Ірма Вітовська: "Парадоксально, що в країні, де є своя мова, я мушу вимагати говорити українською"

Про українську мову на телебаченні, вітчизняні серіали, екранізації романів українських письменників та про те, чи є запит на український продукт на Донбасі - у інтерв’ю знаменитої акторки для Styler

Відома акторка Ірма Вітовська давно завоювала серця української публіки: як в театрі, так і у великому кіно та серіалах. Ірма Вітовська знана також і своєю послідовною патріотичною позицією.

Втім, сама акторка не вважає це якоюсь перевагою. За її словами, в Україні так і має бути: щоб зберегти державність, відстоювати патріотичні позиції має кожен із нас.

Ірму Вітовську називають однією із найпослідовніших захисників впровадження квот на українському радіо і телебаченні.Але зараз і цих квот недостатньо, вважає вона. Акторка виступає за всебічну і широкомасштабну українізацію. Головним чином - у державних структурах.

"Виходите за межі робочого кабінету - всі мови світу ваші: говоріть, як вам зручно. Проте на роботі в країні, яка платить вам зарплатню, ви маєте використовувати лише державну мову", - каже Ірма.

Ірма Вітовська разом із колегами-акторами вимагали прийняття закону про квоти на українську мову на телебаченні (скріншот поста facebook.com/irmcya)

До речі, якраз перед нашим інтерв’ю знаменита українська акторка повернулася із Верховної Ради, де в черговий раз розповідала, що квоти на українську мову - це не просто необхідність, а й засіб виживання нас як українців.

Styler зустрівся з Ірмою Вітовською, щоб поговорити про стан української мови в нашій державі, про війну на Донбасі, вітчизняні телевізійні продукти та про те, як нам бути з окупованими територіями.

Пані Ірмо, ви недавно повернулися із Верховної Ради, де наголошували, що прийняти закон про 75% квот у телеефірах – це вкрай важливо. Вважаєте, що прийняття закону - цього достатньо? Чи ж української мови має бути ще більше?

Ми днями влаштовували прес-конференцію з приводу цього законопроекту. Вважаю, що він - компромісний, оскільки міг би бути дещо інакшим. Цей закон - лише маленький крок. Проте коли розумієш, як у цьому питання все запущено, то радієш хоча б такому рішенню. Тепер головне – дивитися, яким чином дані зміни працюватимуть.

Парадоксально, що в країні, де є своя мова, я мушу вимагаю говорити українською. Я не хочу цього вимагати. Я хочу, щоб це було логічно. Щоб це нікого не дивувало. Якби я вимагала говорити польською мовою – ось це було б дивно.

Фото: "Толерантність в Україні тривала останні 23 роки. Жодних позитивних змін це не принесло" - Ірма Вітовська (РБК-Україна)

Тарас Ткаченко на прес-конференції сказав одну влучну фразу, яка мені дуже запам’яталася. Він згадував, як ще під час мовного Майдану була досить дивна ситуація. Ось уявіть: одні українці за українську мову голодували, а "силовики", що говорять українською, стоять при цьому за російську мову. Це ж абсурд! Це доказ колоніального мислення. Ось саме його нам треба позбавлятися.

А сьогодні сепаратистські ЗМІ на прийняття закону зреагували і написали, що ми – актори-націоналісти.

Тепер "актор-націоналіст" звучить як комплімент.

Тепер - так. Але все одно дуже дивно і смішно якось все це виглядає. Коли у своїй країні ми всі маємо відстоювати свою мову. Це якось по-дитячому. Так не має бути.

Один із телеканалів вже опублікував офіційну заяву, де повідомив, що "рішення про квоти розбурхує суспільство і вносить у нього черговий розкол".

Толерантність в Україні тривала останні 23 роки. Жодних позитивних змін це не принесло.

