Десять кращих нон-фікшн книг цієї зими
Все інше - сльози на воді, зв'язку на киселі, архітектурні дали і найближчим криве горі всесоюзного досвіду, сломавшее механізми пам'яті про наш недавньому минулому.
Віктор Неборак. "Лексикон А. Р." - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2015. - 576 с.
Цілком карнавальний меморіал одного з учасників легендарного "Бу-Ба-Бу" - це своєрідний звіт на півтисячі сторінок, оформлений у вигляді енциклопедії сучасної української літератури. Ясна річ, приватної, як того хотів її упорядник. Втім, вже у першому за рахунком розповіді про неофіційних сходках поетів у Києві 80-х розумієш, що "приватним" може бути хіба що авторське думка про це.
Хоча, яка різниця, в яких радянських закладах - університетах, редакціях або видавництвах - працював той чи інший "поет-нонконформіст", якщо серед них такі майбутні зірки нашої літератури, як Тарас Малкович, Василь Герасим'юк або Аттила Могильний. Власне, про ставлення самого автора лексикону до подібного звездопаду в контексті майбутніх поколінь - в розділах "Відповіді Віктора Неборака на питання" - Катерини Щоткіної, Олександру Ірванцю, Сергію Жадану.
"Радість контакту. Розмови з Тарасом Прохаськом" - Брустури: Дискурсус, 2015. - 208 с.
У цьому збірнику інтерв'ю йдеться про задоволення вже не від тексту, а від самого лише "говоріння", яке, на думку упорядника Василя Карп'юка, цілком може бути літературою. До речі, з найбільш вдалих "літературних" розмов з Прохасько - Олі Вишні і Малого Тараса. Більш відомі інтерв'юери не говорять, а говорять, часом затьмарюючи "розмовну" славу нашого героя.
"Є дуже важлива характеристика епохи, - пояснює він, - де треба розуміти, що голос письменника часом розмитий в море загальних голосів. І не погодитися з письменником дуже легко: просто написати, що ти козел або ще щось на зразок цього, що ти тут гониш, йди вже на смітник... І це така особливість часу, яку треба прийняти".
Ігор Померанцев. "Пізній збір" - Чернівці: Meridian Chernowitz; Книги - ХХІ, 2015. - 296 с.
За великим рахунком, книга Померанцева - аж ніяк не відвертий гімн алкогольної культури, як, наприклад, у корифеїв жанру на кшталт Чарльза Буковскі або Венедикта Єрофєєва, а демонстрація способу життя, яку можна виправдати одним-єдиним словом "букет". Тобто автора цікавить не просто колір, смак і запах певних сортів вина, згаданих у "Пізньому зборі".
Це навіть більше, ніж алкогольне кредо "ні дня без чарки", як можна подумати, лише зазирнувши у прейскурант його глав: "Плечем до плеча біля стійки бару", "Магічний келих", "Столові вина, настільні книги", "Україна: винна звичка". А все тому, що тексти Померанцева - це справжня бакалія життя, нутро жанру і зворотна сторона "творчого" алкоголізму.
Рябчій. "Двічі по десять: обличчя і голоси" - Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2015. - 240 с.
Черговий знаковий збірка бесід і розмов - перекладача і критика, також відомого, як журналіст Іван Тюссо - це кунсткамера фігур, музей воскових валиків і безперечних фонографів вічності, де "європейські" і "українські" автори поділені порівну. Таким чином, десять українських і десять зарубіжних письменників (з Бельгії, Франції та Швейцарії), яких розпитує про життя, літературу і взагалі про все на світі цікавий автор.
І знаєте, що радує в цій гучній какофонії думок, сентенцій і просто вигуків "що тепер скажете?" Те, що починалися розмови давно, коли "європейське" і "українське" існували окремо, не встигнувши злитися в геополітичному екстазі - принаймні, у мріях наших інтелектуалів. Які не повинні йти в політику, як зазначає один із співрозмовників Валерій Шевчук, бо це, кажуть, не комільфо.
Олександр Еткінд. "Криве горе: Пам'ять про непохованих" - М: Нове літературне огляд, 2016. - 328 с.
Автора далеко заводить мова, якщо вже говорити про культурної пам'яті після соціальної катастрофи. Оскільки в цій складній середовищі співіснують жертви, кати та свідки злочинів. І проблема в тому, що в сучасній науці про минуле, якою, як відомо займається актуальна історія - немов у пріснопам'ятному радянському інтернаті - багато знайомих і друзів (тем і предметів розмови), а родні як не було, так і немає.
Напевно, саме тому нова книга Олександра Эткинда про горе по жертвам радянських репресій, про культурні механізми пам'яті і скорботи досить непроста, Будучи присвячена тому, як позначився досвід репресій на радянській та пострадянській культурі, вона нагадує дайджест наших відносин з минулим, а не домову книгу пересічного жителя імперії.
Катерина Марголіс. "Сліди на воді" - СПб.: Видавництво Івана Лімбаха, 2015. - 400 с.
