Доброволець-медик Яна Зінкевич: "Наш "цвіт" – кращі бійці – вони вже або загинули, або отримали настільки тяжкі поранення, що повернутися на війну не можуть"

На початку першої ж хвилі мобілізації у 2014 році відома сьогодні доброволець Яна Зінкевич вирішила відкласти на невизначений термін палку мрію стати медиком і відправилася на фронт. Під час першої бойової операції дівчина чітко зрозуміла: так, найближчим часом лекцій у просторих аудиторіях їй чекати не варто! Але саме тут, у сирих окопах, її навіть незначні медичні знання – на вагу золота.

У липні 2014 року Яна Зінкевич офіційно стала засновником та керівником волонтерського медичного батальйону "Госпітальєри", діяльність якого допомогла врятувати більше 2 тис. українських бійців з початку бойових дій. Тендітна 19-річна дівчина власними руками витягувала поранених з-під куль. Вона на власні очі бачила страшні травми і, на жаль, смерть.

У 2015 році автомобіль "Госпітальєрів" потрапив у ДТП. Яна отримала ушкодження хребта. Після ряду операцій та важкого лікування доброволець тепер змушена пересуватися на інвалідному візку. Але свою діяльність сильна дівчина не полишила.

Сьогодні Яна готується до вступу у медичну академію, виховує доньку, допомагає бійцям та прагне зробити українські міста більш доступними для людей з обмеженими можливостями. Styler поспілкувався з дівчиною, розпитавши про діяльність медичного батальйону, реалії у сфері допомоги бійцям, їх настрої, а також про мрії та переживання самої героїні. 

Фото: Доброволець-медик, командир батальйону "Госпітальєри" Української Добровольчої Армії Яна Зінкевич (facebook/yana.hospitallers) 

Яно, цього року ви також долучилися до "ЗНО-хвилі". Як успіхи?

Я ще в процесі. На жаль, недобре себе почувала і тому на одну хвилину спізнилася на останній предмет – хімію. Мене вже не пустили. Тому буду складати додаткову сесію.

А як склали інші іспити? І до якого вишу плануєте вступати?

Середньо. Була біологія, мова. А навчатися хочу у Дніпропетровській медичній академії.

До речі, ви неодноразово казали, що ще до офіційного заснування батальйону "Госпітальєри" – ми обов’язково поговоримо про нього – вас дуже цікавила "медична тема". Власне, таке важливе захоплення стало однією з причин створення медичного батальйону.  

Так, я планувала і дуже хотіла вступити до медичного університету. Але щоб здійснити цю мрію і навчатися "на бюджеті", потрібно було, як то кажуть, занести величезний хабар. Але для мене і моїх батьків це, з одного боку, була річ принципова – не давати ніякі хабарі. А з іншого -  неможливо по фінансах. Ми змушені були відмовитися від ідеї вступу до медичного.

Дуже прикро! Напевно, що ви готувалися…

Звісно! Я готувалася, мені було цікаво. Та й взагалі то була моя ціль, палка ідея протягом багатьох років. Але цю мрію знищила реальність… Зараз я намагаюся довести свою ціль до логічного завершення.

Скільки вам на той момент було років?

Років 16-17, коли розпочалася вступна кампанія. Війни ще не було.

Активні бойові дії на сході України розпочалися у 2014 році. У квітні офіційно було оголошено про початок антитерористичної операції. Ви одна з тих, хто з самого початку АТО пішов добровольцем на фронт. Вам тоді було 19 років! Взагалі згадуєте свій перший "бойовий день"?

Вірно, добровольцем я пішла в квітні 2014 року. Але розумієте, в принципі не можна говорити про перший день на фронті – є перша операція, що розтягується на певний проміжок часу.

Було дуже багато різних етапів підготовки. І кожного разу ми думали, що от-от нас відправлять на завдання. Але це питання трохи розтягнулося. Нам тоді здавалося, що пройшло багато місяців, хоча насправді пройшов лише місяць (посміхається).

