Разом із Благодійним фондом "Запорука" ми публікуємо цикл матеріалів про дітей, які перемогли рак. Колись вся Україна збирала кошти на їхнє лікування, а сьогодні вони самі надихають не тільки тих, хто стикнувся зі страшною хворобою, а й усіх українців, які втратили надію на краще.
Зростаючи у горах Бахчисараю, Севіль ніколи серйозно не хворіла і була дуже активною – цілими днями лазила по деревах, грала у футбол і наввипередки з друзями ганяла на велосипеді до річки. Коли раптом дівчинка почала скаржитися на біль у нозі, мама подумала, що вона просто хоче прогуляти школу. “Потрібно ампутувати”, – мов грім серед ясного неба, прозвучали для мами слова лікарів. Однак дев’ятирічна Севіль навіть не заплакала – з того часу вона жодного разу не показала свого болю. Так вона оберігала від страждань тих, кого любила.
“Коли ми приїхали на обстеження до Сімферополя, лікарі близько години не випускали Севіль з кабінету – розглядали знімки, стурбовано радились, – розповідає мама дівчинки Зенфіра. – А потім простягнули мені направлення з адресою: Київ. Інститут раку. Напевно, навіть за межами лікарні було чутно, як я закричала!”
Севіль завжди мріяла побувати у Києві, і мама обіцяла, коли та підросте, влаштувати їй екскурсію найкрасивішими парками та музеями міста. Проте перші дні у столиці запам’яталися Севіль не приємними прогулянками, а виснажливими обстеженнями та високодозною хіміотерапією.
“Ніч. На вулиці мінус п’ятнадцять, сніг по коліна, – згадує перший день після процедур Зенфіра. – Я стою з валізами і дитиною, яка цілий день нічого не їла, на порозі пансіонату при інституті. Вільних місць немає, тож прямую до виходу і ледь не плачу – де ж посеред ночі шукати прихисток? Раптом нас зупиняє керуюча пансіонату і радить поїхати на “Дачу” – центр, у якому діти, що лікуються від раку, можуть безкоштовно жити разом зі своїми родинами. На “Дачі” теж не було вільних кімнат, проте нас прийняли та обігріли. Відтоді цей затишний будинок став нашим другим домом”.
Фото: Севіль Абдувалиєва (прес-служба/Дмитро Перетрутов)
Понад усе на “Дачі” Севіль любила бавитися у басейні з кольоровими кульками. З посмішкою згадує, як відпочивала від лікарняних стін і болючих процедур: “У будинку постійно щось відбувалося – то прийдуть волонтери, щоб навчити нас пекти кекси і готувати салати, то клоуни влаштують веселе шоу, то музичний гурт зіграє наші улюблені пісні посеред вітальні – усі мої найприємніші спогади про лікування пов’язані з “Дачею”.
Після кількох блоків хімії Севіль опинилась на межі ампутації. Щоб зберегти ногу, треба було ставити ендопротез, але лікарі боялися, що надто тонка кістка не витримає навантаження і зламається. “Я не могла з цим змиритися, – говорить Зенфіра. – Як така красива дівчинка, моя єдина дитина, житиме з однією ногою? І як мені їй про це сказати?”
Севіль відчула мамину стурбованість і сама запитала, у чому справа. А потім обняла маму і сказала: “Нічого страшного. Якщо треба, то треба”. Спокій, з яким Севіль промовила ці слова, посилив мамин намір боротися за збереження ноги. Врешті-решт, головний лікар наважився ставити ендопротез.
“Ніколи не забуду, як приїхала на завод забирати той протез. Мене зустрів чоловік, схожий на слюсаря – брудний, руки у мазуті. Покликав директора, і той простягнув мені якусь залізяку. Каже: “Зачекайте, мамо! Зараз все відшліфуємо, почистимо – і понесете”. Мені аж зле стало. Разом із тим, захотілось обняти того чоловіка – завдяки цій залізяці моя дівчинка ходитиме!”
З переживаннями перед операцією мамі з донькою допомогла впоратися психолог “Запоруки” Ліна: “Ти ж мрієш про велосипед? – підбадьорювала вона маленьку Севіль. – Ось побачиш, після операції будеш літати на своєму велосипеді як пташка!” Підтримати дівчинку прийшли також її друзі з відділення та з “Дачі”: зібралися навколо її ліжка, і кожен побажав щось приємне.
Також пропонуємо вам подивитися відео, в якому розповідається зворушлива історія Мартіна Пісторіуса – "хлопчика-примари".
Відео: video.rbc.ua
“Мене вражають мудрість і сила дітей, які стикнулися з цією страшною хворобою, – ділиться Зенфіра. – В нашому відділені лежав хлопчик років п'яти. Він два місяці приховував від мами і тата, що нічого не бачить, аби тільки вони не хвилювались. Батьки навіть не здогадувались про його сліпоту, хоча були поряд 24 години на добу. Буває, мама скаже йому: “Пашенька, іди вдягни штани і взуйся”. І він якимось чином знаходив ті штани і зав'язував шнурки. Такий маленький, а який сильний!”
Після операції у Севіль відкрилася сильна кровотеча, яку зупиняли цілу ніч. Після цього ще півроку дівчинка не могла випрямити ногу. Кожного дня вона займалася з реабілітологом, щоб відновити природну ходу. Однак вона ніколи не скаржилась і, зціпивши зуби, боролась. “Якби Севілька плакала чи жалілась, я б не витримала ці півтора року. Вона мені так допомогла”, – зізнається Зенфіра.
Севіль пройшла свій шлях до одужання тихо і впевнено. Нарешті їй вдалося здійснити свою мрію – сісти на велосипед, який їй подарувала мама після лікування.
“Якщо поряд є хтось, хто справді тебе любить, можна пережити що завгодно”, – майже пошепки – щоб почули лише ті, кому це дійсно потрібно – ділиться своїм секретом вже сімнадцятирічна Севіль.
Сьогодні Севіль знову потрібна допомога. Через рік після протезування дівчинці встановили новий німецький ендопротез, але вона переросла і його. Оскільки зараз права нога Севіль довша за ліву на 5 сантиметрів, зношується здоровий колінний суглоб. Якщо не зняти навантаження, рятувати доведеться ще одну ногу. Крім того, дівчина страждатиме від сколіозу. Щоб Севіль могла ходити, а не шкутильгати, їй потрібно встановити новий ендопротез. Його вартість 1 500 000 гривень.
Надати допомогу Севіль можна на сайті Української Біржі Благодійності.