"Сліди на воді" - це біографічна сага про форсунках, крізь які продуваються капіляри пам'яті, розміщеній на всіх семи пагорбах безводної пустелі застою. Але як вирувало тоді життя! Як вона мирволила, дорікала, немов би й не Пастернак, а інший, ще не зазначений меморіальною дошкою на глухій стіні Литинститута, вдихав її аромат на тролейбусній зупинці.
"Пахло ялинкою і мандаринами, - уточнює автор. - Пахло так, як ніби ніякої радянської влади не було і бути не могло". А далі життя дівчинки-підлітка закінчується, оскільки слід чаемая зупинка в дорозі, хоч і не в пустелі. Тобто там, де, Бродський гасили цигарки про сирої підлогу, не встаючи з ліжку в готельному номері. І закінчується не в останню чергу тому, що "приїжджає у Венецію мандрівник виявляється або на вокзалі, або на пьяццале Рома - останньому оплоті сучасного механізованого світу".
Сергій Солоух. "Коментарі до російського перекладу роману Ярослава Гашека "Пригоди бравого солдата Швейка" - М.: Час, 2015. - 832 с.
На думку автора книги, єдиний і класичний переклад історії про Швейка - це повна і абсолютна русифікація. Просто сталося так, що співробітник радянського повпредства в Празі і заодно перекладач Гашека взяв і поміняв місцями Європу з Азією.
"Звільнивши текст від усього національного та специфічного, незрозумілого і неприємного, зробив роман про західних слов'ян своїм, рідним", - дізнаємося ми з цехових таємниць перекладу. І тому праця відомого прозаїка та есеїста Сергія Солоуха, що вчинив розлоге диво коментарів, унікальний. Оскільки повертає читача в епоху і культурне середовище, частиною якої по праву був чеський оригінал.
Джонатан Котт. "Сьюзен Сонтаг. Повний текст інтерв'ю для журналу Rolling Stone" - М: Ад Маргінем Прес; Музею сучасного мистецтва "Гараж", 2015. - 128 с.
У цій книзі-інтерв'ю відома есеїстка, письменниця, драматург, кінорежисер і громадська діячка Сьюзен Сонтаг (1933-2004) являє нам приклад естетичного стоїцизму і суто "авторського" осмислення життя.
Поліфонія тим, мультикультурність мислення, посилення від книги до книги логоцентризм сприйняття світу і екзальтація розуму - таким у всі часи був інтелектуальний портрет нашої героїні. І тому досить багато тем були озвучені під час її зустрічі в 1978-му році зі своїм колишнім студентом, став європейським редактором журналу Rolling Stone.
Говорили про психологію раку у фільмі "Життя в борг" і в своєму особистому житті, про сором і вину у В'єтнамі, про пастці тіла і про Ніцше і Мопассаном, померлих від сифілісу. А ще про хіпі, нелюбимих з-за свого антиинтеллектуализма, співачки Патті Сміт і несподівано - про зірці 50-х Біллі Хейлі та його "Комети".
Дональд Рейлі. "Радянські бебі-бумери" - М: Нове літературне огляд, 2015. - 544 с.
Книга професора Університету Північної Кароліни виконана в жанрі "усної історії" і присвячена радянським аналогом американського покоління бейбі-буму - дітям холодної війни, які сьогодні грають помітну роль в соціальному житті.
Відповідно, про своє повоєнне дитинство, отроцтво і юність автору дослідження розповіло цілих два класи випускників - в загальній складності шістдесят осіб - випускників але, ясна річ, далекого 1967 року. Причому московських і саратовських - напевно, для того самого що ні на є соціального контрасту. Тому мова не зовсім про золотий, а скоріше про звичайну післявоєнної молоді, яка жила в незвичайні часи, коли перша людина полетіла в космос, і другим міг бути будь-який з них, незважаючи ні на які холодні війни, ядерні загрози і близьку серцю кукурудзу рідних ідеологічних полів та інший живильний політосвіт.
Том Уілкінсон. "Люди і цегла" - М.: Альпіна нон-фікшн, 2015. - 328 с.
Ця дивовижна книга структурована, наче захоплююча подорож в історію архітектури. І їхати нам далеко, адже всі артефакти в цій архітектурній сазі віддалені один від одного у часі і просторі: з Давнього Вавилона ми потрапляємо у Флоренції епохи Відродження, після плавно переносимося в Пекін рубежу XVIII-XIX століть, а там вже і Лондон 1930-х років, не кажучи вже про сучасний Ріо-де-Жанейро.
Чому такий розкид? Джингереберская мечеть в Тімбукту, автомобільний завод у детройтському Хайленд-парку, палаццо Ручеллаи у Флоренція. Справа в тому, що удаваний хаос, з якого автор збирає особисту колекцію, цілком зрозумілий з точки зору постмодерністської науки.
"Те, що виявляється в історичному початку речей, - передує книгу епіграф із Мішеля Фуко, - це не ідентичність, ще збереглася від їх походження, це незгода інших речей, це невідповідність".
До речі, рекомендуємо також вивчити наш огляд "Десять головних книг цієї зими: зарубіжні автори".