Styler зустрівся з гумористом і, в першу чергу, волонтером Сергієм Притулою, щоб поговорити не лише про творчу і волонтерську діяльність ведучого, а й почути його думки щодо гострих соціальних питань
Інтерв'ю з Сергієм Притулою редакція Styler вирішила опублікувати українською
За відкриту громадську позицію та титанічну працю в царині волонтерської діяльності відомий український ведучий та актор Сергій Притула цілком заслужено отримав щиру повагу з боку українців. До його думок прислухаються, йому довіряють і вже більше трьох років допомагають збирати кошти на АТОшні справи.
Прихильники Сергія добре знайомі з його "гумористичним амплуа" - Притула був одним із резидентів українського Comedy Club, автором і співпродюсером скетч-шоу "Файна Юкрайна". А у 2010 році шоумен очолив перше 100% україномовне гумор-шоу "Вар'яти".
Відверто, без двозначних натяків та зайвої "дипломатії" Сергій поділився з нами своїм відношенням до мовного питання, виступів російських виконавців в Україні та заробітчан-українців, які знаходять роботу в Росії. "Зачепившись" за проблему низької культури в регіонах, ми також поговорили про відсутність проукраїнських еліт і тісних зав’язків між різними регіонами України.
Сергію, ви нещодавно повернулися з відпустки, знову занурилися у роботу, інформаційний простір і, звичайно, у свій проект "Вар’яти". Перед початком більш ґрунтовної бесіди пропоную розповісти нашим читачам про гумористичне шоу. Перший виступ відбувся ще у травні 2010 року. Хоча зізнаюся, дізналася про проект десь у 2015 році, коли у Києві почали з’являтися рекламні оголошення.
Перші 1,5-2 роки існування у нас було 3-5 концертів на місяць. Ми ще набивали руку і в нас не було настільки розгалуженої географії виступів. Вся географія зводилася до західноукраїнських областей, де, власне, завжди був попит саме на україномовний гумор і не було проблем з його просуванням. Не потрібно було вкладати величезні інвестиції для того, щоб закріпитися на тому чи іншому місці, комусь щось доводити.
Справа в тому, що організація концерту, скажімо, у Івано-Франківську і у Харкові – це зовсім інші кошти. А я не мав стільки грошей, щоб власними силами заходити у південні та східні регіони.
Чому так?
Тамтешні організатори концертів не ризикували брати 100% україномовне гумор-шоу, оскільки підозрювати, що воно нікому не буде потрібне і не збиратиме зали. Відповідно, заробітків не буде.
Ситуація, як розумію, змінилася?
Вона почала змінювати десь в 2013 році, тоді ми й почали розширювати географію виступів.
Хоча спочатку у деяких регіонах наша присутність була виключно у сегменті корпоративної діяльності (посміхається). Їхав на якийсь корпоратив і віз з собою "Вар’ятів". Мовляв, дивіться – у нас ще й гумор-шоу є.
Тотальний прорив помітили вже в 2014 році. Щоправда, перші місяці ми майже не працювали (у зв’язку з подіями на Майдані, анексією Криму).
А потім ми просто якимись дикими темпами почали набирати обертів. І вже в 2015 році набралися сміливості і у травні організували концерт в Києві. Так би мовити, "псіханули" – і виступили в "Жовтневому". У цей виступ ніхто не вірив, казали, що на нас не прийдуть. Але ні! Квитки розкупили за три тижні.
Зараз щороку даємо більше сотні концертів і маємо аншлаги по всій Країні, незалежно від того, чи місто більше україномовне чи російськомовне. У Харкові виступали тричі, в Дніпрі нас страшенно люблять, у Херсоні та Миколаєві дуже успішні концерти…
Тобто можна сказати, що українці засумували за україномовним продуктом?
Знаєте, перший концерт в кожному новому для нас місті був для багатьох глядачів справжнім відкриттям. Тому що тотального україномовного гумор-шоу не було 25 років. І якщо на перші наші виступи люди зазвичай приходили "на Притулу" ("ну, на того чувака, що на "Новому каналі"), то вдруге вже приходили виключно на саме шоу і його артистів.
