Про культурну ізоляцію регіонів, зруйновані війною дитсадки і школи, про українські телеканали на Донбасі та стереотипи про окуповані території - у інтерв’ю відомого письменника для Styler
Письменник Сергій Жадан не потребує представлень: в українській літературі він давно став культовою особистістю. Зараз Сергій Жадан активно займається волонтерством, організовує численні благодійні і мистецькі акції та фестивалі. Із перших днів війни на Донбасі активно допомагає військовим і мирному населенню Сходу України.
Щороку Жадан радує шанувальників цікавими культурними проектами. Літо 2017 року не стало винятком: за останні кілька місяців Сергій продовжує їздити Україною із волонтерськими і культурними проектами, готує до друку нову книгу і продовжує діяльність гурту “Жадан і Собаки”. Також зовсім скоро на Харківщині відбудеться літературно-музичний фестиваль “Дорога на Схід”, який Жадан організовує разом із однодумцями і партнерами.
Фото: Обкладинка нового роману Сергія Жадана. Книга вийде восени 2017 року (meridiancz.com)
А нещодавно з'явилася ще одна важлива новина: після довгих приготувань режисер Ярослав Лодигін розпочинає зйомки фільму-екранізації роману Жадана “Ворошиловград”.
Styler поговорив зі знаменитим письменником про його нову книгу, сценарій до фільму “Ворошиловград”. Ми дізналися, які книги українських авторів про війну на Донбасі Жадан рекомендує прочитати. А також - чому українці поки мало знають свою країну, як пожвавити культурне життя в невеликому провінційному містечку і чому на прифронтових територіях досі практично не транслюють українські телеканали.
Сергію, цієї осені вийде друком ваш новий роман. Про що ця книга?
Книга називається “Інтернат” - роман, який я закінчив цієї зими. Вийде книга восени у чернівецькому видавництві "Meridian Czernowitz". Планую, що восени будемо робити презентації роману в різних містах України. Зокрема, і на Донбас теж поїдемо. Бо події, які відбувають у романі, відбуваються саме на Донбасі. Час, який описується у романі, це 2015 рік, українсько-російська війна, і в центрі уваги цієї книги – саме мирне населення, яке опинилося на лінії фронту.
Назва “Інтернат” крім того, що це місце проживання одного з героїв книги, має якийсь символізм? У назві закладена метафора?
Так, Інтернат – це таке місце, де відбуваються події роману, де вчиться один із персонажів книги. Але справді назва має і метафоричне значення. Це натяк на певну невкоріненість, нестабільність. Таке явище може сказати багато чого не тільки про героя книги, але й про наш соціум загалом. Бо багато хто досі не вкорінений в країну, не відчуває її до повної міри.
Фото: "Восени будемо робити презентації роману в різних містах України" - Сергій Жадан (РБК-Україна)
Книга, про яку ми з вами говоримо – це лінійний роман, події якого відбуваються протягом трьох діб. Перед головним героєм стоїть дуже важке завдання - врятувати життя близької людині. Він намагається будь-що це завдання виконати. Стикається на цьому шляху із дуже різними персонажами по обидва боки фронту. Так, йому треба перейти лінію фронту, а потім повернутися назад, додому.
Зараз часто звучить теза про те, що книги про війну варто писати саме зараз, під час війни. І тоді це стане своєрідною хронікою військових подій. Інші ж кажуть, що варто писати вже після, коли пережите добре осмислиться. Ви як думаєте?
Насправді все суто індивідуально. У кожного на це свої погляди. У кожного – свій больовий поріг відчуття тих подій, які пережила і переживає зараз наша країна. Але я підтримую, скоріше, першу точку зору. Вважаю, що книги про війну треба писати ось вже зараз. Щоб нічого не забути, щоб нічого не пропустити і нічого не втратити з уваги. Інша річ – очевидно, що ґрунтовні осмислені книги про війну, безперечно, з’являться трохи згодом.
