"Піккардійська терція": "Хочеться жити з відчуттям, що ми намагаємося зробити країну кращою тут і зараз"
Днями у Києві пройшов Всеукраїнський фестиваль музики акапельної A Capella Fest Kiyv, в якому взяли участь молоді і вже стали легендарними колективи. Дводенне музична подія зібрала таланти з усієї України: колективи представляли аранжування вже відомих пісень і свої авторські композиції. Завершився фестиваль виступом хедлайнерів – відомої у всій Україні та за її межами вокальної формації "Піккардійська терція".
За пару годин до виступу в столичному Carribean Club
Спілкувалися з хлопцями, звичайно ж, українською мовою. Інтерв'ю публікуємо в перекладі на російську.
Розкажіть, будь ласка, про акапельному фестивалі, на який ви сьогодні приїхали.
Володимир: Перш за все хотілося б, щоб подібних подій і фестивалів, конкурсів, - було у нас побільше. Адже зараз бачимо, що нові акапельні колективи створюються, а виступати їм ніде. Куди вони можуть запропонувати свою пісню? Нікуди, адже в ефір на радіо такого не ставлять. Крім того, хто запросить їх на концерт? Хто з акапельных колективів України гастролює? Ми, і ще ManSound.
В наш час акапельні фестивалі – рідкість, і тому така подія, як А Capella Fest Kiyv – прекрасна можливість для молодих виконавців. Тут уже є можливість і демо-запис зробити, і відео виступу записати. Вже що-то. Але був період, коли будь-яка українська музика була затребувана, і навіть дуже. Тепер же радіостанції у нас все форматні, а ми – неформатні.
Славко: Років сім тому була успішна спроба створити в Києві фестиваль Vocal Zone. Він був міжнародним, адже у той час не було такої кількості акапельных колективів. Фестиваль та конкурс все-таки ставлять перед собою різні задачі: Vocal Zone приїжджали з різних країн з великими концертними програмами. На конкурс можна підготувати лише кілька композицій, але в будь-якому випадку користь цих двох форматів очевидна.
Ви згадали про те, що коли-то українська музика була у нас більш популярна, ніж зараз. Чому, на ваш погляд, все так змінилося?
Володимир: Питання в тому, на яку саме українську музику у нас зараз попит. Адже ніби як "Віа Гра" вважається українською групою.
Славко: Здається, так. Ніби як.
Володимир: Ну ось. У нас є велика проблема, пов'язана з жанровими нішами на радіостанціях. За рідкісними винятками, немає профільності, коли одні б транслювали тільки джаз, інші – тільки класичний рок, треті - тільки стару українську естраду. Адже самі знаєте: у нас всі радіостанції однотипні. Перемикаєш хвилю з однієї на іншу, і там звучать одні й ті ж пісні.
А потім люди кажуть, що у нас немає якісної української музики, щоб заповнити ефір. Ця музика є, причому її достатньо. Просто директорам FM-станцій варто було б переворошить сміттєві баки, куди протягом багатьох років викидалися демо-запису наших молодих виконавців, а потім взяти ці записи і ще раз послухати. Тоді все стане на свої місця. Приблизно з 1993-го по 2000 рік було все інакше. Нас просили надати для ефіру будь-яку пісню, і її ставили в ефір абсолютно без проблем. А якби пісню "Пустельник" ми записали зараз, то в ротацію вона точно не потрапила б.
Шкода, що цього немає зараз.
Володимир: Тоді це було щось нове. Це була свідома політика власників радіостанцій. Ірина Білик в той час була українським виконавцем "номер один". Потім вона почала співати російською мовою і автоматично перестала бути "номером один" в Україні. Такі процеси часто відбуваються автоматично.
І вже згодом, коли наприкінці дев'яностих і на початку двотисячних стало зрозуміло, що радіостанціям треба ставати на бізнес-рейки і якось виживати, їх політика абсолютно змінилася. Ніби все й правильно, але як при цьому зберегти присутність українського продукту в ефірах різних жанрів – ніхто не замислювався, а зараз не думає тим більше.
