Чорне небо і вода, а навколо трупи: неймовірна історія родини з Маріуполя, яка пройшла блокаду і фільтрацію
Маріупольці після двох місяців блокади виїхали через Росію (Колаж РБК-Україна)
Сім'я Носуленко з Маріуполя - одна з тих, кому вдалося вижити під час бомбардувань міста та евакуюватися у квітні. Їм довелося пройти російські фільтраційні табори, а після - через всю Росію добиратися до Фінляндії.
Свою історію 35-річна Вікторія Носуленко розповіла для "Евакуації".
До війни Вікторія працювала візажистом на місцевому телеканалі ТВ7, а ще у неї була своя студія макіяжу в центрі міста. Чоловік Вікторії - будівельник і опікун їхнього сина. У хлопчика інвалідність через розлади аутичного спектру.
Маріуполь валився у нас на очах
Перші дні війни Вікторія пам'ятає погано - всі дати перетворилися в один калейдоскоп, який просочився сажею.
"Я пам'ятаю 2 березня. Тоді в Маріуполі зникло світло. За ним - газ, вода і всі комунікації. Перші тижні нас ще шокувало, що не було евакуації. Ми бачили, як на очах руйнувалося місто, і нам нікуди було бігти. До війни ніхто не готувався, ніхто не запасався продуктами. Весна була дуже холодна", - згадує Вікторія.
Через кілька кварталів від їхнього будинку починалася невідомість - ніхто не знав, чи живі там люди. А з середини березня життя родини Носуленків перетворилося на день бабака. Щоранку починалося з квесту - під постійними обстрілами потрібно було знайти дрова і хоч якусь воду.
Для приготування їжі палили багаття. Воду добували кількома способами - топили брудний від пороху сніг або небезпечний похід до джерела.
"Сажа від обстрілів була скрізь: на наших руках, обличчях, білизні. Небо теж почорніло від постійного смогу, хоча заводи вже не працювали. На весь район було одне джерело, яке працювало від сонячних батарей. Немає сонця - значить не буде і води. А чергу тоді потрібно було займати з 4 години ранку, і далеко не факт, що ти набереш хоча б відерце до 20:00 вечора", - розповіла Вікторія.
Для них дощ вважався везінням, бо маріупольці могли набрати дощової води. Такий же чорної, як і всі навколо, але хоча б у вільному доступі. Запах гару вбрався в повітря і дряпав легені всередині.
Ми вчилися жити в повній темряві
Завод Азовсталь обстрілювався 24/7. І сім'я Вікторії не може забути звук металу, який ламався. Вони його чули о 4-5 ранку.
"Росіяни особливо любили влаштовувати обстріли на світанку, і все – ти вже не спиш. Ми боялися запалювати свічки, щоб ніяк не відсвічувати, намагалися жити в повній темряві. Коли обстрілювали наш приватний сектор, взагалі перестали спати", - додає жінка.
Спочатку вони спускалися в холодний підвал, а потім вся сім'я захворіла. Після застуди почалася дивна алергія. Спати в підвалі стало неможливо і Носуленки поклалися на долю.
На початку квітня фронт змістився, трохи далі від їхнього району. Але Азовсталь стали обстрілювати ще сильніше. Сажа просто в'їлася в їх тіла. Води не вистачало навіть для їжі, тому про те, щоб помитися або змінити білизну, мова навіть не йшла.
Виїзд з міста - тільки через фільтраційні табори
15 квітня в Маріуполі йшов сніг і тоді Носуленки почули, що можна виїхати з Маріуполя - через фільтраційні табори. Альтернативний спосіб виїзду через російські блокпости в бік підконтрольної України - від 1500 євро. І очікувалося, що російські солдати будуть вимагати додаткові хабарі. Таких грошей у них не було.
До кінця квітня сім'я вирішила, що потрібно виїжджати будь-яким способом. Віка - сирота, в Маріуполі у них залишилися тільки батьки чоловіка. Мамі 70 років, і вона навідріз відмовилася евакуюватися разом з ними. У будинок навпроти прилетів снаряд, але і це не вплинуло на її рішення.
