Книги з історіями: довгоочікуваний роман Франзена, "вічний другий" нобелівський лауреат і семивірш "ДНК"

У рубриці "Чотири книги з Валерієм Калнишем" - романи Муракамі і Франзена, історія про опонентів Гітлера і "ДНК" семи осіб

На роман Джоната Франзена чекали шість років. Приблизно стільки ж Харукі Муракамі вважається "найбільш ймовірним" переможцем Нобелівської премії з літератури. Більше шести років йшла Друга світова війна, про яку розповідає Лоуренс Рис. Трохи більше шести – сім - українських авторів написали роман "ДНК".

Фото: Джонатан Франзен. "Безгрішність"

Джонатан Франзен. "Безгрішність". Видавництво Corpus, 2016 р.

Автор: Джонатан Франзен - один з найвідоміших американських прозаїків XXI століття. Роман "Поправки", що вийшов в 2001 році, приніс автору світову славу, мільйонні тиражі і Національну книжкову премію США. "Поправки" були переведені на 35 мов. Його наступна книга – "Свобода" (2010) – закріпила за ним титул великого американського романіста. Рекламу "Свободі" зробив сам президент США Барак Обама. Копію цього роману він отримав до того, як книга опинилася в широкому продажі. Саме цей роман "лідер вільного світу" вирішив взяти з собою у відпустку.

Про що книга: Головною героїнею свого чергового роману Франзен зробив 23-річну Піп. Вона тільки закінчила університет, влаштувалася на першу роботу з передбачувано низькою зарплатою, живе в якомусь богом забутому будинку з темрявою дивних сусідів, на ній висить борг за навчання в 130 тисяч доларів. А ще вона ніколи не знала, хто її батько. Вона виросла з ексцентричною матір'ю, яка обожнює єдину дочку і навідріз відмовляється говорити з нею про своє минуле. Піп не здогадується, скільки доль вона пов'язує між собою і якою сильною робить її здатність відрізняти хороше від поганого.

"Безгрішність" - роман зрозумілий і сучасний. Йдучи за героїнею в її відважному пошуку самої себе, Джонатан Франзен зачіпає найважливіші проблеми, що стоять перед сучасним суспільством: це і тоталітарна сутність інтернету, і зброя масового ураження, і спадщина соціалізму в Східній Європі. Думки критиків з приводу роману розділилися. Хтось вважає його "самим особистим і тонким романом Франзена", хтось каже, що читати його не варто, оскільки він написав традиційну для себе сімейну сагу з передбачуваним фіналом і "шматочками сімейного ядра, коли-то вибухнув, знову притягнуться, хто остаточно кане в лету, інші щось, нарешті, зрозуміють про себе".

Цитата: "В колледже Пип, чей ум, как наэлектризованный воздушный шарик, притягивал проплывавшие мимо разрозненные идеи, каким-то образом подхватила мысль, что верх цивилизации – возможность провести воскресное утро в кафе за чтением настоящей бумажной воскресной “Нью-Йорк таймс”. Она возвела это в еженедельный ритуал, и откуда бы эта идея ни взялась, Пип и правда в воскресенье утром чувствовала себя более цивилизованной, чем когда-либо. До какого бы часа она ни пила с друзьями в субботу, ровно в восемь утра Пип покупала “Таймс”, шла в “Кофейню Пита”, брала двойной капучино со сконом, занимала раз навсегда облюбованный столик в углу и на два-три часа блаженно забывалась.

Прошедшей зимой у “Пита” она обратила внимание на симпатичного худощавого паренька, который соблюдал тот же воскресный ритуал. Через несколько недель она уже не столько читала новости, сколько думала, как она выглядит, читая новости, и не пора ли поднять глаза и перехватить взгляд парня, когда тот посмотрит на нее, и в конце концов стало ясно: надо либо искать новую кофейню, либо заговорить с ним. В очередной раз поймав на себе его взгляд, Пип попыталась изобразить приветливый наклон головы – вышло до того механически и искусственно, что она поразилась мгновенности, с какой это подействовало: парень сразу поднялся, подошел и без смущения предложил, поскольку они встречаются тут каждую неделю в одно и то же время, брать одну газету на двоих и тем самым беречь леса от вырубки".

Фото: Жадан, Кідрук, Фоззі, Коропа, Винничук, Кокотюха, Рафеенко. "ДНК"

Жадан, Кідрук, Фоззі, Коропа, Винничук, Кокотюха, Рафеенко. "ДНК". Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2016 р.

Автори: У цієї книги не один автор, а сім: Сергій Жадан, Макс Кідрук, Фоззі, Ірена Карпа, Юрій Винничук, Андрій Кокотюха та Володимир Рафеенко. Ідеологами літературного експерименту стали Фоззі і Жадан. Можна довго гадати, чому підібрався саме такий склад. Припустимо, що він пояснюється особистим знайомством і присутністю кожного у вітчизняному літературному мейнстрімі.

