн осіб кожні 5 років.
Зараз приблизно 100 000 українців щомісяця стають трудовими мігрантами, повідомляє міністр закордонних справ Павло Клімкін.
Тенденція останніх років - поступове перетворення працівників у емігрантів. Тобто ті, хто раніше розцінював роботу за кордоном як тимчасову, все частіше переїжджають в інші країни назовсім.
Про виклики, які стоять перед Україною через те, що з країни масово виїжджають люди і чи можна змінити цю ситуацію найближчим часом - в інтерв'ю політолога і експерта з міжнародної і внутрішньої політики Українського інституту майбутнього Юрія Романенко.
Юрій, як би ви описали поточний стан справ з еміграцією з України? Адже кількість тих, хто виїжджає з країни, постійно зростає.
За фактом Україна сьогодні представляє гібрид феодалізму з демократією і рабством, тобто це гібридний мікс з різних укладів, де різні соціальні групи мають різний статус, а відповідно – різні можливості, мобільність і т.д.
Наприклад, як показує соцдослідження Українського інституту майбутнього, майже 50% населення України ніколи не залишали межі свого району за останні 15-20 років. В основному це люди старшого віку, які за останні 10-15, а то і 20 років нікуди не виїжджали. Вони в буквальному сенсі прив'язані до землі, своїх дачних та присадибних ділянкок, які їх годують.
В нинішніх умовах можна говорити, що мобільність має тільки 10-12%, максимум 20% населення. Наші дослідження показують, що за кордон регулярно виїжджає близько 10-12% людей. Це і туризм, і бізнес, і трудова міграція в тому числі.
На ваш погляд, яка реальна чисельність населення в Україні?
Після анексії Криму, після окупації Донбасу, з урахуванням виїзду з країни трудових мігрантів, в Україні залишилося приблизно 35-37 мільйонів людей при оптимістичних підрахунках. З них мобільна частина – це 3,5-4 мільйони населення, максимум 6 млн людей дорослого населення. У нас десь близько 18 млн осіб працездатного населення, де приблизно третина поїхала на заробітки (постійні чи тимчасові), ще третина - це бюджетники, які практично не виробляють додану вартість. Плюс - всякі ледарі, молодь, що сидить на шиї у батьків, зрештою, силовики. І на останній третині тримається все. При цьому це приблизні розрахунки, тому що ми не проводили перепис населення 2001 року і досить смутно уявляємо, що у нас реально є.
Велика частина соціуму – інертна, не бачить альтернатив, не розуміє їх, критично не мислить. Вона знаходиться під потужним впливом засобів масової інформації, включаючи інтернет. Але, насамперед, під впливом телебачення. 80% українців отримують інформацію про світ з телевізора. Оскільки критично мислити в школах і вузах українців не вчили і не вчать, то ця маса населення вкрай схильна до інформаційних маніпуляцій та інтервенцій. За великим рахунком, це такі великі діти – люди, які не здатні приймати відповідальні рішення, не здатні нести відповідальність за свої рішення, не здатні раціонально жити і розвиватися. Ось базова рамка наших бід.
У Польщі повідомляють, що зарплати українців та поляків майже зрівнялися, і українцям там готові платити все більше. Ті ж поляки – власники ферм та іншого бізнесу закликають польський уряд спростити правила працевлаштування українців в їх країні.
Також у дослідженні одного з українських сайтів з пошуку роботи говорилося: навіть при розумінні того, що ту ж тисячу доларів при бажанні можна заробити і в Києві, все одно багато хто використовує будь-яку можливість для виїзду з країни.
Тому що проблема не в зарплаті. Проблема в середовищі. У Польщі ви отримуєте можливість жити без ризику. Отримуєте можливість віддати дитину в нормальну школу, в нормальний дитячий садок, лікуватися в нормальній лікарні. Все це піднімає цінність життя за кордоном.
Наприклад, візьмемо Краків і приблизно такий самий за кількістю населення Львів. Міста досить близько між собою розташовані, але в цих містах - різний рівень життя! У Кракові транспорт ходить, як годинник, є можливість літати по всій Польщі, є можливість дістатися в будь-яку частину країни. У нас цього просто немає. Зі Львова до Маріуполя ви не зможете доїхати напряму. А в Туреччині або в Польщі – доїдете. Поїздом, автобусом.