І от на початку травня розпочалася наша перша операція. Ми мали зірвати проведення так званого "референдуму щодо статусу Донецької народної республіки" у Красноармійську (з 2016 року – Покровськ, Донецька область, - ред.). Ми займали ключові позиції, вибивали звідти сепаратистів… Операція пройшла успішно. Як бачимо, Покровськ зараз знаходиться на підконтрольній Україні території. Цікаво, що вся наша операція тривала близько 8-9 годин. Грубо кажучи, ми туди їхали довше.

А коли саме стартувала діяльність "Госпітальєрів"?

Офіційна дата – 6 липня 2014 року. До речі, ми зовсім скоро будемо святкувати триріччя нашого батальйону.

Тобто у травні пройшла ваша перша операція і буквально через місяць ви заснували медичний батальйон?

Саме під час першої операції до багатьох почало приходити розуміння страшної ситуації – пораненим практично немає кому допомогти і ніхто не знав, що з ними, власне, робити. Розумієте? Аналогічна ситуація склалася і з вбитими бійцями: якщо хтось забере тіло, то добре. А якщо ні – то ні. У багатьох батальйонах навіть не було окремо закріпленої людини, яка б за це відповідала. Тобто ми фактично не були підготовлені, що хлопці будуть вмирати від вогнепальних травм .

Виходить, що на початку АТО в деяких батальйонах навіть військових медиків не було?

Не було! Медична допомога пораненим на той час була голою ініціативою. Якщо якась людина брала на себе таку відповідальність – добре.

У структурах ЗСУ, звісно, були якісь закріплені люди, які називалися медиками. Але чому "називалися"? Бо то могли бути люди, які до медицини не мали жодного відношення – колишні електрики, сантехніки і т.д. Так, хтось сам проявляв ініціативу, але й були такі, кого назначили, як то кажуть, добровільно-примусово. І от те, що вони займають таку важливу посаду, ще не означало, що вони щось роблять.

Фото: "Потрібно розуміти, що без медицини на фронті можна було ще на початку зазнати дуже великих втрат серед бійців" - Яна Зінкевич (facebook/yana.hospitallers)

Звичайно, були винятки. Чимало лікарів – людей з медичною освітою! – добровільно пішли на фронт під час першої хвилі мобілізації. Вони самі просилися, їх відправляли у "гарячі точки". І вони на своєму місці робили все, що могли по максимуму.

З чого почалася діяльність "Госпітальєрів"? Розкажіть, так би мовити, про витоки. Все ж таки ви засновниця цього батальйону.

Коли тільки почалися бойові дії, кожен доброволець мав для себе зрозуміти, чи він тут надовго, до кінця, що він буде тут, на фронті, робити…

І от я в певний момент для себе вирішила, що інколи треба займатися не тим, чим хочеш, а тим, що потрібно і що ти мусиш робити. Так, військових на той момент було мало, добровольців також. Але в принципі бійців вистачало.

А от добре злагодженої медичної структури як такої не було. Були якісь "точечні" люди, які намагалися щось робити і допомагати. Але було чітко зрозуміло, що потрібно робити з цього систему. Потрібно розуміти, що без медицини на фронті можна було ще на початку зазнати дуже великих втрат серед бійців.

Як я вже казала, я в принципі була мінімально причетна до медицини, мені це було знайомо, тому я вирішила настільки, наскільки зможу, зробити нашу діючу систему медичного забезпечення серед добровольців. Звісно, тоді ніхто й не думав, що вся ця ідея переросте у таку велику структуру, яка буде працювати одночасно на багатьох ділянках фронту і допоможе стільком людям (за час існування батальйону "Госпітальєри" було врятовано майже 2,5 тис. українських бійців, - ред.). Але ніхто й не думав, що війна триватиме так довго!

Спочатку ми займали великі діючі позиції. До нас щотижня хтось приїжджав, з якогось нового місця. Тоді складно було, тому що було багато наступових операцій і евакуацій… А десь через півроку стало зрозуміло, що війна надовго, а нашу діяльність треба розширювати. Ми створили свою базу, почали наводити порядок, оформлювати документацію, ремонтувати машини – одним словом, приводити справи до ладу.

Ми працюємо у "гарячих точках", займаємося евакуацією поранених, надаємо екстрену медичну допомогу на місці і т.д. Крім того, ми постійно проводимо різні навчання.

