ru ua

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць Павло Мазай на фото з серії "Self-portrait"

Павло Мазай – талановитий український художник, роботи якого відомі уже в усьому світі. І це не дивно, адже у його роботах можна прочитати цілі історії з життя героїв, долі, перипетії, зазирнути у вічі, заплакати чи усміхнутися...

І сьогодні митець розповідає в інтерв‘ю Styler про сучасне мистецтво, проблеми з авторським правом в країні, незлагоджену забудову Києва, про себе та про свої творчі серії.

Чому у городянина немає міста в роботах?

В жодній з моїх серій, а ви ж знаєте, я працюю лише серіями, немає міста. В місті я не працюю. Я не відчуваю його настільки, щоб присвятити йому серію. З одного боку, я Київ дуже люблю. З іншого, в мене з ним складні відносини. Я тут зовсім не працюю, ні на замовлення, ні для себе, й не відчуваю необхідності передати місто. Можливо, така серія з’явиться. Коли-небудь. З містом складно. Те, що зараз відбувається з Києвом, стосовно архітектури, це дуже сумно. І може бути на цьому зламі й можна було б розпочати роботу над серією, показати те, що сьогодні збереглося, й порівнювати… навіть не порівнювати, а показувати на межі. У місті не може відбуватися такий хаос. Я маю на увазі, забудову та архітектуру. Можливо, це можна показати, але я поки не відчуваю в собі цієї необхідності.

Але така серія може виникнути?

Можливо. Я прийшов до того, що "ніколи не кажи ніколи". В місті зовсім інша атмосфера. Всі мої серії зроблені за межами Києва. Там, де я більш вільний, скажімо так.

Ви згадали проблему хаотичної забудови. Зазначили, що це больові відчуття, ймовірно, в цьому причина, що ви не хочете зробити міську серію? Але хтось повинен же це сказати?

Ну, про це багато говориться. Тим не менш, Київ продовжує далі забудовуватись і руйнуватися. Я зчитую будь-який простір кадрами. Те, що зараз відбувається з архітектурою і візуальною рекламою – жахливо. Це повна відсутність смаку. І нам цей смак, по факту несмак, нав’язують. Ось що важливо. Все, що зчитується візуально – відкладається на підсвідомості. А люди це споглядають і вбирають в себе цей жах. Мас-маркет тисне на нас рекламою, і поглинає. Наскільки я знаю, до сих пір в Києві не затверджено генплан. І цим користуються всі, хто може, при будь-якій владі, і це все продовжується, цей хаос.

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

П. Мазай. Автопортрет в майстерні

А село краще?

Справа навіть не в селі. Тільки ти виїзжаєш за місто – там простір. Там не тисне нічого. Абсолютно. Там відсутня архітектура, тому що природа там і є сама архітектура. Там ти вільний. Там краще думається, краще спиться, краще працюється. Звісно, я й до Києва дуже прив’язаний. Тут галереї, тут продажі, тут в мене всі поліграфії. Зручно працювати не в Києві, а показувати роботи в місті.

Не лякає реакція непідготовленого глядача? Людина ходить з фотоапаратом, для села це дивно.

Спочатку, так. Тому що не розуміли. Дуже бояться всі камери. І люди не розуміють, що відбувається. Зовсім. Навіщо це робити, фотографувати? Тобто, пояснити те, що ти художник і працюєш – неможливо. Це в їх розумінні, і я до цього з великою повагою ставлюсь, тому що люди живуть в своєму світі, дуже важкому світі, так ось з їх точки зору я нічого не роблю. У них світ важкої фізичної праці. Для них копати город – це нормально.

Це для них зрозуміло.

Пасти корів – це зрозуміло. А що робить Павло? Він ходить з фотоапаратом і щось фотографує. Тим більше, вони не бачать як я працюю. Ніхто не бачить. Я йду від людей. Але так склалося з часом, коли ти приїздиш до села на рік і більше, люди звикають до камери. Починають усвідомлювати, що це – робота. Й на сьогодні всі з повагою ставляться. Особливо, коли я показую фотографії з галереї, або ж каталог привожу. Вони бачать результат і відчувають – це вагомо. Так, в цілому несприйняття в селі роботи художника існує, звичайно. Вони навіть не розуміють чим ми взагалі тут в Києві займаємося.

