Як відновлюють рідкісний монументальний живопис і чому в реставратори йде все менше людей - у матеріалі Styler
Валентина Марампольська – художник-реставратор монументального живопису. Професіоналів такого фаху і рівня в Україні – дуже мало. Монументалістів по всій Україні лишилося мізерна кількість: нових майже не готують, а багато представників "старої школи" змінили фах або пішли на пенсію. На думку Валентини, зараз у Києві таких спеціалістів - не більше дванадцяти.
За роки роботи Валентина відреставрувала 35 пам’яток архітектури. Зараз результати її роботи можна побачити у Києво-Печерській Лаврі, Софії Київській, у Видубицькому монастирі.
Валентина реставрує інтер’єри церков і музеїв, відновлюючи найскладніший живопис, який хоча б трохи зберігся до наших часів. Перед нею стоїть нелегке завдання – збереження історичної спадщини - фундаменту, на якому стоїть наша культура.
Рідкісну в наш час професію реставратора она перейняла від свого батька.
“Тато часто брав мене на роботу, і я гралася у музеях, у церквах. Все, що діставали із саркофагу Юрія Долгорукого – я бачила. Тоді мені було це не цікаво, а, навпаки, дуже страшно. Тоді мені здавалося: я навряд чи буду цим займатись. Але минув час, і тато сказав: “Можна попрацювати у нас учнем”. Пішла, попрацювала, і так вже 35 років працюю. Складно сказати, чого я не вмію робити руками”, - згадує Валентина.
На думку Валентини, найбільшого розквіту професія реставратора в Україні набула за часів СРСР. Парадоксально, але поруч із знищенням і переобладнанням соборів, храмів і церков під склади і продовольчі бази, йшов процес закладення підвалин сучасної реставрації.
“Після Другої світової у Софії Київській зібралися професіонали своєї справи. Вони створили навколо себе середовище, у якому збиралися тодішні реставратори, молоді випускники. Вони відновлювали історичні пам’ятки не з точки зору релігії, а радше усвідомлювали історичне значення цих унікальних місць”, - розповідає Валентина.
Зараз ця сфера перебуває в дедалі гіршому стані: у професію йде мало людей, а знайти кошти на реставрацію певних об’єктів традиційно складно, констатує фахівець. Також реставраційні роботи вважають одними з найменш інвестиційно привабливих типів будівництва яке, зазвичай, триває дуже довго. В реставраційні роботи вкладають кошти переважно меценати, які не чекають повернення грошей. Але таких людей - дуже мало.
Ми зустрілися із Валентиною, щоб поговорити про стан історичних пам’яток в Україні, про те, чому багато з них перебувають у поганому стані і про те, як професіонали своєї справи реставрують унікальні об’єкти монументального живопису.
Ми просимо Валентину показати нам кілька важливих локацій, де вона працювала в різний час. Реставратор вибирає Михайлівський Золотоверхий монастир, Києво-Печерську Лавру і Видубицький монастир. У цих унікальних для столиці і всієї України пам’ятках вона в різні роки реставрувала об’єкти монументального живопису.
Місце нашої зустрічі – Михайлівський монастир. Тут Валентина ще в радянські часи працювала над реставрацією живопису на стінах собору в алтарі. Наш фотограф підходить до живопису максимально близько і фотографує його - до алтаря дозволяється підходити лише чоловікам.
Фото: У Михайлівському Золотоверхому Валентина реставрувала єдину пам’ятку з усього сучасного комплексу монастиря, що збереглася до нашого часу з 18 сторіччя (РБК-Україна)
“Збереглося фото, де мені 24 роки. На ньому я сиджу ось тут і розчищаю живопис на цих стінах. Цей живопис датується 18 сторіччям. Це одна-єдина пам’ятка з усього сучасного комплексу монастиря, що збереглася до нашого часу. Живопис інтер’єрів не зберігся, а стіни в алтарі було пофарбовано в кілька шарів. За раннього СРСР приміщення експлуатувалося як склад. Пізніше, у 1984-88 роках, тут діяв музей кераміки. У музею був свій директор, який підпорядковувався Софії Київській”, - згадує Валентина.
