"Тільки думки, тільки драйв, хардкор і задоволення від тексту". Відомий літературний критик приходить на допомогу читачам, розгубленим у книжковому
У свій час відома просвітниця ХХ століття Христина Алчевська видавала спеціальні посібники, в яких дозвільному обивателю радили, що б такого цікавого йому почитати. Кажуть, навіть Лев Толстой допомагав їй у цьому починанні. Пізніше ця традиція себе зжила, книги стали видаватись на будь-який смак і величезними тиражами, так що вибирати було з чого.
В нинішній час убогого, загалом-то, жанрово-стилістичного асортименту і відсутність масово-тиражних надмірностей на ринку української літератури в самий раз звернутися до подібної практики і порадити читачеві, на що йому витратити свій вільний час. Може, не варто звично вибирати старих авторів і спробувати звернути увагу на молодих і не менш талановитих? Тим більше, що почитати пропонується тільки найцікавіше, що стоїть і не особливо яка обтяжує кількістю сторінок.
Леонід Кононович. "Чигиринський сотник". – Х.: Фабула, 2016
Новий роман відомого автора – своєрідний дебют в жанрово-стилістичному сенсі, адже до недавнього часу Леонід Кононович був відомий лише своїми бойовиками з "національної" підкладкою і гостросоціальної прозою. "Чигиринський сотник" - це абсолютно інше чтиво корифея кримінального жанру в українській літературі. По суті – козацьке бойове фентезі, класичний лицарський роман, а також безперечний травелог в дусі "Володаря кілець" Толкієна.
Відьми верхом на свинях, перевертні, русалки і дракони, що переслідують юного героя роману, ищущео Ключ Трояна, яким в язичницькій міфології Бог відкривав Україну, і який приходить у наш світ тоді, коли над ним нависає небезпека. За великим рахунком, будь-яка архаїка тих найдавніших часів – і відьми, лісовики, і Баба Яга і Змій Горинич – сприймаються як "фантастична" лише в контексті християнського світогляду.
У той час як язичницька історія нашого краю багата ще й не такими чудесами, з якими люди мали справу в ті далекі "міфологічні" часи. А саме тоді, як зазначає автор роману, як молилися наші щурі та пращурі Батькові Трояну й Матері Божій, Пречистій Ладі, то допомагали їм у бою і земні сили, й небесні... і коли запорожці через підступи ворожі почали вже й на силі занепадати, а пані зі шляхтою почули теє та й розгулялися, мов тії свині в городі".
Іда Ворс. "Записки про нашого хлопчика". - Нора-Друк, 2015
Задумавши подорож в наше недалеке минуле - в якому, кажуть, ні сексу, ні чого-небудь іншого, недозволеного не було починати варто з "Записок про нашого хлопчика". Адже мова в цьому збірнику коротеньких оповідань – "Наш Хлопчик і таргани", "Наш хлопчик і море", "Наш хлопчик і баби" - не про життя, не про творчість, а про все це в квадраті. Тобто про радянських хіпі і відповідно - про свідомої стилізації життя та творчості, яка тривало, крім того, не дуже довго.
Принаймні, з передмови до збірника можна дізнатися, скільки саме: "Якщо не рахувати дисидентів, смороду булі першими вільними людьми в тій невільній країні за п'ять хвилин до її скону".
Що ж до історичної правди, то чекати, "коли помре твоя краса", іноді доводилося ще менше. І хоча "вони могли ходити на роботу наврядчи-годі, мати батьківщину, мешкати в стандартній квартирі, а все одно бути ідейними "піплами": цінували свободу, сповідували пофігізм і були готові в будь-яку мить вирушити назустріч пригодам без копійки в кишені", але аналогія з дисидентами все одно не відпускає.
Цікаво, на яку чашу ваг помістити тепер "ворогів народу", у яких не було ні пофігізму хіпі, ні тюремної бібліотеки з табірним футболом, як у дисидентів? Причому в книжці Іди Ворс це навіть не українські хіпі, як, скажімо, у Ілька Лемка "Сни у Святому Саду", а просто радянські. Точніше, один з них, "наш хлопчик".
