Науковець Ігор Загороднюк: "Ми ганяємо бабусь, які продають проліски, але чіпляємо медалі героїв України тим, хто знищує задля деревини сотні гектарів лісових екосистем"

Хто називає себе екологами і займає екологічні посади, чому унікальні рідкісні види тварин охороняють здебільшого лише мисливці, а охорона природи в країні не може бути прибутковою розповів відомий науковець, кандидат біологічних наук

Ігор Загороднюк — один із найбільш відомих в Україні вчених, які досліджують дику природу. З 1983 по 2003 рік Загороднюк працював в Інституті зоології імені Шмальгаузена НАН України. Потім — на Закарпатті був доцентом кафедри ентомології (викладав екологічні дисципліни) Ужгородського національного університету, а з 2005 до 2014 року — доцент кафедри екології та садово-паркового господарства Луганського університету імені Тараса Шевченка та завідувач Лабораторії екології тварин цього університету.

Зараз Загороднюк працює в Національному науково-природничому музеї. Він — автор ряду наукових праць, опублікованих у престижних профільних виданнях.

Фото: "В Україні екологією часто займаються непрофесіонали, які навіть не мають відповідної освіти, а створення заповідників часом не стає порятунком для рідкісних тварин, а може їм навіть зашкодити”, - Ігор Загороднюк (РБК-Україна)

Ігор Володимирович — лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки 2015 року. Отримав її разом із кількома іншими провідними фахівцями за цикл наукових праць “Наукові основи збереження та відновлення біотичного і ландшафтного різноманіття України в умовах змін навколишнього середовища”.

Ігор Загороднюк вважає: у нас поняття екології часто зводять до опису порушень довкілля, і “екологами” часто називають всіх причетних до реєстрації таких порушень, зовсім не до досліджень та моніторингу.

“Тому й виходить, що в Україні екологією часто займаються непрофесіонали, які навіть не мають відповідної освіти, а створення заповідників часом не стає порятунком для рідкісних тварин, а може їм навіть зашкодити”, — каже він.

Про це науковець розповів у інтерв’ю для Styler.

Ігоре Володимировичу, які найбільші проблеми зараз є у сфері охорони природи в Україні?

Проблеми галузі — безкінечні. У нас тварин “охороняють” здебільшого в зоопарках або в музеях, часто вже як зниклі у природі види, а треба охороняти у природному середовищі, де ці тварини живуть. Або охороняють чужорідних тварин, часто прямо у містах. І не знають, що охороняти треба ще й дику природу.

На жаль, в Україні охорону тварин часто зводять до занесення видів до Червоної книги, і на цьому, як правило, все й закінчується. Створення чергового “червоного” списку — це чималі кошти, як грантові, так і бюджетні.

Наприклад, кажуть, що остання Червона книга коштувала близько півмільйона. Але для охорони тварин це мало що дало! Бо Червоною книгою все має не закінчуватися, а починатися: ведення моніторингу, розробка і реалізація засад практичної охорони, розвиток заповідної мережі тощо.

Фото: "Під гаслами охорони у нас ведуться різноманітні роботи. Але на практиці охорону здійснюють, на жаль, лише мисливці", - Ігор Загороднюк (РБК-Україна)

Під гаслами охорони у нас ведуться різноманітні роботи. Але на практиці охорону здійснюють, на жаль, лише мисливці. Парадокс, але це насправді так. Чому? Бо вони зацікавлені у прирості популяцій “своїх” видів. Тварини можуть існувати в більш-менш пристойних умовах і в заповідниках. Але тут існує ще один парадокс: часом створення заповідників приносить не тільки користь, а і шкоду.

Хіба створення заповідника може нашкодити? Їх же створюють зазвичай для того, щоб зберегти природу.

Звісно, заповідники — це добре. Але їх часто створюють із неправильними підходами. У нас думають приблизно так: “Погляньте, там же живуть такі красиві метелики, ховрашки, комашки. Давайте створимо для них заповідник!” І створюють. Але це кардинально змінює умови життя тварин. І вони вимирають.

Всі згадують про бабака лише у День бабака, а у бабаків таких днів — 365 на рік. І вони часто для бабаків не зовсім святкові: то їх обкатали плугами, то обстріляли, то потруїли, то безпритульні пси погризли малечу.

У Стрільцівському степу, що на Луганщині, існувала популяція цих тварин. Заповідник створили спеціально для їх охорони. Але з часом бабака там не стало. Чому? Бо не стало випасу, не стало сінокосів. І бабак “пішов” звідти, вимер. Всі великі вимирання починаються зі зникнення локальних популяцій. Жахливо, коли центрами вимирань стають заповідники. І таких прикладів по всій країні — купа.

Щоби заповідники виконували функцію збереження популяцій рідкісних видів — заповідного режиму недостатньо. Потрібні активні дії. І потрібні великі площі!

У нас часто говорять, що охорона природи має бути прибутковою. Чому так?

У багатьох країнах, зокрема в США, значно легше щось зберегти, відтворити, виростити, проте це не пов’язано з рівнем економічного розвитку. У нас чомусь треба доводити економічну доцільність охорони природи. І довго та складно доводити потребу створення або розширення нового заповідника або обмеження господарської діяльності, наприклад рубок.