Книги яких українських авторів про війну, на ваш погляд, особливо варті уваги?
З радістю їх згадаю. Недавно із задоволенням прочитав новий роман Володимира Рафеєнка, донецького автора, який живе в Києві. Називається ця книга “Долгота дней”. Роман з’явився і російською мовою, і у чудовому перекладі на українську, який зробила Мар’яна Кияновська. Це глибока, болюча і дуже дражлива книга. Думаю, багато кого вона зацікавить.
Можу згадати, звичайно, книгу Бориса Гуменюка - позивний “Кармелюк”. Він був безпосереднім учасником цієї війни й починав писати нариси ще 2014 року. Не можу не відмітити книги сумського письменника Євгена Положія. Це і “Іловайськ”, і “5 секунд, 5 днів”, яка вийшла минулого року. Насправді про війну в Україні вже є велика кількість літератури. Вона дуже різна. І це, мабуть, природно.
Вже зовсім скоро почнуться зйомки фільму-екранізації вашого роману “Ворошиловград”. Як саме ви задіяні в роботі над картиною?
Звичайно, я беру в цьому процесі участь. Хоча сценарій написала Наталка Ворожбит. Це її робота, але ми з режисером теж до цього трохи доклали руку. Ось зараз я останні діалоги вичитую, редагую.
Режисер фільму, Ярослав Лодигін, у інтерв’ю “Телекритиці” сказав, що створенням такого фільму він, зокрема, хоче зламати стереотип про те, що східноєвропейське кіно – похмуре. Режисер хоче, щоб “Ворошиловград” був сонячним. “У романі описані тяжкі події, але при цьому там є багато гумору”, - каже він. Додати у кіно трохи світла – це хороша ідея?
Ну, “Ворошиловград” вийде аж навряд чи дуже позитивним. Все-таки в романі описана доволі специфічна історія, з не завжди простими подіями, які доводиться переживати її героям. Але, безперечно, їх можна по-різному подавати. Бо в цій історії є і надія. Тому все може бути, чому ні!
Ви нещодавно анонсували проведення в Ізюмі Харківської області фестивалю “Дорога на Схід”. Чому обрали саме це місто?
Нам цікавий не лише Ізюм, а й інші регіони. І ми загалом на Сході з друзями і з колегами працюємо вже не перший рік. Так виходить, що переважно це все-таки Донецька і Луганська області, території ближче до лінії фронту. Але нам здалося, що правильно робити подібні культурні акції, культурні події і на Слобожанщині. Ізюм – він є певним фронтиром, певним кордоном між Слобожанщиною і Донбасом. Нам здалося, що символічно було б там провести якусь акцію. Ізюм лежить на дорозі на Схід. Лежить на дорозі, яка веде із Харкова до Донецька. Тому ми вирішили зупинитися цього разу саме там.
Я думаю, це буде цікаво, особливо місцевим мешканцям. А по-друге, тим, хто ніколи в Ізюмі не був. Варто туди поїхати, щоб побачити, наскільки ці стереотипи про Схід, як про індустріальну, випалену зону, наскільки вони не відповідають дійсності. Там дуже мальовничо. Цей регіон треба підтримувати та розвивати.
На які культурні продукти в цьому регіоні перш за все є з запит?
В Ізюмі є запит на культурний продукт, як і всюди по Україні. Смаки і інтереси людей там по суті нічим не різняться від інших регіонів України і цікавлять тим самим, що й люди в Черкасах чи у Луцьку. На Київщині чи на Галичині. Там цікавляться літературою, музикою, театром. У кожного свої вподобання, естетичні смаки, і ми намагаємося програму нашого фестивалю побудувати так, щоб зацікавити максимальну кількість людей. Буде і цікава етнічна сцена, і літературна. Буде рок-музика, театральна програма.
