79-річний чоловік, якому пощастило вижити у жахливій трагедії, поділився спогадами, як з допомогою няні йому вдалося врятуватися від смерті
У день пам'яті жертв Бабиного Яру свідок трагедії Василь Михайлівський (тоді його звали Цезар Кац), якому на той час було 4 роки, розповів свою шокуючу історію виживання. Своїми спогадами він поділився з виданням BBC.
29 вересня 1941 року 4-річний Цезар Кац за руку з нянею йшов вулицями Києва до Бабиного Яру. Він балансував на трамвайних рейках і просив няню купити йому святкову кульку.
"У мене було чотири мами, три прізвища, два батька і одна доля. Я народився в 1937 році в єврейській сім'ї Кац. Мама померла після пологів. Ми жили біля Майдану, на вулиці Костьольній. Батько прибіг додому і побачив нас. Він тільки встиг попоїсти та переодягнутися, і тут стук у двері - на порозі два поліцая. Двірничка побачила, як тато заходив у двір, і покликала поліцаїв. Він хотів тікати через чорний хід, але більше ми його не бачили. Двірничка повернулася і сказала няні: "Жиденка вранці відведи до Бабиного Яру", - згадує Василь.
"На Хрещатику людей було багато. Я попросив няню купити мені прапорців і кульки. Коли були свята, ми йшли з татом на демонстрацію, він купував нам іграшки. Звичайно, тут було не до кульок. У мене був гарний настрій, я балансував на рейках. Так і йшли. А настрій у людей поступово погіршувався. Жінки і діти плакали. Дійшли до Лук'янівського ринку, там вже вздовж дороги стояли поліцаї і гестапівці з собаками. Так ми дійшли до першого кола оточення перед Бабиним Яром. Там стояли протитанкові загородження, виготовлені з рейок, "їжаки". Вулиця була перекрита. Між цими загородженнями був невеликий прохід. Німці не розрахували, що буде стільки людей", - розповів чоловік..
Далі Василь Міхайловський поділився, як саме йому вдалося вижити.
"Люди збиралися цілими дворами, вантажили речі. А чому? Тому що німці пустили таку чутку, що євреїв будуть відправляти в інше безпечне місце. У місті вивісили оголошення, що всі євреї повинні зібратися на перехресті Дегтярівській і Мельникова, а хто не прийде, розстріляють. Залишатися вдома не можна було, всі дороги навколо Києва були перекриті, ось всі і йшли. Ми зустріли нашу молочницю, і вона попередила няню: "Куди ти йдеш з єврейською дитиною, ти загинеш разом з нею. Дістань свій паспорт. На першій лінії оточення між цими протитанковими загородженнями був маленький прохід, позаду собаки кидаються на людей, на нас теж кинулася собака і забрала нашу сумку з їжею. Я розридався. Навколо людей били прикладами, підганяли. Ми з нянею впали прямо на це загородження. Розбилися в кров, у мене до цих пір залишився шрам на все життя. Люди йшли через нас, наступали на нас. Напевно, в цей момент у кого-то з цього оточення серце тьохнуло - мене підняли з землі за комір, у няні в руці був паспорт, побачили, що вона українка і виштовхали нас з оточення. Ми вийшли, сховалися в підворітті. Я вже перестав говорити. Мову відняло. І це було надовго", - згадує зі сльозами Василь.
"Два тижні ми з нянею ходили по місту. Ночували в руїнах, заходили до знайомих, просили їсти. Хтось давав хліба трохи, хтось картоплі. Як-то моїй няні сказали: "Що ти ходиш з єврейською дитиною, його ж уб'ють і тебе уб'ють. Вона вирішила віддати мене в притулок для бездомних дітей, який був на Печерську, на вулиці Предславинській. Написала у записці "Вася Фомін", поклала її в мою кишеню і залишила мене перед будинком", - каже Василь.
"Мене побачив двірник і повів всередину. Так я зустрівся з лікарем Ніною Микитівною Гудкової, яка вже займалася 70 сиротами. Вона відразу зрозуміла, що я єврейська дитина, у мене були такі кучері. Мене обстригли. Кілька місяців я не розмовляв. Під час війни я залишився сиротою. Сирота - це ж людина з відірваним шматком серця, душі. Ніхто за мною не доглядав, не захищав.У притулку постачань не було, діти 1-1,5 років помирали від голоду. Ми, старші, якось вижили. Люди з навколишніх будинків приносили якусь їжу, але цього не вистачало. Поряд з цим притулком була бойня, де заготовляли м'ясо. Робітники з бійні приносили нам відро крові і якісь субпродукти на дні відра. Старші діти ходили на звалище до театрального ресторану, збирали залишки їжі. Так ми вижили. У притулку було ще кілька єврейських дітей. Коли наближалася якась облава, Ніна Микитівна ховала нас під сходи, ми там як мишенята сиділи. Розуміли, що небезпека. Після визволення Києва я потрапив в інший дитбудинок. Там вже дітей знаходили, забирали. У палаті я залишився один. Плакав, переживав, питав няню, чому ж до мене ніхто не приходить. Няня з дитбудинку мені каже: "Відстань, завтра за тобою хтось прийде", - повідомив вцілілий свідок Бабиного Яру.
"На наступний день, я піддивлявся в кабінет Ніни Микитівни і побачив жінку і чоловіка з великою бородою. Я кинувся до них, вчепилася чоловікові в бороду і почав кричати: "Мамо, татку, це я, ваш син, заберіть мене". Вони хотіли взяти дівчинку, але розжалобились, я так до них кинувся. Так я став Василем Михайлівським. Спочатку я був Цезар Кац, з таким ім'ям я народився. Потім став Васею Фоміним, а зараз я - Василь Михайлівський. Це були чудові люди, мої нові батьки Василь і Берта Михайлівські. Мені пощастило, про мене дбали. Але і у них була не така проста історія. Це був лікар із сім'ї священика, його дружина теж була єврейка. Він усю війну ховав її і свою тещу від фашистів - закутував і клав у морг, в тифозное відділення лікарні, по селах. Так вони вижили", - підсумував Василь.
Як раніше повідомлялося, київська група в пам'ять про трагедію зняла зворушливий кліп у Бабиному Яру.