"Хочеться не плакати, а кричати "рятуйте": матері та дружини загиблих українських героїв поділилися сокровенним

28 серпня ввечері більше 300 матерів і дружин загиблих українських воїнів зібралися в Києві на Михайлівській площі, щоб згадати про своїх синів і чоловіків, поділитися цими спогадами з іншими та підтримати одна одну. Щорічна акція "Час не лікує" пройшла напередодні четвертої річниці Іловайської трагедії у "Стіни пам'яті" вздовж паркану Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Кілька годин тут панувала атмосфера болю. Жінки, які втратили на війні найдорожчих чоловіків, гірко хитають головами: час НЕ лікує! Навпаки рани болять та кровоточать ще більше.

Жінки, які втратили на війні найдорожчих, знають — час не лікує (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)

Саме тут, біля "Стіни пам'яті", де з меморіальних плакатів на перехожих "дивляться" сотні мужніх очей загиблих бійців, ми зустріли чотирьох жінок — справжніх героїнь. Вони погодилися поділитися історіями та спогадами про своїх Захисників.

"Якщо я, мати, не пронесу спогади про свого сина, то про нього дуже швидко усі забудуть. Я це знаю", — каже одна з жінок, яка у жовтні 2014-го втратила свого 23-річного сина.

Саме з нею і почнемо згадувати про тих, кому завдячуємо мирним життям в тилу.

Любов Петрівна: "Русік завжди казав — Україну почнемо будувати з себе"

"Ні, час не лікує! Лише притупляє крик. Я так почала сумувати за своїм сином, що мені іноді здається — кожна клітиночка мого тіла за ним болить. Я коли підходжу до його пам'ятника, мені хочеться не просто плакати, а кричати "рятуйте". Тому час не лікує! Стає інколи ще гірше", — розповідає Любов Петрівна, мати загиблого бійця с позивним "Світлячок".

Руслан Шеремет пішов на передову добровольцем, коли йому було 22 роки. Народився у селі Піщане Черкаської області. Був молодшим сержантом міліції. Служив у добровольчому батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення "Київщина". За словами матері, спочатку служив на блокпостах, а потім пішов у розвідку.  

При цьому про своє рішення йти добровольцем на війну хлопець сказав лише батькові, а от матір, яка ніжно називає сина Русік, кілька місяців про це нічого не знала.

"Він знав, як я важко переношу новини з передової, коли бачу все це… Русік пішов воювати у травні 2014. У серпні, коли була ротація, приїхав додому. Тільки тоді дізналася, що він воює. До цього приховував від мене. Якось дзвонив мені, а я чула, що на фоні щось гримить. Питала, що то таке. А він мені казав, що то, мовляв, на полігоні під Києвом проходять навчання, тому і рвуться гранати. Вже пізніше мені його побратими розповідали, що вони були в оточенні. Довго сиділи без води, їжі. А коли пішов дощ, то Руслан припав до калюжі і почав з неї пити воду", — згадує Любов Петрівна.

Любов Петрівна Шеремет втратила сина у жовтні 2014 (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)

Жінка зізнається, що якось відмовляла сина знову йти на передову. Адже у хлопця ще не було ні дружини, ні дітей. Проте Руслан стояв на своєму.

"Казав мені: "Мамо, якщо не я, то хто?" Пояснював, що не хоче, щоб сюди прийшли вороги і знущалися над нашими матерями і сестрами. Його побратими згадували, що Русік завжди казав хлопцям — Україну почнемо будувати з себе. Хлопці коли приїжджають до мене, то кажуть, що Руслан був наймолодший серед них, а завжди навчав інших як любити своїх батьків і Україну", — плаче жінка.

Якоїсь особливої військової підготовки у хлопця не було. Служив у армії, після чого поступив до університету у Харкові. Застав події на Майдані у Києві. На третьому курсі відправився на фронт.

Мати згадує, що Руслан був спортивним хлопцем. Займався легкою атлетикою, футболом, полюбляв теніс. Навіть танцював у ансамблі народних танців "Любава" в рідному селі. До речі, керівником ансамблю виступає сама ж Любов Петрівна — Заслужений працівник культури.  

Не дарма за Русланом на передовій закріпився позивний "Світлячок".

"Він по натурі був живчик. Завжди посміхався. Дуже світла була дитина, — ледь стримує сльози жінка. — Побратими кажуть, що "Світлячок" дійсно повністю відображає характер Руслана. Якось їм треба було зупинити колону бронетехніки. А яка на той час у хлопців була зброя?! Кожному по автоматові, пістолет — на тому й все. А Руслан заспокоював хлопців, казав: "Не переживайте, все буде добре, поки я з вами". О такий був оптиміст".

