Великі книги про великі ідеї і великих людей
У новому випуску "Чотирьох книг з Валерієм Калнышем" - Дмитро Биков, Тома Пікетті, Хантер С. Томпсон і Хілларі Клінтон. Книги цих авторів розкажуть про Володимира Маяковського, способи перерозподілу коштів, передвиборній гонці в США та життя Хілларі Клінтон.
Фото: Біографія Маяковського написана Биковим з порушеннями всіх правил викладу життєвого шляху
Дмитро Биков. "Тринадцятий апостол. Володимир Маяковський: трагедія-буфф в шести діях". Видавництво "Молода гвардія", 2016 р.
Автор: Дмитро Биков, письменник, поет, журналіст, викладач літератури. Автор кількох десятків книг, в тому числі біографічних – життєписи Булата Окуджави, Бориса Пастернака, Максима Горького. З 1985 року працює в тижневику "Співрозмовник". Автор літературних мініатюр у проектах "Громадянин поет" і "хороший Громадянин". Учень Бориса Стругацького.
Про що книга: Біографія Маяковського написана Биковим з порушеннями всіх правил викладу життєвого шляху. Відверто кажучи, в традиційному розумінні це - не біографія. Дмитро Биков, звичайно, розповідає про те, як жив, творив, подорожував, у кого закохувався і чому застрелився Маяковський (саме застрелився, а не був убитий). Але його книга туго упакована не тільки біографічними фактами - вони для автора привід для докладного розбору текстів, проведення історичних паралелей, внутрішнього спору з Маяковським.
Один з літературних критиків охарактеризував "Тринадцятого апостола" як "циклопічні (на вісімсот сторінок) расхристане есе, погано відредаговане і, схоже, місцями жодного разу не перечитане самим автором. Не зв'язана розповідь, але все, що Биков коли-небудь читав, чув, думав або тільки збирався подумати про Володимира Маяковського". І це досить точний опис. Правда, цей критик пропонує книгу не читати взагалі, мовляв, сирець це все, заготовка до написання біографії. Але в цьому і принадність книги. Книга про Маяка така ж, яким було його життя – хаос, порив, перепади настроїв і поглядів, повний сумбур і трагедія-буф. То Бикова в Крим заносить, то в долю Ходасевича... Так, читати її важкувато, але ж і поезія Маяковського така – рвана, яка спотикається, тому й книга про нього така ж.
З властивою Бикову (а через нього і Маяковському) безапеляційністю він ставить крапки над темними, невідомими плямами біографії Маяка. Про самогубство вже було сказано. Про роман з Бриками Биков пише ось що: "никакого сексуального треугольника не было, а жизнь при чужой семье — без всяких эротических коннотаций — довольно обычное дело, как жизнь Тургенева при семье Виардо". Про любов взагалі багато в цій книзі. І про смерть теж.
Цитата: "Не для того он писал "Ленина", чтобы разагитировать пролетария: пролетарий за Ленина сам кого хочешь разагитирует. Маяковскому важно понять, почему он сам, ни с какой массой отродясь не сливавшийся, выламывающийся даже из коллектива единомышленников, с таким горячим энтузиазмом вливается в ряды ленинской армии: это что же, он утратил наконец ту самую "ин-ди-ви-ду-альность", за которую его столько костерили? Но ведь революцию, кажется, не за тем делали, чтобы революционеры утрачивали индивидуальность? Во всяком случае признать безликость главной добродетелью советского человека Маяковский не согласился бы и в страшном сне. Но тогда почему он посвящает поэму — партии, а сам делает главной темой произведения именно "новое причастие": "Сильнее и чище нельзя причаститься великому чувству по имени "класс"? Ведь поэма — про это, а не про Ленина: про Ленина и так все известно… А "Ленин" — про ту любовь, которая не ржавеет; про то, что приходит на место любви частной, "личной и мелкой".
Личное счастье не состоялось — говоря по-блоковски, "обманула та мечта, как всякая мечта". Любовь в идеале — избавление от индивидуальности, растворение в другом; так вот, главная тема Маяковского в 1923–1925 годах как раз и есть крах частной утопии. "Вот и любви пришел каюк, дорогой Владим Владимыч". Он долго обожествлял Лилю, ставил на любовь, пожалуй, слишком много — но "эта лошадь кончилась", как всякая лошадь. Можно сохранять внешнюю оболочку, мертвую, сухую, — подписываться "щеном", нанизывать эпитеты к "лисячьему детику кису", рыцарственно служить; но в 1923 году что-то навсегда надломилось, и Маяковский, болезненно чуткий к любым катастрофам, вообще ко всему роковому и трагическому, — иллюзий не питает. Лиля в поэме ничего не поняла (да и кто бы понял?), а это был реквием".
Тома Пікетті. "Капітал у XXI столітті". Видавництво "Наш формат", 2016 рік.