Тепер стосовно людей, які думають про "розкол". Вони повинні відкрити паспорт і подивитися, громадянами якої країни вони є. По-друге, всі намагання робити щось проти – це вже порушення конституції тієї країни, від якої вони мають паспорт. Будь-якої, не лише нашої країни. Коли вам щось не подобається, можете вибрати собі інші країни. Ловлю себе на думці, що у мене як у українки немає запасного аеродрому. Вибачте, але українці як нація нікуди більше не можуть переїхати!

Я не можу зрозуміти тих людей українського походження, які досі перебувають під інформаційним впливом держави-агресора. Це при тому, що ми всі читаємо інтернет, ми всі інтегровані в соціум. Ми всі, здавалося б, можемо пробудувати причинно-наслідковий зв'язок. Ми несемо відповідальність перед собою. Але все одно, не дивлячись на це, є ось такі люди.

А як щодо тих, хто критично сприйняв заборону російських соцмереж?

Я ще можу зрозуміти підлітків, які мали свою групу в соцмережі, і тепер ностальгують, бо елементарно стали позбавлені зручності. Але можна ж створити таку групу в іншому місці - це не проблема. Альтернативи є. Я можу зрозуміти недалекоглядність цих молодих людей в силу віку. Вони ще не до кінця розуміють, що соціальні мережі представляють країну, яка де-факто з Україною у війні.

Фото: "Мені б хотілося, щоб русифікований українець розумів: русифікація - це виліковно. Була б тільки добра воля" - Ірма Вітовська (РБК-Україна)

Людей, старших за 50-60 років теж можна зрозуміти. Бо вони, напевно, ще не вийшли зі свого хронічного ностальгування за своєю молодістю.

Але я не можу зрозуміти тих, хто тримається таких поглядів у 30-35 років. Коли такі думки висловлюють люди різних інтелектуальних професій. І ось у таких випадках мені сумно.

У прикордонних містах будь-якої європейської країни є вплив сусідніх країн на мову, на звичаї. Але цей вплив має не агресивний характер. У чому тут різниця, на ваш погляд?

Я була у містечках, які знаходяться на кордоні Франції і Німеччини. Наприклад, із міста Фрайбург німецькі діти можуть їздити на навчання до школи у Францію, а французькі їдуть на вихідні у Німеччину. Там все відбувається мирно і спокійно. Із місцевим населенням чиновник комунікує мовою, яка поширена в даному регіоні. Але на загальнодержавному рівні використовує, звісно, тільки державну.

Мені б хотілося, щоб русифікований українець розумів: русифікація - це виліковно. Була б тільки добра воля. Має пройти час, щоб ми врешті-решт об’єдналися зі своїм генокодом. У когось цей процес триває три покоління, у когось – п’ять.

Якщо людина себе записує українцем, а говорить російською, то цей поворот має відбутися вже у його нащадків. Якщо він сам в силу віку, в силу якихось інших супутніх причин цього не бажає, то зміни мають відбутися у найближчих поколіннях. А Україна як держава тільки створює умови для того, щоб вони поверталися.

Зараз ми бачимо, як діти із захопленням дивляться український дубляж у кінотеатрах. А коли його впроваджували, то ці зміни сильно критикували. Зараз про цю критику вже забули.

Фото: "Має пройти час, щоб ми врешті-решт об’єдналися зі своїм генокодом. У когось цей процес триває три покоління, у когось – п’ять" - Ірма Вітовська (РБК-Україна)

Я давно помітила: якщо мама і тато у родині не спекулюють на темі мови, то у дитини такого питання навіть не виникне. Я зустрічаюся в русифікованих містах з дітьми, але у них не виникає питання, чому я з ними говорю українською. Вони на українську переходять легко. Я бачу агресивно налаштовану щодо української мови дитину тільки тоді, коли вдома з нею регулярно проводять "профілактичну роботу" на цю тему.

Все йде з родини?