Скільки зараз працює "госпітальєрів"?

По-перше, треба чітко розуміти, що ми добровольці, тому у нас свої "ротаційні моменти". Тобто кожна людина приїжджає до нас на два тижні або на місяць, відробляє свою зміну і їде назад по своїх справах. Третій рік війни. Ясне діло, що на добровольчих засадах так просто не протягнеш. Тому я вимушена відпускати людей на постійну роботу, до сім’ї.

От і виходить, що на більш-менш постійній основі у нас працює 65 чоловік, резерв – 200 чоловік. Це люди, які можуть приїхати раз на півроку/рік. Наприклад, спеціалісти, які працюють в екстреній медицині, на "швидких", мають право взяти відпустку за власний рахунок раз на рік. От вони раз на рік до нас приїжджають і допомагають.

Яно, а де ви сьогодні проживаєте: у Дніпрі чи Рівному?

У Рівному живуть батьки. А я – на базі "Госпітальєрів" у Павлограді, Дніпропетровській області.

Останнім часом переважно від волонтерів знову чуємо тривожні новини – до воєнного госпіталя у Дніпрі привезли поранених. Кажуть, що знову місцеві госпіталі переповнені, але у новинах по телебаченню про це говорять мало.

Це правда, зараз у прифронтових госпіталях чимало поранених. А чому телебачення ігнорує? Просто до таких новин вже звикли. Це, мовляв, "не актуально". Тому такі новини просто замовчують.

А як часто до військового госпіталю із Дніпра прибувають нові борти з пораненими?

Раз на декілька днів. Поранені прибувають і вертольотами, і "швидкими", і поїздами. Наприклад, з Покровська евакуйованих вивозять поїздами.

Але треба розуміти, що у госпіталях також залишається чимало хворих бійців. До них постійно "додаються" нові поранені. Тому госпіталі переповнені. Але місця ще є. Особливо якщо порівнювати з ситуацією на початку бойових дій.

Наскільки тяжкі у бійців поранення?

Достатньо тяжкі. Один хлопчина нещодавно у госпіталі в Дніпрі від таких поранень загинув.

Взагалі, як ви сьогодні оцінюєте медичне забезпечення наших військових госпіталів? Чи поліпшилася ситуація із постачанням тих же медикаментів? Або ж нічого не змінилося?

В цілому, прогрес є! Відмічаю, що й самі бійці стали більш обізнаними. Вони знають, чим їх хоча б мінімально мають забезпечувати, вони відстоюють свої права.

Але коли мова заходить про важкодоступні ліки, ми вимушені констатувати, що ще й досі, на третій рік війни, госпіталі ними не забезпечені. Потрібно підключати якихось спонсорів, якось ці ліки доставати. І на цьому етапі дійсно виникають проблеми, оскільки ресурси у всіх вже вичерпалися.

Тобто у фінансовому плані стало дуже важко?

На жаль, так!

І як "викручуєтеся" в таких ситуаціях?

Та по-різному. Доводиться скорочувати якісь витрати. Також намагаємося, так би мовити, відкладати певні кошти "на чорний день" - для важких випадків.

А як щодо міжнародних грантів? Можливо, слід розглянути ще й таку фінансову підтримку?

Такі гранти є, але їх важко отримати. Звичайно, класно було б за це діло взятися. Але тоді стане уся інша робота. Треба буде визначитися: або ми займаємося грантами, або основною нашою діяльністю. Сьогодні, на жаль, це буде тяжко поєднати.

Так, якісь громадські організації або фонди можуть залучити певну кількість свого часу на роботу з міжнародними грантами. А у нас на це тупо не вистачає ресурсу. Якось була можливість податися на грант. Ну, ми взялися за це діло. А в процесі зрозуміли, що у нас просто немає часу. Нагадаю, що "Госпітальєери" - це волонтери-добровольці.

Повернемося до теми медичного забезпечення. На початку бойових дій була стурбованість на тему того, що медики у нас хороші, але незвичні до страшних бойових травм…

Знаєте, зараз у наших хірургів досвід просто незрівняний. Цікаво, що до нас часто приїжджають лікарі з Німеччини, Японії  та інших країн щоб наших медиків навчати. Але насправді все зовсім навпаки – це вже у наших лікарів є чому повчитися!

