Вчителька-переселенка: "Ніхто з моїх знайомих за цей час у Донецьк ще не повернувся"

Про професію вчителя, переїзд з Донецька в Київ, пошуки нової роботи і про те, чи є сенс боротися за людей, які залишилися на окупованій території - в інтерв'ю для Styler

Ольга Антоненко працює педагогом з 1993 року. Вже 23 роки вона викладає фізику і вважає професію вчителя своїм покликанням. Ольга закінчила фізичний факультет Донецького державного університету. Регулярно бере участь у наукових конференціях і вірить, що вчитель – це та людина, що допомагає зробити світ кращим.

Styler зустрівся з Ольгою, щоб поговорити про її важке рішення покинути рідне місто, про пошук нової роботи, про українську мову в школах Донецька і про те, як змінилися потреби переселенців за більш ніж два роки війни.

Тихий вокзал Донецька і автоматники на пероні

"Я і уявити не могла, що коли-небудь буду змушена виїхати з рідного міста. Навіть не думала виїжджати. У мене в Києві живуть родичі – двоюрідні брати. Вмовляли виїхати з Донецька ще з травня 2014 року. Казали: "Кидайте все і приїжджайте". А ми не погоджувалися до останнього, адже Донецьк – це наш дім, куди нам їхати. Але тим часом у нас на вулицях вже ходили люди зі зброєю. Я якось навесні зустрічала доньку на пероні донецького вокзалу: як тільки поїзд прибував, вздовж перону шикувалися автоматники. А пізніше почалася справжня війна".

Фото: "Я і уявити не могла, що коли-небудь буду змушена виїхати з рідного міста" ,- Ольга Антоненко (Віталій Носач, РБК-Україна)

"В липні 2014 року ми з донькою навіть змогли з'їздити відпочити. Зазвичай на вокзалі в Донецьку – шум, метушня, всі кудись поспішають, між собою перемовляються. А тоді, пам'ятаю, було тихо-тихо навколо. Коли ми повернулися з відпочинку, то побачили: тролейбуси і автобуси не їздять, люди по вулицях не ходять. На будинках висять таблички, які інформують, де знаходяться найближчі бомбосховища. І десь далеко чутні вибухи і постріли. Дуже моторошно".

"День, коли ми їхали, я пам'ятаю до дрібниць. 12 серпня 2014 року останнім поїздом ми лишили місто. Їхали з мамою. Поїзд відправлявся не з Донецька, а вже з Ясинуватої. 13 липня ми були вже в Києві. Тут почалося наше нове життя".

"Коли ми їхали, я була впевнена: погостюємо в Києві місяць-два і повернемося, коли все налагодиться. Я забирала літню маму з собою. І виходить, що мене в Донецьку більше нічого не тримало. Крім житла, яке там залишилося. Але потім сталося жахливе: через два місяці після нашого приїзду до Києва моєї мами не стало".

"Нового навчального року не буде"

"Пам'ятаю, 2014 року в Міністерстві освіти і науки оголосили, що нового навчального року на окупованих територіях не буде. Я зрозуміла, що треба йти і шукати роботу в Києві. І найперша школа, в яку прийшла, взяла мене. У пошуку роботи допомогла колега, з якою ми познайомилися в 2011 році. У нас було закордонне відрядження – я представляла Донецьку область в науковій школі для вчителів фізики. Там познайомилася з Оксаною, шанованим педагогом, яка зараз працює в Дарницькому районі Києва. Я вирішила до неї звернутися, і вона відразу ж допомогла".

"Директору школи, в яку я прийшла, одразу ж повідомила, звідки я приїхала. Вона каже – "ну і добре, будете у нас працювати". Я попередила її, що як тільки в Донецьку життя налагодиться, я відразу ж туди повернуся. Запам'ятала слова директора: "Ви туди повернетеся не скоро". І ось я тут працюю вже третій рік".

Фото: "Зараз я вже класний керівник, у мене – мої улюблені шестикласники", - Ольга Антоненко (Віталій Носач, РБК-Україна)

"Зараз я вже класний керівник, у мене – мої улюблені шестикласники. Від спілкування з ними отримую колосальне задоволення! Звичайно, вони галасливі, задають багато питань. Але такими і повинні бути діти – допитливими і повними енергії. Дивлячись на них, я щодня переконуюся, що мені найбільше подобається спілкуватися з дітьми. Звичайно, до кінця тижня втомлююся. У мене в середньому шість уроків в день: викладаю в 7,8 і 9 класах. Але професія вчителя – це вся моя життя".

"Не можу сказати, що в Донецьку – не такі діти, ніж де-небудь ще. Що вони відрізняються менталітетом або поглядами. Просто у школярів Києва є більше шансів скрізь бувати, щось бачити. Діти та їх батьки в Донецьку мали менше таких можливостей".

Випускники шкіл, донецькі колеги-вчителі і Донбас SOS

"Перший рік після переїзду було дуже важко морально. Якось взимку були великі сумніви. Я думала, що все кину і поїду назад, в рідний дім. Але потім тверезо подумала: як же я тепер буду спілкуватися там з людьми? Адже я знала, кого тепер славлять в нашій школі, які там тепер герої. Я в Донецьку працювала заступником директора з навчально-виховної роботи. Не уявляю, як це можна було відновити в тих умовах, які там тепер створилися".

