Разом нас багато: пулітцерівські лауреати, особистісний ріст та інша чортівня

STYLERДозвілля        03.11.2016 - 10:56
Не велика втрата: чи потрібна Україні заборона російських книг Українські книги отримали престижні нагороди в Німеччині
Фото: Чотири книги з Валерієм Калнышем (Колаж РБК-Україна)
Фото: Чотири книги з Валерієм Калнышем (Колаж РБК-Україна)

Що спільного у Харпер Лі, Володимира Галайчука, Ентоні Дорра і Малколма Гладуела? Відповідь проста - їх книги варто прочитати!

В рубриці "Чотири книги з Валерієм Калнишем" - посібник з української міфології, збірка оповідань Ентоні Дорр, посмертний роман Харпер і книга-міркування про те, як не стати аутсайдером.

Фото: Володимир Галайчук. "Українська міфологія". Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2016 р.

Володимир Галайчук. "Українська міфологія". Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2016 р.

Автор: Володимир Галайчук. Доцент кафедри етнології історичного факультету Львівського національного університету ім. І. Франка. Автор близько 40 наукових публікацій, зокрема "Демонологічні персонажі Середнього Полісся" та "Взаємини людини та домовика у віруваннях українців Полісся" та 100 енциклопедичних статей у "Малій енциклопедії українського народознавства".

Про що книга: Якщо є країна, у неї є своя міфологія. Україна не виняток. Для Володимира Галайчука "Українська міфологія" - перший досвід великої книги. Побудована вона за принципом енциклопедії, правда, чомусь в книзі немає змісту. Саме тому говорити про літературні якості цієї книги немає сенсу, важливо те, скільки джерел використовувалося для її написання. Основою для неї стали польові записки Галайчука, і не тільки його. У книзі також зібрано витяги з інших, набагато більш ранніх книг, присвячених українській етнології і, зокрема, демонології. А таких, як це не дивно, було написано сотні. В "Примітках", дуже дрібним шрифтом вказані джерела – 2217 позицій.

Перше, що кидається в очі – скільки в Україні всякої чортівні. Як говорить сам Галайчук, "демонологія, незважаючи на показову простоту й легкість  матеріалу, насправді доволі важка для дослідження. Не в останню чергу це зумовлено різноманітністю демонологічних персонажів". Взяти хоча б чорта, той, який з рогами. Якщо вірити авторові "Української міфології", одних тільки назв у цього суб'єкта не менше 38. Або, ось, наприклад, чи знаєте ви, чим відрізняються "мавки-нявки" від "майок"? В принципі, нічим, оскільки так називали душі померлих нехрещених дітей. І до речі, з'ясувалося, що русалки не обов'язково живуть у воді. Так, і ще – "де є п'ять дівок, то мусе бути їдна відьма".

Цитата: "Домашні духи є одними з найпопулярніших демонічних істот в українців. Залежно від регіону це зазвичай годованець чи домовик. Відрізняє їх, насамперед походження, хоча не лише воно. Годованець як "дух-збагачувач" (чи "домашній чорт") переважно походить зі зноска (маленького недорозвиненого курячого яйця без жовтка) і за свої послуги забирає душу господаря після його смерті. Домовик – це насамперед похідний від душі померлого предка дух-опікун".

Фото: Ентоні Дорр. "Стіна пам'яті". Видавництво "Азбука", 2016 р.

Ентоні Дорр. "Стіна пам'яті". Видавництво "Азбука", 2016 р.

Автор: Ентоні Дорр, американський письменник-романіст. У 2015 році отримав Пулітцерівську премію за роман "Все невидиме нам світло". Написавши до цього кілька книг, які були не настільки популярні, Дорр зайняв своє місце в списку письменників. У 2007 році британський літературний журнал Granta включив його в список "Кращих молодих американських романістів". На його рахунку, зокрема, премія The New York Public Library's Young Lions Award-2003 і премія The National Magazine Award for Fiction.

Про що книга: "Стіна пам'яті" - це збірка оповідань, об'єднаних загальною темою. В якості епіграфа Дорр наводить слова Луїса Бунюеля: "...А життя без пам'яті – це взагалі не життя, так само як розум без самовираження – не розум. Пам'ять – це зв'язність думки, сама можливість мислити, відчувати, навіть діяти. Без неї ми ніщо".