Носуленки їхали на власному автомобілі, який дивом уцілів. Окупанти сотнями знищували приватні автомобілі та весь муніципальний транспорт, яким так пишалися маріупольці - від автобусів до трамваїв.
Фільтрація і кордон
Фільтрація в таборі пройшла досить спокійно. Сім'ю з дитиною з інвалідністю відправили в коротку чергу, чоловікові Вікторії не стали викручувати руки та приставляти автомат до голови. Важче виявилося проїхати через Росію.
"Люди дуже зарозумілі. Бачать українські номери й відразу - біженці, біженці. Ми зупинялися у друзів в Пскові, так пенсіонерка ходила біля нашої машини та бурчала: "Так, українці. Це ви нас підривати приїхали?". А на машині значок, який вказує на дитину з інвалідністю", - розповіла Вікторія.
З Пскова Носуленки поїхали в Санкт-Петербург, а звідти - до фінського кордону. Це був найкоротший шлях для виїзду в Європу.
Фінські прикордонники поводилися коректно. Їх майже на тиждень помістили в прикордонному містечку Конансуа, в приміщенні колишньої в'язниці. Вікторія каже, що там були хороші умови, комфортне приміщення, дворазове харчування і можливість взяти їжу у свою кімнату.
Через 6 днів представники Червоного Хреста дали їм ключі від квартири в місті Йоенсу і там дозволили залишитися на рік і ділити апартаменти з ще однією сім'єю.
З Маріуполя їм вдалося вивезти трохи грошей і тому в перший час їм допомогу не нараховували. Коли заощадження скінчилися, то їм нарахували 350 євро на всіх. У Фінляндії немає чіткої суми, яку платять всім біженцям, для кожної сім'ї міграційна служби окремо налічує допомогу.
А ще видавали гуманітарну допомогу у вигляді продуктів - раз на два тижні. У центрах допомоги можна було записатися на меблі, посуд і техніку. А у квартирі від Червоного хреста була побутова хімія і предмети особистої гігієни.
По всьому району лежали трупи
За тиждень до від'їзду Віка з чоловіком пройшлася по своєму району, попри небезпеку.
"Там лежали трупи. Давно. Чорні, переламані. Лежали як ляльки. І ми вже навіть не відчували страху, боїшся тільки в перші дні та тижні. Хто виїхав в середині березня, то вони так і залишилися в тій фазі стресу, коли паніка і жах. А ми вже в іншій. Коли приймаєш все як є і живеш далі. Ти бачив поруч смерть, бачив удома у вогні, але не міг допомогти. Тому цінуєш все інакше. Ти приїхав до Фінляндії, тобі кажуть - живіть. Хочете - знайдемо вам роботу. Не подобається - подивимося інші варіанти. І ти цінуєш", - каже Вікторія.
Разом з родиною врятувався і красень кіт породи сфінкс. Він пережив два місяці блокади та дорогу в невідомість. Його психіка адаптувалася швидше, ніж у господарів.
Перші дні у Фінляндії Вікторія постійно плакала. Під час окупації сім'я трималася, а в безпечному місці все, що стримували - вийшло на поверхню.
"Я плакала надривно, з заїканнями як діти. Під час війни нити не будеш - тобі потрібно виживати, а якщо ні, то тебе і твою сім'ю наздожене горе. Тому все, що сталося, наздоганяє тебе пізніше. В безпеці. Така чутливість, як ніби зірвали шкіру", - пояснює Віка.
Батьки чоловіка іноді виходять на зв'язок і повідомляють, що живі.
Зараз Віка намагається працювати з місцевою школою моделінгу і робить макіяж для фотосесій. Чоловік придивляється до роботи на будівництві та по збору ягід. Сина взяли в місцеву школу з фахівцем, який допомагає дітям з розладами аутичного спектру.
Нагадаємо, раніше ми писали про те, як сім'я військовослужбовців вибралася з російського полону.
А ще розповідали про те, у Маріуполі людей зараз змушують працювати за їжу.