Марія Козиренко. "Бюро загублених думок". – Луцьк : Твердиня, 2009
Знайомлячись з книгою короткої прози "Бюро загублених думок" Марії Козиренко, не перестаєш дивуватися винахідливості затії, інспірованої десь там, на небесних грядках творчого Едему. Адже так сьогодні могли б писати Антуан де Сент-Екзюпері, Джанні Родарі та навіжена героїня фільму "Амелі".
Насправді, витончені новели харківської поетеси і художниці – родом із нашого "всесвітнього" дитинства. Тільки коли-то в ньому жили «діти квітів», а тепер прийшла пора "дітей індиго".
"Отак усі, хто втратив батьківщину, рано чи пізно приходять протерти рукавами своїх лляних сорочок моє люстро, щоб подивитися, чи є куди йти далі", – пише автор про душах, загублених в райських кущах ідентифікації.
Таким чином, "Бюро загублених думок" – цілком інтелектуальна проза, на подив свіжа і одночасно ретроспективна в плані літературних алюзій. Наявності отакий фантасмагоричний калейдоскоп, в якому Архімед спостерігає за танго Фрейда з дамою в ресторані грецької кухні, Кіплінг в пробковому шоломі вальсує в глухих джунглях під виття бандерлогів, Хічкок зі Стівеном Кінгом грають на пустирі в квача, а Рей Бредбері під акомпанемент иерихонских труб збирає в саду пізні яблука.
Марія Зоря. "Гра з вогнем: Диявол не бреше". - Л.: Кальварія, 2015
Безпосередньо імена корифеїв сучасної української літератури в цьому романі не називаються. Крім того, сама автор застерігають, що будь-які збіги імен власних помилкові, а всі події - ніяка не "Коронація слова", творчий конкурс "Смолоскипа" чи журналу "Дніпро", оскільки взагалі ніколи і ніде не відбувалися. Але справа в тому, що образ сучасного чиновника у неіснуючій "офісної прозі", конкурс на яку затівали у нас кілька років тому, все-таки не відрізняється від образу "позитивного Сатани" у Марії Зорі.
Різні лише наслідки, які у її книзі мають вигляд конкурсу "Ніч з Вельзевулом" і "видання роману-переможця усіма мовами світу, включаючи латину та мову майя". А ось це вже те, завдяки чому наша проза може стати цілком читабельною. Немов "Гра з вогнем", в якій "письменники зробилися впізнаваними, як зірки серіалів чи навіть політики, телепередачі, в яких вони коментують свою участь або неучасть у конкурсі "Ніч з Вельзевулом", здіймають рейтинги каналів вище рівня міжнародних футбольних матчів", і навіть в будинку престарілих, де постояльці "шкандибали "на телевізор", щоб не пропустити телеміст Остапа-Ореста Хуховича з Гафією Задунайко". При цьому маються на увазі, звичайно ж, Юрій Андрухович та Оксана Забужко.
Світлана Горбань, Наталя Лапіна. "Роман з містом". – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015
У цьому романі юний студент-музикант Матвій Свідзинський – не нащадок загиблого у вогні поета, але згоряти від сорому йому доведеться не раз приїжджає до Львова, а вже тут його родичів – наче мух у шинку "Під чашею" у Гашека. Втім, автори твердо вирішили виховати не тільки свого героя, але також всіх можливих читачів цього пасторального тексту, і тому в романі на кожному кроці спотикаєшся про різного роду примітки.
Поступово ця ненав'язлива наука затягує в глибокі нетрі сюжету, в якому з'являються довгі відступи в екзотичну сімейну історію. Наприклад, уявіть, що в місті на Західній Україні, у який ви потрапили вперше, мешкає ваша велика родина, з якої центрифуга історії викинула вас на східну околицю, а життя покотила собі далі.
Минуле життя, справжня, з тими самими тротуарами, по яким гуляють ті самі дівчата, які п'ють без вас той самий кави, закушуючи тими ж самими – ні, ще краще! - тістечками. І за те, що ось так прекрасно, а не в шахті, вони живуть, на іншому полюсі нашої країни східні родичі вважають їх ворогами народу. А ті, як на зло, ще й скачуть під Шопена і співають:
"Бо де ж іще людям так добре, як тут? Тільки у Львові!
