Дослідник архітектури Лев Шевченко: "Зараз я не можу назвати жодної більш-менш комфортної київської забудови"
Кожен день у Києві та інших містах України ми бачимо навколо себе однотипні багатоквартирні будинки 60-80-х років минулого століття, проходимо повз скульптур і будинків культури, споруджених приблизно в той же період. Багато з цих будівель занедбані, їх скла розбиті, а стіни рясніють рекламними оголошеннями.
Дослідник архітектури та міського простору Лев Шевченко вважає, що саме в занедбаному стані цих будинків, а зовсім не в їх архітектурному задумі криється причина нашого відторгнення і ненависті до них.
Прийнято вважати, що подібні будівлі – творення суто радянського часу і радянських архітекторів. Але сьогодні, завдяки популяризаторам модернізму, люди починають помічати, що так будували в багатьох країнах, а самі будинки з бетону та металоконструкцій - це щось більше, ніж просто сірі багатоквартирні коробки.
"Ця архітектура уособлює, на мою думку, найкращий період ХХ століття - 1960-е. Тоді люди прагнули до прогресу, до освоєння космосу і нових технологій, до пізнання невідомого. І модернізм як ніякий інший стиль цьому відповідає. Це архітектура для нової людини, людини майбутнього - просторі, залиті світлом простору, білі будинки, потопаючі в зелені. Тим більш цікаво це вивчати, порівнюючи з нинішнім станом цих будинків і з сучасною архітектурою", - каже Лев.
Ви не раз говорили, що модернізм – це самий недооцінений спосіб архітектури. Але в інших країнах такі будівлі критикують набагато менше, ніж у нас. Чому так?
Критикувати такі будівлі у нас було прийнято ще давно. З декомунізацією це не пов'язано це, швидше, просто стереотип. На початку цього десятиліття до такої архітектурі з'явився інтерес. Спочатку на Заході, далі - в Москві, а потім і у нас. З'явилися люди, які можуть про це стилі розповісти.
Посил різних лекцій і екскурсій по районах будинків у стилі модернізму - показати, що це зовсім не радянська архітектура, а протягом, яке прийшло до нас із Заходу. У нас такі будинки по-своєму змінювалися, по-своєму розвивалися. Але головне, що це загальносвітова тенденція.
Виходить, географія таких будівель – не тільки пострадянські країни.
Так, такі будинки будувалися всюди: в Європі, Північній і Південній Америці, Японії і навіть в Африці. По-перше, на їх активне будівництво вплинула урбанізація, коли з сільської місцевості люди переселялися в міста: їх потрібно було десь розмістити. Це зумовило створення великих житлових будинків з безліччю квартир, а громадські будівлі почали будувати більш простими, ніж палаци. Це ще й природний хід архітектурної еволюції, коли поступово переходили до модерну. Широко використовувалися промислові матеріали – бетон, металоконструкції, скло.
Як ставляться до такої архітектури в Європі?
Там немає такого відторгнення, як у нас. В Європі в районах таких будівель ще з постколоніальних часів в основному живуть біженці та мігранти, а ось громадські будівлі прекрасно вписуються в місцевий архітектурний ландшафт. Деякі будинки зносять через ветхість, нарівні з будівлями інших епох.
Відомого французького архітектора Ле Корбюзьє знають у всьому світі як одного з творців архітектури модернізму. Багато таких будинків і в Америці. Різниця ще й у тому, що там їх вигляд не міняють, а підтримують у первісному стані.
Тоді в чому причина негативного ставлення до таких будинків у нас?
До таких будівель належать погано не тому, що вони були побудовані негарно, а тому, що вони знаходяться в жалюгідному стані. У нас ці будинки приходять в занепад, обклеєні рекламою та вивісками, а в багатьох інших країнах вони виглядають так, ніби їх побудували вчора.