“У 1980і активно діяла “Укрреставрація”. Це була потужна структура, яка багато в чому заклала підвалини української реставрації. В Києві та по Україні було багато різних спеціалістів, і кожен відповідав за свій профіль – муляри, архітектори, художники-реставратори. Вони працювали тут групами, радились один одним щодо специфіки робіт. Зараз цієї злагодженості в роботі немає, бо самих спеціалістів лишилися одиниці”, - додає реставратор.
Якщо в радянські часи на спеціальність Валентини був великий попит, то зараз ті одиниці, що лишилися у професії, часто змінюють діяльність на більш прибуткову.
“До нас ішли вчитись, бо це було престижно. Зараз інтерес до спеціальності – майже нульовий. Але, в той же час, окремі активісти, політики і меценати за останні кілька років намагаються відновлювати пам’ятки, тому цей інтерес потроху пожвавлюється”, - каже вона.
Відео: Найбільш знамениті храми Києва: прогулянка із реставратором (Youtube-канал STYLER.rbc.ua)
Спад української реставрації почався із розпадом СРСР. Наприклад, з радянських часів в незалежній Україні майже не готували нових художників-реставраторів.
У двотисячні роки реставраційні роботи більшості пам’яток здійснюються не системно. Кошти на реставрацію певних об’єктів виділяють від випадку до випадку. Здебільшого про реставрацію думають, коли наближаються пам’ятні дати – річниці.
Зараз у Софії Київській є штат реставраторів, які мають власний відділ. Для українських реалій – це радше виняток, ніж правило. У Володимирському соборі також є хоча б один художник-реставратор, який теж займається інтер’єром цієї пам’ятки. А от за іншими об’єктами такі професіонали не закріплені, каже реставратор.
До поганого стану багато пам’яток Києва довели у дев’яності і двотисячні роки, каже Валентина. Ситуація набагато ускладнюється, коли унікальна споруда з давнім живописом знаходиться у руках приватного власника, який не слідкує за станом будівлі.
“Тоді зберегти пам’ятку чи ні – це вже приватна справа власника. Це показує його особистий рівень культури. Буває й таке, що унікальний живопис знищують шпателем. На жаль, є й такі приклади”, - каже Валентина, запрошуючи нас проїхати до нашого наступного пункту призначення – Києво-Печерської Лаври.
У 18 сторіччі меценатами архітектури Києва виступали здебільшого освічені люди, каже Валентина. Тим часом ми сідаємо в машину і спускаємося вулицею Трьохсвятительською до Хрещатику, щоб потім піднятися до Лаври.
“Тогочасні меценати багато подорожували, багато бачили, - каже реставратор. - Тому те українське бароко, про яке ми говоримо, народилося не просто так, не на порожньому місці. Місцевих відправляли вчитися в Італію, вони поверталися сюди і створювали вже свій власний, унікальний стиль. Велику роль зіграло поєднання одного з іншим. Це і склало ту культуру, яка називається українським бароко. Культура теперішніх меценатів і суспільства - це зовсім інше”.
Далі - пряма мова.
Це ви дуже м’яко говорите – “інша культура”. Я б сказала – відсутність культури збереження пам’яток, коли унікальні фасади покривають вагонкою, а рідкісні орнаменти збивають, щоб прокласти клаптикове утеплення. Та не лише у нас, а й, приміром, у Польщі, я також бачила приклади, коли замість реставраційних робіт у древніх замках ставлять зовсім нові вікна...