У столиці і великих містах культурне життя насичене, але у райцентрах – ні. Величезна проблема України – відсутність повноцінної культурної політики. Яка би дійсно охоплювала всі регіони України, а не лише великі міста. Бо зараз бачимо, що і то не всі мегаполіси різними заходами охоплені. Стан культури в країні можна визначити за кількістю книгарень. Достатньо виїхати в будь-яке місто будь-якого регіону України. Там побачимо, що багато де книжкового магазину просто не буде. А коли і є, то наповнений якимось російським ширпотребом.
Окремі активісти і громадські організації можуть заповнити ці прогалини?
Громадські активісти можуть звертати на це увагу держави. Бо підтримувати книговидання, випуск нового кіно, театральне життя, функціонування культурних інституцій – це все-таки прерогатива держави. І це прямий обов’язок держави. Та це не означає, що громадяни мають сидіти і чекати, доки держава забезпечить їх культурним дозвіллям.
Фото: "Величезна проблема України – відсутність повноцінної культурної політики. Яка би дійсно охоплювала всі регіони України, а не лише великі міста" (РБК-Україна)
Багато українців за останні чотири роки зрозуміли: якщо ти хочеш змінити щось на краще, починай робити це сам. Починай сам підтягувати державу, починай нагадувати чиновникам, що по всій країні – гострий брак культурних ініціатив, брак культурного життя. І що треба ці порожнини і лакуни чимось заповнювати.
Багато хто вже давно зрозумів: якщо ви живете у невеличкому містечку, і хочете якось урізноманітнити в ньому культурне життя, не треба покладатися на міські ради, на місцевих депутатів. Є простий принцип, який допоможе змінити країну: якщо хочеш щось зробити – зроби сам. Ми, по великому рахунку, так і робимо.
Коли організовуємо культурні заходи чи акції, то в принципі всюди співпрацюємо із місцевою владою. Тобто ми не робимо чогось всупереч українській державі. Але своїм прикладом намагаємося показати, що українська культура може бути сучасною, модерною і цікавою. Її просто треба донести до глядача, до слухача. І тоді життя в невеликому місті, та й в усьому регіоні, поступово пожвавиться. Чим більше буде ось таких ентузіастів, готових змінювати своє місто, тим це станеться швидше.
На вирішенні яких проблем зараз фокусується ваш благодійний фонд?
Ключовий напрямок – це допомога дітям. Ми вирішили саме на цьому в основному фокусуватися. Співпрацюємо з різними школами, інтернатами, із дитячими садочками. Також допомагаємо родинам загиблих військових.
В цілому, працюємо там, де не завжди встигає працювати держава. Там, де не завжди встигають працювати якісь великі благодійні фонди. За нами немає великого капіталу. Ми існуємо і працюємо за рахунок благодійників. Це все приватні особи. Для нас важливо, щоб наша допомога була дійсно ефективною і конкретною, адресною.
Чим проблеми і потреби шкіл і дитсадків Донбасу зараз сильно відрізняються від того, чого потребують такі ж заклади в інших регіонах?
За великим рахунком, проблеми всюди одні й ті самі. Аж такої сильної гуманітарної катастрофи на Донбасі я зараз не бачу. Але в той же час – проблем багато, і знадобляться роки, щоб їх подолати. Та я дивлюся на це з оптимізмом: під час поїздок на Донбас ми кожного разу зустрічаємо просто неймовірну кількість людей, які прагнуть змін. Зараз під час ось таких поїздок на Донбас ми бачимо, що держава, в принципі, намагається певні проблеми вирішити. Рух уперед однозначно є.
Фото: "Є простий принцип, який допоможе змінити країну: якщо хочеш щось зробити – зроби сам" - Сергій Жадан (РБК-Україна)
Значно більше проблем – у освітніх дитячих закладів, які перебувають безпосередньо на лінії фронту. Багато з них під час обстрілів були зруйновані. Є заклади, де допомоги від держави чекають вже довго. Ось буквально недавно ми возили дітей з Ізюмського інтернату в Харків, робили їм тут екскурсії, влаштували культурну програму. Це було таке невеличке, але в то же час значне для тих дітей свято, яке держава навряд чи б зробила. Бо зараз громадськість в усіх питаннях.