Це наша загальна недбалість, наша національна риса. Це той самий чинник, що зараз змушує людей склити балкони в будинках, де скління не було передбачено, і не звертати уваги на брудні вулиці. Справа в тому, що люди у нас ставляться до громадських просторів як до нічийним. А так як держава не займається благоустроєм, ніхто цим будинкам не приділяє уваги. Все занепадає, як і будинки інших стилів і інших епох. А якщо держава і власник як-то хочуть підтримати будинок в порядку, то зазвичай не зберігають первинний вигляд, а починають прикрашати чи добудовувати терасу. Або малюють мурал, який абсолютно не підходить до цього будівлі по стилю. Якщо на багатьох будинках малюнком псувати особливо нічого, то на громадських будівлях, таких як ДК КПІ, мурал руйнує весь ансамбль.
Спочатку ідея створення муралов – це таке собі нелегальне творчість, протест. Але коли це спускається "згори" у вигляді держзамовлення, первісний задум такого мистецтва втрачається. Тоді це вже пахне Радянським Союзом і пропагандою. Тим більше, коли мурал через пару років змиє дощами, навряд чи його хтось буде відновлювати.
Але поява масштабних настінних малюнків – це ще й загальносвітовий тренд. Містом муралов називають, наприклад, Берлін.
У Берліні цей вид мистецтва розвивалося природно, його ніхто не насаджував. Написи з'являлися на Берлінській стіні, а далі тенденція поширювалася все активніше. Адже мистецтво таким і має бути – природним процесом. Гроші, витрачені на мурал, могли б піти на спорудження дитячого майданчика.
Давайте повернемося до архітектури. Ви не раз говорили про експериментальних житлових масивах. Що вони з себе представляють?
Зазвичай житлові масиви в СРСР будувалися без особливого послідовного походу. Було якесь ядро-основа, в якій могли звести якесь цікаве громадська будівля, а навколо просто расчерчивались мікрорайони з будинків. Ми бачимо, що всі ці масиви в різних містах один на одного схожі. Декор, крім мозаїки, не часто використовували. А експериментальні райони стали можливістю для архітекторів проявити свою творчість. При великому фінансуванні можна було зробити те, чого зазвичай не вдавалося.
Фото: Житловий будинок на Оболоні в Києві (kld_pled.livejournal.com)
В експериментальних районах головним фактором було обслуговування. Так, на масиві Комсомольський біля станції метро "Дарниця" вперше застосували щільну сітку обслуговування – в кожному мікрорайоні побудували кілька "корисних" будівель: ательє, будинок побуту, великий магазин. Розраховували відстань таким чином, щоб до такого центру від будь-якого житлового будинку в районі можна було дістатися максимум за п'ять хвилин.
Також при будівництві масивів проводили експерименти зі школами: споруджували відразу кілька шкіл в окремому кварталі, щоб діти там всі разом вчилися. Або ж будували школу біля лісів, біля озер. А вулиці ще 40-50 років тому планували так, щоб там не було заторів. У водіїв було кілька варіантів, як об'їхати затори. Адже пробки на дорогах і вже в той час були, хоч і невеликі.
Які масиви в Києві були експериментальними, крім Комсомольського?
Виноградар, і ще Теремки. Правда, на Теремках експериментального було мало, хіба що багатоступенева форма будинків. На Виноградарі на вулицях ставили різні кольорові скульптури. Зараз вони мало збереглися, і виглядають так собі. Але в СРСР такого більше ніде не робили, крім Києва. Скульптури в 1980-х створювали київські майстри, і в той час їх роботи виглядали дуже сучасно і красиво, а зараз навіть збереглися прийшли в занепад.
Виноградарем займався один архітектор, Едуард Більський. Це якраз той унікальний випадок, коли цілий житловий район було продуктом творчості однієї людини. При створенні району застосували весь арсенал засобів виразності масових забудов, які були доступні на той час.