Ця манера з’явилася у 19 сторіччі. Може це здасться дивним, але в цьому сенсі певний час 19 сторіччя навіть не вважалося історично цінним, бо в той час багато чого будувалося саме на тих засадах, про які ви говорите. Приходили люди, бачили древню пам’ятку, не розуміли, що з нею робити. Тому змінювали її від себе, унікальний декор збивали.
Але якщо так дивитись, то кожне століття все рівно унікальне своїм стилем, своїм підходом…
Дійсно, є видатні пам’ятки суто 19 сторіччя, які повністю відповідають тим часам. У Видубицькому монастирі є збережені сюжети, написані у 19 сторіччі. Вони дуже майстерно виконані, і при адекватному підході збережуться довго.
Якщо живопис і самі будівлі дійсно берегти – вони простоять тисячоліття. У Софії Київській є живопис, датований 1036 роком. Софія – це початок нашої історії. Зараз саме вона вважається найдавнішою пам’яткою Києва, а церква Чуда Архістратига Михаїла – це друга за віком пам’ятка міста.
А як було у 20 сторіччі, і як відбувається зараз?
Так само. Щось не подобається – знищують. Ви самі сказали – приватна власність. Кожен розпоряджається на свій розсуд. І навіть коли є охоронний статус – це ніяк не означає збереження пам’ятки.
Що треба, аби процес реставрації відбувався систематично?
Це має йти від держави, звісно. Бо у приватній власності це питання може "зависнути" на роки. Якщо на відкуп приватників це буде віддане, то так і буде відбуватись надалі – під шпатель, і ніякого більше унікального живопису. Має бути системна державна політика, націлена на довгострокове збереження історії. Охорона пам’яток за законом, її ніхто не відміняв. Але закони просто не виконуються.
А що робити з приватними власниками, які доводять пам’ятки до руйнування?
За цим в усіх випадках прослідкувати неможливо. Люди або порядні, або ні.
Вони відкупляться сьогодні, відкупляться завтра, а післязавтра отримаємо повну руйнацію пам’ятки. Збереження історії має цікавити суспільство. Про це мають говорити. Щодня питань про збереження пам’яток ніхто собі не ставить, це точно.
Якось до мене звернулася директор Запорізького музею – вони знайшли в пам’ятці архітектури (за 36 кілометрів від Запоріжжя) унікальний живопис. Зняли дошки, якими були забиті стіни старої будівлі, і там його знайшли. Його приписують Нестерову (знаменитий російський і радянський художник-живописець 1862-1942рр. – ред.). Щодо самого Нестерова – не знаю. Але те, що роботу виконав великий майстер – це безумовно. Сюжети такі святкові і урочисті! Темні ікони часто викликають пригнічений стан. А там – дуже світлі!
Директор спитала мене, чи можна це реставрувати. Я відповіла – звісно, можна. Але у музею немає грошей. Я не рахувала, скільки там метрів. По фотографії приблизно можна прикинути, що там десь 160 метрів живопису. Треба знайти людей, яким це все буде небайдуже.
Ми наближаємося до Києво-Печерської Лаври. Тут Валентина пропонує зазирнути до церкви, яка потрапляє в поле зору туристів не так часто, як інші церкви комплексу. Це Троїцька Надбрамна церква, розташована над головною монастирською брамою в уступі фортечних мурів, збудована у 1106—1108 роках.
Вона - єдина серед наземних споруд Лаври, яка збереглася неушкодженою з часів Київської Русі. Це одна з визначних пам'яток архітектури, яку вважають культурним надбанням всього українського народу.
“Ця церква датується 12 сторіччям, і того часу сама будівля її практично не видозмінювалася. Видозмінювалися, звісно, куполи, хрести, бо з часом вони від часу псувалися. Частково лишилися і деякі фрагменти фресок – їх знаходили пізніше, при реставраційних роботах. Але їх дуже небагато. Та й ті в минулі роки у інтер’єрі зашпаклювали і зафарбували”, - розповідає Валентина.