Ви щодня спілкуєтеся з нашими бійцями. Які зараз на фронті переважають настрої?

Треба розділяти бійців добровольців і військових. Все ж таки є певна різниця.

Так, військові, які йдуть на фронт вже по другому, третьому колу – це один тип.

Другий – так звані "заробітчани", які йшли за хорошою зарплатнею. Для таких, приміром, було важко осягнути, що вони дійсно мають воювати, а не відсиджуватися у якійсь "далекій-далекій частині". От такі люди виступають певним тягарем. Якщо у них немає ініціативи розумної і вони не роблять того, що мають робити, то толку з них, як ви розумієте, мало.

Третій тип – ще зовсім молоді хлопці, які ще не готові до бойових дій.

До речі, приходять й такі люди, які не можуть повірити, що на фронті не заробляють "шалені бабки" і американці нам не допомагають. Тобто є такі "інформаційні бомби", запущені з боку Росії, які дають про себе знати.

Фото: "Добровольці – це завжди еліта, тут немає пересічних людей, які не розуміють, навіщо їм та війна" - Яна Зінкевич (facebook/yana.hospitallers)

Серед добровольців у нас практично всі вже пішли по другому, третьому колу.

Звісно, що люди виснажені. У нас фактично вже не залишилося таких, хто б не був контужений або поранений.

Щодо настроїв. Та всі втомлені, змучені. І я вже втомилася. Питають, коли закінчиться війна, а тут кінця краю не видно. Ще й знаходяться такі, хто нагнітає атмосферу. Кажуть, мовляв, "на вас заробляють", "всім на вас наплювати"… Ясне діло, що велику роль тут має всебічна "робота Кремля". Інформаційно Росія нас дуже сильно перевершує, а ми дуже сильно недотягуємо. З цим треба щось робити! 

Наш "цвіт" – кращі бійці – вже, на жаль, або загинули, або отримали настільки тяжкі поранення, що повернутися на війну не можуть. Тому люди вже у себе дома роблять те, що можуть.

Люди втомилися. Розумієте, ну ще один рік сім’ї можуть перетерпіти без чоловіка, без грошей. Але на третій рік бойових дій виникає величезна проблема. Чимало добровольців вимушено повертаються додому. Тому серед добровольчого руху зараз спостерігається певна "голодовка кадрів".

Хоча держава мала б навпаки розвивати добровольчий рух. Адже добровольці – це завжди еліта, тут немає пересічних людей, які не розуміють, навіщо їм та війна.

А як ваш медичний батальйон "Госпітальєри" справляється з цією проблемою?

В моєму батальйоні, на щастя, з це питання не виникає. Я знайшла певне рішення. Застосувала ротаційний метод, тому люди встигають бути і вдома, і заробляти, а також іноді приїжджати до нас. Всіх влаштовує. Кадрів вистачає.

Крім того, у нас є навчальний центр, тому я кожного місяця обов’язково маю до 10 стажерів. Декілька чоловік у будь-якому випадку залишаються після стажування.

Яно, ви зачепили тему інформаційного впливу на фронтових територіях з боку Росії. Невже все так серйозно?

На фронті є і сепарське телебачення, газети, радіо – все це там присутнє.

Звичайно, віщає там і українське радіо, наприклад, "Військове радіо Армія". Але це все гола ініціатива!

Або інший приклад. Бійці люблять слухати рок. І є там одна хвиля з непоганими піснями, але ж це не наша хвиля, а російська. Те саме з газетами, телебаченням.

Хтось думає, що це все дрібниці. Але де там?! Усюди є свій "25 кадр" - інформація, яка потроху так капає і запам’ятовується.

Щодо "настроїв" серед бійців. Активно обговорюється тема посттравматичного синдрому (ПТСР) серед військових і добровольців. Ще одна страшна статистика стосується небойових втрат, в тому числі – самогубств на фронті.

Я можу сказати: те, що ми маємо зараз – це ще "квіточки". І справжній ПТСР серед бійців ми отримаємо через років 5-6.