Фото: Скульптури українських майстрів, виконані у 1980х роках, зараз знаходяться в жалюгідному стані (wikimapia.org)
Загальна риса експериментальних масивів – це те, що всі вони не були добудовані. Не добудували, адже СРСР розпався. А ще й тому, що планували нововведення, яких радянська промисловість реалізувати не могла. Все впиралося в будівельну промисловість, а будівельники не часто хотіли виготовляти нові деталі. Воліли працювати з тим, що вже є. Інноваційні плани архітекторів саботувалися, і поки проекти пробиралися через бюрократичні нетрі, багато цікаві ідеї просто зникали. Будівельникам було простіше робити щось типове і стандартне, ніж унікальне. З-за цього Будинок Культури на Виноградарі стоїть занедбаний, в руїнах і чагарниках.
А як планувалося створення Троєщини?
Троєщина була запланована ще в 1960-х. Вона з'являлася у всіх генпланах. Наприклад, у генплані 1966 року. У цьому районі будували так звану трирівневу інфраструктуру, коли є один великий громадський центр, один середній і маленькі. Великий центр на Троєщині – це будинок недалеко від кінотеатру "Флоренція", по стороні трамваїв. Там зараз торговий центр "Сіріус", "Сільпо".
Спочатку там хотіли збудувати універмаг, а тепер там щось незрозуміле. Другий рівень – це універсами, а третій – обслуговують комплекси поменше. У таких зараз розташовуються в основному супермаркетів АТБ і "Фора". Щільність населення на Троєщині висока, і таких центрів там все більше не вистачає.
Взагалі, на пострадянському просторі немає ідеальних прикладів районів, які створювалися в 1980-х і були б ідеально забезпечені інфраструктурою. У Москві ті ж проблеми, що і на Позняках.
Ви також вивчаєте нереалізовані архітектурні проекти. Які з них у Києві найцікавіші?
Самі великі – це Лівобережний громадський центр біля однойменної станції метро. У 60-70-х туди збиралися перенести урядові будівлі з центру міста. Вже тоді мали намір розвантажити центр від потоків людей і машин. Але все вперлося в дуже тривалу розробку проекту, адже від ідеї до перших будівель в той період часом проходило 15 років. І поки проводили конкурс, СРСР вже почав розвалюватися. Такі величезні будівлі виявилися нікому не потрібні.
На Лівобережній планували побудувати ще кілька урядових будівель, виставкові і концертні зали. З цього всього встигли спорудити тільки готель "Турист". Її збиралися закінчити до Олімпіади, а побудували тільки в 1987-му, і через 7 років вона теж стала не особливо комусь потрібна.
Поштамт на Лівобережній виконує тільки сортувальну функцію: величезні зали для клієнтів пустують. Єдине, що там успішно і добре існує, - це театр, адже через нестачу культурних місць на Лівому березі він користується популярністю. Величезне недобудоване міністерське будівля стоїть біля метро.
На Оболоні теж повно нереалізованого. Спортивні комплекси, подібності палаців піонерів. На їх місці в 2000-х побудували житло. Ті будівлі з червоної цегли, які ми бачимо на Мінській, звели на місцях, де повинні були з'явитися парки з легкими приземкуватими скляними спорудами.
Якщо взяти приклад будь-якої архітектури в Києві, то кожна будівля буде чим-то зіпсований. Вивісками, фарбою, прибудовами. Ось, скажімо, Планетарій на метро Олімпійська. Там від первісного вигляду будівлі нічого не залишилося. Зате є прибудови, кафе, реклама, і тепер незрозуміло, що за цим ховається.
А є будівлі, які збереглися і виглядають пристойно?
Так, звичайно. Це Палац піонерів на площі Слави. Виглядає добре, не рахуючи того факту, що до нього архітектор Сергій Бабушкін на початку 2000-х пристроїв скляну прибудову - ресторан "Бельведер", знісши панорамний місток. Цей Палац піонерів відремонтували саме так, як це зазвичай відбувається на Заході. Замінили вікна на майже таке ж, почистили фасади, і тепер будівля виглядає майже так само, як і багато років тому.
У цьому контексті я згадав би університету також на ВДНГ. Так як цей навчальний заклад, там немає ніяких прибудов. Збереглися і деякі готелі.