Фото: "В охороні природи не може бути економічної доцільності!" - Ігор Загороднюк (РБК-Україна)

В охороні природи не може бути економічної доцільності! Доцільність — це життя в якісному середовищі, у тому числі життя наступних поколінь. Охорона природи завжди збиткова для поточного часу. Це як витрати на власне здоров’я: вони не дають прибутку, вони важливі для нормального життя. Про неї мають дбати всі, але насамперед — держава! Власне, це одна з головних стратегій виживання на два-три покоління вперед!

В охороні природи не треба шукати якоїсь вигоди. Єдиний виняток — природні промисли, коли господарники вкладають сили і кошти у повне відновлення ресурсів, які вони експлуатують. З екологічної точки зору це означає, що вони мають прибуток виключно з приросту популяцій. Цим займаються мисливці.

Звісно, я категорично проти полювання за межами мисливських господарств. Проте, реально вони нерідко мають значно більші успіхи, ніж ми. Особливо у стосунку до дикої фауни. Поки зоозахисники рятують псів і котів, мисливці розводять лосів і оленів. Сумна правда.

Один знаний мисливствознавець, відомий в мережі як Василь Єгер, який виїхав з України, веде тепер одне з найбільших мисливських господарств Європи, під Мадридом. У наших товариських суперечках він сказав якось: “Дайте мені того вашого старого зубра, і я за той трофей за кілька років створю нормальне стадо і пущу зароблені кошти на формування нових популяцій”. Але наш колега — і його опонент — відповів, що ніколи з мисливцями не можна мати справу, а того останнього зубра ми поховаємо і поставимо на його могилі хрест. Отак і ставимо далі хрести.

Це особливість нашого суспільства: ми ганяємо бабусь, які продають проліски, але чіпляємо медалі героїв України тим, хто знищує задля деревини сотні гектарів лісових екосистем, де росли мільйони рідкісних квіточок, яких запилювали ще більш рідкісні джмелі. А от коли все винищать, тоді й почнуть охороняти. Коли у нас вовків буде 20 особин, тоді й кинуться влаштовувати гучні акції на захист сіроманців. А поки їх є пару тисяч, то ніхто їх і не охоронятиме.

Чи існує зараз якась програма по збереженню природи в Україні?

Законів багато. Ще у 1999 році в Україні заново приймався Закон “Про екологічну мережу України”. Але вийшов жарт — “екологічна мережа” — це ж мережа фахівців екології, проте мова йде про збереження або відновлення мережі природних ландшафтів, розробку відповідного комплексу заходів, і все інше. І що ви думаєте?

Не зроблено жодного кроку в реалізації цієї мережі на практиці! Все існує тільки на паперах. Ентузіасти, професіонали і ті, хто горять бажанням зберегти природу, зробили десятки проектів. З кожної області подавався мінімум один проект про створення відповідної регіональної мережі. Але з 1999 року нічого не реалізовувалося!

Фото: "На захист безпритульних псів ми витрачаємо більше коштів та емоцій, ніж на всю унікальну фауну Червоної книги України і проекти її збереження", - Ігор Загороднюк (РБК-Україна)

Проте мушу зазначити, що реально гарних та дієвих розробок у нас багато. Вони є, але вони не реалізуються на практиці. Бо коштів на програму власного виживання у нас немає. І немає волі прийняти рішення, що ця стаття витрат має бути такою ж гарантованою і контрольованою, як і державна безпека та оборона. Бо маємо реальні загрози опинитися у штучних екосистемах із будяків та пацюків.

На захист безпритульних псів ми витрачаємо більше коштів та емоцій, ніж на всю унікальну фауну Червоної книги України і проекти її збереження.

Проблема і в непрофесіоналізмі? Часто чуємо про те, що у сфері охорони природи є брак професійних екологів.

Зараз в Україні є купа людей, які називають себе екологами, але насправді ніколи не мали екологічної освіти. Не мають навіть диплому, а про публікації у фахових виданнях я взагалі мовчу. Серед них є натхненні особистості, які успішно просувають і реалізують важливі локальні проекти.

Проте у період, коли всі себе вважають екологами, професіоналів не чутно. То про який розвиток може йти мова? В тому числі й через це, наші екосистеми — у дуже хворобливому стані, без нормальних моніторингу, охорони та менеджменту.

Читав нещодавно новину про те, що черговим начальником Департаменту заповідного фонду та екомережі призначили випускника інституту нафти і газу. Припустимо, у нього навіть є спеціальність еколога. Але людина все одно не “заточена” під охорону природи, але заточена під такі кастинги. От вам вся правда України. І так — всюди: призначають кумів, сватів, братів або лівих, але своїх. Нічого за багато років не змінилося. Мінприроди, здається, є рекордсменом за швидкістю зміни міністрів. Що не допомагає охороні природи аж ніяк.