Хто може змінити цю ситуацію – держава, самі радіостанції?
Володимир: Повинно бути гармонійне об'єднання зусиль, якийсь баланс. Кілька років тому в FIFA заклали початок правила фінансового fair play (чесна гра – ред.). Хто б не був власником Реала, Барселони або іншого клубу з світовим ім'ям, який би арабський шейх не спонсорував покупку професійного футболіста, спорті це не повинно позначатися. Принцип – понад усе. Нас в країні такого принципу дуже не вистачає. Все залежить від рішучості або ваганні.
Зараз багато говорять про квоти на українську музику в радіоефірі. Яка у вас думка щодо цього питання?
Володимир: Я ставлюся до таких квотами позитивно. Давайте будемо відверті: скрізь на телеканалах ми чуємо російську мову. У різних скандальних телешоу неблагополучні сім'ї говорять українською, а всякого роду експерти та лідери думки дають їм поради по-російськи. Це в тому числі підсвідомо формує у нас комплекс меншовартості.
Славко: Мені здається, це такий особливий ген страху. З'явився і сформувався він в українців, напевно, років 300-350 років тому, коли на нас протягом різних періодів історії нападали, захоплювали наші території.
Володимир: Почекайте. На нас нападали, але ми боролися.
Славко: Ну а голодомор, розстріли інтелігенції...
Володимир: Справа в тому, що де-то момент був упущений. Зараз бачимо, що багато процесів оживають, відроджуються. Ну окей. Припустимо, пройде рік такого пожвавлення, а за квотами візьмуть компромісне рішення, що влаштовує усіх. Але через кілька років, якщо не "дотиснути", процес може швидко повернутися назад.
Не думаю, що проживши двадцть з невеликим років в оточенні переважно російської мови, буде важко прожити стільки ж в оточенні українського. У Львові зараз живе багато онуків російських Нквдистів. Вони там все життя, але при цьому по-українськи ні слова не кажуть. Ось така принциповість.
Славко: Ні, це не принциповість. Я вже досліджував це питання. У таких людей просто немає здібностей до вивчення закордонних мов, от і все. Ну і додати до цього вічне політизованість мовного питання. Я, наприклад, до першого класу в школі російської мови взагалі не знав. А подивіться на сучасні дитячі садки. Якщо в групі - десять україномовних дітей, і раптом приходить один русскоязчный, то на російську переходять всі десять. Але ніяк не навпаки. Подібну ситуацію спостерігаємо і серед футболістів. Ті, хто їде зі Львова до Києва, швидко стає російськомовним. Не всі, але більшість.
Володимир: Ясно, що час від часу це питання піднімається політиками. Різні радикальне партії бережуть його про запас, як додатковий параметр в своїх руках.
Славко: Це стара КДБ-стская школа провокацій. Вони такі методи розпалювання давно використовували, нічого нового.
Володимир: Але справа і в тому, що по суті російська мова нам пропагували, але не нав'язували. Люди самі створюють ситуацію, коли з української мови свідомо чи несвідомо переходять на російську. А повинно бути навпаки. У мене є одне питання, на яке мені ніхто не може дати відповідь. Ось включаємо ми, умовно кажучи, Radio Rocks. Чуємо там прекрасних Led Zeppelin
Славко: Це при тому, що величезна кількість платівок тих часів давно оцифровані.
А як з цим справи йдуть в інших країнах? Адже в сусідній Польщі, наприклад, квоти на польську мзыку в ефірах радіостанцій – звичайна річ, що ніяких суперечок не викликає.
Володимир: У Франції квота на українську музику в ефірах становить 70%. Хіба можна порівняти з нашими 37%? А на польських радіостанціях їх вітчизняний і зарубіжний контент розподіляється у відсотковому співвідношенні 50 на 50. Але мало того, що це обов'язок введена на законодавчому рівні. Поляки ще самі цього хочуть. Вони всіма силами намагаються просувати музику своєї країни. Тому і суперечок не виникає. У них фатальна, джазова та авторська пісня була потужною у всі часи.
