День знань, шпроти і відібраний букет: українські зірки згадали шкільні дні

День знань - трепетна дата для дітей і дорослих. 1 вересня мами і тата, бабусі і дідусі проводжають дітей до школи, а натовп схвильованих студентів стікаються в університетські корпуси. Найбільше, звичайно ж, хвилюються ошатні першокласники: для них цей навчальний день стане першим в житті.

А ще День знань — це прекрасний привід згадати вчителів, домашні завдання, смішні, сумні і добрі історії з дитинства.

На прохання Styler відомі українці - ведучі, актори, зірки шоу-бізнесу, музиканти і навіть директор школи - поділилися найяскравішими спогадами зі свого шкільного життя.

Ольга Сумська, актриса, Народна артистка України

У шкільні роки я дуже захоплювалася рибками – розводила їх вдома в акваріумі. І вісь якось перед уроками я дуже рано прокинулася й пішла на базар, щоб купити для рібок корм. Потім, звісно, принесла його до школи. Я тоді вчилася у Запоріжжі. Хлопці над нами, дівчатами, любили по-доброму познущатися. Вони дістали цей куплений мною корм із портфеля і повикладали всіх хробачків всюди по класу – на столі, на партах. Зайшла вчителька німецької мови, обурено і суворо спитала "Was ist das?!". Все цікавилася, хто ж це зробив. Я чесно піднялася з-за парти і сказала, що це я принесла тихий хробачків до школи. А хлопців, які їх повикладали, викликали до директора. Я попросила їх не винити, бо тієї корм потрапив на урок через мене.

А ще я неймовірно пишаюся тим, що зростала дитиною акторів. У школі завжди мала відчуття гордості з того, що моя старша сестра Наталка – відома акторка. У період, коли вона дебютувала у фільмі "Наталка-Полтавка", їй було 22 роки. І вісь у мене в школі уроки української мови і літератури починалися з того, що розповідали про мою сестру. Показали її фото, яке було на обкладинці журналу "Новини кіноекрану". Я в такі моменти відчувала як гордість, так і відповідальність. Коли відповідала на уроках біля дошки, то просто не могла схибити. Я писала диктанти без жодної помилки, завжди знала мову і літературу на "відмінно". Мене ставили у приклад.

Завдяки моєму каліграфічному почерку, я була головним редактором шкільної стінгазети. Ночами малювала всі заголовки, всі привітання на 8 березня, Новий рік та інші свята. Знаючи, що я гарно пишу, під кінець навчання мені доручили заповнити атестати всіх дітей, які закінчували школу 1983 року. І так вийшло, що кожен, хто закінчував навчання в тій рік, мають в атестатах таку невеличку згадку від мене.

Також я дуже рада, що із моєю шкільною вчителькою й досі підтримую стосунки. Вона зараз вже похилого віку, але приходити до мене на вистави, коли ми гастролюємо. Я вчилася у двох містах: у Запоріжжі в школі №1, а в Полтаві – у школі №4. Своїх неймовірних вчителів пам " ятатиму все життя.

Олег Скрипка, співак, музикант, лідер групи "Воплі Відоплясова"

Пам'ять пам'ятаю, як десь у сьомому класі ми хуліганили в школі під Новий рік ми. Вигадали наступну схему: ми купували хлопавки, розбирали їх, діставали з цих хлопавок пістони. Далі брали чотири пістона і ставили на них чотири кнопки. Клали все це під ніжки вчительського стільця.

Коли вчитель сідав на стілець, відбувався доволі сильний вибух. Звичайно, вчитель не знав, хто саме це зробив. Але весь клас сміявся. Коли подорослішав, ми вже такого не робили, бо розуміли, що це якась дурна ідея.

Також в класі дев'ятому у мене були гастрономічні вияви. Я приносив до школи шпроти і ковбасу, сідав на останній ряд і робив "фуршет" для всіх протягом уроку. Але ж ви розумієте, що у класі стояв сильний запах шпротів. Джерело виявити неможливо, тому вчителька все одно була змушена проводити заняття. До речі, займатися музикою я також почав у шкільний період. Був головним дієвою особою на всіх шкільних концертах, шкільних ранках і т. д. Я грав на баяні, грав у шкільному театрі, співав у хорі.