Про що книга: 2057 рік. В одному з китайських вишів навчається український студент Андрій Чумак. За сюжетом, він стає піддослідним в експерименті – розшифровка його генного коду дозволить пережити відчуття предків. Сюжет, сказати відверто, не новий. Особливо для тих, хто знайомий з комп'ютерною грою Assassin's Creed (перша частина вийшла у 2007 році, на сьогоднішній день продано понад 75 млн. копій). Як неважко здогадатися, Чумак переживає сім спогадів з різних часових відрізків, починаючи з 1886 року ("насправді" вчені зафіксували 128 історій) і ось тут починається найцікавіше. "ДНК" перестає претендувати на місце у списку книг на тему фантастики, і стає в ряд сучасних творів. Андрій з далекого майбутнього починає переживати те, що ми відчуваємо зараз. Він (його предки) - двомовний (говорить українською, але деякі спогади приходять російською). Його так само, як і нас, турбує фінансове питання. Він шукає роботу. Його спогади про батьківщину, Донбас, історії, Харкові, батьків. "ДНК" - книга про зв'язок часів, про те, що ми забуваємо те, що нас пов'язує. Про те, як наївно думати, що твоє життя – це тільки твоє життя, яка з тебе почалася і тобою закінчиться.

Цитата: "…Виходом поза межі цього середовища для мене став театр. Заснований свого часу харківським студентом Хоткевичем, він існував у слободі, об’єднуючи надзвичайно строкату й непересічну публіку. Я потрапив туди напередодні свого вступу в семінарію. Тата цей мій крок здивував, проте він спробував виявити широту поглядів. Що в нього, зрештою, вийшло не надто добре. Закінчилося все тим, що я на якийсь час змушений був переїхати на помешкання до свого брата. Але за якийсь час повернувся — засобів до існування я не мав, сидіти на утриманні брата не випадало. Довелося просити вибачення в бать- ків. Тато сказав, що вибачив. Хоча насправді не вибачив. І я теж не вибачив.

У театрі я зазвичай грав негативних персонажів другого плану. Зрештою, у мене склалося враження, що театр вигадали виключно для демонстрації акторами своїх внутрішніх і фізичних вад. Мені це навіть подобалося. Грали ми переважно п’єси, написані самим Хоткевичем, та традиційні малоросійські сюжети. Публіка була місцева, себто невимоглива. Від акторів вимагалося передусім не надто входити в сценічний образ і потрапляти в ноти. Зрештою, театр навчив мене тій простій речі, що ніколи не слід переоцінювати глядача, оскільки глядач зазвичай не розраховує отримати від тебе чогось надзвичайного і хоче, аби ти відповідав йому тим самим. Наші вистави традиційно користувалися популярністю, ми не скаржилися на брак уваги з боку публіки. Ясна річ, свій інтерес до сцени ніхто з нас не розглядав серйозно — участь у виставах для більшості з нас була певною екзотикою, про фахове заняття театром ніколи не йшлося".

Фото: Харукі Муракамі. "Безбарвний Цкуру Тадзаки і роки його мандрів"

Харукі Муракамі. "Безбарвний Цкуру Тадзаки і роки його мандрів". Видавництво ЕКСМО, 2015 рік

Автор: Харукі Муракамі - письменник і перекладач. Автор 13 романів та кількох збірок оповідань. Серед найбільш відомих - "Країна Чудес без гальм і Кінець Світу", "Норвезький ліс", "Хроніки Заводного Птаха". Перекладав Фитцжеральда, Капоте, Селінджера. Великий прихаильник бігу, учасник сверхмарафонов і марафонів. Власник колекції джазових платівок – їх у Муракамі понад 40 тисяч. Майже в кожній його книзі є коти та колодязі. Останні кілька років був в числі фаворитів на здобуття Нобелівської премії з літератури.

Про що книга: Їх було п'ятеро — три хлопчики та дві дівчинки. Друзі на вік, завжди і скрізь разом. Але Цкуру Тадзаки завжди відчував якусь відстороненість від інших. Несхожість виявилася безликістю. У прізвищах усіх друзів присутні ієрогліфи, які означають кольори: "червоний", "синій", "білий" і "чорний". І тільки в його імені — Цкуру Тадзаки — не було ієрогліфа, що означає колір. Але саме Тадзаки покинув рідні місця і поїхав в Токіо.