Наприклад, американці після війни у В’єтнамі мали 52 тис. загиблих. А через 10 років після завершення бойових дій серед ветеранів було 56 тис. втрат  - вони помирали від хвороб, пов’язаних з бойовими травмами, самогубств, хтось вживав наркотики або алкоголь і т.д. Таким чином, у мирний час померло більше колишніх бійців, ніж під час в’єтнамської війни.

На жаль, нам цього не уникнути. Ті, поки що поодинокі випадки самогубств, пиятики або стрілянини серед своїх – це ще "дрібниці". Основне ми матимемо через кілька років. Кількість таких випадків буде лише збільшуватися, особливо у мирний час.

Чому так?

Тому що бійці будуть неадаптовані до мирного життя. Вони матимуть проблеми в родинах, будуть розлучатися, ставатимуть самотні. Деяких "атошників" не захочуть брати на роботу (власне, ми вже зараз це бачимо). Вони не знатимуть, куди себе діти, чим зайнятися.

Там, на війні, вони були героями. Своїм дітям, родинам, собі і решті вони могли довести, що от вони можуть, вони сильні. А потім повертаються до мирного життя і щоб вони не робили, вони вже будуть звичайними. І от це дуже важко прийняти.

Дуже тяжко прийняти, що повертаючись в тил, практично всім на тебе байдуже: тут своє життя без війни.

Крім того, це люди, які мають підвищене почуття справедливості. Вони будуть постійно встрявати у якість розборки, сутички, бійки… Когось посадять просто через те, що людина не змовчала, не змогла пройти повз.

Маємо ось такі нюансі. Їх купа і це лише початок.

Ви кажете, що хлопці приїжджають у тил, а тут своє життя: діти  навчаються, дорослі працюють, відпочивають. Бійцям вже важко "переналаштуватися"…

Дивіться, ми задля цього і пішли на війну – щоб люди й далі могли жити повноцінно у незалежній державі. Але усе має бути в межах розумного. А не от те ставлення з боку багатьох людей, мовляв, "ай, ви там собі, дурники, воюйте, а нам і тут класно".

До речі, ви нещодавно знялися у кліпі Лесика на пісню "Як болить любов". Під час прем’єри кліпу ви також казали, що так – тягар війни випало нести нам всім. Але разом з тим потрібно жити повним життям. Розкажіть про такий цікавий досвід – про зйомки, як зустрілися з Лесиком. Можливо, ви давно товаришуєте? 

Ми в принципі не так давно товаришуємо. Але він казав, що як тільки зародилася ідея зняти такий кліп, то у нього відразу виникла асоціація зі мною. Саме тому він мене і запросив. Я подумала, що це буде цікавий досвід і погодилася. Зйомки взагалі протягом доби відбувалися у Києві – мали все швидко зробити. Найбільше "затягли" сцени зі мною, а решту відзняли буквально за декілька днів. Цікаво було!

Відео: Кліп на пісню "Як болить любов" (YouTube/ЛесикСам) 

А от як взагалі бійці ставляться до різноманітних розважальних проектів на мирній території: фестивалі, концерти і т.д? Приміром, нещодавно Євробачення "відгуляли".

Ну, тут завжди декілька позицій. Хтось дуже радикально реагує і каже, що не треба усього цього робити. А інша частина відноситься дуже позитивно. Якщо все проходить у межах розумного, то чому б і ні! Як я вже казала, ми для цього і воюємо – щоб у людей продовжувалося хороше життя.

Що стосується Євробачення – то це є також певна інформаційна підтримка України в очах іноземців, яка могла б чимало користі принести українцям. Чула, що начебто конкурс провели добре та й міжнародні спеціалісти задоволені.

Але загальне ставлення бійців до Євробачення дещо зіпсувалося, коли люди дізналися, скільки коштів було витрачено на цей конкурс. І що сума перевищила ціну розумного. Звичайно, серед хлопців є певна образа, що кошти витратили не туди, куди потрібно.