Жителі села не розуміють, що роблять жителі Києва?

Так. Знають, що є якась робота, ось ви на неї сходили і все. В їх розумінні городяни просто ходять на роботу, а у селян окрім роботи є справи – город, худоба. Після роботи знову потрібно працювати, потім ще, й ще потрібно. Цей процес там неперервний. І якщо ти прокинувся і вийшов з камерою - ти нічого не робиш. Та ще ж може нічого й не вийти, тиждень немає влучного кадру, наприклад. А для них це ніби розвага. Проте, чим більше ти працюєш, тим більше вони розуміють, для чого це.

Особливо коли бачать результат.

Так, це тоді коли показуєш, що надруковано. Ось коли я працював над серією "Дерть" в селі Дібрівка під Миргородом, люди спостерігали. Спочатку бачили, що до них приїздить хтось з фотоапаратом. Коли ти знаходишся там місяць, і щодня прокидаєшся о шостій-сьомій ранку й до обіду працюєш в конюшнях з камерою, люди починають усвідомлювати, що це також праця.

І вона теж важка?

Не знаю, чи важка, але це ти хоча б ходиш на роботу, як для них. Я виходив до коней рано вранці, важливо було працювати вранці. У коней особливий настрій, вони ще по справжньому не прокинулись, але вже активні. Вдень вони поїли і вже менш емоційні. А хотілося передати емоції в кожній роботі. Тому ось, коли ти рано прокинувся і ходиш, то люди розцінюють це вже як працю, а не неробство.

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

П. Мазай. Серія "Перешкоди"

У вас в жодній з серій немає людей, окрім вас. Є лише автопортрети. Чому так?

Ну, є одна серія з людьми. Вона починалась з майстерень художників. Потім вона розширилась композиторами, не лише Києва і України. Я збирав і збираю образи. Не знаю, чи повернусь до цієї теми. В мене були порушення авторських прав з двома роботами цієї серії. Залишився неприємний осад.

Люди з серії художників – це ваші друзі?

Не лише друзі. Хтось мене рекомендував знайомим. Насправді, зробити влучний портрет, той який покаже художника, дуже складно. Ми говоримо не про красивий портрет, а про те, як передати суть майстра. Тому ця серія жива, є цікавість, можливо, я повернуся до неї. А поки, вважаю, з людей в моїх серіях достатньо мене. Перші мої виставки – це були обличчя Азії і Франції. Там були лише люди. Це були випадкові кадри, які були зроблені під час подорожі.

Чому люди зникли?

Гарне питання…Мабуть тому, що навколо багато людей, це стало тісно, з цим працювати.

Виникло бажання зануритись у себе?

Ні, цього хочеться кожного разу. Забажалось нового зростання. Я повернувся знову у село. Потім з друзями поїхали на Аджигол, Миколаївська область. З’явились перші кадри серії "Vacas", корови. І я зрозумів, що це моє. До сих пір я працюю в цьому. Виставка "Vacas" перша виставка не пов’язана з людьми. Це були корови, виставка присвячена Хуліо Модему. Його дебюту "Vacas", фільму. Артхаусний, дуже гарний фільм. Й потім все почалось складатися без людей.

Ви не працюєте у кольорі. Чому чорно-білий настільки ваш?

Так. Майже всі роботи чорно-білі. Єдине виключення – серія "Метрика", роботи з зерном. При зникненні кольору фотографія стає більш цільною, точною. Іноді колір підкреслює, але це велика рідкість. Я люблю чорно-біле, люблю графіку й мінімалізм. А колір відволікає від деталей та самого зображення. Тому завжди перемагає чорно-білий.

Що на вашу думку потрібно зробити в Україні для розвитку мистецтва?

Взагалі всім потрібно просто продожувати працювати.

Гарна відповідь.