Ольга Грицик, телеведуча

Зі школи я пам пам'ятаю гладіолуси на 1 вересня, і піони на останній дзвоник. Булочки з кремом у шкільній їдальні і нестерпне молоко у скляних пляшках на іншому уроці. У перших класах я була наляканою дівчинкою - з великими очима і тонкими косичками. Мені подобалось вчитися, але я до смерті боялася відповідати біля дошки.

Потім був підлітковий бунт - показова відмова від шкільної форми і зачіски із серії "вибух на макаронній фабриці". Тоді ж трапився майже підпільний Селінджер на уроках російської літератури, з'явились перші бунтарські двійки і виклики батьків до школи. Ще пригадую, як одного разу випадково підпалила подрузі волосся. Це було під час дослідів на уроці хімії. Наша вчителька кинулася збивати полум'я руками. Танька потім зізналася, що заради цього готова була пожертвувати всією шевелюрою - з хімічкою вони не дружили.

Були ще шкільні КВК, на час яких наш клас ставав на диво згуртованим, шкільні дискотеки "з усіма витікаючими" і хор, до якого багатьох примусово заганяли. Словом, якось так ми дотягли до випускного. Прощалися - я і школа - у мирі й у радісному передчутті вільного майбутнього.

Наталка Діденко, синоптик, телеведуча

Моя перша вчителька, Віра Артемівна, на дебютному уроці знайомства почала викликати нас за списком. Усі дітки ставали по черзі і казали "я". Мене чомусь не назвали, але я не дуже на це звернула увагу, бо навколо було стільки нових вражень, що якісь такі деталі мене не зацікавили.

Коли закінчився перший урок, відкрили двері і в клас запустили схвильованих батьків за своїми чепурними дітками, вчителька сказала - "дуже дивно, що одна учениця десь пропала" і назвала моє прізвище. Уявіть собі стан моєї мами, яка привела дитину в школу, віддала у клас і дочки там не опинилося. Моє дівоче (і, відповідно, дитяче прізвище) було незвичним – Онаць, з наголосом на "о". Як його лише з того часу не перекручували. І Віра Артемівна також сказала щось зовсім інше, типу Опаць чи Онець. То чого мені було вставати?

Соломія Вітвіцька, телеведуча

Я разом з братом Северином вчилася в одній школі, але він був у молодшому класі. І чомусь моя вчителька з хімії Неля Миронівна любила більше хлопців, ніж дівчат, і не вірила, що ми брат та сестра, хоча у нас із ним одне прізвище. Суть ситуації в тому, що Неля Миронівна зазвичай мені ставила погані оцінки, і, щоб покращити свої знання та виправити їх, я памятаю, як всі свої зимові канікули двічі на день займалася хімією.

І от на першому занятті після канікул вчителька викликає мене до дошки і задає задачі. В цей момент я настільки швидко і вірно їх вирішила, що ій нічого не залишалося, як поставити мені оцінку "відмінно". Мені тоді було надзвичайно приємно показати свої знання. Вона й не сподівалася, що я можу знаті добре хімію. Після того до завершення школи у мене були гарні оцінки з цього предмету.

Оля Полякова, співачка

День знань для мене завжди було хвилюючим подією. Я дуже хотіла в школу і почала грати в неї років з п'яти: одягала форму, брала величезний валізу замість портфеля (його у мене просто ще не було) і виходила з хвіртки до сусідським хлопчакам розповідати, що йду на навчання. Я перелазила через паркан, тягла цей чемодан по всій вулиці, а через деякий час поверталася додому, демонструючи свій похід у школу.

Одного разу 1 вересня, коли я вже по-справжньому йшла в школу, на вулиці була жахливо дощова погода. А я так тягнулася до знань, що побігла на перший дзвінок галопом. І по класиці жанру впала. Довелося повертатися додому і переодягатися. В результаті я запізнилася на лінійку. У мене було геть зіпсовано настрій — єдині білі колготки, дополнявшие мій святковий образ, були в багнюці. Але, незважаючи на це, у мене залишилися дуже приємні спогади від першого уроку.