Крім того, можна було б на основних локаціях у Києві розвісити якісь плакати на збір коштів пораненим (наприклад, на ті ж протези), проводити якісь тематичні заходи – показати іноземцям, що так, дійсно, війна у нас є. А враження склалося таке, що конкурс пройшов у абсолютно мирний час. Нібито влада хотіла приховати, що на сході країни ще й досі проходять бойові дії. Бійці цього не розуміють і ображаються.

Не варто думати, що хлопці на фронті нічого не бачать і не знають. Там також є телебачення, інтернет. І якщо на першій лінії оборони деякі новини з тилу ще можуть залишитися незаміченими і пройти повз (просто тому що хлопці зайняті), то на другій і третій лінії, на постійних позиціях бійці простежують новини.

А як бійці відносяться до сучасної ситуації у сфері економіки або політики?

Тут нічого нового не скажу. На жаль, ми маємо дуже мало виконаних реформ, які нам обіцяли. Три роки тому очікувалося, що нововведення будуть проходити активно, до влади прийде "свіжа кров", антикорупціонери… А зараз ми фактично повертаємося до того, з чого починали три роки тому. Взяти хоча б армію. Нам обіцяли сучасне забезпечення, переформатування. І де це все?! Якість нашої армії повертається до того, що ми мали в 2014 році. Усі реформи в цій сфері "з 'їлися".

Можливо, чули про законопроект про деокупацію Донбасу? Один з пунктів документу передбачає, що президент зможе прийняти рішення про введення воєнного стану і про застосування ЗСУ та інших формувань для відновлення територіальної цілісності України.

Чула, але ще більш детально його не вивчила.

Як думаєте, бійці підтримають такі рішення?

Залежить від того, якою буде ця переформація і чи дійсно вона принесе користь. Але є побоювання, що це знову буде якась чергова схема, у якій ми всі пішаки. Думаю, законопроект мають розглянути люди, які дійсно на цьому розуміються і які зможуть розгледіти в ньому усі "підводні камені" та "боки".

Повернемося до діяльності "Госпітальєрів" та добровольців. Якось ви написали, що коли на фронт приїжджає якась офіційна делегація, то добровольців намагаються "приховати". Це дійсно так?

Таке дійсно є! Навіть коли приходить якась банальна державна перевірка, то добровольців просять кудись "приникатися". Мовляв, сьогодні не показуйтеся. Щоб складалося таке враження, що на фронті воюють виключно військовослужбовці.

Якісь "командувачі" переймаються, що їм просто "винесуть мозок", не хочуть, щоб у зоні їх відповідальності були ще й добровольці.

Як на такі прохання реагують самі добровольці?

Здебільшого через повагу до командира вони погоджуються. Але це абсолютно неприйнятно – "ховатися по кущах"! Ці люди воюють пліч-о-пліч з військовими. До речі, і самі військовослужбовці цього не поважають!

Тема "приховування" добровольців обговорюється часто. Одна з причин такої позиції – небажання підтримувати бійців фінансово. Добровольці ж фактично соціально не забезпечені?

У них взагалі немає ніякого забезпечення чи соціального страхування! Якщо людина отримує поранення або когось вбивають, то боєць або його родина змушені "вибивати" собі хоч якусь допомогу через суди.

Так, є декілька депутатів, які намагаються цьому сприяти, вносити відповідні законопроекти у Верховній Раді. Також в Українській Добровольчій Армії функціонує відділ соціального забезпечення. Але цього замало. От я відвожу, наприклад, пораненого, передаю його дані, а далій він має  через суд добиватися хочь якоїсь компенсації. Так само сім’ї добиваються статусу родини загиблого. І все це може тривати рік, два і більше.

Іноземні громадяни, які воювали і загинули за нас, взагалі нічого не отримують.

Багато на фронті іноземців?

Практично в кожному батальйоні по декілька чоловік. Один білорус нещодавно загинув.

З яких країн приїжджають найчастіше?

Білорусь, Литва, Латвія, Польща, Естонія – найчастіше з таких країн.

От білоруси розуміють, що їх країну наразі дуже сильно прижала "рука Кремля", тому там є певний рух опору. Вони приїжджають до нас на фронт, щоб не допустити далі розповсюдження "руського миру". Звичайно, людей потім переслідують, ув’язнюють і надовго. Тому якщо людина їде до нас добровольцем, вона вже розуміє, що назад додому не повернеться.