Це дуже банальна річ, насправді. Ми можемо жалітися на владу, можемо жалітися на країну, на все що завгодно, на архітектуру у Києві. Але поки кожен не почне працювати, не лише говорити про це, а саме працювати, добре робити свою справу, нічого не зміниться.

Міністерство культури також працює.

Я думаю, цей айсберг розтане. Будь-яка держустанова – це люди які залишились, в більшості випадків, з того життя. Я маю на увазі, з пострадянського. Й вони за місце тримаються, їх звідти не прибрати просто. Вони не дають працювати по-новому. Я не кажу, що вони винні у тому, що це розвивається чи не розвивається. Але, мені здається, вони гальмують дуже багато процесів в Україні. На сьогодні вже достатньо людей, котрі мислять ширше, дивляться по-новому на цей світ. Я вважаю, ми прийдемо, просто цей шлях не може бути швидким.

Тобто, проблема в радянській ментальності? Зміняться люди і піде розвиток?

Саме так. Це один з факторів на якому ми досі тупцюємо на місци і не рухаємося вперед. Але точно – потрібно працювати.

Після закінчення серій є бажання повертатися до завершенної теми?

З "Vacas" дуже цікаво вийшло. Ця серія 2017 року, показана декілька разів. В 2019 році поїхав на місяць подорожувати у Шрі-Ланку. Я навіть думав не брати туди ані оптику, ані камеру. Просто хотілося відпочити. Поїхати, щоб нічого не робити, дивитися в одну точку в океані і все. І там я вперше побачив буйволів, які паслися в затоплених луках. Звичайно, я камеру з собою взяв, тому що це вже залежність. Ось там я зробив кадри буйволів, котрі потім увійшли в серію "Поклик безсловесних", додавши до неї безликих будистів, яких я сфотографував зі спини. Здається, що ці роботи чітко відкадровані, але це не так, зовсім ні. Так ось, я далі став заглиблюватись у "Vacas", продовження серії, але вже не корови, а буйволи.

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

П. Мазай. Серія "Поклик безсловесних"

Відбулося повернення.

Так! Я гадав, це масло масляне, знову про те ж саме, але вийшов інший характер. Більше того, працюючи зараз під Миргородом над серією "Дерть", я ходив там до корів. Це теж залежність. Було зроблено декілька кадрів, які повернули мене назад. Можливо, буде продовження "Vacas", продовження серії, але це буде зовсім інший погляд.

Яку кількість кадрів робите і скільки з них входить в серію?

Щоб мати результат, роблю багато, бо я працюю з цифровою камерою. Наприклад, серія "Дерть" це біля 10 000 кадрів. Потім, повернувшись до Києва, починаю перегляд. За один раз це, звичайно, не відбувається, просто фізично не зможеш. Кожного вечора гортаю папку. І я не знаю, як це працює, але ти точно вбачаєш конкретні кадри, їх вихоплює погляд. Запам’ятовуєш, і вже формується сама серія. Я завжди кажу про те, що серія народжується навколо основного кадру. Завжди є один кадр, я розумію – він точно повинен бути. Потім цей кадр доповнюється іншими, вибудовується експозиція. Побудувати експозицію дуже важливо, це як кінокадр. Вона повинна бути цілісною, в усякому разі для тебе, щоб ти зміг пояснити глядачу чи глядач зміг би відчути, щоб він зрозумів про що мова.

Ви вже під час перших переглядів розумієте як це повинно виглядати в цілому?

Якісь кадри, так. Потім, звичайно, переглядаю перший, другий раз, друкую зразки, обмірковую їх, щось з вибраного виключається. Ось, до речі, в "Дерті" за два дні я змінив дві роботи. В мене були сумніви, я переглядав папку і раптово зрозумів – це повинно бути, а це потрібно прибрати. Кожна серія нараховує приблизно 15-20 робіт. Але в "Дерті" буде більше, до 30 робіт, тому що я відчуваю необхідність показати більше. Не тому, що вони гірше чи краще, а тому що вони дають характер серії.

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

П. Мазай. Серія "Дерть"

Ось ви - художник, але ж і просто людина. Не завжди ж у селі ви лише фотографуєте?

Ні, звичайно.