А ось коли моя дочка пішла в перший клас і дзвонила в дзвоник, вона відчувала менше емоцій. Напевно, зараз для дітей День знань не настільки особлива подія, яким було свого часу для мене. Можливо, в мої шкільні роки просто не було інших розваг, крім школи.

Тарас Тополя, лідер української поп-рок гурту "Антитіла"

Про своїй музичній групі я почав мріяти ще в шкільні часи – класу з сьомого. Через кілька років бажання стало потроху збуватися. Це був десятий клас (київська гімназія №48, на Прорізній). Відгукнувшись на нашу з одним прохання, завуч виділила нам шкільний підвал, дозволивши займатись там музикою у вільний час. Приміщення являло собою кімнату з дзеркалами для занять хореографією. Також у підвалі була невелика кімнатка з масажним столом: тут шкільний фізрук масажував своїх колег. Цікаво, що двері цієї "підсобки" ніколи не закривалася. Але про це пізніше.

Загалом, ми з другом затягли в підвал барабани. До речі, ми купували їх самостійно за оголошенням у газеті. Також для репетицій використовували вже наявну в школі апаратуру – її теж спеціально спустили в підвал. Ну і можете собі уявити, що було далі. Випускний клас, в голові у нас рок-н-рол, до нас почали заходити друзі, знайомі, подружки. Незабаром репетиції переросли в шкільні тусовки, а підвал – своєрідний клуб.

Звичайно, з підвального приміщення нас не було чутно. Проте вже через пару місяців таких "репетицій" завуч запідозрила щось недобре. Фінальним акордом, після якого нас ввічливо попросили в підвалі більше не з'являтися, була наступна ситуація. Як я вже говорив, у сусідній підсобці фізрук проводив сеанси масажу. Для розігріву він використовував горілку, що зберігалася в такому скляному радянському графині.

Помітивши цей графин, ми, молоді відчайдушні хлопці, довго не думали і спустошили його. З моменту виявлення нами цієї горілки до моменту нашого вигнання з підвалу минуло хвилин п'ять. Події розвивалися блискавично за таким сценарієм: фізрук – порожній графин – образа – скарга завучу. Після цього моя музична історія в школі закінчилася. Але я все одно вдячний своїм вчителям за те, що вони в якийсь момент повірили в мій творчий потенціал.

Сергій Горбачов, колишній журналіст, директор СШ №148 р. Києва

Школу я закінчив рівно 40 років тому, то й спогади досить розмиті – та й не такі вже вражаючі. Альо два випадки є яталися на все життя. Коли вчився у 6 класі, взявши участь у шкільному вечорі фізики для 7-8 класів. Мене ж устрій світу надзвичайно цікавив: книжку Якова Перельмана "Цікава фізика" знав мало не напам'ять ять. А "Дитячу енциклопедію" зачитував у сусіда (бо власної не було) до дірок. Ну то й пішов на цей вечір – і загріб майже всі призи за відповіді на запитання, які, здебільшого, були як раз "з Перельмана".

А вже у випускному 10-му класі я був ошелешений пропозицією класного керівника, яка запитала, чи не хочу я піти вчитися до педагогічного інституту. Мені така пропозиція видалася жахливою, неможливою, майже обурливою: як це, я – і раптом вчитель? Та ні в якому разі! Знав би тоді, як життя складеться...

Анжеліка Рудницька, співачка, художниця, президент мистецької агенції "Територія А"

Моє 1 вересня (ті, що перший раз - у перший клас) пройшло без мами. Може, тому воно закарбувалося у пам'яті особливо. За кілька днів до цього відповідального дня мама потрапила у лікарню, і ми з татом і сестричкою залишилися без маминої опіки, альо з маминими настановами. Ніч перед першим дзвоником була неспокійною. Я постійно прокидалася і дивилася на годинник. Я так боялася проспати! Не ті щоб я не довіряла татові, просто зазвичай нас будила мама. А тепер ця відповідальність впала на мене саму.