Автор: 22 роки Пікетті отримав в Лондонській школі економіки і політичних наук докторський ступінь за дисертацію про перерозподіл багатства. Ця тема визначила всю його подальшу викладацьку і дослідницьку діяльність. Після захисту він був запрошений викладати в Массачусетський технологічний інститут. У 1995 році він почав співпрацювати з французьким Національним центром наукових досліджень. У 2000 році він став професором у Вищій школі соціальних наук. У 2006 році Пикетти став першим головою Паризької школи економіки, одним з ідеологів створення якої він сам і був. Є оглядачем газети Libération.
Про що книга: Цей том в 600 сторінок (це не рахуючи приміток) не всім під силу не те, що зрозуміти його прочитати важко. Але зробити це необхідно, насамперед тим, хто цікавиться економікою. Книга виявилася настільки популярною, що за шість місяців 2014 року її тираж збільшився з 50 тис. до 1,5 млн і вона опинилася в списку бестселерів The New York Times. Відразу треба сказати, що з "Капітал. Критика політичної економії" авторства Карла Маркса книга має мало спільного. І її не варто розглядати як спробу заочної дискусії. Більш того, Пікетті, взагалі, працю Маркса подужати не зміг, вважаючи його важким для прочитання.
Пікетті, спираючись на економічні дані останніх 250 років, робить висновок, що концентрація багатства постійно підвищується і не відбувається самокорекції. Щоб вирішити цю проблему пропонується перерозподіл коштів через прогресивний загальний податок на майно. Це один із способів. Він вважає, що держава повинна більш активно брати участь у контролі економіки країн. Через ці тези його, до речі, багато хто вважає марксистом. Автор також упевнений, що тільки держапарат може забезпечити умови для загальної рівності і уникнути попадання левової частки багатств під контроль абсолютної меншості.
І ще одна теза – згідно Пікетті, світ повертається до "спадкового капіталізму", тобто, велика частина економіки контролюється спадковим капіталом, і що його сила зростає, веде до олігархії.
Цитата: "Ідеальним інструментом був би прогресивний світовий податок на капітал, поєднаний із дуже високим рівнем міжнародної фінансової прозорості. Він міг би стати одним із способів контролю небезпечної динаміки концентрації світового капіталу й запобігання розвитку спіралі нерівності… Світовий податок на капітал – утопічна ідея. Складно уявити, що держави світу найближчим часом дійдуть щодо цього згоди. Для того, щоб досягти цієї мети, вони б мали запровадити шкалу податків, застосовну до будь-якого багатства в усьому світі, а далі вирішити як розподіляти доходи. Та, попри утопічність, ця ідея корисна".
Хантер С. Томпсона "Страх і відраза передвиборної гонки `72". Видавництво Альпіна нон-фікшн, 2015 рік.
Автор: Хантер Стоктон Томпсон, письменник, журналіст. Засновник гонзо-журналістики. Автор роману "Страх і відраза в Лас-Вегасі". Застрелився у віці 67 років.
Про що книга: У 1972 році в США в черговий раз обирали президента. Виборча система США передбачає два великі етапи виборів – спочатку партії визначаються зі своїми кандидатами на пост глави держави і, власне, самі вибори. Хантер Томпсон, який був редактором відділу національної політики на той момент маловідомого журналу Rolling Stone, витратив рік, супроводжуючи в передвиборному турне сенатора-демократа Джорджа Макговерна. Книга побудована таким чином, що кожна її глава – місяць компанії. Главу "Листопад" - місяць, коли в США проходять вибори, - Хантер Томпсон писати вже не міг, оскільки був виснажений і морально, і фізично. Але вихід було знайдений – до нього прив'язали мікрофон з кабелем довжиною в п'ять метрів, і він, ходячи по готельному номеру, наговорював все, що йому запам'яталося.
Той, хто хоч раз читав Томпсона або, врешті-решт, дивився фільм "Страх і відраза в Лас-Вегасі" з Джонні Деппом у головній ролі, повинен зрозуміти, що з себе представляє вічно обдолваний журналіст, який стежить за тим, хто намагається переконати інших голосувати за себе. У Томпсона це викликало гнів, він вважав політиків покидьками, а більшість з того, про що вони говорять на догоду виборцю – брехнею.
Гідним кандидатом Томпсон вважав сенатора Макговерна. Ситуація в 1972-му, як здавалося, була виграшною для демократів: республіканець Річард Ніксон був нелюбим американцями, війна у В'єтнамі тривала, відносини з Радянським Союзом і Китаєм дедалі погіршувалися. Але сенатор не став президентом, програвши Ніксону вибори з убивчим розривом у 23%.
Цитата: "В отличие от большинства корреспондентов, я мог позволить себе сжигать за собой мосты, потому что мне предстояло проработать там всего год и последнее, что меня заботило, это установление долгосрочных связей на Капитолийском холме. Я поехал туда по двум причинам: во-первых, чтобы узнать как можно больше о механизме и сущности президентской кампании, а во-вторых, чтобы написать об этом так же, как я пишу обо всем остальном — как можно ближе к правде, и к черту последствия!