Я вважаю, що так. А далі політики спекулюють настроями, які у родинах утворюються. Тому тепер питання до етнічних росіян. Навіть якщо утворити їм родинні клуби і дозволити російську мову на території, де вони живуть – теоретично я "за". Але представники цього населення, коли комунікують із рештою регіонів, мають використовувати у спілкуванні тільки українську.

Зараз, на ваш погляд, наша країна у цьому сенсі на правильному шляху?

Звісно! Але це лише маленькі кроки. Мені хотілося б набагато ширшого впровадження української. Щоб це було прямо від садочка. Я не хочу, щоб вихователь переходив на українську із моєю дитиною тільки тому, що моя дитина – україномовна.

Замість цього я хочу, щоб вихователь у дитсадку говорив українською зі всіма дітьми. Бо він отримує зарплатню в Україні. Зараз бачимо, що часто-густо сам вихователь не тримається цього режиму, не стоїть на стійких патріотичних позиціях.

Але все одно часто буває, що при звертанні до російськомовної людини українською співрозмовник теж переходить на українську. Хіба це не позитивна тенденція?

У мене частіше буває навпаки: я переходжу на російську, коли мене зовсім не можуть зрозуміти. Переходжу на російську, коли розумію, що тут комунікація інакше не відбудеться. Особливо таке буває з людьми похилого віку. Але це покоління не винне: йому це нав’язували.

Знаєте, тут ще є питання любові до всього українського, оскільки ми не можемо насильно змусити читати українську сучасну літературу, любити українську культуру.

Фото: "Я не хочу, щоб вихователь переходив на українську із моєю дитиною тільки тому, що моя дитина – україномовна. Він має говорити українською зі всіма дітьми" - Ірма Вітовська (РБК-Україна)

Але тим часом на телебаченні нам і далі розповідають, що українець - недогулий, тупуватий і примітивний крадій. Чому ми не говоримо публічно про інших українців? Їх на телебаченні нам не показують. І мені здається, їх не показують свідомо. Ми перебуваємо у такій собі внутрішній окупації. У своїй же країні! А при такій окупації легше нас узяти і повторити трагічний для нашої країни історичний цикл.

Актор Олесь Санін якось сказав, що український медіа ефір все ще окупований сусідньою державою. Ви з такою думкою згодні?

Так, звісно! Наш медіа ефір і досі окупований.

Який тут може бути вихід?

Підтримувати тих, хто розуміє, що в такій ситуації робити. Підтримувати на своєму побутовому рівні. Бо ж є актори, спортсмени, митці, які відстоюють український інтерес. За ними треба йти. Коли вони беруть на себе відповідальність і починають займатися ще й цим, замість своєї роботи, і йдуть ще й на це – я за такими людьми піду. Якщо ми хочемо вибороти собі першість в усіх наших сферах як держава, то це треба було робити вже давно.

Близько двох років тому в одному з інтерв’ю ви сказали, що у нас "лишається штампованість підходів: мовляв, усе, що не з Москви – провінція". Щось змінилося за ці роки у подоланні "штампованості"?

Хтось, звісно, штампованість подолав. Але в цілому зараз я не бачу, щоб ці процеси змінювалися кардинально. У нас деякий час після Майдану не було російських гастролерів. Але зараз вони працюють в Україні дуже активно, кіно знімають. І ті, хто приїздить, поводяться тут дуже зверхньо. Їм наплювати на все: вони косять бабло і їдуть додому. І при цьому не приховують свого презирства до українців як до "недонації".

Давайте говорити правду: Росія хвора шовінізмом, імперством. І ці люди так само є заручниками цієї хвороби. Але проблема у тому, що від них починають хворіти і наші, починають перед ними принижуватися. Починаючи навіть від продюсера, який відразу робить їм пільгові умови, таким чином дискредитуючи своїх, українських акторів.