23-річний Руслан Шеремет (по центру) загинув у Луганській області, захищаючи побратима (фото: РБК-Україна)

Загинув "Світлячок" 6 жовтня 2014 року у місті Сватове Луганської області. За словами матері, бойовики кинули під ноги хлопцям гранати. Руслан Шеремет загинув від вибуху на місці, закривши собою пораненого товариша.

"Світлячку" було 23 роки.

"Через два дні він мав знову приїхати додому на ротацію. Питав, чи може він приїхати усією розвідкою, а це чоловік 60. Я тоді йому казала, що звичайно можна — ми будемо усім раді… Тепер лише побратими Русі до нас час від часу навідуються, не забувають його. Спасибі їм за це", — дякує Любов Петрівна.

Фото: РБК-Україна/ Віталій Носач 

Поховали Руслана у селі  Піщана  Золотоніського  району, Черкаська область. На його честь тут назвали вулицю, а у рідній школі відкрили меморіальну дошку.

Любов Петрівна тяжко переживає загибель сина. Жінка навіть пережила інсульт. Каже, що без підтримки рідних не вижила б. Та й до Києва приїхала разом з племінницею.

 У Любові є ще один 30-річний син — єдина її опора сьогодні.

"Після смерті Руслана у нього відразу була бажання піти на передову . Можливо, він би й пішов, але по здоров'ю не проходить", — каже жінка.

Після трагедії Любов Петрівна навіть почала писати вірші.

"Коли не сплю по ночам, пишу Русіку вірші. Книжку випустили про нього на основі спогадів рідних, вчителів, побратимів. Так і називається — "Світлячок"… Я весь час його чекаю. Не знаю… Іноді у під'їзді  гримнуть двері, а я собі думаю, що то Руслан біжить. А потім же розумію, що це не може бути він… Час не лікує", — важко зітхає мати загиблого бійця.

Катерина Іванівна: "Ніхто не хотів їхати у Донецький аеропорт, тому що всі знали, ЩО там відбувається"

"Пішов на фронт, не дивлячись ні на що, навіть на те, що у нього залишилися діти, родина", — каже Катерина Іванівна, мати загиблого у Донецьку Анатолія Чупилки.

Анатолій Михайлович пройшов Майдан, де керував "Черкаським регіоном", та пішов на передову добровольцем. Пізніше зміг домогтися, щоб його прийняли у лави Збройних сил України. Сталося це 24 серпня 2014 року. Був молодшим сержантом, заступником командира взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ.

Син військового Тарас згадує, що батька до останнього не хотіли приймати у армію.

"Йому пояснювали, що краще залишитися вдома, адже він виховує чотирьох синів, є дружина. Більше того, він був депутатом Черкаської обласної ради. Тобто він як депутат також міг не йти воювати. Але він жодного разу не користався своїм положенням. І таки вмовив, щоб його взяли на передову", — розповідає Тарас.

Фото: РБК-Україна/ Віталій Носач 

Спочатку Анатолій проходив вишкіл. Після його направили у Костянтинівку Донецької області, потім були Піски, а після них — оборона Донецького аеропорту.

40-річний чоловік загинув 20 січня 2015-го під час прориву для евакуації поранених з Донецького аеропорту.

Так склалося, що повернутися на фронт після невеличкого відпочинку на зимові свята у рідному Каневі  Анатолій мав би лише 20-22 січня. Проте доля зажадала інакше. За словами рідних — двох синів і матері, які приїхали у Київ на акцію пам'яті — буквально за п'ять днів до рокової для Анатолія дати йому подзвонили і сказали, що вже 20 січня він має бути у Донецьку. Хто ж знав, що в цей день він піде у вічність…  Чоловік не відмовлявся. Він був навіть змушений пропустити день народження свого старшого сина Тараса — 16 січня 2015 хлопцеві виповнилося 16 років.

"На дивлячись ні на що, він поїхав боронити нас", — зітхає мати загиблого Анатолія.

Катерина Іванівна Чупилка 70 днів не могла поховати власного сина (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)

Рідні бійця згадують, що захищати аеропорт у Донецьку Анатолія та його побратимів відправили із села Піски, де проходили не менш запеклі бої.