Добровольці ж не входять до офіційного списку загиблих у зоні АТО. Вірно?

Не входять! Так, є офіційна статистика по загиблим і пораненим. Нещодавно от оприлюднили, що з початку АТО загинули 2600 військовослужбовців і більше 9000 отримали поранення. Але мова йде лише про військовослужбовців! Добровольці не враховані. А ігнорувати їх ніяк не можна.

А яка кількість загиблих серед добровольців?

Наприклад, в УДА (Українська добровольча Армія, - ред.) – 74 загиблих. Але ж це дані, які підтверджені. Тобто це підтверджені статуси. Загально ж з початку війни доходить до 100 чоловік. Поранених – більше 550 чоловік.

І вони ніде, ні в яких списках не числяться. Просто йдуть як "волонтери", "цивільні особи" - будь-хто, але не військовослужбовці.

Оці 550 чоловік вони соціально не застраховані, лікуються за свої кошти або за кошти волонтерів, меценатів. Отримати їм статус інвалідів війни надзвичайно важко.

І треба розуміти, що це на сьогодні до лікарів звернулися 550 чоловік, а скільки їх ще звернеться з часом? Наприклад, чимало бійців, які не вилікували як слід контузії, будуть лікувати кісту. У когось уже дають про себе знати дрібні поранення.

Є дуже багато людей, яким осколки видаляли прямо на місці бойових дій. І якщо людина могла одразу повернутися до бою, то вона поверталася. Деяких людей і крапали на місці, і операції їм робили…

Добре, якщо бійцю дадуть статус інваліда війни, а якщо ні – залишайся сам по собі. Так, є законопроекти про здобуття добровольцями такого статусу, але немає чіткої процедури, як це все можна зробити.

А як з цим справляється той же відділ соціального захисту УДА?

У нас цим займається Ганна Демид. В неї вже чимало досвіду, вона знає всі ці "закутки", нюансі, у які кабінети треба йти і на кого піднажати. От ми їй такі справи передаємо. Але в цілому, якщо людина того всього не знає, то вона практично нічого зробити сама й не може.

Яно, у 2015 році під час роботи ви потрапили у аварію і були важко травмовані – ушкодження хребта та ребер. Ви пережили важкі операції, вас лікували у Ізраїлі, але з тих часів ви прикуті до інвалідного візка. Як проходить ваша реабілітація?

Зараз у мене взагалі важкий період: і ЗНО, і вступ, і процес розлучення триває, реабілітація – все одночасно.

Звичайно, якщо у мене є час тренуватися, я займаюся. Але окремої уваги цьому зараз не можу приділити.

Можливо, не зовсім коректне питання: чи є шанс, що ви станете на ноги?

Ну, в цілому в світі вважається, що шансів після таких травм немає. Є можливість трохи скоригувати своє здоров’я, щоб хоча б не було такого сильного болю, різних нюансів, хвороб. Справа в тому, що спинальні травми і поранення несуть велику загрозу мати серозні хвороби в майбутньому.

Після лікування в Ізраїлі мені сказали, що треба готуватися прийняти свої травми і жити так, як є. Тому я зараз здебільшого борюся з рівнем доступності в Україні. В нашій країні з цим туго.

Невеличкий приклад. Знаєте, біля кафе інколи роблять спеціальні кнопки виклику для людей у візках. Натискаєш, до тебе виходять і допомагають переміститися у заклад. Зрозуміло, що люди хочуть як найкраще. Але це не зовсім правильно! Мають бути забезпечені такі умови, щоб людина самостійно могла увійти у те кафе без зайвої допомоги. Це насамперед самоповага. Це наші герої! Особливо герої війни, воїни. Вони там, на передовій, робили усе самі. Для них подібна допомога, хоч і з благих намірів, ганебна.

Після лікування у Ізраїлі вам там також пропонували і реабілітацію? Чи пройшли її?

Так, у мене там було і лікування, і реабілітація. Але я тоді попередила, що часу у мене мало – в Україні війна, у мене батальйон, поранені. Тому давайте все робити швидко. Лікування я пройшла за 15 днів. А усю реабілітацію, що мала тривати три місяці – за місяць. А от в Україні, на жаль, процес реабілітації після подібних травм може тривати рік або й більше.