До речі, маю підкреслити, що "Вар’яти" існували за рік до першого нашого виступу під моїм керівництвом у 2010 році. Робилося воно в Тернополі силами місцевих "КВН-щиків". Згодом кістяк акторів та авторів попросили мене очолити цю структуру. Я якраз рік не працював в українському Comedy Club. Дуже сумував за виступами, оплесками.
По-друге, я давно хотів зробити 100% україномовний проект, який би показав, що український гумор є конкурентним.
Сьогодні ми фактично пожинаємо плоди тої титанічної праці, яка тривала усі ці роки. В кінці 2016 року ми підрахували, що за рік по всій Україні (плюс Прага і Лондон) у нас було 122 концерти.
До речі, нещодавно знову заговорили про законопроект №5670 "Про державну мову", який би став окремим нормативним документом, що закріплює статус української мови як державної. Знову розпочалися дискурси, "гневные комментарии" незгодних.
Я завжди схильний розглядати будь-яку ситуацію з боку плюсів і мінусів, а також з точки зору того, кому та чи інша ситуація створює дискомфорт.
Є ж якісь очевидні речі. Конституція України визначає українську мову як єдину державну мову в Україні. Якщо ти держчиновник, тобі держава платить, то будь ласкавий відповідати параметрам і рамкам роботи, які тобі визначає головна "інструкція".
От у законі мова йде, приміром, про необхідність вести офіційну документацію українською, що державні чиновники мають спілкуватися українською. В принципі, нічого ж страшного не відбулося. Всі ці норми були й раніше. Просто їх не усі дотримувалися.
Хоча насправді це просто смішно, коли держслужбовець найвищого рівня в незалежній Україні не може українською й двох слів зліпити. Смішно, коли депутат ВРУ просто не вміє розмовляти українською. Тут виникає питання, як він взагалі громадянство отримав, якщо попереднє у нього було, скажімо, російське?! Є у нас і таке.
Я не знаю такої цивілізованої країни у світі, де ти можеш отримати громадянство без знання локальної мови, а бажано ще й історії країни, громадянином якої ти хочеш стати.
Проте в черговий раз знаходяться політичні сили, які намагаються "розгойдати" суспільство, відверто провокують і розповідають про "пригнічення" російськомовних громадян.
В Україні в принципі немає ніякої проблеми з мовами.
В такій ситуації завжди наводжу простий приклад. Я дуже люблю читати періодику. Кілька років тому, коли я підходив до газетного кіоску і просив журнал Esquire, він був російською, журнал MAXIM також, аналогічна ситуація з "Корреспондентом" часів Сича і "Новым временем".
То скажіть мені, в чому ж проблема? Що, у нас немає російськомовної періодики, чи немає російськомовних програм, які транслюються на національних каналах?
В побуті ніхто й ніколи не може завадити вам спілкуватися тією мовою, якою ви хочете.
З батьками, з дітьми, друзями… Але якщо це стосується державної посади, то будь ласкавий виконувати норму про єдину державну мову в Україні. Не подобається – іди до…
Останнім часом у мережі можна помітити новий "тренд", коли людина пише пост у Facebook, що її не захотіли обслуговувати українською на касі. Хтось вважає, що це вже занадто і не варто пригнічувати робітника, для інших – це один з методів власної ідентифікації. Як ви вважаєте?
Російськомовний касир – не є першочерговою проблемою. Зрештою, супермаркет – це приватна структура. Якийсь підприємець відкрив свій магазин і найняв людей на роботу згідно якихось параметрів, серед них не було пункту обслуговування клієнтів виключно українською мовою.
Знаєте, питання мови – це одна з тих сфер, де б я почав, як то кажуть, чистити рибу з голови, бо саме звідти вона починає гнити.
Ми маємо розуміти, що у нас немає таких політичних еліт, які б були для інших прикладом. Ні для кого не секрет, що весь український політикум між собою спілкується російською.