У перервах між моїм спогляданням будильника мені снилися якісь смішні мультики, але зовсім не школа. У момент, коли продзвонив нарешті будильник, я підскочила з ліжка й за кілька хвилин була розчесана, вмита і одягнена. Залишилося нашвидкуруч перекусити і зав'зв'язати банта.

Про сніданок я не пам пам'ятаю, бо їжа ніколи не була моїм культом, а без великого білого банта я піти до школи не могла. Цю важливу місію мама доручила сусідці. Та довго возилася із моїм коротким волоссям і нарешті прив'язана язала до нього великий бант. Прив'язана язала вкрай незручно – з усіх боків тягнуло і було боляче. Альо перев'язувати було ніколи - я не хотіла запізнитися на свій перший дзвінок.

Втрьох ми вирушили до школи, паркан якої стояв впритул до нашого двору. Через 5 хвилин ми вже знайшли свій 1-Г, і я стала у рядочок поруч із моїми однокласниками. Багатьох з них я знала ще з садочка: ми разом виросли в одному районі. Було багато й незнайомих дітей, але спілкуватися з ними не було як - я зосереджено намагалася прислухатися, про що говорять у хриплий мікрофон дорослі і діти. Найвеселіші моменти були тоді, коли звучала музика. А найурочистішим - двінок, у який калатала якась дівчинка (не я).

Досі не розумію, як мій тато втративши цей момент і не загітував шкільну директрису зверни мені на цю почесну місію. Мабуть, все-таки, мамина хвороба нас усіх вибила з колії. Ще один нюанс, який пам'ять пам'ятаю досі, - я не розуміла, куди подіти свій гарнезний ранець, привезений з Німеччини. Я зняла його з плечей, бо він міг пом'яті мені форму. Тато запропонував віддати ранець йому, але я хотіла бути дорослою і самостійною. Я, не довго думаючи, по-хлопчачому поставила ранець поміж ногами, і саме в цій позі я є на усіх фотографіях.

Коли набридав мені портфель, бо заважав мені переминатися з ноги на ногу, я бігла і віддавала його татові, а потім знову забирала, щоб бути самостійною і дорослою. На своєму першому уроці я є ятала кожне слово, яке говорила моя перша вчителька Ніна Яківна Демчик. Вона на три роки стала шкільною мамою всього класу. Її слова вже через кілька годин я слово в слово переказувала мамі в лікарні, яка плакала, що не була зі мною поруч у такий важливий день.

Не знаю, я люблю школу чи ні. Вона була моїм великим випробуванням із першого дня без мами до останнього іспиту. Альо самє школа сформувала мій характер, навчила цінувати друзів, генерувати ідеї, перемагати, працювати, переборювати себе і бути собою, досягати успіху. Шкільних спогадів, мабуть, вистачить на цілу книжку, яка - хто знає - може, колись і з'явиться. Я щаслива, що зараз 1 вересня мені не треба іти до школи.

Петро Романів, актор, ведучий програми "Орел і решка"

У школі я був дуже активним, і не тільки у День знань: брав участь у різноманітних спортивних заходах, олімпіадах, спартакіадах, вчив мови і, за великим рахунком, був ботаном. Все це в кінцевому підсумку і принесло свої плоди: золота медаль, розряди з плавання та легкої атлетики, мотивація до нових досягнень!

Зі шкільних років пригадується така історія. Я був у другому класі, почалася зміна. Діти почали бігати і стрибати по класу, а я залізла під парту і чекав однокласника: хотів його налякати. В результаті, вистрибнувши в потрібний момент, я шибанулся головою об кут стола, заплакав і дуже засмутився.

Вчителі всі мене дуже любили і тут же зателефонували мамі з бабусею, налякавши їх до напівсмерті. Ті примчали, забрали мене додому, а там виявилася маленька подряпина. До кінця дня я задоволений і щасливий просидів удома, дивився мультики і грав в ігри, опинившись раптом травмованим.

Антон Лірник, шоумен, сценарист, телеведучий і музикант