Але ж ви все одно боретеся за своє здоров’я. Чи є хоч якийсь прогрес?

Звичайно, займаюся! Але прогрес мінімальний. Можна сказати, що рік я втратила. У мене був вибір. Коли я проходила реабілітацію, виявилося, що я вагітна. І переді мною стояв вибір: або народжувати і припиняти реабілітацію, або продовжувати далі і робити аборт. Для мене, ясне діло, це було неприйнятним. Я вирішила: якщо дитина стільки всього витримала (скільки ліків я приймала, важких препаратів), то я просто маю її народити. Зробити аборт буде величезною помилкою! Тому я вирішила виносити дитину і перервала реабілітацію.

Фото: "Себе я більше бачу як борця за доступність. Також хочу розвивати реабілітаційну сферу в Україні" - Яна Зінкевич (facebook/yana.hospitallers)

Також треба враховувати, що через років 10-15 може спостерігатися швидкий розвиток технологій, які допоможуть відновити стан здоров’я саме після повного перелому хребта і повним розривом. Та й зараз певні досліди проводяться, успішно.

Тому надія є!

А скільки зараз вашій донечці? Як вона себе почуває?

Богдані зараз 7 місяців. В принципі, вона здорова. Є незначні проблеми, але все можна скоригувати. Серйозного нічого немає.

Можу лише здогадатися, що роботи у вас повно. Доньку допомагають виховувати батьки?

Вона і зі мною, і з батьками. Але здебільшого за нею зараз доглядають батьки. Все ж таки мені достатньо складно самій. Щастя, що батьки прийшли на допомогу!

Ви сказали, що у вас все ще триває процес розлучення з чоловіком, який відмовився від дитини. Не тримаєте на нього зла?

А навіщо його тримати?! Якщо людина слабка, то такою вона вже є, і що з неї взяти. Агресія, злоба, образи нічого не вирішать. Звичайно, якісь внутрішні переживання є. Але навіщо – це зайва витрата часу, емоцій.

Фото: Яна Зінкевич з донечкою Богданою (facebook/yana.hospitallers)

У мене є прекрасна донька. На щастя чи на горе, він абсолютно нею не займається, не спілкується. Але я думаю, що для неї це тільки на краще. Зараз всі ці суди і купа всього… Нехай краще дитина матиме одного з батьків, але в хорошому настрої, хорошу людину, аніж двох у вічних сварках.

Тай зараз у неї є мої батьки, хресні батьки, я – уваги багато! Це дитина і донька батальйону.

Яно, вам лише 21 рік і стільки всього довелося пережити. До чого прагнете в майбутньому, якою бачите діяльність "Госпітальєрів"?

Розумію, що з часом "Госпітальєрів" доведеться переформатувати. Але зараз ситуація незрозуміла.

Себе я більше бачу як борця за доступність. Також хочу розвивати реабілітаційну сферу в Україні. Наскільки зможу допомагатиму людям з інвалідністю – діткам, бійцям та іншим. Щоб вони могли вільно пересуватися там, де їм хочеться.

Умови мають бути рівними для всіх – це моя ціль на найближчі роки.

Я не буду задивлятися дуже далеко вперед. Звичайно, зараз для мене важливий вступ до медичної академії. Одночасно з цим треба вирішувати справи медичного батальйону.

Крім того, необхідно вже зараз думати над тим, що робити медикам після передової. Потрібно активно долучати їх до екстреної медицини. Такі спеціалісти потужні у нас тепер є! І ми не можемо просто так їх залишити, коли закінчиться війна.

А лишати свою волонтерську діяльність я не збираюся! Такого взагалі робити не можна. Тим паче, що я вже маю певні важелі впливу, знайомства, організаторські здібності – від цього вже нікуди не дінешся. Тай як мінімум без усього цього мені вже буде сумно жити. Не вдасться просто взяти і викинути сім-карту. На вулицях люди впізнають, поранені мене знають. Навпаки я мушу робити щось корисне. Поки я можу допомагати – я буду це робити. Покладу на це все своє життя.