Я по Туреччині їздив дуже багато. В якомусь маленькому селі в районі озера Ван ви можете сісти на автобус, який вас довезе до Бурси, в Ізмір або в Бодрум. При цьому, якщо Ізмір - величезне місто, то Бодрум - це маленьке містечко на березі Егейського моря, але і туди можна доїхати без проблем на комфортабельному автобусі з Карса або Хаккярі. Уявіть, що ви із Заліщиків Тернопільської області можете сісти в автобус, який буде їхати в Конотоп Сумської області або в Сєвєродонецьк. У наших умовах потрібно їхати в Київ, щоб далі доїхати в обласний центр і звідти добиратися в райцентр. Ось такі речі складають той рівень комфорту, який приваблює українців в інші країни.
Є думка, що Україні немає сенсу змагатися з ЄС зарплатами для українців, адже все одно ми не зможемо платити стільки, як платять у Європі і програємо це змагання.
Багато людей їдуть в інші країни частіше за середовищем, а не тільки за грошима. Адже якщо ви в сумі отримуєте в Києві тисячу доларів, то ви за цю тисячу доларів не отримаєте того, що можете отримати в Кракові. У вас будуть проблеми з дитячим садком або куди здавати дитину в школу. У нас низька якість життя. Маса моїх знайомих їдуть в Краків не за грошима, адже іноді вони отримують цілком порівняні з нашими зарплатами гроші, а то й менші. Але там вони просто живуть, як люди. І не збираються сюди повертатися. Тому, якщо ми не почнемо змінювати якість життя, то ми дійсно втратимо ще мільйони українців. Нам доведеться боротися за них, якщо ми хочемо, щоб Україна, в принципі, змогла існувати.
Нова хвиля виїзду з країни спостерігається саме в останні кілька років.
Є фактор війни, яка сприяла безробіттю у східних регіонах України. Ми втратили російський ринок і ринки СНД. Відповідно, втратила роботу маса людей. Місцевий ринок праці не може це компенсувати, адже ми не створюємо нові робочі місця в достатній кількості. У нас на державному рівні піарять, що у 2017 році побудували 124 нових заводів. Безперечно, це чудово, що бізнес всупереч державній політиці ще примудряється щось будувати. Але реально ми досі не вирішили проблему зайнятості.
Формально Державна служба статистики показує нам низький рівень безробіття. Нижче ніж в Іспанії чи Італії. Але проблема в тому, що українці прагнуть у ці країни потрапити, а не навпаки. Але якщо б усі люди, які виїхали, повернулися, безробіття в Україні було б жахливе. Крім того, у нас маса прихованого безробіття: багато бюджетних організацій мають в рази завищену кількість кадрів, що є завуальованою формою виплати допомоги по безробіттю у формі зарплати від держави.
Не варто забувати, що у нас вкрай неефективна продуктивність робочої сили: це показують всі рейтинги. В Україні також вкрай енергетично затратна економіка: ми витрачаємо у 6-8 разів більше енергії, щоб досягти того ж результату, що й країни західної і навіть східної Європи. У нас більш затратна економіка, навіть якщо порівнювати нас з Білоруссю і Росією. При цьому в Росії є дешеві енергоресурси, а у нас їх немає. Дуже багато українці втомилися чекати наступні 26 років "перемог", тому починають робити те, що залежить від них.
Дійсно, адже який сенс ще 26 років мучитися і битися над простими, але в межах України нерозв'язними завданнями, якщо можна перейти кордон і опинитися в облаштованому просторі? Ти відчуваєш це буквально фізично: будь-хто, хто перетинав кордон з Польщею, бачить, як на такому ж ландшафті з'являється впорядкованість людського життя. Ось ти їдеш до переходу в Смольниці, стрибаєш по ямах, а потім раз і .... починається рівний рух. Рівний, передбачуваний рух - це те, що відрізняє розвинене суспільство, розвинену країну, від нерозвиненою країни, де постійно потрібні героїчні зусилля, щоб вирішити елементарні проблеми. Тому за врожай у нас "битва", профілактика труб призводить до зникнення води на тижні і т.д. Все це виробляє цинічне ставлення до свого і чужого життя, тому що всі знають, що в будь-який момент на твої труди хтось плюне і все піде шкереберть. Тому соціальні відносини примітивізируються і будуються на дуже коротку перспективу за принципом "краще я кину тебе сьогодні, бо ти все одно мене кинеш завтра".