"Я щаслива, що в моєму житті з'явилася громадська організація Донбас SOS. Вона заповнила ту порожнечу, яка в моєму житті утворилася після переїзду. Я працювала на гарячій лінії – приймала прохання від пересленцев. З самого початку військових дій були звернення людей з приводу евакуації, гуманітарної допомоги. Зараз питання вже інші – в основному соціальні виплати, пенсії, адресна допомога. Бачу, що за два роки запити змінилися. Раніше люди хотіли просто виїхати, просили гуманітарну допомогу і житло. Зараз часто просять допомогти влаштувати дітей у школу, оформити пільги".

"Можна сказати, що ті, хто хотів і міг виїхати з окупованих територій – ті виїхали. Але треба розуміти, що там залишається багато тих, хто просто не має можливості покинути будинок. Зараз звідти виїжджають в основному з-за дітей, щоб допомогти їм отримати освіту на контрольованій Україною території. Адже розсудливі люди розуміють, що дипломи так званих "ЛДНР" – це ж не документи. Для школярів-випускників гостро стало питання отримання атестата. Наше міністерство дозволяє отримувати освіту екстерном або дистанційно. Багато людей цією можливістю скористалися. Для цього навчалися в донецьких школах, паралельно отримуючи освіту легальну".

Фото: "Професія вчителя – це вся моя життя", - Ольга Антоненко (Віталій Носач, РБК-Україна)

"У нас в Донецьку залишилася трьохкімнатна квартира. Розповідають, що людям свої квартири в місті вдається продати, але для цього вони спеціально зв'язуються з нотаріусами на контрольованій Україною території. Але я боюся, що якщо продам своє житло, то отриманної суми мені не вистачить навіть на перший внесок при купівлі квартири тут, у Києві".

"Зараз абсолютно не відчуваю нестачі спілкування, не відчуваю себе самотньою. У мене чимало друзів і знайомих киян, луганчан, донеччан. Ми познайомилися з ними вже після переїзду".

"Як би не було важко, повертатися не хочу ні під яким приводом"

"Моя донька з червоним дипломом закінчила інженерно-фізичний факультет КПІ. Вона - технік-технолог інженерного матеріалознавства, вступила до магістратури. З донькою ми знімаємо однокімнатну квартиру недалеко від школи, де я викладаю. Дивимося на життя з оптимізмом і віримо, що все буде добре".

"Знаю багатьох людей, чиї діти навчаються в донецьких вузах. Все це дуже сумно. Але разом з тим, багато батьків мені телефонують і розповідають, що їхні діти продовжують навчатися у Вінниці, Кривому Розі, Одесі".

"Ніхто з моїх знайомих, які виїхали з Донецька, за ці три роки ще не повернувся. Моя колега, вчитель вищої категорії, змушена працювати продавцем. Адже вона – викладач української мови та літератури, і знайти роботу в Києві за такої спеціалізації складно. Але вона все одно вірить, що скоро буде працювати за спеціальністю. Каже: "Як би мені не було важко, повертатися туди не хочу ні під яким приводом".

Фото: Зараз абсолютно не відчуваю нестачі спілкування, не відчуваю себе самотньою", - Ольга Антоненко (Віталій Носач, РБК-Україна)

"Банківська система на окупованих територіях не працює: там люди чекають, поки зарплати привезуть в сумках".

"Чула, що в школах Донецька залишили по одній годині на тиждень української мови. Все інше, звичайно ж, російською. Знаю також, що багато вчителів української мови в Донецьку зараз закінчили курси і тепер викладають російську мову. Але у нас і раніше так було, адже ніхто російську мову не забороняв. До речі, в нашому Кіровському районі Донецька були дві школи з викладанням виключно українською".

Виплати пенсіонерам і українська мова в школах Донецька

"Перший рік якийсь зв'язок з Донецьком був, хотілося з людьми спілкуватися, розмовляти. Зараз розумію, що бажання спілкуватися було більше з мого боку. Були, скажімо так, дзвінки ввічливості. Я дивлюся новини, бачу, що там стріляють. Хвилююся і телефоную дізнатися, як же вони там. А в останні рік - півтора дзвінки припинилися. Про те, як справи, колеги розповідали неохоче. Але при це говорили, що у них все чудово. Мені казали: "Що тобі там робити, повертайся!". Але як же повернутися, якщо погляди у нас з цими людьми – діаметрально протилежні".

"Багато хто на окупованій території прагне отримати українські пенсії. Їм кажуть: "Ви ж чекали Росію, ось нехай вона вас і містить". Але ж вони – теж громадяни України, і мають таке ж право на пенсії, як і жителі Житомирщини чи Львівщини".

Фото: "В школах Донецька залишили по одній годині на тиждень української мови", - Ольга Антоненко (Віталій Носач, РБК-Україна)

"Навіть коли в Донецьк повернеться українська влада, а я в це вірю, конфлікт все одно затягнеться. Буде дуже багато роботи для психологів. Адже там зараз у дітей виховують абсолютно протилежні нашим ідеали. У школах – уроки політінформації. "Ці злодії укрофашисти" – так прямо дітям і говорять. Виховується ціле нове покоління тих, хто буде мати зовсім інші погляди. Можна відбудувати зруйновані будинки, але поміняти ставлення – найскладніше. Вивести вирощену там ненависть буде дуже складно".

"Звичайно, завжди є сенс боротися за тих, хто там залишився. Адже залишилися люди з різних причин. Наприклад, мій старший брат і його дружина – медики. Вони тепер працюють на контрольованій території. У кого-то в Донецьку діти, у когось- літні батьки. Залишаються питання роботи, житла. Але це не означає, що вони не підтримують Україну. Навпаки: вони чекають, коли ж їх нарешті звільнять".