Чим займаєтесь у вільний час, що полюбляєте робити?

Є відомий вираз "Коли я здаюся собі геніальним, я йду мити посуд". У селі я можу почати щось копати, рубати дрова. Це дуже відволікає від фотографії.

А як це відбувається? Ви підходите до когось і просто пропонуєте допомогу?

Ні, я живу у родичів.

Тобто допомагаєте рідним.

Так. В мене є певний час, наприклад, вранці я йду в поле і повертаюсь за годину. Просто йду походити з кавою, прокинутися. Коли повертаюсь, я не соромлюся ніякої праці, зовсім. Прості зрозумілі речі.

А що це для вас – відпочинок, вам подобається, чи ви робите лише тому що потрібно?

Раніше це був обов’язок. Коли батьки віддавали на три місяці канікул до села. І тоді вже було – ось, ти повинен зробити. А зараз це в задоволення.

Отже, було село в дитинстві, ось звідки любов.

Так, завжди. Завжди було село. У бабусі з дідусем був останній будинок на краю хутора. Все було у центрі, активність, всі туди приїздили, а у нас останній будинок, а за ним поля. Це давало мені стільки свободи. Нецікаво було ходити до центру. Ну граються там діти, а в мене тут простір. Я там був один і абсолютно вільний.

А у якій області це було?

В Чернігівській. Батьківське село.

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

П. Мазай. Серія "Дерть"

Нещодавно ви заговорили про авторські права в публічному просторі, це було прийнято неоднозначно вашими друзями та знайомими зі світу мистецтва. Що сталося?

Будь-який прецедент тягне за собою реакцію глядача. В мене складні відносини з журналістами, які використовували мої роботи без зазначення автора. Публікували мої фото без підпису різноманітні інтернет-ресурси. Я з цим розбирався. Серед друзів, знайомих були ті, хто телефонував з проханням: "Павло, дай нам ці твої фото" і я давав, бо вважав, що без нагадувань при використанні повинен бути зазначений автор. Якщо у текстів є підпис, автор, отже і у фотографій так повинно бути. Це само собою зрозуміло для мене.

Але пішли порушення?

Так. Потім я припинив давати первинні носії. Це моя праця і ніхто не може використовувати її без дозволу. Ось і стався гучний прецедент, коли вийшло два каталоги художників, в яких надруковані мої роботи без зазначення авторства й без мого дозволу на друк. Два випадки один за одним. Я просто не міг це замовчувати і наважився заявити публічно. Ми з юристом написали адвокатський запит у поліграфію, яка видавала ці каталоги. Я не знаю хто з тих, хто займається фотографією, заявляв про порушення своїх авторських прав й захищав свої інтереси. Не просто писати про це у фейсбуці, а юридично законно звертатись до поліграфії чи до фізичної особи з поясненням ситуації, що склалася. Після переговорів ми підписали вже один договір, інший в процесі підписання. Ліцензовані договори, в яких вказано, що після порушення моїх авторських прав сторони домовились, і я передаю конкретно на ці каталоги їм право публікації, але вони доклеюють в кожен каталог прізвище автора фотографій. Вартість мого гонорару 1 грн, за ліцензійним договором.

А перед вами вибачились? Це ж все люди, яких добре знаєте, які знають вас.

Публічно ніхто не вибачився. Я не знаю чому. Я навіть не замислювався над цим, чому не вибачились. Я зайнятий, в мене виставка в Ornament Art Space, персональна виставка у Парижі і мені ніколи про це думати. Це їх вибір. Я скажу так: якби я знав, як повернеться ситуація, я б зробив так само. Тому що не можна просто так брати твори, чужі твори. Я ж не беру чужі, не використовую десь. Завжди можна написати або зателефонувати, спитати дозволу. До того ж, достатня кількість каталогів з моїми фото друкувались, де люди просто телефонували і запитували, і я дозволяв, безкоштовно. Твір був підписаний і все було цивілізовано. А в останній випадок люди вирішили, що це необов’язково.

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

П. Мазай. Серія "Mar Adentro"

Чому цю ситуацію, в якій вочевидь праві ви, так багато людей з вашого оточення не сприйняли? Чому засудили за цілком зрозуміле бажання захищати свої права?