Готель "Салют" до таким будинком відноситься?
Відноситься, але там знизу все заліплено рекламою. Саме кругле будівля побудована якісно, і його знають далеко за межами України завдяки незвичайній формі. Це одне з відомих будівель поряд з крематорієм на Байковому кладовищі, санаторіями в Криму.
Останнім часом відомим став Славутич, останній радянський місто, побудований вже по демократичним принципам. Там проводяться фестивалі, діє річна архітектурна школа. В Славутич намагаються вдихнути життя, але живе він тільки завдяки процесу будівництва нового саркофага. Люди цікавляться містом, і в якомусь плані це відкриття. Багато хто навіть не знали, що за цим стоять люди, а не просто проектні інститути. Що це були люди з України, а не насажденные з Москви інститути. Українці будували за світовими принципами модернізму.
У Європі, наприклад, такі будинки стали будувати раніше, ніж у нас. Наскільки ми відставали від світових тенденцій?
У Парижі є багато житлових комплексів, які виглядають як радянські санаторії. Вікна чисті, незасклені балкони. Там це будувалося вже відразу після війни. СРСР через сталінської архітектури від загальносвітових архітектурних тенденцій відставав років на 20, і наздогнав тільки в кінці 50-х.
Сталінський стиль – це було явище, відірване від усього світу. Вже після 55 року поступово почали приходити до чогось нормального. Спочатку була популярна так звана обдирне архітектура, коли з сталінський будинків просто обдирали декор. Рідко обдирали фізично - швидше, позбавлялися від надмірностей, коли будували нові будинки. Виходили будівлі традиційної форми зі скатним дахом. Такі, як на задній стороні Хрещатика – пишний фасад, а всередині – звичайні цегляні стіни.
Фото: "Житлова одиниця" в Марселі, архітектор Ле Корбюзьє (архів Лева Шевченка)
На період світової архітектури ми поступово вийшли тільки в 1959-60 роках. Різниця між нами і світом скоротилася до 5 років, і поступово скорочувалася до розквіту Брежнєва. А Брежнєв знову вирішив перейти до монументальної архітектури, але так як люди до цього вже встигли відчути відлига, то вийшов так званий імперський модернізм, коли для простої архітектури стали використовувати дорогі матеріали: мармур, камені. На заході такого майже немає. Там це просто оштукатурені стіни або необроблений бетон, який він є – сірий, шорсткий.
Це був другий етап гальмування нашої архітектури. І все це вилилося в те, що маємо зараз – в будівлі 90-х років, сучасні споруди. Коли люди намагаються свої уявлення про архітектуру вилити незрозуміло в що. Ті, хто зараз у Києві будують, незрозуміло чим надихається. Скоріше всього, це спроби всунути всі квадратні метри в обмежений ділянку землі.
Як можна описати будинку, які розбудовують в Києві зараз? Що це за архітектура?
Якщо порівнювати з європейською архітектурою, то у нас копіюють тільки деякі зовнішні моменти. А будують, в основному те, що вписується в бюджет. В Європі точкової забудови як такої немає. Там нові будинки часто будують на місці промислових зон. Це в основному 5-7 поверхові будинки, але якщо поверхів і багато, то такий будинок буде по формі дуже цікавим. В Європі часто будують щось малоповерхове і комфортне, невисоке, але швидко стає визначною пам'яткою. Наприклад, як будинок Turning torso у шведському місті Мальме.
Більшість житлових комплексів у Києві будують в неналежних місцях, і кількість незаконних будівництв не скорочується.
Більшість цих будівель складно назвати житловими комплексами. Поряд з ними немає аптек, дитячого садка, школи. А в тих, які комплексами назвати можна, комерційні приміщення пустують. "Покровський Посад" на Глибочицькій заселили вже давно, а громадський простір там все ще порожнє. Поняття комплексу порушується.