Тому життя у Словаччині, Угорщині чи Німеччині здається більш привабливим. Для людини, яка багато їздить і буває у різних країнах, це очевидно і не потребує доказів. Наша держава і значна частина соціуму не хочуть мінятися. І під цим - дуже серйозні раціональні підстави. А для тієї частини соціуму, яка змінюватися хоче, держава створила мотивацію на втечу звідси. І люди біжать. Біжать вже мільйонами.
Чим загрожує ситуація, коли все так буде продовжуватися і далі?
Це не буде безмежно: якщо втеча працездатного населення продовжиться, ми отримаємо ситуацію, коли нам буде просто нікому підтримувати цю модель.
Якщо з країни втече ще 3-4 мільйони активної частини населення, у нас просто нікому буде сплачувати податки, нікому буде створювати попит на імпорт товарів широкого вжитку. З якого, в тому числі, і сплачуються податки. Адже прибуткова частина бюджету в минулому році на 31% формувалась за рахунок митних надходжень, у тому числі від імпорту. Хто купує ці товари? Їх купують залишки платоспроможного середнього класу. Плюс, звичайно, імпортуються товари першої необхідності.
Тобто якщо виїде ще 3-4 мільйони, наслідки будуть дуже серйозні.
Це буде колапс.
А з урахуванням того, що за минулий рік виїхало більше мільйона, то перспектива ця досить близька?
В одній лише Польщі зараз знаходиться близько 2 мільйонів українців. Швидше за все, навіть більше двох мільйонів. Мій товариш поляк живе у Великопольському воєводстві і розповідав, що у них вже 100 тис. українців. При цьому Познань ще недавно не була популярна серед українців, більше їхали жити у Варшаву, Краків чи Вроцлав. Але сьогодні там справжнє нашестя наших співвітчизників.
У Познані в деяких ВУЗах українці складають 60% студентів. Власне кажучи, такі ВНЗ тільки за рахунок українців і виживають, тому що в Польщі така ж демографічна яма. Польща офіційно заявила, що їй для покриття поганої демографії необхідно 4,5 млн. чоловік. І в найближчі роки вони готові приймати 200-300 тис осіб на рік.
Фото: "Якщо втеча працездатного населення продовжиться, ми отримаємо ситуацію, коли нам буде просто нікому підтримувати цю модель" - Юрій Романенко (УНІАН)
Ми бачимо, як західна Україна щільно інтегрувалася в економіку Польщі та інших сусідніх країн. При цьому наша країна виступає в якості сировинного донора і ринку збуту продуктів. Так, значна частина українців їздить човниковим способом туди-сюди. Працюють влітку в Польщі, потім на зиму роблять ремонти будинку, потім їдуть знову працювати. Це особливо характерно для людей передпенсійного віку 45-50 років і вище. Більш молоді українці воліють залишатися в Польщі надовго, перевозять туди сім'ї і, накопичивши грошей, часто їдуть далі в західну Європу.
Активна міграція призводить до того, що вже чітко видно відмінність між регіонами України. Жителі західних областей, використовуючи коротке логістичне плече, частіше їздять туди-назад, а ось жителі центральних областей їдуть на заробітки в мегаполіси або за кордон. Чітко видно, що виникають пустки, особливо в центрі країни, де території залишилися взагалі без населення. Саме нещодавно я дивився сюжет на одному з каналів про те, як у Чернігівській області в прямому сенсі зникли десятки сіл. Був сюжет, присвячений хутору, в якому залишилася одна сім'я пенсіонерів – бабуся і дідусь. До найближчого магазину - 10 км. Таке ж відчуття порожнечі виникає, коли їдеш по Бессарабії. Можна проїхати десятки кілометрів і не побачити жодної душі.