Всі знають, що посередня посада у сфері природоохорони на місцях не завжди дістається тим, кого варта. Згадайте минулорічні вибори в національних парках Одещини. Сміялася вся країна. І плакала. І що маємо за рік? А маємо гарні новини на сайті прокуратури. А хіба рік тому це всі не розуміли, що так все і буде? Звісно, є фахівці, що віддані своїй справі. Але вони не в системі, і тому їх рано чи пізно посувають. Або й не обирають. Бо вони не обіцяють того, що обіцяли прохідні пішаки.

Як можна вирішити ці проблеми? З чого почати?

Замість списку рідкісних тварин, які просто “існують” на папері і про яких написано у красиво ілюстрованому виданні, має бути реальний план дій по порятунку їхніх популяцій. На Заході це називають Action Plan. Це комплекс мінімально необхідних заходів, які потрібні для збереження або й відновлення певної популяції. Це передбачає кошти на моніторинг, на обмеження у тварин хвороб, обмеження поширення шкідників. У кожного виду це відбувається по-різному. Але наша практика свідчить, що в Україні такі плани нікому не потрібні!

У нас жоден об’єкт із Червоної книги не має плану дій з його охорони. Тобто не захищається на практиці. І на рідкісних тварин не йде жодної копійки. А тим часом черговому престижному виданні пишуть: “цей вид охороняється на заплавних луках та в такому-то заповіднику”. Але як охороняється? Хіба можна собі уявити, що там хтось ганяє ту гусінь, яка лізе їсти рідкісну рослину, чи виганяє худобу на ті луки випасатися або, навпаки, не випасатися? Це ж смішно!

У великих містах на бродячу собаку можуть витратити до 400 гривень на рік, а на будь-яку тварину з Червоної книги — нуль. Але кому з тварин загрожує зникнення? Напевно не безпритульному псу, а виду з Червоної книги.

Зараз у суспільстві стали частіше говорити про питання захисту тварин і гуманного до них ставлення. Особливо – після прийняття закону, який збільшує відповідальність за жорстоке поводження із тваринами. Наскільки ця проблема актуальна?

Знаєте, я був шокований, коли почув, що КМДА визнало котів частиною міської екосистеми. Це ж безглуздо! Хоч одного з них мені на іспит — я б відразу відправив на перездачу, а з роботи би звільнив. Бо ніхто там не знає, що немає популяції безпритульних котів і псів! Вони існують за рахунок постійного притоку зовні, за рахунок викидання тварин на вулицю людьми.

Лікувати треба свідомість людей, які їх викидають. Це проблема не так екології, як соціальних психологів, психотерапевтів. Бо треба лікувати суспільство, змінювати мислення людей.

Вуличні тварини їдять “вільну” органіку, і цим вичищають вулиці й подвір’я. В цьому їх плюс. А мінус у тому, що можуть покусати і розносять хвороби. Всі знають, що до 15% перевірених ветеринарними станціями собак і котів — хворі на сказ. За рік маємо по кожному району кожної області до 1000 антирабічних призначень після укусів псами або котами. До речі, вакцини немає. А на чорному ринку вона коштує не менше 3-4 тисяч гривень. Я сам купував двічі, при тому через аптеки, в яких вакцин “немає”, і мої друзі купували.

Не треба обмежувати зусилля зоозахисників допомогою лише безпритульним псам і котам. Їхня активність важлива, але вона дуже “збочена” на безпритульних тварин, без уваги до дикої природи.

Як людина може долучитися до захисту природи?

Однозначно буде позитив, коли будуть просто розвішувати для птахів годівниці взимку, розвішувати будиночки для кажанів або створювати штучні нерестилища для риб. Коли будуть огороджувати місця, де через дорогу регулярно ходять їжаки або повзуть вужі. Тоді буде хоч якийсь позитивний контакт людини з дикою природою, хоч якась їй допомога.

У Франції та Німеччині свого часу роками працювали над тим, щоб вивести всіх безпритульних тварин. І зараз якщо там з’явиться якийсь пес, то він стає героєм соцмереж. Чому? Бо він один, а не 20-30 тисяч київських парій. І цим займалася держава. А наше суспільство опустилося до того рівня, що дало волю догхантерам! Це велика проблема, бо це і ринок отрут, і ринок зброї, і соціальні конфлікти. Догхантери взяли на себе цю роботу, бо державі — все одно.

Які є найкращі способи, щоб захистити природу, в тому числі рідкісних тварин і рослин?

Основа активності має бути в обмеженні присутності людини або людського втручання у природу. Інколи це на порядок важливіше, ніж вкладання коштів.

Подивіться на Чорнобильську зону. Звісно, це була екологічна катастрофа. А ще більше людська біда. Але подивіться на результат, тобто гляньте на все з точки зору екології. Бо що там сталося? Врешті все розквітло, коли звідти пішов найголовніший руйнівний фактор природи — людина.

Оскільки 90 % популяцій рідкісних видів мешкають поза заповідниками, без реалізації ідей екомережі ми нічого не врятуємо. І себе також.

Але маю надію, що будуть і кращі часи… Ми маємо поки ще потужний науковий потенціал і поки ще життєздатні популяції багатьох ключових видів в наших екосистемах.