Ви часто кажете про те, що регіонам України бракує знань про інші куточки нашої країни. Звідки всі ті стереотипи і упередження. Що треба зробити, щоб цей брак знань про свою ж країну подолати?
Насправді це дуже хороша ідея, якби існував якийсь фонд, із якого нашим громадянам виділяли гроші на квитки для поїздки в місто, де вони ще не були. Мені здається, абсолютно всім українцям треба максимально часто кудись їздити, і по можливості бувати в різних регіонах своєї ж країни.
Наша біда в тому, що регіони України один від одного ізольовані і відірвані. Звідси - всі наші стереотипи. Ми дуже мало одне одного знаємо. Відповідно, де немає знання, там з’являється простір для різних маніпуляцій, для стереотипів, для страху, для залякування.
Ми в поїздках на Схід часто стикаємося з тим, що військові не мають де дізнатись останні новини. Не знають, що відбувається в Україні та світі. І навіть не знають, що там у сусідньому селі. Скільки разів таке було - підходиш до військового на лінії фронту, а він каже: ми тут взагалі не в курсі, що в Києві відбувається. Не розумію, чому проблема українського мовлення на Донбасі не вирішена на четвертому році війни. Коли в усіх прифронтових зонах є лише російське телебачення, а українського немає. Про яку перемогу, які зміни в суспільній свідомості ми можемо говорити, якщо наш інформаційний простір на Сході був повністю відданий Москві і тепер контролюється Кремлем?
Безперечно, свою роль тут має грати українська мова на телебаченні, у ЗМІ, які присутні на Донбасі. Бо ми – це держава Україна, і в нашій конституції прописана державною мовою саме українська. І якщо вона масово зазвучить на прифронтових територіях, це буде важливим сигналом.
Час від часу нам намагаються нав’язати план діалогу з бойовиками. Більшості людей в умовах війни такий сценарій для багатьох звучить просто як нонсенс. Що нам у майбутньому варто діяти щодо окупованих територій?
Однозначно вважаю, що це територія України. Ніякий інший сценарій просто неприйнятний. Але мені здається, що доки триває війна, доки щоденно гинуть громадяни України, як військові так і цивільні, про будь-яке взагалі примирення говорити важко. Складно взагалі якось торкатись теми примирення із людьми, які виступили проти України зі зброєю в руках. Чесно кажучи, я не маю якихось рецептів щодо цього.
Фото: "Де немає знання, там з’являється простір для різних маніпуляцій, для стереотипів, для страху, для залякування" - Сергій Жадан (Олег Божко)
Інша річ – варто розуміти, що по той бік фронту далеко не всі люди зрадили свою країну. Несправедливо і дуже нечесно всіх, хто лишився під окупацією, називати зрадниками і колаборантами.
Суспільству теж треба переглянути своє ставлення до тих, хто з певних причин лишився під окупацією?
Звісно! Бо у деякої частини суспільства про це є хибні думки. Через брак знать панують певні стереотипи. Бо те, що людина не виїхала з-під окупації в мирну частину України, зовсім не значить, що ця людина підтримує бойовиків і російську армію. Я про це неодноразово вже говорив.
Люди, які хоч трішки цікавляться цією темою, розуміють і знають: якщо ти залишився в окупованому Донецьку і Луганську, то ти не обов’язково сам сепаратист і підтримуєш окупаційну владу. Думати так – це суцільна дурниця, і так говорити не можна. Є різні випадки, різні ситуації. В кожного своя історія. І дуже важливо ці історії розгледіти, а не бачити в першу чергу чиїсь політичні амбіції і реагувати на суто популістичні закиди, які не мають під собою реального ґрунту.