Режисер Оля Михайлюк: "Якщо б я і поїхала до Росії, то зі своєю крейдою в кишені і питанням: "Як? Ви не розумієте, що робите?"

Фото: Режисер проектів агенції "Артполе" Оля Михайлюк (РБК-Україна)
Фото: Режисер проектів агенції "Артполе" Оля Михайлюк (РБК-Україна)

Коли перформанс про війну стане перформансом про любов, як не зневіритися у власній країні і чому дітям на Луганщині забороняють малювати соком – про це художниця розповіла Styler

- Зачекайте, ходімо саджати м'яту!

Режисер Оля Михайлюк тримає у руках горщик з рослинкою і пояснює, що її команда "Артполя" привезла до Києва з Алчевська.

Це був буремний травень 2014 року і їхня остання поїздка у місто, яке вже три роки знаходиться в окупації. Тепер, коли ця м’ята вже стала частиною перформансу, її висаджують на подвір'ї місцевого музею. Здається, саме для цього акту творення, про пам'ять, війну і людей у ній, Оля відвідала шість міст Донбасу. Зараз вона обережно загортає рослину в донецьку землю, робить це довго, ніби даючи їй настанови або дякуючи.

В Бахмуті, де ми зустрічаємося, Михайлюк вже знаються за проектом "роздІлові", в якому глядачів вразила незвична візуалізація режисерки: вона малювала на кальці різними речовинами – від вина до чорнил і зеленки.

Styler спитав у режисерки про її виступи на Донбасі під звуки артилерії, небезпеки фальшу у мистецтві, скандал із затриманням Сергія Жадана і побоювання перед Євробаченням у Києві.

Цього разу ви повернулись на Донбас, щоб говорити про мистецтво в часи змін і конфліктів - і в лекції, і в перформансі. Ви не наважуєтеся називати події на Cході війною чи бачите у вашому визначенні якийсь інший сенс?

Буде набагато ширше розглядатися, в сенсі маршрутів, траєкторій, питання людей, які вимушено є переселенцями. І це приклади не виключно з нашої війни, от власне тому зміни і конфлікти. Дуже цікаво, що ви це помітили. Коли я була на стипендії півроку у Польщі, зрозуміла, що абсолютно жодного дня не було, щоб мене залишала ця тема війни у моїй країні. Але коли проводила там в Українському домі зустрічі по Криму, по Донбасу, мені наша кураторка зробила зауваження: "Ти постійно кажеш "і коли розпочалися ті події". Я не вимовляла слова "війна", хоча в мене була польська аудиторія.

Режисер Оля Михайлюк

Фото: Оля Михайлюк під час лекції "Мистецтво у часи змін та конфліктів" говорила про приклади дискутивних іноземних арт-проектів, присвячених біженцям та жертвам воїн (РБК-Україна)

Війна для мене особисто – це і конфлікти, і зміни, але і те, що стало певним моментом очищення. Ми в Бердянську працювали з переселенками з Донецька та Горлівки, підготували разом перформанс. Вони писали вугіллям на білих стінах - писали про те, що пережили. Спочатку "ми там чужі, тут не свої", і про танки, про дітей, про страх і біль, а потім стали писати "цінуйте те, що у вас є".

Людське життя – найцінніше. І це усвідомлюєш якнайкраще саме в такі моменти. Тому, власне, війна війною, але ми говоримо про те, що війна – це момент якоїсь важливої якісної зміни шкали цінностей.

Перформанс "м'ята" анонсований як дуже суб'єктивний, з поєднанням візуалізації, музики, тексту, навіть запахів і смаків. Ви вважаєте, що нашу українську дійсність можна передати тільки через таке складне поєднання? "Чисте" мистецтво з нашою реальністю не впорається?

Ні, я так не вважаю, але для мене ця мова - інтермедіальна мова, є близькою. За освітою я журналіст, тобто працювала певний час зі словом. Потім стала працювати як режисер. Є авторські проекти, що за формою близькі до сучасного театру, є мультидисциплінарні проекти, що поєднують музику, літературу й візуалізацію. Але коли почалася війна, я повернулася до журналістської практики, спочатку документувала: мені здавалося, це найголовніше, що треба зробити, тому що ми скоро не повіримо в те, що з нами відбувається зараз.

В березні під час "референдуму" я була у Криму. Потім кілька разів їздила на Донбас. Реальність була настільки інтенсивною, що я бачила сенс у фіксації цих подій.