"Ніхто не хотів їхати у аеропорт, тому що всі знали, ЩО там відбувається, і розуміли, що вже звідти назад не повернуться. Тоді командир взводу навіть сказав, що можуть їхати тільки за власним бажанням. Нікого не змушували. Після командир довго говорив з Анатолієм. А Анатолій вже говорив зі своїми побратимами. І от коли їх всіх зібрали перед виїздом в аеропорт і сказали вийти тим, хто цього дійсно хоче, то Анатолій вийшов перший. А за ним пішли інші. Хоча він молодих хлопців по 20 років відразу "завернув" назад. Сказав лише: "У мене хоч діти є, а у вас ще немає", — згадує зі сльозами на очах мати Анатолія Катерина Іванівна.

20 січня рідні втратили зв'язок з Анатолієм. Протягом двох місяців вони намагалися знайти чоловіка. І знайшли… Вірніше, побачили у відео сепартистів.

"Це була випадковість! Наприкінці березня я натрапив на відео, на якому сепаратисти передивлялися тіла українських бійців. І от на тілі одного з них я побачив светр свого батька. Я одразу про все здогадався", — ділиться важкими спогадами Тарас.

"Пам'ятаю його лице. Він лежав без каски, у шапочці… І от так дме вітерець у його обличчя… Наче він живий лежить", — говорить жінка.

Чупилка Анатолій (посередині крайній справа) загинув біля Донецького аеропорту (фото: РБК-Україна)

Рідні зітхають: поховати Анатолія вони змогли лише 1 квітня у рідному Каневі — 70 днів вони добивалися повернення його тіла.

"Нам довго його не віддавали, сепаратисти вимагали грошей… Я весь цей час дзвонила у Міністерство оборони України… Якесь закордонне телебачення на мене вийшло… А один генерал мені навіть сказав, мовляв, бачив Анатолія живим у полоні… А потім його тіло таки привезли у Дніпропетровський морг. На впізнання поїхав Тарас разом з дружиною Анатолія Вікторією",  — розповідає Катерина Іванівна.

У родині бійця згадують, що через усі ці складнощі в Міноборони навіть не встигли зафіксувати смерть Анатолія Чупилки.

"8 травня до мене прийшов лист від Міноборони, що мій син в полоні. Уявляєте? — плаче жінка. — Я одразу зв'язалася з воєнкомом у Каневі. Він приїхав і пояснив, що таке, на жаль, трапляється. Але запевнив, що я поховала дійсно свого сина. Його впізнали не лише рідні, а й військові".

За словами Тараса та Катерини Іванівни, батько і син Анатолій Чупилка мав дуже сильний характер — від своїх слів та рішень вже не відмовлявся.

А от про своє бажання йти на війну він спочатку сказав лише старшому синові та дружині. Батькам намагався до останнього нічого не казати — беріг їхні нерви. Та й розумів, що все одно вони не зможуть відмовити його від такого рішення.

"Він любив Україну і був справжнім патріотом", — плаче мати Анатолія Катерина Іванівна.

Олена Миколаївна: "Я дуже пишаюся своїм сином! Пишаюся, що пішов добровольцем"

Олена Миколаївна з портретом свого загиблого 27-річного сина Віктора (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)

"Це  був останній день перед ротацією. Наступного дня він мав поїхати додому", — згадує Олена Миколаївна — ще одна героїчна жінка, яка втратила на сході України свого сина.

27-річний Віктор Запека відправився на передову добровільно. Був рядовим міліції, служив у батальйоні патрульної служби міліції особливого призначення "Чернігів".

"Цей батально слідкував за порядком. Вони стояли з військовими на блокпостах, займалися зачисткою. Були своєрідним прошарком між бойовиками та армійцями", — пояснює мати загиблого бійця.  

У листопаді 2014 терористи обстріляли патрульний автомобіль чергової бригади батальйону "Чернігів", у якому як раз входив в той день Віктор. Відбулося це поблизу автостанції Станиці Луганської.

"Мій син був тоді дуже важко поранений. У нього були перебиті ноги, отримав поранення в руку. А від вибуху машини, у якій вони їхали, у нього був сильно пошкоджений живіт. Коли приїхала допомога, його повезли у Станицю Луганську. Проте там йому відмовили через важкість травм. Потім його направили у Біловодськ Луганської області, де його також не змогли прийняти. Тому знову довелося везти вже у інше місто — Щастя. А у нього на ногах джгути, дороги в жахливому стані, везли його довго. Крім того, це був листопад, вже холодно. А вони всі погано вдягнені… Ось так на очах у всіх він помер від втрати крові", — розповідає про свого сина Олена Миколаївна.

