"Вмирати завжди страшно": приголомшливі слова Аркадія Бабченко про смерть, сказані ним рік тому

"Вмирати завжди страшно": приголомшливі слова Аркадія Бабченко про смерть, сказані ним рік тому
Фото: Аркадій Бабченко (facebook.com babchenkoa)

Журналіст рік тому ділився своїми думками про те, чи страшно помирати

У мережі згадали емоційні роздуми про смерть російського журналіста Аркадія Бабченко, якого вбили 29 травня в Києві. Ці слова Бабченко написав рік тому.

Журналіст рік тому ділився своїми думками про те, страшно вмирати.

авжди страшно помирати. І двадцять років тому, і зараз, і, підозрюю, навіть через сто. Тільки страшно по-різному", - зазначав Баченко.

За його словами, у вісімнадцять років вмирати було страшно, тому, що "тільки-но виліз з-під мамкиної спідниці".

"Ти ще не бачив світ. Ти ще не жив. Зовсім. У тебе ще нічого не було. У тебе навіть кохання ще не було. Вісімнадцять років - це практично ще дитина. Світ відкритий перед тобою, такий звабливий, він кличе тебе всіма своїми барвами, а тобі треба вмирати. Так і не побачивши його. Так і не поживши в ньому. Так і не залишивши після себе нічого. Не залишивши дітей. Не продолжившись в них. Ниточка життя, що тривала мільйони років від твоїх предків, буде розірвано. І від цього така туга, така чернуха... Як там, у "Тонкої червоної лінії" - мені всього дев'ятнадцять, а мені вже так погано", - подумав Аркадій.

Журналіст також згадав про події так званої Першої чеченської війни (коли Росія придушила повстання в проголосила незалежність Ічкерії), очевидцем яких він був.

"Перша чеченська для мене - це абсолютна безнадія, абсолютна туга, абсолютна чорнуха. Вона навіть пам'ять спотворила - я був на цій війні влітку, коли в Чечні буйство фарб, але пам'ятаю її чорно-білою. Як на кадрах хроніки. Кольори в пам'яті не залишилися. Взагалі. Тільки чорне очікування смерті", - згадував Бабченко.

"Вмирати завжди страшно": приголомшливі слова Аркадія Бабченко про смерть, сказані ним рік тому

Фото: Аркадій Бабченко (facebook.com babchenkoa)

Він зазначав, що з роками страх стає зовсім інший, не такий гострий.

"якось владнати, чи що... Зараз, принаймні, я вже продовжив свій рід. Ця ниточка життя не буде розірвано. Адже що таке безсмертя, як не наші діти, вірно? Ми продолжаемся в них. Так що, принаймні, за це я спокійний.

Але страшно, що не побачиш, як зростає твоя дитина. Ніколи більше не зможеш обійняти. І дочка ніколи не зможе обійняти тебе. Ось це вже шкода.

Але тут вже нічого не поробиш. Витрати професії. Треба це усвідомлювати. Треба розуміти, що робота в тебе така - якщо буде потрібно, померти разом з цими людьми.

Помирати, звісно, страшно. Завжди. Якщо хтось говорить протилежне - не вірте. І, як на мене, чим далі, тим страшніше. Тому що постійно везти не може. Ліміт везіння обмежений. Ну, раз пощастило. Ну, два. Ну, п'ять. Але колись же має все-таки прилетіти...

Я бачив і як ставлять до стінки, і до стінки ставили і мене самого. Ніяка життя перед очима, звичайно ж, не пробігає. Все це нісенітниця собача. Особисто я взагалі думав тільки про одне - чи він зможе вбити мене з першого пострілу, чи не зможе. І, тому, як він квапливо смикав затвор, зрозумів, що не зможе.

Власне, в такі моменти боїшся вже не самої смерті - ну, що, смерть, вимкнули світло, і все, якщо в голову, ти навіть і не зрозумієш, що помер. По-справжньому боїшся болю. Всі ми бачили, що артилерійський снаряд може зробити з людським тілом. Боїшся, що будеш валятися у власній юшці з вирваною щелепою і хрипіти ще кілька годин, збираючи кишки. І відчувати, як всередину тебе затікає холодне повітря. Ось так вмирати - і справді страшно.

А ще шкода, що не побачиш майбутнього. Тому що, як на мене, ми зараз живемо в дуже цікавий час. Час нових проривів, нових відкриттів. Я би дуже хотів би прокоптити небо ще років сто шістдесят і померти, напевно, де-небудь в Долині Марінера на Марсі. Власне, наше з вами завдання - дотягнути до того моменту, коли кардинальне продовження життя буде коштувати сто доларів.

Але коли ти знаходишся на війні досить довго, це все - не те, що зникає, а відходить на другий план. Місяць-два, і той світ, де в тебе є діти, будинок, майбутнє - стає розпливчастим. А реальним залишається тільки те, що є тут і зараз.

"Коли загинув Ігор, мій друг і земляк, я хотів убити всіх, без розбору, руками жінок, дітей, стариків... А потім померти самому. Я тоді зійшов з розуму. У прямому сенсі. Мені здається, я вже почав бачити себе з боку", - зазначив журналіст.

"Вмирати завжди страшно": приголомшливі слова Аркадія Бабченко про смерть, сказані ним рік тому

Фото: Аркадій Бабченко (РБК-Україна)

За його словамх хорошим солдатом стаєш тоді, коли починаєш влучно стріляти чи далеко кидати гранати. Хорошим солдатом стаєш тоді, коли до життя і смерті починаєш ставитися однаково - однаково байдуже.

"Тобі вже байдуже - ти виживеш, або помреш. Тоді люди починають робити речі, на які людина, здавалося б, не здатний. Те, що потім назвуть "подвиг". Своя життя не коштує ні копійки, не то, що чужа. Повертатися потім дуже важко. Роками. Десятиліттями. Деяким, щоб повернутися, так і не вистачає всього життя.

У вісімнадцять років, напевно, все ж простіше. Той, хто зробив призовний вік у вісімнадцять років - був дуже розумний. В такому віці людиною набагато легше маніпулювати. Ще романтика й мрії про подвиги. Ще немає відповідальності. Немає сім'ї. Майже нічого втрачати. Простіше загидити голову високими гаслами про борг, Батьківщину, патріотизм, доблесті.

сорока років все це вже не працює. До сорока років взагалі стаєш обережніше.

Я от, наприклад, вже третій рік не можу змусити себе знову поїхати на війну.

свого часу я був хорошим солдатом. Я дійшов до цієї стадії.

А зараз я поганий солдат", - емоційно розмірковував Аркадій.

Він підкреслював, що жити хочеться набагато більше, ніж померти.

Раніше повідомлялося, що сім'я журналіста виховувала шість прийомних дітей, які після його смерті залишилися сиротами.

Коротко про головне за 29 травня

On Top
Продовжуючи переглядати www.rbc.ua, ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом, і погоджуєтеся з Політикою конфіденційності
Пропустити Погоджуюся