Я документувала, документувала, документувала, аж поки (і про це йдеться в перформансі) замовчала. Просто здалося, що мої слова не можуть нічого змінити. Потім був досить довгий пошук форми. Перформанс – це дуже особисте мистецтво, в ньому немає ніякого інтертейменту. "М’ята" – про пам’ять. Це такий колаж з уривків текстів, одної мелодії й перформативної дії, пов’язаної зі словом паМ’ЯТАти. Якщо говорити про точку відліку цього оповідання, то це Алчевськ, широкі вулиці, плями світла, троянди і зброя. Такі гострі, тривожні речі, і в той же час подвір’я, повне м’яти. Оце протиріччя. І де ти себе знаходиш у ньому.

Фото: "Це не той твір, який може "сподобатися", але комусь дуже близький"(Артполе)

Цю виставу з фрагментами нашої війни ви вперше презентували у Чехії. Який відгук від аудиторії отримали там?

Завжди відбувається по-різному. Там було більш театральне середовище. Багато відгуків про перформанс надходить і досі. Реакція була дуже класна: вона не була однозначна, бо це не той твір, який може "сподобатися". Він комусь був дуже близький. Люди познайомилися з нами і хотіли дізнатися про ситуацію в Україні більше. Але були і ті, хто спочатку був роздратований: типу "це так депресивно", "навіщо мені про це думати".  

В Чехії пропагандистська машина працює дуже активно, транслюються дуже відверті антиукраїнські речі. І так було не лише в Празі. Ця проблема у мене виникла і в Мюнхені, де мовить Russia Tuday. Але це, мабуть, добре, що роботи якимось чином збуджують, не лишають байдужими, змушують людей замислитися.

Початок війни на Донбасі ви застали у травні 2014 на Луганщині, коли готувалися до фестивалю "Артполе" під Алчевськом. Пам’ятаєте, що тоді відчували?

Я пам'ятаю, що все було дуже щільно. Відчувалося так, ніби ти затиснений в те, що постійно !маєш робити!: як волонтер, як журналіст, - що ти маєш. Я в той момент перестала слухати музику, перестала читати, бо ми всі потрапили в ритм безперервної роботи. І потім в Алчевську я раптом розумію, що в найближчий час не маю зв’язку,  не маю інтернета, і взагалі не знаю, чи вдасться звідти вибратися. Розумію, що нас просять не виходити з дому. І, як не дивно, розумію, що можу нарешті фотографувати цей промінь, який потрапляє у чашку з м’ятою, можу почитати улюбленого поета, бо книжка зі мною.

Тобто можу на якийсь момент повернутися до себе. Тому що ми перетворилися на якісь механізми. Від цього ритму. І я не кажу, що це погано: ми мусимо насправді все це робити і далі, але віднайти цей ритм, в якому буде і твоє волонтерство, і твоє особисте. Власне, від цього ритму часто люди "згорають", їм здається, що країна їх зрадила, що ми все це робили дарма. І все від того, що ми не робимо оцих пауз – на м’ятний чай.

altaltaltaltaltaltaltaltaltalt
 

Фото: Перформанс Олі Михайлюк  "м’ята" у Бахмуті (Артполе)

Тоді, у квітні 2014,  в одному з блогів ви кажете, що "ніхто не знає, чим все закінчиться, війною чи перформансом про любов". А зараз для вас особисто зрозуміло, чим це закінчиться?

В "роздІлових" (робота над цим проектом почалася ще до війни) у нас були слова "нічого", "ніч", "ніжність", "любов". Потім з’явилася "війна". Нещодавно ми проїхалися від Щастя до Львова з цим проектом, грали у Станиці Луганській. Так, я б дуже хотіла, щоб вже відбувся перформанс про любов. Я відчула, що виникають вже наступні питання. Війна вже не так домінує. Наприклад, у мене з’явився послідовник, йому сім років, він зі Станиці Луганської. Йому сподобалася ідея малювати на кальці й на склі, і він почав досліджувати, як різні речовини поводяться на папері. І от мама його пише мені позавчора, що її викликали на килим до школи, кажучи, що нормальні діти так не малюють: "купіть йому олівці й зверніться до психолога". Вона пише: "Олівці в мене є, я - психолог. Що далі?"