Немає якогось батька нації, який би вийшов і сказав: "Українці, діти мої, а ну давайте всі дружньо поговоримо українською". Тобто у нас немає такого популярного політика, який би зробив з цього тренд.
Ось ця відсутність справжнього лідера – зараз найбільший клопіт України. І те, що відбувається на Донбасі, у Криму – все виключно через те, що у нас ніколи не було проукраїнських еліт. А воно ж усе йде в комплексі: і мова, і любов до держави, а не тільки до свого гаманця.
Відсутність єдиного, назвемо його, загальнонаціонального лідера, як я розумію, спровокувало не лише мовну проблему, а й роз'єднаність цілих регіонів України?
Скільки разів я приїжджав до Донецьку, я кожного разу чув наступні постулати, якими жило місцеве населення: "Донбасс порожняк не гонит", "Донбасс никто не поставит на колени" (таке враження, що хтось пробував), "Донбасс кормит всю Украину", "Шахтер" - наша команда", "Ренат – наш царь, а Витя Янукович – наш парень".
Я не бачу в усіх цих твердженнях якоїсь інтеграції у загальноукраїнське середовище.
Так, є в нас різні клани: дніпровський, вінницький, закарпатський та інші. Але все одно вони хоч якось себе ідентифікували як політики українського значення. Коли це стосувалося хлопців з Донбасу, вони якось завжди себе виокремлювали – "Мы донецкие".
Те саме було з Кримом. Пам’ятаю, як ще в 2006-2008 роках, коли я працював у Comedy Club, в нашій структурі було кілька чоловік з Криму. І вони якось ніколи не вважали себе ні українцями, ні росіянами: "Мы крымские. Нам что Киев, что Москва – все далеко".
Крим ніколи не намагався інтегруватися у загальноукраїнське культурне середовище. Все, що у цій сфері відбувалося, робилося силами місцевих альтруїстів, активістів. І коли почалася вся ота зараза з "зеленими чоловічками", виявилося, що їх, активістів, на відміну від інертних людей достатньо небагато. Просто люди жили в якомусь анабіозі пострадянського минулого. І ніхто не намагався розбавити своє буття сучасними українськими реаліями. Це призвело до критичних наслідків.
Тобто ми пожинаємо плоди своєї ж бездіяльності?
Абсолютно! Ні один наш президент або член уряду не зробив для Криму стільки, скільки один російський політик Юрій Лужков, який будував там бібліотеки, філіали інститутів, житло для моряків.
Яка ж роль, скажімо, культури у об’єднанні різних регіонів нашої країни?
У нас взагалі є дуже великий клопіт з самим поняттям культури в регіонах.
За останні п’ять років я покатався по різним невеличким райцентрам і смт. Якось, пам’ятаю, приїхали ми у невелике місто Березне Рівненської області. А нам кажуть, мовляв, ми тут перші артисти, які за останні шість років відвідали місто. Це якщо не брати до уваги виступи місцевого дитячого ансамблю. А до цього, ще за шість років, приїздив другий артист, бо були якісь там вибори і приїжджала агітбригада.
Тобто є цілі регіони, території, які відчувають не просто культурний голод, а культурний геноцид. Туди просто не їде артист.
За радянського часу була така структура як Держконцерт. І всі артисти мали рознарядки. І будь ти хоч Муслім Магомаєв, хоч Алла Пугачова або Софія Ротару, але мусиш їхати і в якийсь аул, до Сибіру і куди завгодно. В селі Вишнівець на Тернопільщині, звідки родом моя мама, виступала чи то Пугачова, чи Леонтьев.
І от ти приїздиш до міста, де тобі кажуть, що ти тут перший артист за останні шість років. Спочатку відчуваєш підйом, порівнюєш себе з Прометеєм, з Данко, який вирвав серце і несе його перед людьми. А після виступу виходиш з жахливим осадом.
Шкода людей, які стільки років живуть практично у культурній ізоляції?