Повернувшись після другого курсу в рідне місто на канікули, він дізнався, що четверо кращих друзів більше не бажають його бачити. Просто так, без всякої, як вважає Цкуру Тадзаки, причини, близькі йому люди викинули його зі свого життя – як наслідок - глибока депресія, постійні роздуми про смерть. Так він прожив 16 років, став замкнутою і, справді, безбарвною людиною. Стіна, яку головний герой збудував між собою і світом, в якийсь момент дає тріщину – Цкуру Тадзаки зустрів жінку. Вона дивовижна і готова його полюбити. Але вона ставить умову: Тадзаки повинен розібратися в своєму минулому і зрозуміти, що ж відбулося шістнадцять років тому. Герой слухняно бере відпустку на роботі, відправляється на пошуки колишніх друзів і, звичайно ж, знаходить зовсім не ті відповіді, які шукав.

Цитата: "На втором курсе вуза, начиная с июля, он постоянно думал о смерти. Тогда же ему исполнилось двадцать – он стал взрослым, хотя никакого особого смысла эта веха в его жизнь не привнесла. В те дни мысль покончить с собой казалась ему естественной и совершенно логичной. Что именно помешало ему наложить на себя руки, он толком не поймет до сих пор. Преступить черту, отделяющую жизнь от смерти, в то время было проще, чем выпить сырое яйцо на завтрак.

Возможно, покончить с собой он не пытался просто оттого, что его мысли о смерти были слишком естественны и не увязывались с какой-либо конкретной картинкой в голове. Напротив, любая конкретика представлялась ему второстепенной. Окажись перед ним дверь на тот свет, он наверняка распахнул бы ее не задумываясь. Просто совершил бы это обыденно. Но, к счастью или нет, такой двери ему не попалось.

Наверно, лучше б я умер в те дни, часто думал Цкуру Тадзаки. И нынешнего мира, каков он есть, просто бы не получилось. Было бы здорово. Ведь тогда не настало бы и никакого "теперь". Раз меня нет для этого мира, то и его не существует для меня".

Фото: Лоуренс Рис. "Сталін, Гітлер і Захід. Таємна дипломатія великих держав"

Лоуренс Рис. "Сталін, Гітлер і Захід. Таємна дипломатія великих держав". Видавництво "Астрель", 2013 рік.

Автор: Лоуренс Рис - відомий британський історик і кінорежисер, в минулому креативний директор історичних програм телеканалу ВВС, автор низки документальних фільмів і книг про Другу світову війну. Широко відомі його книги "Темна харизма Адольфа Гітлера", "Нацисти" і "Освенцим". Його фільми і книги є навчальними посібниками в британських школах. Сам Рис отримав освіту в Оксфорді. Почав свою кар'єру на BBC редактором серіалу Timewatch. У 1997 році став режисером і продюсером фільму The Nazis: A Warning from History.

Про що книга: Рис, відомий своїм історичним аналізом персони Адольфа Гітлера, в цій книзі сконцентрувався на його опонентах - лідерів "Великої трійки" - Йосипі Сталіні, Вінстоні Черчиллі та Франкліні Делано Рузвельті, і спробував розповісти про те, як складалися їхні стосунки під час Другої світової війни. А вони складалися непросто.

На співпрацю з лідерами західного світу Сталін пішов після того, як оговтався від першого шоку, викликаного нападом Німеччини на Радянський союз. У перші місяці війни майбутній генералісимус навіть розглядав варіант капітуляції і був готовий віддати Німеччині контроль над Прибалтикою, Молдавією, Білорусією та значною частиною України. Прийшовши в себе, Сталін почав шукати виходи на лідерів Великобританії та США, які до цього сприймали Радянський союз як таке ж зло, що і фашистська Німеччина.

"Хай ці двоє найзапекліших в Європі головорізів, Гітлер і Сталін, вчепляться один одному в горлянки", - казав незадовго до підписання в липні 1941 року угоди про співпрацю між Великобританією і СРСР, представник Королівського генерального штабу Генрі Поунол.

Через всю книгу Лоуренса Риса проходить історія Польщі, долю якої спочатку зважилися визначати Німеччина і СРСР, а після війни – США, Великобританія і Радянський союз. Рис з тих британців, хто може поставити під сумнів авторитет Черчілля. Він з усією відвертістю розповідає про те, як британський прем'єр загравав з польським урядом у вигнанні, обіцяючи незалежну Польщу, а сам в Тегерані, під час відомої зустрічі в 1943 році, з допомогою сірників на карті встановлював новий кордон західного сусіда Радянського союзу.

Цитата: "В те первые дни войны советский вождь никак не хотел верить сообщениям о нападении Гитлера. Когда Сталина разбудили в первые часы после начала военных действий 22 июня на Кунцевской даче близ Москвы, он, на срочно созванном в Кремле совещании, продолжал утверждать, что это так называемое нападение – провокация, или, что также возможно, генералы Гитлера действуют без ведома их фюрера. Когда же стало очевидным, что это никакая не провокация Сталин стал издавать совершенно не отвечавшие сложности момента приказы. Его Директива №3, например, предписывала Красной Армии продвинуться на территорию врага, к Люблину, а не организовать на месте эффективную оборону".