Це вже інша війна. Постають питання свободи вибору і обмежень - теж своєрідне питання кордонів. Бо Станиця Луганська – це Україна – молода й демократична. Але соком малювати не можна, бо це вже "за межею". І ясно, що це не лише Станиця, це може бути в Бухмуті, Києві і будь-де. Просто досі існують ті рамки,  встановлені старою системою. Мені дуже б не хотілося, щоб просто змінилися кольори, а система і ритуали лишилися тими ж. І я буду робити все, щоб цього не сталося.

Ще ви тоді казали, що в такі часи неможливо фальшивити. До чого такая фальш в культурному і суспільному плані може призвести?

Це питання складне, бо спостерігаєш іноді людей, які дозволяють собі промовляти такі гасла, дуже голосні, дуже на широку аудиторію, а ти бачив їх під час подій. І тут велика небезпека – самому зневіритися. Насправді себе потрібно весь час стимулювати йти далі, не повестися на фальш, не сподівайся на вдячність, просто вірити, любити цей світ і продовжувати свою справу. У нашого друга є таке гасло "Не халтуримо, граючи до Бога". Це твій особистий Бог, до якого ти граєш, і якщо зрадиш, то перш за все себе. Митці мають бути уважні до кожного кроку, слова, жесту, особливо зараз, коли ця фальш може привести когось до точки неповернення. А що стосується суспільства, то "попси" зараз полізло з усіх шпарин дуже багато. Не ведіться. Дуже важливо зловити свій ритм, який не призведе до втоми і зневіри, і в той же час не розслабить аж до "війна вже закінчилася, можна повертатися до буденних справ". А от змусить бути таким – уважним.

Фото: У “роздІлових” Михайлюк візуалізує тексти Сергія Жадана під музику Олексія Ворсоби та Влада Креймера (РБК-Україна)

Над "роздІловими", які теж привезли до нас, ви працювали разом із Сергієм Жаданом, якого нещодавно затримали у Білорусії через заборону в’їзду до Росії. Як ви оцінюєте цей інцидент?

Звичайно, це жахливо. І ще жахливіше від того, що звичайно. Нема жодного виправдання системі, яка диктує такі правила. Це ненормальна ситуація, абсолютно ідіотська. І так не має бути. В "роздІлових" є учасник з Білорусі Олексій Ворсоба, який зараз на стипендії в Польші. Саме після цієї історії із Сергієм, досить небезпечної, Олексій повинен був приїхати з Варшави до Мінська і з Мінська виїжджати сюди, в Щастя, Станицю і Старобільськ. Був момент, коли ми всі розхвилювалися, але знову ж таки – кожен з нас робив свій вибір. Є моменти, коли, напевно, не варто ризикувати, а є моменти настільки важливі для тебе, як для художника, коли мусиш робити доволі сміливі кроки, інакше ризикуєш втрапити в ту саму фальш. І найстрашніше - брати відповідальність не лише за себе, але й за інших учасників проекту, за друзів. Найстрашніше уявити, що можуть забрати когось з близьких.

Тут дозволю собі згадати епізод, коли я як режисер мала взяти на себе відповідальність за аудиторію. Ми грали виставу "Альберт, або Найвища форма страти" в Києві, в Молодому театрі, 21 лютого, коли на Майдані розгорнулися найстрашніші події. Були загиблі. Були ці попередження про те, що “снайпери  на дахах, небезпека, всі офіси закрито, театри закриті, метро не працює”. Це було одне з найважливіших для кожного з нас рішень, переломних в ставленні до себе, до мистецтва, до країни. Ми вирішили тоді, що якщо ми не відіграємо цю виставу, то автоматично погодимося на умови, які нам пропонують, приймемо чужі правила гри, оберемо страх. Вистава відбулася, все пахло димом, бо було багато людей з Майдану, всі були в чорному, бо були загиблі й панихіда в той день. Ми тоді проїхали з “Альбертом”  від Івано-Франківська до Одеси. Коли були в Тернополі, саме стала Укрзалізниця. Нас підвозив чоловік, що їхав забирати свого сина, який був поранений на Майдані. Смішний такий дядько тернопільський. Це він сказав тоді нашому контрабасисту: “А ти що сумуєш? Маєш контрабас – грай". Одна дівчина тоді написала у Facebook (я дуже добре запам’ятала): "Я в цей вечір боялася одного – що в театр не прийдуть люди". А був аншлаг, і ми були разом, і це був Київ, той, який "Вставай!". І дуже важливо бути разом в мирний час, щоб потім розуміти, як поводитися під час війни. Теж разом.

