ua en ru

"Хвороба навчила мене боротися за те, що любиш": зворушлива історія 11-річної українки

"Хвороба навчила мене боротися за те, що любиш": зворушлива історія 11-річної українки Юля (фото: Дмитро Перетрутов)

Разом із благодійним фондом "Запорука" ми публікуємо цикл матеріалів "Життя починається знову" про дітей, які перемогли рак

Колись вся Україна збирала кошти на їхнє лікування, а сьогодні вони самі надихають не тільки тих, хто стикнувся зі страшною хворобою, а й усіх українців, які втратили надію на краще.

До хвороби Юля жила з мамою, прабабусею і прадідом у невеличкому місті Лубни на Полтавщині. Їй було лише три, коли вона захворіла. Через пухлину живіт дівчинки виглядав як у жінки на дев’ятому місяці вагітності, і лікарі давали один шанс із ста на одужання. За перебігом унікальної для України операції спостерігала вся країна – під Юліною палатою цілодобово чергували журналісти і оператори центральних телеканалів. Але дівчинка нікого до себе не підпускала: будь-яка спроба поспілкуватися чи взяти у неї інтерв’ю закінчувалася криком і жбурлянням ляльок чи їжі у порушників спокою. Увесь цей час Юля напружено боролася. І менш за все вона хотіла, щоб у цієї боротьби були зайві спостерігачі.

"Пам’ятаю, як мені подзвонила Інна, мама Юлі, і сказала, що у маленької наче збільшився живіт, і дідусь дражнить онучку пузатіком, – згадує бабуся Юлі Оксана. – Згодом Юлєчка сама почала жалітися на біль у животі, стала кволою, в неї піднялася температура. Після обстеження доктор із символічним прізвищем Рак наказав якнайшвидше їхати до Києва".

В київському Інституті раку Юлі поставили діагноз нефробластома – рак нирок високого ступеня злоякісності. Після чотирьох блоків хіміотерапії живіт лише виріс, і дівчинка почала задихатися. На консиліумі лікарі вирішили терміново оперувати.

"Операція тривала 10 годин. Нас одразу попередили, що Юля навряд чи виживе, – розповідає бабуся. – Тим більше, таких операцій в Україні ще ніколи не робили. Якби не психолог "Запоруки" Ліна, яка мене заспокоїла і повернула надію, я б з’їхала з глузду під дверима тієї операційної".

До операції Юля важила 22 кілограми, після – лише 12. Всупереч прогнозам лікарів дівчинка швидко йшла на поправку і навіть випросила звозити її до дельфінарію. Мама повезла її туди на руках у супроводі медсестри – худеньку, по шию в зеленці, проте сповнену бажанням жити. Коли один із лікарів зустрів маму з бабусею у коридорі лікарні, то тільки знизав плечима: "Це неможливо! Це нонсенс!"

Однак для Юлі післяопераційний період залишається найболючішим спогадом: "Пам’ятаю, як до мене прийшла мама. Ми шалено скучили одна за одною і хотіли наговоритися як слід. А я не могла – у мене трубка у роті. Ми просто дивилися одна одній в очі і плакали".

Психологічний стан дівчинки був нестабільний. Юля проганяла від себе усіх, крім мами, з істерикою, криками і сльозами. "Геть із палати! Не хочу нікого бачити!" – часом зривалася Юля навіть на рідну бабусю, яку дуже любила. Її агресивність відчули і журналісти, які готували історії про одужання дівчинки. Коли кореспондент одного з телеканалів брав інтерв’ю у мами і спробував поставити лише одне запитання Юлі, вона раптом підскочила на ліжку і що є сили жбурнула в бідолаху ігровою приставкою.

Попереду на Юлю чекали курси хіміотерапії, і родині було потрібно шукати помешкання у столиці. Дівчинка з мамою і бабусею опинилися на "Дачі" – єдиному в Україні центрі, де діти з усієї країни мешкають разом зі своїми родинами під час і після лікування від раку. За 8 років "Дача" безкоштовно прийняла понад 1000 сімей і стала тимчасовим домом для самої Юлі. Тут емоційний стан дівчинки нарешті нормалізувався.

"На "Дачу" часто приїжджали клоуни з Італії, а волонтери влаштовували для маленьких дачників концерти і майстер-класи, – розповідає президент БФ "Запорука" і засновниця "Дачі" Наталія Оніпко. – Ігри і веселощі допомагали Юлі та іншим дітям забути про хворобу і болючі процедури вони ніби оживали в цій радісній домашній атмосфері, а їхні аналізи покращувались".

Юля з посмішкою пригадує свій найщасливіший день на "Дачі": "Я дуже любила, коли тьотя Наталя (Наталія Оніпко – прим. ред.) катала мене на машині містом. Під час однієї з таких прогулянок ми зайшли з нею до невеличкого магазину неподалік від будинку. Уявіть шок продавчині, коли я, зовсім крихітна, сказала їй, що наступного дня маю проходити хімію, і попросила желейні цукерки, щоб підняти тромбоцити. Потім на "Дачі" ми сміялися та їли цукерки усім будинком. Я відчувала себе такою щасливою!"

Відтоді минуло шість років. Юля одужала і сьогодні сама допомагає дітям, що лікуються від онкології. Нещодавно Юля провела у своїй школі благодійний ярмарок, на якому зібрала п’ять із половиною тисяч гривень – величезні кошти як для маленької школи у Полтавській області. А щоб врятувати життя 13-річного Вадима Головка, вона наважилася пробігти марафон. У такому юному віці Юля стала справжнім фандрейзером і гордістю фонду "Запорука".

Звичайно, хвороба іноді нагадує про себе і сьогодні. Так, Юлі, яка завжди любила танцювати, лікарі наказали забути про танці. Однак дівчинка не послухалась і відкрила у своїй школі танцювальний гурток, у якому займається разом зі своїми однокласницями. "Хвороба навчила мене боротися за те, що любиш, і довіряти лише своєму серцю", – мудрий погляд одинадцятирічної дівчинки змушує замислитися над цими простими словами.

Допоможіть центру "Дача" та БФ "Запорука" й надалі дарувати дітям віру в майбутнє і робити так, щоб дітей, які перемогли рак, ставало якомога більше – перераховуйте кошти на сайті zaporuka.org.ua або станьте дачним волонтером.