Это была прекрасная идея, и, как мне теперь кажется, это сработало, но, оглядываясь назад, я вижу за этим бескомпромиссным подходом две серьезные проблемы. Наиболее очевидная и наименее серьезная из них заключалась в том, что даже те немногие люди, которых я рассматривал как своих друзей в Вашингтоне, считали меня ходячей бомбой. Некоторые не хотели даже выпивать со мной, опасаясь, что у них развяжутся языки и они сболтнут лишнее, а через две недели все ими сказанное появится на прилавках газетных киосков. Другая, более сложная проблема была связана с моей естественной и нескрываемой симпатией к кандидатуре Макговерна — хотя поначалу, когда Джордж был безнадежным аутсайдером, это не было проблемой, потому что его сотрудники не видели никакого вреда в том, чтобы пооткровенничать с любым журналистом, проявлявшим доброжелательность и интерес. Но, когда он чудесным образом стал лидером предвыборной гонки, я оказался в крайне неудобном положении. Те, с кем я завел дружбу раньше, когда выдвижение Макговерна на пост кандидата в президенты от Демократической партии казалось почти столь же странной идеей, как и освещение президентской кампании постоянным корреспондентом журнала Rolling Stone, из горстки безнадежных идеалистов, с которыми я общался по сугубо личным причинам, вдруг превратились в ключевые фигуры стремительно ширящегося движения, представляющего человека, который, как казалось, мог не только победить во внутрипартийной гонке, но и вышибить из Белого дома Никсона".
Гілларі Клінтон. "Важкі рішення". Видавництво "Наш формат", 2016 рік.
Автор: Хілларі Клінтон, кандидат у президенти США від Демократичної партії. В минулому - держсекретар США (2009-2013 роки), сенатор від штату Нью-Йорк (2001-2009 роки), перша леді США (1993-2001 роки). Мати і бабуся.
Про що книга: Американські політики люблять давати своїм біографіям назви як би ні про що. У них вони обов'язково щось вирішують. Взяти хоча б біографію 43-го президента Джорджа Буша-мол. Книга його спогадів про роки управління Штатами називається "Ключові рішення" (в Україні вона вийшла у видавництві Брайт Букс). Хілларі Клінтон ще напише про те, як воно – керувати США і бути "лідером вільного світу". Ну, якщо переможе на виборах, звичайно. У "Важкіх рішеннях", книзі, яку вона присвятила американським дипломатам, вона розповідає про роки своєї роботи на посаді держсекретаря. Хілларі Клінтон, як відомо, забезпечувала всі зовнішньополітичні рішення першої адміністрації президента Барака Обами, відповідала не тільки за виконання, але і за розробку стратегії.
Держсекретареві випало працювати у важкі часи (до речі, в Росії ця книга так і називається – "Тяжелые времена"), які потребують непростих рішень. Їй належало закінчити дві війни, домовитися з Росією, остаточно розібратися з Осамою бен Ладаном, зміцнити альянси, що розпадаються, впоратися зі світовою фінансовою кризою.
У книзі багато фактів з життя дипломата – переговори, плани, які зриваються, літаки, що ламаються, та інші "принади". Одна безперечна перевага книги – Клінтон дає дошкульні характеристики тим, з ким їй довелося зіткнутися через службові обов'язки. Не бракує в ній і пафосу. Наприклад, в останніх рядках книги пані Клінтон приходить до висновку, що робота першою особою держави на зовнішньополітичній арені привела її до того, що вона "заново навчилася доброті нашого народу і величі нашої держави".
Цитата: "Суворі люди ухвалюють суворі рішення, і це стосується Володимира Путіна, президента Росії. Його світогляд сформувався під впливом його захопленням можновладними царями з російської історії, давньою російською зацікавленістю в контролі прикордонних держав і його особистим наміром зробити так, щоб його країна більше ніколи не здавалася слабкою і не залежала від Заходу, як це, на його думку, було після розвалу Радянського Союзу. Він хоче ствердити владу Росії, домінуючи над сусідами й контролюючи їхній доступ до енергоресурсів.
Він також сподівається відігравати більшу роль на Близькому Сході, щоб збільшити впливи Москви в цьому регіоні й зменшити загрозу від норовливих мусульман біля південних кордонів Росії й за їхніми межами. Для досягнення цих цілей він прагне зменшити вплив Сполучених Штатів у Центральній та Східній Європі та інших регіонах, які він уважає частиною російської сфери впливу, а також протистояти чи принаймні приглушити наші заходи в країнах, розбуджених Арабською весною.
Усе це допомагає пояснити, чому Путін спочатку тиснув на українського президента Віктора Януковича, щоб той відступився від тісніших зв’язків з Євросоюзом наприкінці 2013 року, і чому після того, як уряд Януковича розвалився, Путін вдерся до Криму й анексував його. Якщо Путін стримається і не вторгнеться поза Кримом у Східну Україну, то не тільки через втрату апетиту до ще більшої влади, території та впливу".