У головному оповіданні мова йде про стару Альму, яка страждає на старечу деменцію. Вона стрімко втрачає зв'язок з реальністю і давно вже не може обходитися без допомоги свого слуги, який працює у неї зі своїх 14 років. Альма поступово втрачає всі накопичені за довге життя спогади: про чоловіка, шукача старожитностей пермського періоду, про їхню першу зустріч, про дитячоме читанне "Острову скарбів"... І день за днем вона знаходить заспокоєння в тому, що ставить картриджі з записаними спогадами в стимулятор, приєднаний до її мозку.

Тема пам'яті продовжена і в оповіданні "Село 113". Китайську селищу загрожує затоплення, якщо вчасно не звести греблю і не евакуювати всіх жителів у місто. Евакуацією керує Цін, видатний співробітник державної безпеки; в конфлікті з ним виявляється мати, хранителька насіння Села 113, яка не може дозволити безликому великому місту стерти всю пам'ять про своє коріння.

Перевірити межі близькості. Дізнатися, наскільки одна людина може розуміти і відчувати іншу — мабуть, головне, що хотів дізнатися Дорр цими текстами. І відповідь, схоже, знайдено: людина відокремлений і самотній. Навіть якщо він оточений близькими і в усьому залежить від їх участі.

Цитата: "Все это было три года назад. Нынче уже с полдюжины врачей успешно собирают воспоминания богатых пациентов, начиняют ими картриджи, а потом эти картриджи иногда даже продаются на улицах. Старожилы в домах престарелых, говорят, используют теперь проигрыватели памяти вместо наркотика: туда раз за разом суют один и тот же запиленный картридж – брачную ночь, например, весенний вечер или велопрогулку вдоль берега. Маленькие пластиковые коробочки полируются старыми пальцами аж до блеска.

Из клиники домой Феко отвозит Альму с пятнадцатью новыми картриджами в картонной коробке. Нет, отдохнуть, прилечь она не хочет. Не хочет и нарезанных треугольниками тостов, поднос с которыми Феко ставит рядом с ее креслом. Хочет только одного: расслабленно и молча сидеть в верхней спальне в надетом на голову шлеме переносного стимулятора, присоединив его шнуры к разъемам на голове и временами выпуская изо рта слюну тонкой струйкой. И живя при этом не столько в нынешнем мире, сколько в некоем синтезированном цветном прошлом, откуда ей по проводам поставляется память о забытых мгновениях.

Примерно каждые полчаса Феко вытирает ей подбородок и вставляет в аппарат новый картридж. Вводит код и смотрит, как у нее закатываются глаза. К стене перед ней пришпилена уже чуть не тысяча картриджей, еще сотни грудами валяются на ковре".

Фото: Харпер Лі. "Іди, вартового постав". Видавництво КМ-Букс, 2016 р.

Харпер Лі. "Іди, вартового постав". Видавництво КМ-Букс, 2016 р.

Автор: Ще недавно вважалося, що Харпер Лі написала за все своє життя, яке як відомо, обірвалася в лютому 2016 року, всього одну книгу. Книга ця вийшла сумарним тиражем в 40 мільйонів примірників, принесла Пулітцерівську премію і премію Оскар. Мова йде, природно, про роман "Убити пересмішника". За нього Харпер Лі отримала в 1961 році Пулітцерівську премію.

Про що книга: "Іди, вартового постав", в оригіналі ця назва звучить як Go set a watchman, назвати новим романом неможливо, тому що він написаний на три роки раніше, ніж "Вбити пересмішника". Більш того, він був першим варіантом знаменитого роману.

Як відомо, "Вбити пересмішника" частково автобіографічний твір, написаний від імені дочки адвоката, який захищає в суді чорношкірого, несправедливо звинуваченого в згвалтуванні білої жінки. "Іди, вартового постав" – це тимчасове продовження "Пересмішника", герої якого подорослішали. На самому початку книги Джин Луїз, якій виповнилося 23 роки, приїжджає на поїзді з Нью-Йорка в Алабаму щоб вплинути на батька – Аттікуса Фінча, який відмовляється піти на покій, незважаючи на вік і хвороби. На вокзалі Джин Луїз зустрічає молодий чоловік Генрі Клінтон – претендент на її руку. Клінтон – персонаж новий. Слід сказати, що в продовженні не знайшлося місця декого з старих героїв. Так, рання смерть наздогнала, наприклад, Джема, брата Глазастика.

