51-річна Галина Чередниченко з дочкою Тетяною та онукою Лізою виїхала з рідного Лисичанська чотири роки тому. Вони оселилися в Рівному, і повертатися назад не хочуть. Про це повідомляє "7 днів".
"За два роки до початку війни я увірувала, знайшла церква, Господь почав відкриватися мені. За кілька місяців до того, як ми поїхали, Господь почав стукати вночі і кричати мені. Я думала, що це стукає батько. Потім зрозуміла, що Господь... Він говорив: "Їдь". А я питаю: "Куди, Господи?" А він: "На захід України", - розповідає Галина.
У західних областях у жінок не було рідні, тому наважитися на такий крок було не просто. До остаточного рішення підштовхнула війна.
Галина вибирала з трьох міст: Вінниця, Житомир та Рівне. У міськадміністрації Вінниці жінці порадили не їхати, в Житомирі – також. А в Рівному з привітністю запросили родину.
Фото: Сім'я переселенців (7d.rv.ua)
"Купила собі квиток на поїзд "Лисичанськ – Київ" на 24 травня. І 22 травня в п'ять ранку у нас почалися бойові дії прямо під вікном. Вирішили, що їдемо втрьох. В хаті залишилися мої батьки. Господь нас благословив на дорогу", - згадує Галина.
Тоді вже з Лисичанська вже не можна було виїхати поїздом, довелося добиратися на автобусі до Луганська, а звідти на поїзді в Київ.
"Пам'ятаю, як в Алчевську сідали жінки з дітьми: по троє, четверо, то були їх і чужі. Укладали дітей на полиці по двоє, троє. Вночі поїзд їхав з вимкненим світлом. Провідниця попереджала: якщо почнуть стріляти, щоб падали на підлогу. Було дуже страшно", - каже жінка.
Галина розповідає все українською. Раніше вона спілкувалася російською, але тепер у родині звучить українська мова.
"За цей час, який ми в Рівному, переконалися, що дев'яносто дев'ять відсотків людей, які нам зустрічаються, - це дуже хороші люди. Нас скрізь підтримують", - каже Галина.
Повертатися в Лисичанськ сім'я не хоче, тому що тепер для них рідне місто – це Рівне.