З іншого боку, є профіцитні регіони типу Волинської і Рівненської областей, Закарпаття, де рівень народжуваності вище за рівень смертності. Там за рахунок залучення прикордонних регіонів у товарний обмін з Польщею та іншими країнами ситуація виглядає більш життєрадісно: фактично сусідні країни вже в прямому сенсі перебувають в орбіті Євросоюзу, і витягають звідти частину необхідних ресурсів. Тому там ситуація виглядає набагато більш жваво, ніж на сході України. Наприклад, той самий Донбас. Коли ви їдете по дорозі від Майорську у Харків, то чітко ловите себе на думці, що впродовж десятка кілометрів ви не бачите нічого: ні кафешок, ні магазинів, ні інших ознак того, що тут жевріє життя. І ви з жахом розумієте, що така ситуація склалася тут задовго до війни, що там цієї інфраструктури фізично просто не було. Життя починається за Ізюмом і розквітає ближче до Харкова.
Загалом, ми отримуємо ситуацію, коли значна частина території країни опиняється в запустінні, населення звідти йде. Йде куди? В мегаполіси накшталт Києва чи Одеси. З іншого боку, є регіони, які виживають за рахунок економічного обміну з країнами-сусідами. Це не обов'язково країни Євросоюзу. З Білоруссю вони теж активно взаємодіють: Чернігів з Гомелем, наприклад, щільно зав'язаний. Овруч з Білоруссю теж щільно "працює", наприклад, на темі контрабанди нафтопродуктів. Взагалі, потрібно розуміти, що значна частина населення у нас займається промислами в неформальній економіці.
Наприклад, видобуток бурштину в Житомирській, Рівненській областях - це чисто промисли, де працюють десятки тисяч людей, які починають споживати більше, будувати будинки, купувати машини. Це чітко видно по місту Сарни (місто в Рівненській області з населенням близько 28,6 тис людей, через яке проходить траса міжнародного значення М07, відома як "Варшавка" - ред.). Якщо ви проїжджаєте там в різний час, то чітко бачите, як змінюються Сарни з точки зору формування там інфраструктури. Відкриваються СТО, ремонти траків, з'являються нові заклади сфери харчування. Тому що з'явився новий платоспроможний споживач. Раджу заїхати на заправку ОККО і посидіти там в кафе і ви побачите масу цікавих типажів. Люди ділять за борщем бурштин, домовляються про угоди, знайомляться з дівчатами. Це і є реальна Україна.
Але частина цих людей не зайнята легально, не платить податків.
Але якщо ви зайняті в будь-якій сфері, не важливо – легальній чи ні – є економічна база, яка дозволяє вам вирішувати свої проблеми. Так, не платяться податки. І це одна з причин, чому люди звідси біжать, особливо творча частина нашого суспільства – бізнес і так далі. Вони не хочуть платити податки за те, чого не отримують.
Проблема несплати податків – це, насамперед, проблема недовіри до держави, яка не є тим, чим вона повинна бути. Держава не генерує довіри, не підтримує в соціумі довіру як до самої себе, так і у відносинах між різними соціальними групами та індивідами. Неможливо мобілізувати ресурс на вирішення важливих першочергових завдань, якщо, по-перше, такі завдання не визначені.
Держава в особі топ-чиновників не розгортає чітко всю картину викликів, перед якими стоїть Україна. По-друге, значна частина бюджету просто розкрадається за рахунок якихось схем або неефективно використовується.
Днями Рахункова палата надіслала мені на email звіт про те, що понад 200 мільйонів гривень, які повинні були бути направлені на лікування онкохворих, не використовувалися, а в цілому понад 31% коштів використовувалися з дуже серйозними порушеннями. Питання: що це, як не прояв неефективності державних інститутів? Держава не може приймати рішення навіть в таких питаннях, коли потрібна пересадка кісткового мозку за умови, що на цю пересадку є гроші в бюджеті. А ці гроші не використовуються. І це не тільки проблема охорони здоров'я. Візьмемо Донбас, де глушилки сепарских радіостанцій і телеканалів включили тільки через 4 роки. І під це видавалися гроші західними донорами, але їх просто не вміють освоїти. Звідки у людей буде лояльність до держави, яка не здатна з толком використовувати навіть те, що є в бюджеті? Ось звідси і їдуть.