Всі ці новобудови порушують задум району, адже вони будувалися на місцях, зарезервованих під парки, або під торгові центри. Або просто будуються хаотично у вільних місцях. Ніякі принципи – ні квартальні, ні мікрорайонні, - не дотримуються. У нових масивах на Позняках, на Троєщині – там створюють щось схоже на радянську забудову, але ні нормального освітлення не роблять, ні інфраструктури. Там або зовсім немає провітрювання, або протяги неймовірні.
Чесно кажучи, зараз я не можу назвати жодної більш-менш комфортної київської забудови. Навіть у "Комфорт Таун" не вистачає магазинів, а сам комплекс обгороджений, і це виглядає як гетто. А біля "РК Ліпінка", який позиціонується як житло комфорт-класу, є проблеми і з транспортом, і з дорогами. Там немає нормальних магазинів. Від "Ліпінкі" до автобуса - щонайменше півкілометра через квартал з готельками.
Через усього цього зараз виглядає Київ?
Київ зараз виглядає як типовий бідний пострадянський місто, і навіть без популістських спроб щось змінити. Як би там не було політично, але Москва - це місто, яке архітектурно схожий на Київ, і з схожими архітектурними проблемами. Але навіть там тоталітарна влада намагається задобрити населення шляхом створення громадських просторів, залучаючи іноземних архітекторів. Нехай це не завжди якісно, але вони хоча б намагаються.
Київ за своїм зовнішнім виглядом поки залишається на початку 2000-х, коли чиновники вважають, що люди повинні задовольнятися брукованими кольоровими плитками та лавами від депутатів. Таке враження, що чиновники живуть в якомусь ізольованому світі, не бачать, що відбувається навколо. Так не роблять ні на Заході, ні на Сході. Ні в Європі, ні в Китаї.
Навіть в інших українських містах може бути щось краще. У Львові намагаються впровадити щось нове і зберегти старе. Там створили нещодавно проектний інститут, який буде займатися розробкою нормального благоустрою. В Одесі щось робиться. А в Києві взагалі все сумно.
У Києві люди активно створюють парки, не звертаючись за допомогою до влади.
У столиці активна низова ініціатива, коли люди горять бажанням змінити щось на краще. Приклад скверу Небесної сотні показує, що коли, нарешті, вдається щось зробити, вилазять ще якісь чиновники або бізнесмени і починають всьому цьому заважати. І навіть ідеальні ініціативи весь час знаходяться під загрозою знищення. А якщо за благоустрій береться чиновник, то в результаті виходить якесь неподобство на рівні 15-20-річної давності.
В Україні та інших пострадянських країнах повно сірої, однотипної архітектури. Чи варто змінювати зовнішній вигляд таких будинків?
Ці будівлі точно варто переосмислити. Я часто буваю в Краматорську. Там усе застигло на рівні розквіту цього міста - в 1980-х. низова Ініціатива там практично відсутня. Це депресивний регіон, враховуючи війну і занепад промисловості. Але люди все одно живуть, і їм потрібно показувати, що можна жити нормально і більш комфортно. Там навіть до рівня Київського благоустрою дуже далеко. Є декілька парків, але все одно ситуація плачевна.
З чого варто було б почати зміни в цій сфері?
З просвіти людей, думаю. Щоб у населення з'явилася власна ініціатива. Дуже корисно проводити громадські слухання. Але не просто насаджувати бачення чиновників, а дізнаватися, чого городяни самі хочуть.
В більшості провінційних міст громадські будівлі занедбані. Кінотеатри, палаци культури пустують. Людям там взагалі ніде зібратися, крім якого-небудь дикого кафе або намети в парку з пластиковими стільцями.
У комунальній сфері все погано. Добре, якщо ліфт у будинку працює. Треба хоча б привести в порядок "нутрощі" будинків, все почистити і утеплити, поміняти труби. Навіть у Києві ніхто не переосмислює типове житло, а що вже говорити про інших містах. Чиновникам треба зрозуміти, що будувати парки треба не перед виборами, а просто на совість.