Я неодноразово чула: приїздить російський актор і йому миттєво дають одну окрему гримерку, каву носять, бігають за ним. Ставляться так, ніби Ісус Христос прийшов до Єрусалиму! Хоча самі його вперше бачать. А наші актори при цьому можуть ділити на всіх одну гримерку, не зважаючи на ранги.

Припустимо, що гонорари у них можуть бути більші. Але ж чисто людське відношення може бути рівним?

Вітовська ділиться спогадом про акції, присвячені захисту української мови в Україні (скріншот поста facebook.com/irmcya)

З самого початку війни з Росією ви заявили, що не будете брати участі у зйомках російських телепроектів, фільмів, серіалів. Зараз спілкуєтеся з російськими колегами? Чи змінюється з часом їх ставлення до вашої позиції, до України загалом?

Багато хто мене видалив із друзів у Facebook. Я не спілкуюся із ними, бо в них інша думка. Проте в той же час є багато росіян, незгодних з політикою теперішньої Росії. Не буду називати імен, щоб не підставляти. Частина з них виїхала з країни. І ті, хто виїхав, зі мною абсолютно солідарні. Вони й самі чекають звільнення Росії, чекають для своєї країни іншої історії.

На даний момент ми як незалежна країна повернулися і йдемо туди, куди нам слід було піти вже давно. Знаєте, мені іноді хочеться повернутися в часи Богдана Хмельницького. Схопити його за руку, перекопати дорогу. І будь-що не пустити його. Не пустити, щоб не пішов укладати той союз із Москвою. І тоді, можливо, наша історія пішла би абсолютно іншим шляхом.

Україна багато разів робила помилки під час деяких ключових історичних важливих подій. Можливо, теперішні проблеми - це частково їх наслідок?

Це особисто моя думка, але я вважаю, що багато в чому під час ключових історичних подій спрацьовував так званий людський фактор. Часто ми ставали заручники своїх емоційних відповідей.

Фото: "Давайте говорити правду: Росія – хвора шовінізмом, імперством" - Ірма Вітовська (РБК-Україна)

Приміром, коли Польща за часів Хмельницького пішла на компроміс (так само як зараз ми компромісно вчиняємо із квотами на телебаченні), то спрацювала суто емоційна реакція Богдана Хмельницького. Не думаю, що він хотів би війни. Такого сценарію для України він не прагнув.

Повернемося до сучасності. Як, на ваш погляд, зараз нам бути з окупованими територіями? Скільки ще їх доля буде у підвішеному стані?

Це дуже складна тема. По-перше, ви не зміните цих людей ідеологічно. По-друге, деякі люди там знаходяться у страшній прострації, оскільки надіялися й чекали, а надії все менше. А жити треба. Ось їх мені найбільше шкода. Ті ж, хто вірить у іншу ціннісну історію, вони переважно є або нащадками тих, кого сюди переселили. Тому для них це більш закономірно. Вони себе приєднують до іншої нації. З ними буде важче. Вважаю що їх свідомість логічно зміниться тільки тоді, коли почне змінюватися свідомість російської нації комплексно.

Про які саме зміни йдеться?

Коли в Росії розпочнуться зміни режиму, то й люди у своїх поглядах будуть змінюватися - це закономірний процес. Тут вже постає питання просвіти. Бо є й ті, кому "все одно хто, аби тільки давав". Вони вже звикли до владної руки. Якщо Україна їм запропонує вигідну альтернативу, то для них питання "де бути?" не здаватиметься таким категоричним. З людьми треба говорити. І навіть коли із десяти людей до вас повернеться одна-дві людини, це вже буде перемога. Це буде вже зачіпкою для того, щоб і далі працювати.

Ви час від часу буваєте у зоні АТО. Давно були на Донбасі востаннє?

Була вже давно. Мала бути зараз, але ми перенесли гастролі на осінь.

Там є запит на український продукт?