Так! Більше того, ти розумієш, що відсутність концертів у регіонах породила відсутність культури відвідин концертних заходів в принципі.
Тобто виросло покоління молодих людей, які не знають, як себе поводити на концерті.
Коли в тебе в залі сидить бугай під тридцять років, який думає що він прийшов на дискотеку і поводить себе відповідно, ви собі й уявити не можете, як це огидно.
Коли сидить група молодих людей, чоловік вісім, йде виступ, а вони, вибачте, бухають. Привселюдно вголос обговорюють побачине зі сцени, разом встають і йдуть на перекур, щоб не по одному. А поряд сидить ще якийсь телепень, який викинув ноги на передню сидушку і говорить по телефону. Підозрюєш, що він якийсь місцевий крутелик, бо йому ніхто не робить зауважень.
І ти чітко бачиш цей водорозділ: публіку за 35 і до 30 років. Одні поводять себе так, як мають поводити виховані люди на концертах. А інші поняття не мають, що робити. І вони вже мають своїх дітей, яких вони іншому не навчать. І ця прірва буде поглиблюватися.
Артист не їде в те село, бо там грошей не можна заробити.
Але навряд чи найближчим часом у нас створять якийсь аналог Держконцерту і будуть за бюджетні кошти відправляти артистів по селах.
Так, але й усіх грошей не заробиш! Треба їхати. Це глядач, для нього треба щось принести.
Та молода поросль шоу-бізнесова, яка зараз з’являється, вони ж хочуть одразу аншлаги у "Палаці Україна" і виступати на корпоративах у місцевих олігархів. Ніхто не хоче взяти ложку і трохи поїсти дьогтю.
Як же бути з цим "регіональним об’єднанням"? Це ж дійсно проблема всеукраїнського масштабу.
Як я був маленьким, у році так 1992 до нас у Збараж на Різдво приїжджав автобус з дітками з Криму. От діти з кримських сімей приїжджали, жили у різних родинах, ми їм показували місто, показували вертеп, колядувати вчили. А потім наші діти влітку їхали в Крим на море до кримських сімей.
Наступного року до нас приїжджали діти з Донецької області… А потім все це кудись тихенько зникло.
І ми перетворюємося на країну, де чимало людей не виїздили за межі своєї області. Далі свого носа нічого не бачать.
В США є спеціальна програма для школярів: до кінця навчання за певний період учень має побувати у певній кількості штатів.
У нас же фактично відсутній внутрішній туризм. В Україні, де купа пам’ятників ЮНЕСКО, у центрі Європи, у нас стільки всього було – міністерства туризму немає. А туризм для України на рівні з ІТ – одна зі сфер, де може бути кратний ріст.
Людина з Хмельницького має дуже захотіти, щоб поїхати в Суми. А людина з Херсону не розуміє, навіщо їй в Житомир. Людина з Ужгорода напевно за своє життя в Кропивницький ніколи не потрапить, бо не бачить на те підстав. Уже 26-й рік як ми незалежні, можливо, якось ті ниточки хтось буде проводити між регіонами? Невже нам немає що одне одному показати?
Щодо сфери концертної діяльності. Тема виступів російських артистів в Україні особливо резонансна останнім часом. На вашу думку, чи варто піти на принцип і взагалі заборонити виконавцям з Росії давати у нас концерти, чи все ж таки мають бути якісь послаблення?
Ох, тут зараз можна нарватися на чергову перепалку у коментарях.
Давайте так, мені здається, що мають залишатися якісь місточки між адекватними людьми.
Приміром, якби до Києва приїхав Боярський, то я точно не пішов би на нього. А якщо Андрій Макаревич, про позицію якого ми добре знаємо, то чому ми маємо закривати йому до нас дорогу? Одному з небагатьох "рупорів адекватності", який намагається достукатися до своїх співгромадян і донести до них нормальну інформацію.
А чи потрібно зараз налагоджувати якийсь культурний зв'язок між Україною і Росією?