Деякі навіть повидалялись з мого Фейсбуку. Те, що я сказав відкрито, було прийняте негативно.

Чому?

На той час, коли зробив публікацію у Фейсбуці, ніхто не знав деталей цієї ситуації, особливостей історії. Окрім мого адвоката та поліграфії, куди ми відправили запит. Спочатку казали: "ми не маємо до цього ніякого стосунку" або просто мовчали. Лише пізніше стали зізнаватися, що це вони відправили без дозволу мою фотографію для друку в каталозі. Я не розумію, звідки у людей цей страх. Ну що, не можна було відразу зізнатися, й не було б ніякого продовження цій ситуації. Можна було б спокійно розібратися. Ось багато хто негативно реагував, бо не знали як було, не знали деталей. Зараз вже, коли майже всі знають як і що сталося, деякі стали відновлювати зі мною стосунки, які розірвали на фоні конфлікту. Як нічого й не було…але ж я знаю.

Звідки така реакція на захист художником своїх прав?

Культура. У нас її немає. Точно скажу, ми ще на етапі становлення. У нас, знову ж, думка пострадянського суспільства.

"Все загальне", чи як?

Це, до речі, також. Ніхто особливо над цим не замислюється. Але це робота наших художників, в неї є автор. Загалом, потрібно укладати договір.

Наші художники не люблять зайві документи, не люблять мати справу з паперами. Мало хто схоче цим займатися.

З часом ми прийдемо до цього. Будемо підписувати договори купівлі-продажу, будемо отримувати з перепродажів свої 2-5%. Ми прийдемо до цього. Поки що ми в процесі. Але заявивши про це я знаю, що дуже багато людей замислились. Зрозуміли, що не можна так робити. Можливо, це ненадовго, але я знаю, що найближчим часом мої твори точно ніхто не буде використовувати без дозволу. В цьому мене багато хто підтримав. Насправді, багато хто. Коли я починав захищати свої права, колеги казали: "Паш, ну це у нас не працює, не дотримуються закону про авторське право в Україні". Як юрист за освітою достеменно знаю – якщо є закон, то потрібно про нього говорити і дотримуватись. Закони не ідеальні, але потрібно працювати, є правки до законів, уточнення. Просто необхідно говорити про прецеденти, а не замовчувати. Чим більше буде прецедентів, тим менше буде порушень. Тому що люди будуть замислюватися, адже мабуть як раніше вже не можна. Якщо ти публікуєш чужий твір без зазначення автора десь у себе на сторінці, в соцмережах, у рекламі, в каталозі, то ти не принизив цим автора – ти принизив себе.

А будете боротися, якщо хтось опублікує у себе в Фейсбуці без зазначення автора фотографію з вашої серії?

Ввічливо напишу в коментарі хто автор фотографії. В мене зовсім немає ніякої злості, агресії – ось потрібно брати прапори і вперед з цим боротися. Це буде відбуватися поступово. Для цього потрібно витрачати нерви, сили, гроші. Як показали мої випадки, це займає багато часу, зустрічі з адвокатом, формування та вичитка документації. Але в мене така позиція в усьому – якщо я у чомусь правий, потрібно йти до кінця. Щоб твоє сумління було чистим, щоб потім спати спокійно. Це принципове питання.

Вважаю, що тема авторського права в Україні буде мати продовження.

Так, я впевнений. І якщо за мною закріпиться пов’язаний з цим ярлик…

"Борець за авторське право"?

Не борець, але людина яка говорить про це. Я згоден. Завжди буду говорити про це. Багатьом здається, що інтелектуальна власність нічого не варта. Варта, і дуже багато.

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

П. Мазай. Серія "Поклик безсловесних"

Це в нас такі позиції, в Україні. Всі мої друзі, які проживають у Європі та США, давно вважають цю тему звичною. Це норма, коли людина має право на свій твір і захищає його. Подібне для них буденне, зовсім нікого не дивує, як це буває інколи у нас.

Тому що вони вже пройшли цей шлях.