Фото: Унікальний живопис у Троїцькій Надбрамній церкві Києво-Печерської Лаври - це неймовірно красиве українське бароко (РБК-Україна)
Основа внутрішнього живопису церкви створювалася у 18 сторіччі. Тоді тут встановили розкішний бароковий іконостас і монтувалися ікони.
“Весь живопис усередині – це розквіт нашого українського бароко. Тут зберігся це найкращий іконостас у Києві! Саме того, класичного барокового зразка. Реставраційні роботи почалися до того, як я прийшла сюди працювати. Я тут працювала два роки у 1980х. Розчищала живопис. Припускали, що живопис 18 сторіччя зберігся і у віконних проймах. Реставратори зробили пробні розчистки і виявили продовження рослинного орнаменту по всіх вікнах. Їх вирішили відновити. На ці роботи витратили багато часу, але ми тепер бачимо первозданний живопис 18 сторіччя, який тут був і добре зберігся до нашого часу”, - згадує реставратор.
Фото: Автор живопису, мабуть, не був за кордоном, тому зобразив слона замалим, а рака - завеликим, припускає Валентина (РБК-Україна)
В інтер'єрі церкви є сюжет Вселенського Собору.
“У притворі світські композиції присвячені тим, хто йде до раю. Прамати Єва і праотець Адам зустрічають всіх - царів, цариць, праведників, мучеників, старців. Цьому живопису присвячений цілий каталог. Дослідники нарахували тут більше 130 ангелів. Гадаю, це церква, де найбільше ангелів з усіх ближніх церков. Окремо – цікаві малюнки тварин: автор, мабуть, не був за кордоном, і малював деяких тварин лише зі слів очевидців. Тому там слон дуже маленький, а рак – завеликий. Є фламінго, пелікани”.
Ми виходимо з церкви і наближаємось до головної брами Лаври.
“Якщо живописом не займатись постійно, не ін’єктувати, не просочувати спецрозчинами, не робити мінімальне тонування, то середовище дуже згубно впливає на його стан. До Лаври дуже близько ґрунтові води. А з зовнішнього боку брами, з вулиці, на живопис постійно діють вихлопні гази, пилюка і дощ.
Температура влітку досягає +46 градусів, і це все нагрівається. Від цього деформується колір, лак. Якби щороку такими методами забезпечити, то ми продовжили б життя надовго і не доводили б до такого стану. Зараз цього не роблять, бо у Лаврі немає штатного художника, який би цим займався. Можна було б запрошувати стороннього, але це чомусь також не робиться”.
Остання реставрація була тут у 2006 році: тоді її приурочили до чергового релігійного свята.
Денне світло, спека і дощі згубно діють на багато творів мистецтва, які далеко не завжди охороняються і тим більше – дуже рідко реставруються. Унікальний монументальний живопис вицвітає, змінюється в кольорі. Так зникло багато старовинних малюнків на стінах по всій Україні.
Окремі питання – до якості і використання сучасних матеріалів, каже реставратор. Наприклад, сучасний акриловий живопис реставрації не підлягає. Підібрати відповідні аналоги – практично неможливо.
“Тобто, якщо уявити, що хтось захоче реставрувати через 100 років сучасні малюнки… Та навіть через 30 років! Коли підуть плями, коли щось відколеться… Такі плями підігнати під стару фарбу буде просто неможливо. Доведеться все перефарбовувати. А перефарбування – це вже не реставрація”, - вважає вона.
Наша наступна локація – Видубицький монастир. Для Валентини це особливе місце. Тут знаходиться живопис, який вона мріє розшарувати: це живопис 17-18 сторіччя, яка закриває інший живопис – 11 сторіччя.
У Видубицькому монастирі Валентина працювала в Преображенській церкві: відновлювала живопис після пожежі.
“Я протягом трьох років займаюсь реставрацією церкви після пожежі.”, - розповідає реставратор дорогою до монастиря.