Цей зв’язок нікуди не дівся і він все одно буде зберігатися. Розумієте, фанати гурту "Океан Ельзи" і Вакарчука в Росії нікуди не зникли. Вони все одно прослідковують його творчість, дивляться кліпи в YouTube, шукають живі виступи. Нікуди не зникли російські фанати гурту "Бумбокс" і т.д.
Я хочу сказати, що навіть відсутність концертів цих колективів у Росії не зменшить критично любов людей до них.
Та й взагалі я так міркую, що якби вони поїхали у Росію з концертами, не думаю, що до них прийшла б та публіка, яку ми називаємо "ватою". Ти якщо знаєш позицію артиста, то ти до нього або йдеш, або ні.
А як бути з виступами українських артистів в Росії?
Це питання настільки оповите зрадами і перемогами…
Я завжди нагадую людям про подвійні стандарти. І мене це явище трохи гнітить.
От питаю, як ви ставитесь до людини, яка їздить з концертами у Росію. Мені кажуть, що погано, тому що він або вона зраджує Україні, працює на вбивць українського народу.
Добре. А як ставитись до того чоловіка, який поїхав штукатурити якомусь москалю стіни на дачі? Тут мені відповідають, мовляв, чекай, що ти порівнюєш, йому ж треба гроші заробляти, дітей годувати.
Тут я взагалі пропускаю, що артистові, окрім власної родини, ще потрібно прогодувати з десяток інших сімей. От я, наприклад, управлінець. Так, у мене невелика структура, але я несу відповідальність за 10 чоловік, у кожного є дружина, діти. І це не говорячи про різні соціальні проекти: допомога дитячим будинкам, хлопцям у АТО.
Так от, запитую, що ж заважає цьому чоловікові штукатурити стіни тут, в Україні.
Припускаю, що невелика платня?
Добре. Значить, чоловікові ми дозволяємо за більшими грошима їздити в Росію, а артистові – ні?
Я для себе так вважаю, якщо вже таврувати, то або всіх, або нікого. Є купа хлопців, які їздять у Тюмень і качають москалям нафту, яку ті продають і за отримані гроші утримують свою армію, яка ж до нас потім і приходить. Чомусь ніхто не говорить, що ось ці люди – зрадники.
Я розумію, починати треба з того, що наша держава не дає можливості працювати тим золотим робочим рукам, "що пахнуть хлібом". Але, не можна виправдовувати одних і паралельно засуджувати інших за ті ж самі дії!
Тому з тими артистами, які гастролюють у Росії українській громаді потрібно поводитися відповідним чином. Якщо ти проти, то ти не йдеш на концерти такого артиста, ти не підтримуєш його гривнею, ти перемикаєш канал на його кліпі. І потім топ-менеджери дивляться, на кому ж у нас рейтинги падають. Системний підхід дасть свої результати.
Простіше кажучи, є інші шляхи, аніж писати гнівні пости у Facebook?
Коли людина пише на своїй сторінці, що така то артистка курва, це має взагалі нуль ефекту.
Мені Facebook дуже допомагає у АТОшних справах, але за останній рік у мене стільки разів виникало бажання просто видалитися! Ти пишеш абсолютно нейтральний пост і в тебе під тим постом починається хтозна-що. Тому що людська нетерпимість, несприйняття іншої думки, відсутність такту, невміння вести діалогу дуже псує і настрій, і бажання щось робити.
Знаєте, як у нас люди почали робити? Вже мало сказати свою позицію. Вже не можна просто сказати "Я люблю малину". Ні, цього мало. Ти ще маєш вказати, що незгодні з твоєю позицією – кончені люди: "Я їм малину, а хто любить персики – дебіли, я вас зневажаю, ви нікчеми, мені соромно жити з вами в одній країні". Ти ж міг просто написати про малину! Чому ти пишеш про всіх інших? Чому ти думаєш, що ти єдино правильна істота у цьому світі?