Деякі експерти говорять про те, що українці, які працюють за кордоном, перераховують або привозять в країну суми грошей, які еквівалентні 2% ВВП. У той же час прем'єр-міністр Володимир Гройсман заявляє про зростання ВВП на рівні близько 3%. Чи коректно ставити в один ряд ці цифри? Чи таке порівняння - маніпуляція?
Офіційно ВВП у нас становить близько 100 млрд. доларів. Навіть трохи більше. Перекази з-за кордону становлять приблизно 10 млрд - десяту частину від ВВП. Як працюють поза межами України люди можуть забезпечувати зростання в 2% з 3%? Подібні висновки робляться від непрофесіоналізму і від того, що люди не звикли відповідати за свої слова.
Зростання в 3%, що подається як успіх, насправді успіхом не є, адже світова економіка росте швидше. І ми з таким зростанням відстаємо навіть від середньо зростаючих держав. Економіст Олег Устенко часто наводить цю цифру: якщо Польща не буде зростати, ми наздоженемо її тільки у 2050-му році, а Швецію, якщо вона теж не буде рости і розвиватися, наздоженемо десь до початку 2100-го.
З такими темпами зростання ми не тільки Польщу не можемо наздогнати, але і взагалі нікого не можемо. Ми стагнуємо. За 26 років світова економіка зросла у 2,5 рази, а ми втратили близько 30-35% свого економічного потенціалу. Наші загальні втрати складають приблизно 300 млрд ВВП. Тобто наш ВВП має зараз складати півтрильйона доларів, і ми могли б бути десь на рівні Польщі. Реально наш ВВП – десь на рівні 160 млрд, тому що тіньова економіка займає близько 50%. У реальному обчисленні ми відстаємо від Польщі приблизно утричі.
Що державі треба зробити в цьому випадку?
Це безглузде питання з тієї причини, що ніяких дій з боку цієї держави не буде здійснено. Вона не може їх здійснити.
Чому?
Якщо держава навіть не може визначити мету, то як вона може мобілізувати ресурси? Тобі як державі не довіряють. Це як з Бабченко вийшло: навіть якщо прийняти базову версію, що там щось сталося, то цю ситуацію обіграли настільки незграбно, що підірвали залишки довіри до себе. Як у такій ситуації на такій низькій базі довіри можна витягнути всю цю масу з болота? Ніяк.
Тоді поставлю питання трохи по-іншому. Як державі почати повертати довіру до себе?
Це може відбутися тільки шляхом переформатування держави. Умовно кажучи, коли стара форма помре, як це було з Оттоманською, Угорською, Німецькою або Російською імперіями у 1917-18 роках.
Як це може відбуватися на практиці у випадку України?
Це зміна інститутів, зміна суспільства. Але спочатку – зміни всередині однієї соціальної групи, яку можна назвати модернізуючою. Потім ця група завоює владу, змінить інститути і через контроль держави нав'яже всім іншим групам нову модель поведінки та стосунків, як це зробив Ататюрк (перший президент Турецької Республіки, засновник сучасної турецької держави – ред.) після розпаду Оттоманської імперії.
Форма відносин, у якій ми живемо зараз в Україні, себе вичерпала. Вона просто нежиттєздатна. Коли з країни біжить найактивніша частина населення, а інша часто просто сидить в тіні, то що може бути більш красномовним показником? Якщо держава не зберігає продуктивну частину суспільства в Україні, на якомусь етапі, причому не дуже віддаленому, буде просто нічим годувати бюджетників і пенсіонерів. А далі відбувається колапс.