Олена Запека з портретом сина на прапорі України (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач) 

Жінка лише зітхає — у її сина не було дітей, дружини. Він зустрічався з дівчиною, планував після повернення з передової одружитися. Навіть знайшов роботу, на яку планував влаштуватися. Однак не судилося.

"У мене є ще старша донька та молодший син — копія Віті. Йому зараз 17 років, вчиться в університеті. Він дуже сильно переживав загибель старшого брата. Навіть зараз усього боїться. Якось нам з чоловіком можна було поїхати у Станицю Луганську, ми хотіли побачити місце, де загинув наш син. Так от молодший син не хотів нас пускати, боявся, що й ми там загинемо", — розповідає Олена.  

За словами жінки, її син пішов на передову добровольцем. І це при тому, що у нього були проблеми із зором та серцем.

"Він так і загинув у лінзах… Він навіть в армії не служив. Навчався в педагогічному університеті. За фахом був вчителем фізкультури. Крім того, займався самбо і дзюдо. Був спортивний хлопець", — згадує жінка.

"Я дуже пишаюся своїм сином! Пишаюся, що пішов добровольцем, незважаючи ні на що", — підсумувала Олена Миколаївна.

Оксана: "Я дуже сподівалася, що з часом біль буде потрохи стихати. Але цього не відбувається"

Оксана Говорущенко втратила на війні чоловіка (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач) 

Оксана з Чернігова втратила на війні свого чоловіка. Сергію Говорущенко було 45 років, коли він загинув у Луганській області внаслідок вибуху гранати.

"Чоловікові було 45 років. На передову пішов за повісткою у квітні, а загинув у жовтні 2014. Служив у Луганській області у 13-му батальйоні територіальної оборони "Чернігів-1". А загинув під селом Оріхове. Він був офіцером запасу, до цього ніколи не служив. Лише закінчив військову кафедру свого часу", — розповідає Оксана.

За словами жінки, на війну відправилося одразу три чоловіки з її родини: чоловік, брат та син Владислав, який своє 19-річчя зустрів на передовій. Усі були в одному батальйоні.

"Через чотири дні за чоловіком вирушив наш син. А через 1,5 місяці на фронт пішов мій брат. Загинув лише чоловік. А от брат отримав поранення", — каже Оксана.

За словами жінки, її син вже демобілізований. Однак час від часу добровільно їздить на передову. Зробити з цим Оксана нічого не може.

"Коли загинув чоловік і ми родиною почали відмовляти сина їхати на війну, то він нам сказав: "У мене там загинуло 12 друзів, а також мій батько. Тому це вже не просто "чиясь" війна — це моя війна", — розповідає Оксана.

Сергій Говорущенко загинув у 45 років (фото: РБК-Україна) 

За фахом Сергій Говорущенко був вчителем фізкультури та початкової військової підготовки. Свого часу працював у Чернігові охоронцем на одному з місцевих заводів. Потім став командиром газорятувальної служби. А коли завод збанкрутів, чоловік присвятив себе досить незвичній справі. Так, у вільний час Сергій займався ковальством. Цікаве хобі дозволило йому знайти тимчасовий заробіток. Знайти нову постійну роботу чоловік так і не встиг — пішов на війну.

"Сергій дуже любив дітей. Мі мріяли, як будемо виховувати разом онуків. Але війна… Поки що онуків у мене немає. Син так і не одружився. А донці, коли чоловік загинув, було лише 13 років. Зараз їй 17-ть… Ось так в 42 роки я залишилася вдовою", — зітхає 46-річна жінка.

 Жінка також стверджує, що час такі рани не лікує!

"Це дуже велика втрата. Знаєте, я дуже сподівалася, що з часом біль буде потрохи стихати. Але цього не відбувається. Завжди є якісь спогади про чоловіка: ось тут ми гуляли разом, ось це він мені подарував. Посадив якось троянди — залишилися мені на пам'ять про нього. Він дарував мені ковані речі, які мене скрізь оточують… Біль не вщухає", — стримуючи сльози, зізнається Оксана.

Акція "Час не лікує" у Києві (фото: РБК-Україна/ Віталій Носач)

Нагадаємо, під час четвертої річниця Іловайського котла українці вшанували пам'ять загиблих воїнів. 

Раніше куратор батальйону "Кривбас" говорив STYLER: "За Іловайськ коштує стільки горя, що пробачити брехня про трагедію не можна". 

29 серпня — День пам'яті загиблих за свободу України