Де співом голублять і будять зі сну? / Тільки у Львові!"
Ярослав Мельник. "Маша, або Постфашизм". – Л.: Видавництво Старого Лева
Пам'ятається, у Михайла Єлізарова була книжка про те, що фашизм все-таки пройшов, і в даному випадку перед нами чергова констатація цього факту у формі інтелектуального трилера і заодно антиутопії. В цілому, "Маша, або Постфашизм" Ярослава Мельника - альтернативна історія, але більше "телевізійного" зразка.
Ні, світ майбутнього, в якому живуть люди і нелюди у вигляді "сторів", почерпнуть, звичайно ж, з фантастичної літератури, там де "морлоки" та інша ненаукова фантастика з "Машини часу" Герберта Уеллса. Але актуалізується він, так сказати, лише у кінематографічній картинці "Голодних ігор".
Отже, уявіть собі, четверте тисячоліття, третю зону Четвертого сектора Євразійського штату Рейху. Журналіст газети з відповідною назвою "Голос Рейху" - це представник однієї раси, а прекрасне тварина – дитя зовсім іншого світу не цілком людського зразка.
"З порога будинку я спостерігав за самками, - згадує герой-сім'янин початок свого кінця. - З'єднання ясувавши щось між собою, вони розійшлись у різні боки. Молодша, більш струнка, з великими гарними грудьми, присіла біля паркану і рясно мочилася. Молодшу звали Машею, ми купили її минулої осені в одного Ельзиного родича".
І тваринна пристрасть, що охопила героя, змиває геть і Ельзу, і всіх родичів і навіть все суспільство, яке тепер полює не на предмет його любові, а на нього самого.
Антін Мухарський. "Сказкі руѕѕкаго міра". – К.: Люта праворуч, 2016
На думку автора "казок", це сама відчайдушна і хуліганська книжка з його літературної спадщини. По суті, билинний епос сучасності, фольклорний звід політичних анекдотів, чий сказовый склад за визначенням передбачає популярність в політизованих колах.
Автор звично розвінчує імперські міфи та культурологічні кліше "російського світу", демотивує штампи путінської імперії і іронізує з приводу її побутової демонології. Визнаючи при цьому, що за час життя в совку він став носієм вірусу "хомо совєтікус", і тому його проект - це історія хвороби і пошуків зцілення від тотальної русифікації. Як, наприклад, в історії про розподільному пункті Групи радянських військ у Німеччині, куди з телячих вагонів з полками в три ряди і діркою-туалетом в підлозі вивалюється цунамі новобранців.
Це не про Путіна, звичайно, який тут служив, але все одно пізнавано, як в улюбленому смішне кіно. Ну, або не дуже смішному, на кшталт "Поцілунок не для преси", тому що з улюблених тут тільки "ДМБ" підходить. А якщо вже брати для порівняльного аналізу літературні зразки жанру, то тут, звичайно ж, відразу Лесь Подерв'янський на розум приходить. "Тремти, Європо, Тремти, світе! Орда іде! Люта, безжалісна татаро-монгольска орда. А хулі... Діди воєвалі!".
Ну, і "Штабна сука" Валерія Примоста, природно, теж.
Гумор і сатиру автора при цьому доповнюють жорсткі по своїй образності ілюстрації Івана Семенюка в стилі народного лубка і революційної агітки.
Богдан Логвиненко. Saint Porno. - Х.: Клуб СімейногоДозвілля, 2016
Ця книга - сповідь дівчини, мандрівної тими ж шляхами, що і автор роману, але з іншою метою. У нього – пізнання світу, у неї – відвертий секс-туризм. До речі, за знайому назву вже вхопилися доброзичливці з обкладинки. Життя героїні взагалі – одне довгу подорож з дитинства, де тато підсадив на Queen і Стіві Вандера, отроцтво з "Домом-2" та скандалом навколо Олени Беркової, і далі – в юність з її секс-пригодами.