Відбувся злам?

Злам був, і вже давно. Там ніхто, це просто табу, не буде використовувати без авторства чужі твори. Видання, що поважають себе, не публікуватимуть фото без підпису автора. З першого ж випадку – одразу в суд. І автори відсуджують за подібне значні кошти. Тому ніхто не грається з цим. Є вже культура там. Якщо є твір, то є автор, і потрібно зазначити, підписати. В нас так не працює… не знаю чому.

У нас апріорі цьому не надають значення. Це не злий умисел, а невігластво. Але повернемося до творчості: вас непокоїть питання конкуренції? Сприймаєте інших митців як суперників?

У мене немає друзів, які займаються фотографією. Але це не тому, що я бачу в них конкуренцію. Я товаришую з багатьма художниками, дизайнерами. Надихаюсь їх творчістю. Мені здається, в мене відсутня заздрість зовсім. Якщо ти хочеш краще – то бери камеру чи пензля, і йди роби.

Чи потрібно ходити на виставки людям, які не цікавляться мистецтвом і не розуміють його?

Потрібно ходити всім. Й тим, хто цікавиться й тим, хто ні. Мистецтво краще подавати з дитинства. Існує європейська практика, коли дітей водять до музеїв. Вони на той час можливо й не розуміють нічого, вони просто знаходяться в тій атмосфері. Фундамент закладається з дитинства. І от пізніше, коли дорослішаєш, починаєш розуміти, що таке мистецтво, як це працює, незалежно від тебе живе. Я не пам’ятаю… нас мало водили у школі до музею. Проте, ніколи не пізно цікавитись, ходити. Це розвиток.

"Мистецтво у маси" – робочий вислів?

Я не розумію, що мається на увазі під цим виразом. Ну… дивлячись яке мистецтво.

Стало "модно" зараз ходити на виставки. Людина окрім фото на тлі картини нічого з виставки не отримує. А потрапив на неї тому, що "модно".

Це так. Ми всі знаємо людей, які ходять на всі виставки. Вони ходять з келихами і роблять селфі на тлі картин. Вони зовсім не дивляться на твої твори. Не знаю, погано це, чи добре, але я навіть не розумію, навіщо вони це роблять. Але це їх право. У мене в зв’язку з цим питання – коли роблять фото навпроти твору, то картини частіше не видно, лише обличчя. Навіщо це? Ти закрив усе своїм обличчям. Ось я, на такій-то виставці. Це все смішно виглядає. Або повинен бути окремо ти і окремо картини, а так незрозуміло навіщо. Загалом, не знаю…

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

Виставка "Дерть". Фото О. Малішевська

Якщо коротко відповісти на питання: що ви фотографуєте, як би ви відповіли, що?

Я фотографую те, що ви побачили в моїй роботі.

Ваше захоплення фотографією було раптовим чи це відбувалося поступово? Перша ваша професія зовсім не пов’язана з мистецтвом, ви юрист.

Абсолютно не пов’язана. Але вона мені допомагає досі. У мене юридична освіта. Коли потрібно було вибирати освіту, ніхто тоді не думав про фотографію. Мене завжди цікавило право, мав до цього здібності. Коли працював 13 років у митниці – завжди фотографував, це не таємниця. Але це було на якомусь аматорському рівні. То було становлення. Все, що ви зараз можете бачити в моїй творчості без цього б не сталося.

Це був фундамент?

Фундамент, так! І це знову ж тоді, коли ти працюєш. Працюєш, і ,мабуть, тоді коли в тебе є хоча б мінімальний талант. Коли є талант і ти працюєш – все виходить, однозначно.

Ви беззаперечно талановиті. Але ж ви не могли це знати точно, коли починали. Вам не хотилось піти повчитися, не було сумнівів у своїх здібностях?