Те саме і з мовним питанням. Я не до кінця погоджуюсь з величезною кількістю моїх земляків, які кажуть, що російськомовний українець – то не патріот.
Але якось так склалося, що я знаю дуже багато російськомовних хлопців і дівчат, які зробили чимало для цієї країни. Вони люблять Україну, українську мову, самі намагаються нею говорити. Але так сталося, що вони, як і я, народилися у Союзі, вони жили у великих мегаполісах, де так чи інакше українська мова була витіснена. І вони не зовсім винні в тому, що вони по життю російськомовні, бо їхнє все оточення було російськомовним. Я з молоком матері українську всмоктав, а вони – російську.
Вони роблять якусь роботу, проекти, допомагають онкохворим дітям. Але тут вимальовується хтось і каже: "Це все фігня, то вони так очі замилюють. А насправді то п’ята колона, зрадники вони, і перспективні зелені чоловічки".
У мене інколи таке враження, що людям нічим займатися. Дивишся, а у людини за день 14 постів у Facebook. І людина каже, що міняє цю країну. У яку ж сторону?
Актор Богдан Бенюк нещодавно запропонував забрати звання народних артистів у тих, хто знаходиться в Росії. Як ставитесь до такої пропозиції?
Знаєте,звання народного артиста України настільки дискредитоване за часи незалежності, що я б усю цю безглуздість взагалі б відмінив.
Пам’ятаєте увесь той цирк з улюбленим співаком при пануванні Януковича – шансоньє Олегом Гаврилюком, "відомого" такими "хітами" як "Спасибо МВД!", гімн пенітенціарної служби, цикл духовних пісень?
Була і досі залишається в Україні ціла плеяда прикормлених артистів, які завжди гарно годувалися коло державних структур. Всі державні стурктури – це завжди були служби, у яких дуже багато грошей. Тому були виконаці, які от писали гімн пенітенціарної служби.
Як можна порівняти звання народного артиста України якогось Олега Гаврилюка зі званням народної артистки Софії Ротару? От зараз Тіна Кароль отримала звання народної. Вона дійсно народна артистка України. Всі співають її пісні, всі її люблять. Але поряд з тим, десь "втіхаря", ще є нагородження подібні Гаврилюку.
Тому нівелювати звання народного артиста для тих, хто їздить в Росію виступати – це "холостий постріл", як на мене. Фішка того звання в тому, що воно ніяким чином не впливає на народну любов.
Наближаємось до теми вашої волонтерської діяльності. Але перед тим ще такий момент. Деякі українські режисери вважають, що ще зарано знімати фільми про АТО. Мовляв, ми маємо пережити цей жах головою і серцем, щоб не бути аж занадто патріотичними.
Подивіться американські фільми про в’єтнамську війну. Дуже вас там той патріотизм зачіпає? Мене ні. Я бачу мужиків під американським прапором, які воюють за свою країну, ідею.
Якщо ми навчимося гарно знімати, ні в кого не буде питань, чи дуже солодкий той патріотизм, чи ні. Я сам дуже не хочу, щоб ми знімали такі фільми як у Союзі, коли радянських комісар був еталонним мужиком, справжнім комуністом – він не займався сексом, не спав, не ходив, вибачте, до туалету, він жив революцією.
Тим, хто каже, що ми того всього ще не перетравили, хочу сказати, що особисто я вже так перетравив, що трохи навіть отруївся війною.
Знімати треба. Якщо є хороша ідея, сценарій. Чого чекати? Поки виросте покоління, яке скаже: "А, та то якась заваруха була на сході, батько мені розказував"?
Коли ви востаннє були в АТО?
Наприкінці грудня минулого року.
Минула поїздка була у Широкине, там віддали хлопцям джип. Потім піднялися до Волновахи, віддали тепловізор, після проїхали за Новотроїцьке - там айдарівцям теж віддали тепловізор. Потім вернулися у Дніпро, бо не було вже сил. Зранку заїхали за Торецьк, там наші стоять. Віддали дуже крутий тепловізор. Після того ще заїхали у Сєвєродонецьк, до нас ще з Кримського під’їхали хлопці (я б до них сам не заїхав по ярах). Привезли туди джип і один тепловізор.