Це те, що Рендалл Коллінз (американський соціолог, доктор філософії, професор Пенсільванського університету – ред.) описав у своїй книзі "Макросоціологія". Спрацьовують три фактори: фіскальна криза накладається на геополітичний тиск, які разом призводять до повстання мас. Далі держава або зникає взагалі, або на її уламках з'являється нова держава, як було у Франції кінця 18 століття. Тоді фіскальна криза породила масу проблем, які призвели до революції. Почитайте книгу Михайла Зигаря "Імперія повинна померти", де він на базі мемуарів сучасників описав як за 17 років Романови привели Росію до колапсу. Ви там знайдете багато дивовижних паралелей з нашим часом.
На ваш погляд, чи є розуміння у наших чиновників, наскільки вся ситуація з еміграцією серйозна?
Мені здається, що розуміння є. Про це вже говорив і Андрій Рева (міністр соціальної політики України в уряді Гройсмана - ред.), і багато хто ще. Але немає конкретних продуктивних дій, спрямованих на рішення проблеми. Їх і не буде через кризу самої держави, про якиу я вже говорив.
Відчуття загрози у них вже з'явилося, а ось відчуття того, що потрібно змінюватися – ні. Реакції чиновників ні про що не говорять, крім того, що у них є відчуття глибокого жаху через усвідомлення глибини тієї демографічної та міграційної ями, в якій опинилася Україна. І від усвідомлення своєї нездатності це подолати, от і все.
Тобто сподіватися на якісь соціальні програми найближчим часом немає сенсу?
Не буде ніяких програм, тому що у нас залишилося мало часу до виборів. Менше року до президентських виборів, а потім – до парламентських. Хоча ще незрозуміло, в якому форматі будуть парламентські вибори, тому що новий президент може розігнати парламент і все піде зовсім не так, як ми думаємо сьогодні. Але суть в тому, що для зупинення еміграції з України за найближчий рік нічого кардинального не здатне відбутися. Стара правляча еліта буде підтримувати консервативний режим і акумулювати зусилля, щоб перемогти на виборах, або звалити після виборів з ресурсами. Апелювати або сподіватися на якісь кроки з їхнього боку не доводиться. А от далі можуть відбутися істотні зміни в залежності від того, як складеться поствиборчий розклад і хто на цих виборах переможе.
Сьогодні ми маємо проблему колективного виклику. Якщо ви багато подорожуєте світом, то розумієте, що досить складно інтегруватися в чужий народ, в чуже середовище. Особливо якщо ви маєте амбіції і перебуваєте на більш високому соціальному рівні. І якщо ви, припустимо, хочете переїхати в Штати, швидше за все, вам особливо нічого не буде світити в першому поколінні. Вже тільки ваші діти зможуть просунутися кар'єрними сходами. Ви теж зможете, але хіба що якщо ви дуже талановиті і затребувані.
Або, припустимо, ви виїжджаєте в Хорватію. Яка перспектива у вас в Хорватії? Загалом, сумнівна. У вас там може бути нерухомість, за рахунок зароблених в Україні грошей ви можете купити там собі будинок або віллу. Але з залученням в життя Хорватії буде складно: це маленька країна, в якій дуже жорстко розділені сфери впливу, ви – чужинець. Для інтеграції вам потрібно витратити багато зусиль і, можливо, це буде невиправдано. Можливо, вам буде простіше працювати на глобальному рівні. Наприклад, заробляти роликами на Youtube і тим самим не прив'язуватися до місцевого ландшафту. Тоді ви будете такою собі транснаціональною людиною без особливої прив'язки.
Для вас не буде особливо важливо, чи ви маєте громадянство Хорватії, маєте контакт з місцевими людьми чи ні. Коли вам набридне, ви переїдете в інше місце. Це в тому випадку, якщо ви можете здійснювати глобальний продукт у якого буде цільова аудиторія. Але якщо ви не така людина, якщо у вас обмежений набір простих навичок, то вам, крім усього іншого, в найближчі роки доведеться все більше конкурувати зі штучним інтелектом, з роботами, автоматизацією.
Коли я йшов на наше інтерв'ю, то подивився ролик про перший ресторан, який зробили студенти, в якому всі страви готуються роботами. У цьому сенсі весь світ опинився перед революційними викликами, яких не було ніколи. Звичайно ж, ми в людській історії стикалися з такими викликами, які перед цим не було. Наприклад, з індустріалізацією у 19 столітті. Але тоді ми все одно мали справу з людьми, а зараз будемо мати справу зі штучним інтелектом, який буде в тій чи іншій мірі прогресувати. У найближчі десятиліття він, як багато хто боїться, когнітивні здібності людини не перевищить. Але він однозначно багато функцій на себе забере, і це неминуче.