Там є запит на будь-який продукт. Восени ми повеземо туди "Сталкера". Це вистава, написана у передчас Майдану. Зараз на Донбасі багато людей переконані, що саме Майдан поніс за собою всі ті події, які маємо в країні зараз – війну, кризу. І, мовляв, якби не Майдан, то все було б зараз добре.

Під час спектаклю "Сталкер" ми разом із публікою повертаємося в подіях назад і тоді розуміємо, що іншого розвитку подій і не могло бути! Через донесення ідеї в художній формі це передається і вже по-іншому сприймається.

Згадайте, "накипіло" у людей ще раніше. Всі ті Майдани, які потроху відбувалися по різних містах - це були маленькі іскри, коли у всіх піднімався градус. Ми ж із Врадіївкою були солідарні в реакції, хоча ще й поки сиділи на диванах.

Але різниця в тому, що Майдан – це був добровільний вихід, а на Донбасі відбувалося цілеспрямоване накручування. Звісно, були корпоративні виїзди деяких партій у Київ на Майдан, але більшість людей ніхто не організовував. От мене, наприклад, не організовував ніхто, і жодного з моїх знайомих - теж.

Ніхто з колег, друзів, не ходив на Майдан за чиєюсь вказівкою. Ми все самі будували, самі щось придумували.

Складається враження, що ви берете участь у дуже багатьох акціях, волонтерських проектах, і ще встигаєте грати у театрі. Як ви плануєте свій час?

Саме зараз у мене багато вільного часу. На Книжковому Арсеналі ми нещодавно презентували книгу "Parasol". Це частина програми паліативної допомоги, в якій я беру участь вже не перший рік. І тепер як член наглядової ради від фонду "Відродження" буду спостерігати, яким чином кошти потрапляють на паліативні відділення.

Постановка "Оскар і рожева пані" продовжується (Постановка Івано-Франківського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. І.Франка. Режисер - Ростислав Держипільський, в головних ролях: Ірма Вітовська та Влад Балюк – ред.)

У мене є свої проекти. Приміром, "Афродизіак". Відверто кажучи, ми ледве витягуємо його. Бо це амбітний, але за приватні кошти створений проект. Тому утримувати і продати його дуже важко.

Фото: "Пропонують скетчі, де українка - це така собі "дурочка с переулочка". Це при тому, що у нас в країні - безліч вартісних сценаріїв" - Ірма Вітовська (РБК-Україна)

Я знімаюся також і в кіно. Наприклад, нещодавно закінчилися зйомки "Брами". Сподіваюся, вже з осені це кіно буде в прокаті. Зараз також готуємо "Щоденники Петлюри", у червні їду до Львова на зйомки.

Що стосується телебачення, то "Маленькі гіганти" - це була, мабуть, остання за цей час моя присутність там. В російськомовні серіали я зніматися не йду, україномовних – немає. Ну не хочу грати українця-ідіота! Але зараз нам пропонують саме такі сценарії. Пропонують скетчі, де українка - це така собі "дурочка с переулочка". Це при тому, що у нас в країні - безліч вартісних сценаріїв. Проте на них не звертають уваги.

Екранізація роману Володимира Лиса "Століття Якова" була радше виключенням.

Так, вона була виключенням. Вважаю, що це було добрим результатом для каналу "1+1". Дуже добре, що цю книжку після виходу серіалу розкупили і перечитали багато людей. Але я особисто вважаю, що це матеріал не для серіалу. Це матеріал для великого кіно. "Століття Якова" - велика трагедія людини! Коли я прочитала цю книжку у 2007 році, то ще тоді сказала: це ж наш Форест Гамп! Це могло б бути велике амбітне кіно, як "Піаніст" Поланського.

Які ще романи, на ваш погляд, варті того щоб їх у нас екранізували? Які краще підійдуть для серіалу, а які – для повнометражного кіно?

Наприклад, "Солодка Даруся" Марії Матіос. Але чомусь "Солодку Дарусю" екранізує Польща. Нам варто брати приклад з турків чи британців. Подивитися, як у Британії зняли династійний серіал про Тюдорів. У нас своїх легендарних постатей дуже багато. Їх тільки треба помітити, розкрутити і донести до глядача.