“Кажуть, Лавра існує з 12 сторіччя, а Видубичі були створені навіть раніше. Тут колись була переправа, і існувала дерев'яна церква. Язичництво тільки вже пішло, Володимир лише недавно охрестив Русь. Дерев'яна церква згоріла, і на її місці Всеволод Ярославович збудував ту, яка збереглася до нашого часу”.
Із Видубицьким монастирем пов’язана історія великого кохання епохи 18 сторіччя, каже вона.
“У 18 сторіччі сюди прийшов Михайло Міклашевський. Цей полковник протистояв самому Мазепі. По суспільному впливу і фінансам вони були практично рівні. У Міклашевського був Стародубський полк, який стояв неподалік від Глухова (нині – Сумська область – ред.). Но Мазепа вважав Михайла його своїм соратником. Втім, так і було до певного моменту”, - розповідає Валентина.
Міклашевський прийшов у Видубичі, побачив тут запустіння і збудував два основних храми: Георгіївський собор і Преображенську церкву, які звели із цегли на рубежі 17 і 18 століть.
“Тут розвивається переправа, із переїжджаючих починають брати гроші. І в цей час через чергові інтриги гине гетьман Іван Самойлович – його вбивають. Вдову Анну засилають у монастир. Міклашевський дізнається про цю історію, знаходить у монастирі Анну і виводить її у світ вже у якості своєї дружини. Мазепа цього йому не пробачив. Тоді він робить Міклашевського наказним гетьманом посилає на війну зі шведами. В Несвіжі (зараз – територія Білорусі – ред.). Монашки монастиря по-зрадницьки ховали по келіях шведських воїнів. На третю добу шведи вбили на ранковій молитві всі 150 військових Міклашевського, і його самого разом з ними. Георгіївський собор у Видубичах будувався як усипальниця роду Міклашевських, тому його привезли в Київ і тут поховали. У склепі - 5 поховань”, - продовжує розповідь Валентина вже біля входу в монастир.
У 2008 році в Преображенській церкві сталася пожежа. Від вогню і диму живопис всередині увесь почорнів та вкрився кіптявою.
“Нічого не було видно! У церкві все чорне-пречорне, іконостас обгорів, і неможливо було на це дивитись! Ми пропрацювали тут із напарником майже три роки – півтора роки в самій церкві і півтора роки в алтарній частині.
Тут перед Валентиною стояло завдання відновити живопис 18-19 сторіччя.
“Три роки - це вважається дуже швидко як для двох людей. Коли у нас була атестація, сюди приїхали грузини та латвійці. Вони спитали, скільки часу ми працювали. Коли дізнались, що всього три роки, то дуже здивувались”, - говорить вона.
У найдавнішій церкві Видубицького монастиря (Михайлівському соборі), яка збереглася до наших часів, знаходиться улюблений живопис Валентини – за зображеннями 18 сторіччя ховається унікальний живопис 1070-1085 років.
“Під всією композицією “Страшного суду” є фреска 11 сторіччя. Коли говорять про перенос живопису – це саме якраз той випадок, коли це можна зробити. Живопис однієї епохи можна експонувати на щиті, а ранній – лишиться на стіні. У 30х роках 20 сторіччя фрагмент фрески відкрив Юкін. У 90-ті роки мій тато цей фрагмент розширив і розробив методику переносу цього живопису. Я тут теж працювала – ми консервували цю композицію. Реставраційні роботи тут мають бути абсолютно делікатні, щоб була можливість розслоїти цей живопис. Технічно це можливо, але зараз нікому це не треба. Поки ніхто не проявляє бажання”, - розповідає Валентина.
Ми виходимо на вулицю, де Валентина звертає увагу на кам’яні стіни церкви, які збереглися тут із 11 сторіччя.
“Приїздіть сюди, коли погода буде теплою і гарною. Прогуляєтесь, відчуєте дух древності”, - посміхнулася вона.