Разом з благодійним фондом "Запорука" ми публікуємо цикл матеріалів про дітей, які перемогли рак. Колись вся Україна збирала гроші на їх лікування, а сьогодні вони самі надихають не тільки тих, хто зіткнувся зі страшною хворобою, але і всіх українців, які втратили надію на краще.
Складний підліток і бунтарка – такими словами можна було б описати п’ятнадцятирічну Мілану до хвороби. Майже весь час дівчина займалася фехтуванням, підкорювала скалодроми і плавала на байдарках. Та коли на мамину електронну скриньку прийшов лист з діагнозом “лімфома”, Мілана переглянула своє ставлення до життя. Відтепер всі сили та бунтарський дух вона спрямувала на битву зі своїм головним ворогом – раком.
"31 грудня, за кілька годин до Нового року ми дізналися, що у Мілани третя стадія раку. Коли я відкрила лист з польської клініки, земля пішла з-під ніг. Заклятому ворогу не побажаю того, що відчула тоді я", – розповідає мама дівчинки Наталя.
У важкому стані Мілана потрапила в Чорнобильську лікарню у Львові.
"Я спостерігала за іншими мамами і думала, що вони не сповна розуму: поки їхні діти страждають, вони розповідають анекдоти і сміються. Через три тижні я стала такою ж як вони. Коли твоя дитина хворіє, ти не маєш права впадати в депресію. Саме тому мами підтримували одна одну і заряджали оптимізмом. У лікарні взагалі не лунало слово “рак”: лікарі та батьки не промовляли його вголос, адже воно лише паралізує і відбирає сили", – згадує перші дні в лікарні Наталія.
На свої іменини – день преподобної Меланії – дівчинка почала проходити перший блок хіміотерапії. Сім днів підряд Мілану літрами вливали різні препарати, від чого боліло все тіло. Її рот був спалений хімією, через що Мілана не могла їсти, а білки, жири і вуглеводи доводилося отримувати внутрішньовенно.
"Легше за все було пережити втрату волосся. В мене воно було довге – до середини спини. Перед хімією я підстригла його по плечі, а пізніше – взагалі під нуль. Ми подумали, що краще попрощатися з волоссям одразу, ніж потім у сльозах збирати його з подушки", – ділиться спогадами сама Мілана.
Мілана Горошенко (фото: Дмитро Перетрутов)
Деякі препарати викликали у Мілани галюцинації: вона чула голоси, а перед очима плавали різнокольорові круги. А після другого блоку хімії несподівано піднявся рівень цукру.
"Коли доктор сказав колоти інсулін, я злякалася навіть більше, ніж коли дізналася про рак. Ми знали, що лімфому обов'язково переможемо, але як бути з цукровим діабетом?" – каже Наталя.
Незважаючи на постійну біль, Мілана майже ніколи не плакала. Відчувати себе сильною допомагала мама.
"Головне – не показувати дитині, що світ крутиться навколо неї. Я не раз казала Мілані: “А чому це я маю приносити тобі чай? Я подаю тобі лише в тих випадках, коли в тебе взагалі немає сил. А якщо ти можеш піднятися, будь ласка, зроби собі чай сама”. І вона йшла на кухню, ставила чайник і поверталася з двома чашками чаю – собі та мені", - каже мама дівчинки.
Найбільше Мілана сумувала за молодшим братом, якого не пускали у відділення, тому що він був неповнолітнім. Щоб порадувати дочку, мама вирішила влаштувати їм таємну зустріч.
"О шостій годині, коли лікарі пішли з лікарні, мама провела братика до палати. Раптом чуємо у коридорі кроки – медсестра йде. “Швидко лізь під ліжко”, – каже мама малому, а сама поправляє покривало. Медсестра так нічого і не помітила", – посміхаючись, згадує Мілана.
Щоб відволіктися від процедур, Мілана кожного дня збирала пазли, а потім вішала їх на стіни: її палату прикрашали зображення замків, кораблів і тигрів. З переживаннями і страхами дівчинці допомагала впоратися Мар’яна – психолог “Запоруки” – єдина, кому вдалося знайти з нею спільну мову.
Одного вечора життя дівчинки опинилося під загрозою. У Мілани різко впав рівень тромбоцитів – з нормальних 250-ти до критичних 30-ти. Оскільки тромбоцити відповідають за згортання крові, навіть невелика кровотеча у такому стані могла стати летальною, адже її неможливо зупинити.
"Ми сиділи на кухні, і я помітила, що у Мілани з носа йде кров. Я в паніці побігла до лікаря. Він сказав колоти кровоспинні, однак вони не допомогли. Раптом я згадала, що зранку наш донор здав тромбоцити. “То чого ми чекаємо? – ледь не закричав доктор. – Негайно вводити!” Наступного дня я подзвонила донору і подякувала за те, що він врятував моїй донці життя. “Я ж нічого не зробив” – здивувався він. “Ви вчасно здали кров” – відповіла я", – згадує Наталя.
Щоранку Мілана розповідала мамі, що їй наснилося. В одному сні дівчинка застрягла по пояс в болоті, і врятував її величезний пітон, який спершу довіз її по болоту до кришталево чистого озера, а потім висадив на березі з зеленою травою. А в іншому сні до Мілані прийшли дві медсестри в образі ангелів, заглянувши їй в очі і сказали: "Тобі ще не час".
Сни дівчинки виявилися віщими. Через півроку лікування мама з Міланою поїхали на фінальне обстеження у Київ.
"У лікарні я залишила свій e-mail і попросила надіслати результати, щойно вони стануть відомі. Ми сіли на потяг до Львова – у дорозі постійно зникав інтернет. Лише о четвертій ранку, коли ми під’їжджали до міста, зв’язок відновився, і я отримала лист із лікарні. Руки тремтіли, і я ледь розібрала лікарський висновок: “Метаболічно активних ділянок не виявлено”. Із потяга ми з Міланою вибігали з криками: “Ура! Ми перемогли!” - каже вона.
“Я довго не могла зрозуміти, чому це сталося зі мною? Чому з мільйонів людей хвороба обрала саме мене? А згодом зрозуміла, що потрібно інакше ставити запитання: “Для чого це мені?” Завдяки хворобі я стала сильнішою і знайшла сенс життя. Тепер я хочу стати психологом, щоб допомагати усім, хто втратив віру у свої сили, за жодних обставин не здаватися!" – ділиться роздумами 17-річна Мілана.
Допоможіть центру "Дача" та БФ "Запорука" і далі дарувати дітям віру в майбутнє і робити так, щоб дітей, які перемогли рак, ставало все більше – перераховуйте кошти на сайті або станьте дачним волонтером.