Художники, яким я показував свої перші твори, говорили: "Непогано, Паша, продовжуй". Я показував людям, які, я був впевнений, чесно скажуть "так" чи "ні". Що було поштовхом опісля, я вам зараз розповім. Мені поставили діагноз 4-та стадія, онкологія. На той час я вже звільнився з митниці. Була робота, був налагоджений темп життя, й тут раптово – діагноз. Знаєте, кожного разу щось подає тобі знак. Діагноз виявився помилковим. І я зрозумів після того, наново усвідомив життя. Час летить швидко. Скажу дуже банальні речі, мало часу щоб зайнятися тим, що ти любиш. Починай зараз. І я вирішив – залишу все і буду займатися фотографією. З того часу я цим живу.

Що чи хто ніколи не стане темою ваших серій?

Ніколи не кажи ніколи.

Але все ж?

Я гадаю, що люди.

Що таке погане мистецтво, воно є?

Є поганий смак. Поганого мистецтва немає, я так вважаю.

Люди з поганим смаком створюють погане мистецтво?

Саме так.

Але це дуже складно. Як зрозуміти поганий смак чи гарний? Хто б міг це визначати?

Час.

Сумне зараз буде питання, не знаю як для вас…

Я люблю драматургію.

Ну, це не та на яку ви очікуєте. Як на вас вплинув час коронавірусу?

Я спочатку цього просто не помітив.

Багато хто з художників мені так само відповідають.

Як раз в той час народилася серія "Дерть", її початок. Як зараз пам’ятаю, був березень 2020 року. Карантин, і я розумію, що в Києві мені робити нічого. І тут друзі говорять, що можна поїхати працювати в Дібрівку. Я приїхав і жив там місяць. Потім повернувся, у Києві відбувається щось незрозуміле, карантин, обмеження. У селі все це також є, але люди ставляться інакше. Там, наприклад, якщо тобі потрібно йти погодувати корову, то, що б не сталося – град, метеорит летить – ти підеш і погодуєш. Так і з коронавірусом, розумієте? Є речі, які ти повинен робити незалежно від обставин, щоб вижити в буденному житті. Я пожив у селі. Так, було важке повернення до Києва, коли ми нічого не розуміємо. Єдиний бачу мінус, хоча зараз це плюс, те що серія "Дерть" була готова повністю, але, з урахуванням карантину, не могла бути показана. Я її переглянув і поїхав у цьому році допрацьовувати знову в конюшні. Й серія зробилася ще об’ємнішою. Я багато працював під час карантину. Галереї були зачинені, поліграфії зачинені, тому все було спрямовано на роботу, фотографування.

Ось і знайомі митці говорять що працювали, тому не дуже помітили що відбувалося, переживали в собі.

Є серія творів про які я нікому не розповідаю. Зберігаю як козир. Над нею я працював під час карантинів. Вона універсальна, хоча й народилася в час коронавірусу. Серія про самотність художника і людини у цьому світі. Я її покажу коли-небудь. Якби не карантин, вона б не народилася. Будь-які зміни, будь-які хвилювання митець намагається пережити у своїх творах. У художника завжди має бути протест, не протест у сенсі заперечення, а… не знаю як точніше сказати…

В сенсі конфліктності і зростання?

Конфліктності, так. Конфлікт створює зростання. А це добре.

Здебільшого, всі культурні події зосереджені у Києві. "Децентралізація" мистецтва можлива? Це потрібно?

Вона вже є. Я їздив до Луцьку, там є чудовий Музей сучасного мистецтва Корсаків.

Так, але це виняток. І Луцьк не зовсім провінція. Я маю на увазі маленькі містечка.

Це добре, що є такі винятки. Завдяки таким виняткам київські художники їдуть до Луцька, а не Луцьк їде до Києва.

А маленькі міста можуть претендувати на щось?

Вони можуть, але повинно бути фінансування. За бажанням, можна. Звичайно. Але хто буде ходити до цих провінційних галерей? І це все ж таки більше питання утримання, не хто буде до них ходити, а як утримувати та фінансувати.

Це може бути й не галерея. Не обов’язково галерея.

Ви маєте на увазі "квартирники"?

Все, що завгодно пов’язане з мистецтвом.