Що це значить для того, хто буде шукати роботу?
Під питанням опиняться десятки і навіть сотні професій, які вважалися непорушними. Точно так само, як на початку 20 століття кучери зникли як клас. Поголів'я коней зменшилося в рази, адже вони виявилися не затребуваними з появою трактора.
Зміниться характер соціальних відносин. Люди будуть іти у віртуальну реальність: наприклад, навіть сексуальні відносини будуть витіснятися роботизацією і віртуалізацією. Тому що секс – це на 90% хімія, що відбувається в голові. Якщо людина буде занурюватися у віртуальну реальність, яка буде давати їй ті ж емоції, то це буде позначатися на взаєминах між чоловіком і жінкою в реальності. Буде менше контактів = менше дітей = менша чисельність населення планети. Це тільки частина революційних змін, які дуже доступно і логічно описали Юваль Ной Харарі в "Людині божественній", Мартін Форд в "Роботи наступають" та інші автори. Ми не на порозі, а вже всередині цих глобальних змін на світовому рівні.
Як це буде зачіпати Україну?
Україну це зачіпає безпосередньо: у доповідях ООН, в дослідженнях Оксфорда говориться, що в найближчі роки буде ліквідовано близько 60% робочих місць у країнах, що розвиваються. Очевидно, з'являться нові робочі місця, але ми поки не розуміємо до кінця, скільки ми втратимо. Кількість робочих місць, що буде втрачено на світовому рівні, складе від 60 мільйонів до 400 мільйонів. Ось такий великий розкид.
Ми - і суспільство, і держава, це ігноруємо і поводимося таким чином, ніби революція промислова і соціальна нас не зачіпають. Замість цього ми обговорюємо, буде чи не буде Антикорупційний суд. Ми мало задаємо питання, навіщо він і у якому соціальному середовищі він буде діяти, як це соціальне середовище має змінитися, щоб країна отримала шанс.
Резюме: Україна знаходиться в ситуації агонії старого режиму, режиму моделі Другої української республіки. Що робити – насправді зрозуміло. Але питання полягає в суб'єкті, який ці зміни може реалізувати. У нас, насправді, не закінчена революція 1917 року. У нас не закінчилася буржуазно-демократична революція і не вирішені базові проблеми, які були підняті тоді: не вирішене питання землі, не вирішене питання остаточного будівництва нації. І це - в умовах, коли багато націй вже відмирають, коли питання держави стає неактуальним. Держави в тому вигляді, який існував з часів Великої французької революції, почали зникати. Виживати будуть найсильніші держави та ІНШІ СОЦІАЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ. Держава не є єдиною формою такої організації. Особливо в умовах, коли зростає роль корпорацій і глобальних організацій.
Ми бачимо потужну кризу, яка вражає навіть таких сильних гравців, як США, Німеччина чи Франція. Все це – наслідки потужного тиску і впливу факторів четвертої промислової революції, як її називає Джеремі Ріфкін (американський письменник, філософ, економіст і громадський діяч; теоретик посткапіталізму і автор концепції "третьої промислової революції" – ред.). Тому при теперішній формі існування нашої держави будь-які спроби українських чиновників змінити ситуацію все одно будуть просто імітаційними напівзаходами і нічим не закінчаться. Думаю, що наш останній шанс на серйозні зміни буде у 2019 році. Якщо до влади не прийдуть люди з серйозними мотиваціями ламати цей вмираючий мотлох і будувати нове, то на наступному етапі нас чекає соціальний надлом і уповільнене життя у формі Боснії Східної Європи, що напіврозпадається.
Відео: Верховна Рада підтримала створення Антикорупційного суду (video.rbc.ua)
Трудова міграція: у які країни і чому українці їдуть на заробітки.
Також ми підготували порівняння доріг та благоустрою України та Польщі.