Які там настрої? Так, нещодавно з’явилася сумна статистика по кількості бійців, які покінчили життя самогубством. Як почувають себе бійці, можливо, жалілися на погані умови?
Думаю, це питання треба адресувати керівникам підрозділів. Чи працює там хтось взагалі з психологічним станом людей.
Там, куди я приїжджаю, я не бачив якоїсь апатії, злості, нервів. З шести підрозділів, які я востаннє відвідав, у чотирьох на запитання, чи їм ще щось треба, сказали: "Дякуємо, у нас все є".
Це військові люди. Певно, що хтось втомився і хоче додому. А хтось хоче воювати. А в когось дім - це Донецьк, тому перше і друге співпало.
Ніякого страху не бачу. Перші місяці війни бачив переляк в очах. Страшне що творилося. Але з кожним місяцем хлопці загартовувались.
Україна може спати спокійно!
Інше питання в тому, що ті втрати які ми несемо щодня, перебуваючи в стані скутих рук через Мінські домовленості, - оце дратує.
Зараз чимало ЗМІ знаходять бійців АТО, просять у них коментарі. І часто бійці говорять, що війну можна було закінчити давно.
Зараз її вже так швидко точно не закінчиш, тому що там чимало кадрових військових з Росії, а вони також професіонали.
Чому була така нерішучість в діях у липні-серпні 2014? Ось питання, на яке, я сподіваюсь, історія дасть відповідь поіменно.
Ні для кого не секрет, що наші вже зайшли в Луганськ. Але нашим сказали відійти, окопатися і чекати на сигнал. Два дні Луганськ був пустий. А потім там водночас стало багато росіян.
Тобто за півроку ми цю болючу тему не закриємо?
Якщо Путін забере своїх собак, війна закінчиться швидко. Якщо ні, це буде тривати у вигляді от такої повзучості, як зараз.
До речі, знаходила інформацію, що ви практично усі кошти з "Вар’ятів" направляєте на допомогу нашій армії. Це правда?
У 2014 році ми віддали на нашу армію усе, що за рік заробили. Я лише виплачував хлопцям зарплату, ми заправляли наш автобус, сплачували оренду житла у різних містах. Але на все інше не відклали собі й копійки. За рік зібрали мільйон гривень. Та й тоді долар був не по 28 грн.
У 2015 році віддали на АТО десь 800 тис. грн. В 2016, коли виступів було побільше, - 1,3 млн грн.
Як розумію, не плануєте зупинятися на цьому?
Ми продовжуєте допомагати там, де це необхідно.
Зупинятися немає коли. Хлопці морпіхи попросили придбати снайперський комплекс. А це 15 тис. доларів. Треба їх десь знайти.
Що стосується гумористичного шоу, чи маєте намір розширятися?
І в шир хочемо, і в довжину. І кількісно, і якісно. 2017 рік я визначив як рік збільшення обертів. На гастрольній діяльності хотів би трішечки пригальмувати. Просто фізично вже дуже втомився. Порахував, що минулого року з родиною провів 80 днів.
Але 4-5 березня у Києві і Львові будемо проводити кастинги серед хлопців і навіть дівчат: до цього у нас завжди був виключно чоловічий колектив.
Крім того, хочемо добрати авторську групу.
А як щодо розширення кордонів?
23 квітня буде концерт "Вар’ятів" у Лондоні. Виступати будемо, звичайно, українською, адже ми приїжджаємо до українців. Знаєте, не хочемо забирати у лондонських гумористів їх хліб (посміхається).
Маю надію, що нарешті з третьої спробі доберемося таки до Штатів і Канади. Ви собі не уявляєте, скільки нам пишуть звідти! Там же величезна українська діаспора. Але кожного разу підводили місцеві організатори. Та нічого, ми обов’язково з’явимося і на тамтешніх сценах.