Я вважаю, "квартирники" є. Ось я був у Козельці, під Черніговом. У ньому стільки творчості. Є художники, є фотографи. Там є Козелецький музей, невеликий. Чомусь у художників є таке: якщо ти робиш виставку в провінційному місті – це ледь не мінус, і твої роботи знизяться у вартості. Це повна нісенітниця. Я розумію, що є якась статусність галерей, правильне світло для картин, інтер’єр. Але в нас є повно промислових занедбаних будівель під Києвом, і за Києвом далеко, де також можна робити виставки. Це не для масової публіки, бо зрозуміло, багато хто далеко не поїде. Якщо художник вільний, він зробить виставку де завгодно, хоч у полі.

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

П. Мазай. Портрет. Художник А. Аджинджал

Можливо, в цьому першочергово має бути зацікавлена місцева влада?

Можливо. Але це подивитися як Київ зацікавлений, як зацікавлені держустанови у культурному житті – відповідно…

Тобто, ніяк.

Мені здається зовсім слабко. Могли б й більше.

У вас відбулася виставка у Франції. Що було представлено?

Це дуже цікавий для мене досвід. Спочатку мої друзі показали там мої твори з різних серій, вони обирали те, що вважали за потрібне. Я не розумів, що їм цікаво. Перше, що вони побачили, були автопортрети. Вони максимально зацікавились моєю творчістю. Потім вибудовали експозицію. Взяли роботи серії "Mar Adentro", човни. Центральною в експозиції стала фотографія, де я у човні, вона була опублікована на обкладинці журналу "Шо" та була використана на етикетці вина виробництва фірми моїх друзів "Home Wine From Boris". Галерея відібрала, якщо не помиляюсь, 9 моїх автопортретів. А в Україні всі їх цураються, бояться.

Чому?

Я завжди кажу серйозним колекціонерам: майте в себе в колекції хоча б один автопортрет художника. Художник, якщо створив автопортрет, то він завжди його "витягнув" та зробив найкращим чином. Я не скажу, що інші роботи гірші, але, знову ж, цей егоїзм художника – ти завжди зробиш автопортрет найвищої якості. Ось французи побачили, це мене дуже радує. В нас люди не готові. В мене автопортрети непрості.

Вони дуже емоційно глибокі.

Так, емоційно глибокі. Вони зовсім некомерційні в Україні, я не боюсь цього. В мене була ідея зробити виставку автопортретів в Україні, але вона дуже слабко просувалась, я не почув підтримки від жодної галереї, ні в кого не було значної зацікавленості. А у Парижі побачили і зацікавилися.

А що ви очікуєте від Паризької виставки, яких результатів?

Нічого не очікую. Я після ретельної праці і відкриття виставки "Дерть" хочу поїхати туди, де немає людей і пожити хоча б тиждень. У Франції не до відпочинку – відкриття, інтерв’ю, зустрічі. Галасне інше життя, а я люблю просто вийти і погуляти. Люблю зайти в якесь кафе і просто пити каву. Або поїхати до Нормандії, подивитися на океан.

Я знаю, що у вас є татуювання бика. Наступне буде?

Ви погано слідкуєте за мною.

Тобто, вже не одне?

Перше татуювання – це 12-й ескіз Пікассо. Вважаю, що мистецтво, увесь живопис і, в тому числі й фотографія, в нас виникли з моменту скельного розпису. Я дуже люблю скельний розпис, читаю про це багато. Друге татуювання – це голова оленя, який є в розписах печери Ласко, фрагмент був взятий звідти. Так що, в мене є бик та олень. Я відкрию секрет – буде ще третє татуювання. Скельна людина поруч.

Це будете ви?

Ні, він буде перенесений як макет, точно так як його малювали.

А з якого розпису?

Поки ще не знаю. Мені подобається австралійський скельний розпис. Просто божевільні, в гарному значенні, розписи.

Татуювання це прихід людини до чогось, воно ж не просто так з’являється?

Я не знаю. Мабуть, це від тих давніх генів, коли люди жили племенем і людина розписувала себе. Це не довести собі щось, зовсім ні. Це просто для себе. Для себе.

"Є поганий смак. Поганого мистецтва немає": художник Павло Мазай про сучасний арт і несмак київських вулиць

П. Мазай. Серія "Дерть"