У нас є прекрасна література Роздобудько і Іванцової. Зніміть за їх книгами серіал, і всі жінки в салонах краси будуть уважно дивитися, доки роблять манікюр.

Безперечно, і про Голодмор кіно дуже потрібне. Але також необхідні й історії про супротив, зараз тема Холодного Яру. Варто було б також екранізувати "Чорний Ворон" Василя Шкляра. Взяти історію студентів, які загинули під Крутами, але перемогли в часі. Не треба забувати і про Конотопську битву. Нам не треба боятися знімати про перемоги.

Хороша ідея для династійного серіалу - сюжет із життя Анни Ярославни, яка поїхала у Францію. Французам відомо про неї значно більше, ніж нам. Це була людина, яка в ті часи мала нахабство не піти в монастир після смерті чоловіка, вийти заміж за багатія (зараз би сказали – за олігарха), і правила Франції порушила.

А її рідна донька – що ми про неї знаємо? Це була легендарна баварська свята Едігна, яка втекла з дому у підлітковому віці, переховувалася в лісі, жила в дуплі і лікувала всіх. В Україні про це мало що знають. І чим це не тема для династійного серіалу? Це вже питання до менеджерського складу наших телеканалів. У мене запитань до них дуже багато. Ці люди взагалі в Україні вчилися? Скільки вони в Україні жили, якщо вони настільки не впроваджені в усе українське? В нашу літературу, в нашу історію...

Зараз бачимо, що Держкіно якісно робить свою роботу. Звісно, завжди хотілося б чогось кращого. Але якщо порівняти з тим, що було до війни, то різниця здаватиметься колосальною. Такої кількості українського кіно, як зараз, не було ніколи. Але куди далі йдуть ці фільми? А на телебачення вони переважно не потрапляють.

Кажуть, що коли показуємо українські фільми на Заході, то наші ідеї не завжди бувають зрозумілі європейському глядачеві. У чому тут питання? У подачі матеріалу?

Звісно, у подачі. Ви перед переглядом "Володаря кілець" хіба так вже глибоко і сильно впроваджені у кельтську міфологію? Але при цьому ці образи здаються легкими для сприйняття.

Фото: "Якщо зараз є ідея, яка проситься вийти, значить треба її реалізовувати. А далі вже думати, як її продати" - Ірма Вітовська (РБК-Україна)

У мене є ідея: можна запропонувати американцям, щоб це кільце впало на територію Скіфії, чи десь на Волині. І нехай вони йдуть за цим кільцем, і бачать синхронно всю “Лісову Пісню” Лесі Українки. Нехай вони бачать історію кохання, потерчат, всіх тих мавок, болотяних хлопчиків. Це інший світ, слов’янський. І це круто! Чому ні?

Хочеться сказати: стукайте, пробуйте різні моделі. Для цього є наші актори, яких ми можемо розкрутити. Треба лише подумати, як ми можемо це подати.

Чому ми з поляками не можемо серіал зняти? Є ж митниця. А там - стільки приколів може бути! Побудували митницю і вперед - знімаємо. Там ціле поле для фантазії.

Буває і так, що фільми знімають суто "під "Оскар".

Треба знімати те, що ти хочеш і просто не можеш не зняти. Те, що в тобі болить. І не думати, що це тобі принесе. Ви ж не думаєте під час пологів, ким стане ваша дитина – математиком чи художником. Ви подумаєте про це пізніше.

Але коли народжуєте, то думаєте про дитину, про те, щоб вона була здоровою. А вже те, як ви її назвете, коли вона піде до школи, чим буде цікавитись – це все буде потім. Отак треба і в мистецтві: якщо зараз є ідея, яка проситься вийти, значить треба її реалізовувати. А далі вже думати, як її продати.