Найсильніший шок цінителі "Пересмішника" відчують, коли познайомляться з новим образом всіма обожнюваного Аттікуса Фінча. Цей чоловік, який був принциповим ідеалістом, свято вірив у правосуддя і справедливість, у другому романі виявляється расистом, членом правління ради білих громадян міста Мейком.

Рукопис "Іди, вартового постав", в 2014 році виявила друг і адвокат письменниці Наталі Картер. Вона ж і наполягла на її публікації. Перша глава книги була надрукована через рік, 10 липня у виданнях Wall Street Journal і The Guardian. Ще через три дні книга надійшла в продаж в 70 країнах світу. У книжкових магазинах цей роман миттєво став хітом продажів. Так, у мережі Waterstone попередні замовлення на книги робили частіше, ніж на "50 відтінків сірого". Тепер цю книжку можна прочитати і в українському перекладі.

Цитата: "Вона знала про ці ради (рада білих громадян міста Мейком – В. К.), добре знала. Нью-йоркські газети тільки про них і писали. Шкода, що вона не надто уважно читала, але одного лише погляду на друковану колонку було досить, щоб оповісти їй знайому історію: то були ті самі люди, які ставили Невидиму Імперію, які ненавиділи католиків, неосвічені, налякані, червонопикі, хамуваті, законослухняні, на всі сто відсотків чистопородні англосакси, її співвідчизники-американці -- бидло".

Фото: Малколм Гладуел. "Неординарні. Історії успіху". Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2016 р.

Малколм Гладуел. "Неординарні. Історії успіху". Видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2016 р.

Автор: Малкольм Гладуелл канадський журналіст, популяризатор соціології. У минулому журналіст. З 1987 по 1996 рік працював журналістом у Washington Post. З 1996 року є штатним автором культового журналу The New Yorker. Придбав популярність завдяки своїм книгам "Переломний момент", "Що бачила собака" і "Осяяння" (за цю книгу Гладуелл удостоївся найвищой, на мій погляд, характеристики. Газета Baltimore Sun назвала його "найбільш оригінальним американським журналістом з часів молодого Тома Вульфа").

Про що книга: "Неординарні. Історії успіху" - чергова книга з розряду тих, де шукається (і кожним автором, природньо, знаходиться) відповідь на сакраментальне запитання "чому одним - все, а іншим - нічого". При цьому, найчастіше, "нічого" - це ми так думаємо про себе. Гладуелл намагається відповісти і на інші доленосні питання. Чому більшість чемпіонів з хокею у канадської збірної народилися в січні, лютому, березні? Чому південнокорейські літаки падали в 70-ті роки в 17 разів частіше, ніж у всьому світі? Що спільного у The Beatles, Бетховена, Рокфеллера та Джобса? Чому китайці кращі математики?

Але повернемося до простої людини. Малкольм Гладуелл вивів чотири умови, виконання яких дозволить не стати аутсайдером "за життя". Тут назву лише дві: по-перше, мати високий загальний інтелект, уяву і спілкуватися з кращими фахівцями у своїй темі, і, по-друге, правильно використовувати свою культурну спадщину.

Автор книги "Неординарні. Історії успіху" також розповідає про правило 10 000 годин, суть якого в тому, що якщо людина витратить 10 000 годин на вивчення або вдосконалення будь-якої навички або вміння, то в підсумку вона стане експертом в обраній галузі. У нашому випадку "правило 10 000 годин" можна назвати по-іншому – правило "гупати цю скалу".

Цитата: "У цій книжці я хочу переконати вас, що люди не піднімаються з нічого. І нам таки допомагають родовід та покровителі. Люди, які стояти перед королями, можуть виглядати так, ніби вони самі всього досягли, проте насправді вони всі без винятку скористалися з прихованих переваг і неодинарних можливостей та культурного спадку, що дало їм змогу навчатися та наполегливо працювати, осягаючи світ так, як і іншим не дано. Зовсім не байдуже, де і коли ви зростали. Культура, до якої належимо, та спадок, що ми його отримали від своїх предків, формують наші здобутки у спосіб, який ми не можемо уявити чі осягнути. Одним словом, тут недостатньо дізнатися, якими є видатні люди. Лише дізнавшись звідки смороду, ми можемо в повній мірі збагнути всю логіку, що криється за тімі, хто досяг успіху, а хто – ні".

On Top