Слухаючи їх радіостанції, помічаєш, що полськие композиції звучать через одну: то польська, зарубіжна, потім - знову польська. Наші ж радіостанції просять ставити українські пісні хоча б через 3-4 після зарубіжних. Але замість цього виходить? Українську музику транслюють вночі, коли всі сплять. Але таким чином зобов'язання дотримано, і ніби як не причепишся.
Фото: "У Франції квота на вітчизняну музику – 70%. Хіба можна порівняти з нашими 37%?" - Володимир Якимець (Віталій Носач, Styler.rbc.ua)
Славко: Крім наявності у країнах ЄС самих квот, різниця з нами полягає ще і в тому, що в цивілізованих країнах на радіостанції колективи шлють свої записи, і якщо вони цікаві, то на ці композиції радіостанція купує права з можливістю транслювати музику у себе цілий рік, наприклад. А потім ці права перепродують. Все законно, але крім того – молоді музиканти мають хоча б надію і впевненість у те, що їх почують.
Немає ніякої гарантії, навіть у перспективі, що в нашій країні тебе почують. А ось нерідко зарубіжні радіостанції буквально б'ються між собою за право ексклюзивно транслювати у себе музику того чи іншого виконавця. І це, повторюся, не рекордингові компанії, а саме радіостанції.
Володимир: В нас це теж можна реалізувати. Припустимо, шляхом вписання в законопроект пункту про те, що купувати права на музику молодих колективів FM-станція має право за меценатські гроші. Тоді для радіо це нічого не варто, а молоді талановиті команди тільки виграють. Але цим ніхто не займається. Замість конструктивного діалогу - маніпуляції і популізм.
Пам'ятаю, ви кілька років тому виступали у Луганську. Чим вам заповнилась та поїздка?
Володимир: Коли три роки тому ми були з сольним концертом в Луганську, багато хто з глядачів до нас після виступу підходив. Люди були здивовані і говорили: "а ми і не знали, що такі колективи в Україні є". З Москви їм з року в рік возили з концертами Кобзона та інший неліквід, лише б люди не почали думати. Спрацьовував стереотип "це ж безкоштовно".
Славко: Повторюся, що в цьому отношениии нічого нового поки не придумали. Досить прочитати п'єси Старицького "За двома зайцями" та "Мина Мазайло" Куліша, щоб зрозуміти: до певного моменту практично весь Київ говорив по-українськи.
Володимир: А повертаючись квотами, я вважаю, що все починається з закону. Якщо нормальні квоти таки з'являться і закон приймуть, то припускаю, що протягом тижня буде хвиля обурення. Може навіть з протестами на вулиці виходити. Але я впевнений, що приблизно через місяць це стане нормою, і про питання все забудуть. Це, по суті, і повинно було стати нормою вже давно.
Але ви налаштовані в цьому сенсі оптимістично?
Володимир: А як же інакше! Можна, звичайно, плюнути на все і поїхати заробляти гроші в Польщу, Канаду або будь-яку іншу країну. Але навіщо? Хто тоді залишиться тут? Я не сумніваюся, що наші онуки будуть жити краще нас, але хочеться жити ще і з відчуттям, що ми намагаємося зробити країну кращою тут і зараз.
Славко: Ми вже настільки міцно ідентифікували себе як львів'яни, що їхати нікуди вже немає сенсу. Згадайте: ще два роки тому ми думали, що настане крах: і економічний, і політичний. Але ми вистояли, і потроху рухаємося вперед. Але зміни насправді не такі повільні, як здається. Адже хто б міг подумати, що мої діти будуть питати "А хто такий Ленін?". Хотілося б, щоб наші онуки точно так само запитували "А що таке корупція?".