Яке це – життя заради сексу і секс заради життя, тобто, нехай не завжди комфортною, якщо врахувати небезпеки автостопу, але все-таки - комунікації? Сайти знайомств, любов на п'ять хвилин, екстрим з клієнтом в кінотеатрі і автомобілі, сотні фотосесій, коханець у Києві та Москві – ось тільки частина щекочущих нерви сюжетів, які трапляються на шляху до успіху. Також дуже реалістично тут розповідається про світ порно-відео.
"Порно — це справді важка й ударна праця, це можна прирівняти з динамічною роботою офіціантки, коли ти танцюєш наче й навколо столів за вісім годин, потім спокійно виходиш і йдеш гуляти".
Хоча спочатку здавалося, що все це не заради спортивного інтересу, а виключно як засіб пересування по життю.
"Просто чоловіки - це були мої подорожі і мої відкриття", - зізнається героїня, і у нас немає ні найменшого приводу не вірити цій святій простоті. Тим більше, якщо сама героїня зізнається, що "значно краще знає, що робити з чужим членом, ніж зі своїм гаманцем".
Марк Лівін. "Бабине літо". – Х.: Віват, 2016
Передмову до цієї книги написала відома дитяча письменниця, післямова – колишня зірка підліткової літератури. Обидва, безумовно, вже "дорослі" автори, але у своїх "роз'яснювальних" текстах намагаються згадати, як це буває, коли аудиторія – твої рідні, друзі, знайомі. І як із цим жити далі, якщо йдеться про дитячої сповіді.
"Саме таких відповідей - не глобальних, а дуже ситуативних - ми часто потребуємо", - зазначає Катерина Бабкіна, яких, уточнює Любко Дереш, "у наших батьків просто не знайшлося".
Так от, що стосується відповідей. Можливо, вищезгаданий автор післямови прав, і творець "Бабиного літа" належить до якогось нового "невимушеному" поколінню, яке "практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків". Але до недавнього часу з дітьми в літературі було не краще.
Героя цієї книги звуть Ждан, "мама з татом не ладнали одне з одним", тому дитину відправили до бабусі з дідусем, і ось вже він опинився один на один із самим собою у старому як світ Едемі.
"Ви навіть уявити собі не можете, чим він був для мене в перші кілька днів життя на Зеленій!" - вигукує герой "Бабиного літа".
В принципі, можна спробувати уявити. Будь покоління дітей обов'язково має це робити, і, зауважимо, зазвичай саме цим він і займається.
Софія Андрухович, Мар'яна Прохасько. "Сузір'я Курки". – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016
У цій чудовій книжці, написаній начебто для дітей, але цілком "дорослими" авторами, живуть, відповідно, дві маленькі подружки Орися з Марією, а також решти навколишній світ. Який час від часу перетинається з космосом героїв. І в якому тато – лісник, а мама – "зануда, бо їй наше дике життя не підходить".
До речі, образ папи цілком відповідає творчому стилю першого з авторів, Мар'яні Прохасько, у якої батько за фахом - ботанік, і завжди любив і писав про лесю.Що ж до мами, то другий автор тут - Софія Андрухович, і все вищезазначене про її мами-героїні, мабуть, плід творчих фантазій.
Крім того, в "Сузір' ї Курки", присвяченій "нашим бабам, бабцям і бабуні", вистачає не менш цікавих старих людей. Наприклад, Зелінський і Кулинський, які ніби Іван Іванович та Іван Никифорович, ображені, як відомо, у Гоголя, але розмови у цих місцевих стариганів цілком інтернаціональні.
"Поясницю скрутило!" - трохи не плаче Зелінський в книжці Прохасько і Андрухович.
"І давлєня", - висловлюється бабця біля під'їзду з роману Впала Вольвача.
Про що це свідчить, крім того, що саму книгу можна рекомендувати будь-якої вікової категорії читачів? Мабуть, про те, що ніколи не варто забувати про своїх ближніх, старих і немічних, тому що іноді вони можуть стати в нагоді навіть "дорослим" і "прославлених". Наприклад, у справі написання книги про себе коханого, як у даному, успішне випадку.