 

А що думаєте про цю тенденцію із заборонами на в’їзд до Росії чи України, а також скандалами із скасуванням концертів російських зірок в Україні. Або про тих українських співаків, які продовжують виступати в Росії?

В Криму, який анексований, у нас залишилися друзі, які займалися виставами, концертами. Але з моменту анексії виходить, що вони не можуть завозити нікого з материкової України чи з Європи. І вони кажуть: "Тепер ми можемо привозити тільки російське". Ми ж так багато говорили й говоримо, наскільки важливим є вплив мистецьких творів. А тут раптом "чік" – і "цих творів не показуємо". Один зі знайомих, що й далі займається організацією концертів, впевнений, що на "Океан Ельзи" навіть зараз зібрався би Сімферополь. І тут у мене виникає внутрішнє протиріччя.

Я точно знаю, що якщо б я і поїхала до Росії, то я б поїхала зі своєю крейдою в кишені – зі своїм перформансом. Із запитанням: "Як? Ви не розумієте, що ви робите?" Тобто виступити виключно заради того, щоб ще раз поставити запитання – і бажано гостро й глибоко, щоб відчули. В мене навіть є ідея показати "м’яту" в порожньому залі і зробити відео версію. В мене багато знайомих у Росії і в Криму, близьких мені за музичними уподобаннями й колишніми спільними справами, які просто не захотіли бачити, чути, розуміти, що відбувається. Але я знаю, що вони не зможуть не подивитися й не послухати твір. А от коли вже "зайдуть", то змушені будуть подумати: як ми в цьому "опинилися?"

Фото: У перформансі “м’ята” Михайлюк використала крейду, власні статті та відеоінтерв’ю із свідками і учасниками подій на Донбасі (Артполе)

Однією з головних подій цієї весни в Україні стане Євробачення. Деякі висловлюють думку, що в умовах війни його проведення недоречне і неприйнятне, називають це "танцями на кістках", інші вважають, що це приверне увагу до подій у країні. Як це вписується у ваше бачення мистецтва у часи конфлікту і чи потрібно це Україні саме зараз?

Тут є точка відліку – це пісня, яку Джамала співала. І це є головний прецедент, що перемогла пісня, яка зовсім не транслює тему радості, яка розповідає про депортацію. Ми говорили на лекції про Брехта: "Чи в погані часи хтось і далі співати буде? Так, хтось і далі співати буде. Про погані часи". Іноді мені здається, що я відмовлюся від цієї теми на-за-вжди. А іноді розумію, що набагато більше людей, ніж ми уявляємо, мають свою пам’ять, той свій біль всередині. І дещо здається нам зажорстким, як от пісня про депортацію у всьому тому антуражі Євробачення, але ця енергія може бути і пальним для якихось світлих, важливих, спільних справ. Я би боялася тут скоріше форми: від шоу може стати страшно.

Я з темою Криму працювала багато, є друзі-художники, які лишилися там, є ті, що виїхали. Коли стало зрозуміло, що буде Євробачення в Києві, мене залучили до розмови. Зрозуміло, що серед готових попрацювати з кримською темою з’явилися ті, хто ще рік тому заявляв, що художні твори не мають бути так забарвлені політичними чи історичними подіями. Виник попит, адже треба робити тематичні виставки і т.д., виникає і пропозиція. Це, мабуть, і називається “монетизувати темку”. І тут вже в мене виникає  запитання – чи я братиму у цьому участь? Бо частіше я в такі моменти самоізолююся. Але це теж слабкість. Треба зосереджуватися на своєму творі й робити, а не засуджувати. Але іноді не витримую цих ярмарків марнославства.

Тут, біля лінії фронту, війна нагадує про себе звуками артилерії. Яке відчуття від цього виникає у вас?

Напевно, найсильніше враження, - коли чуєш це вперше. В Маріуполі через море чутно, і там особливий ефект. Тут інакше. Мені часом дивно, що я починаю це сприймати вже, як якісь акустичні особливості. Але ні – я не хочу до цього звикати. Хочу, щоб люди чули інші звуки. А що стосується наближення до фронту, то більше, звичайно, цікавлять не звуки, а люди, які спостерігали всю цю війну в картинках, звуках і в долях. Це наш спільний досвід. Я сподіваюся.

Проект “Мистецтво в часи змін і конфліктів” відбувся на Донбасі за підтримки Української ініціативи з підвищення впевненості (UCBI) за фінансової підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Нагадуємо, не забудьте обрати свій спосіб читати новини.
On Top