Про те, як україномовних музикантів сприймали в Криму і на Донбасі і плюси і мінуси квот у радіоефірі - в інтерв'ю для Styler
Пісні культового гурту Брати Гадюкіни співає вже три покоління українців. Їх композиції знають на Заході і на Сході, а в дев'яностих роках колектив виступав перед величезними залами у Криму. За двадцять з гаком років група кілька разів робила паузу в гастролях і в творчій діяльності. Але в цей період публіка не тільки не перестала любити музикантів, а й багато раз вимагала знову зібратися.
Результатом кількох останніх років діяльності колективу став, зокрема, альбом "Made In Ukraine". Матеріал для нього був зібраний ще до Майдану, але багато хто впевнений: композиції повністю співзвучні з періодом Революції гідності і цілою низкою подій, які пішли за нею, кардинально змінивши свідомість українців.
Днями Брати Гадюкіни дали великий сольний концерт у Києві, який зібрав аншлаг в Caribbean Club.
З легендарними музикантами, у репертуарі яких є безліч пісень на гострі соціальні теми, Styler зустрівся, щоб поговорити про мову, Крим та Донбас, про знаковий період для української музики часів розпаду СРСР. І, звичайно ж, дізнався про те, чим музиканти порадують фанів гурту найближчим часом. На питання журналістів відповіли гітарист і композитор Ігор Мельничук а також клавішник Павло Крахмальов.
Ігор, Павло, давайте згадаємо один із знакових періодів для української музики: 90-ті. Тоді ми спостерігали буквально сплеск інтересу до української музики у публіки і, звичайно, пік творчості найрізноманітніших колективів. Яким вам пригадується цей період?
Ігор: Це була епоха, коли щойно розвалився, дякувати богу, Радянський союз. До цього була офіційна, дозволена естрада.Все інше грали тихенько в гаражах, підвалах. А потім прийшли часи, коли рок-музика відкрито заявила про себе.
Це була та музика, яку не показували по телевізору, не транслювали на радіо. Це був прорив, щось кардинально нове. З'являлися колективи, пішли перші кліпи. Тоді і нам Віктор Приходько зняв "Наркомани на городі". Це був beginning, відправна точка.
Павло: Але це не означає, що рок-музики у нас раніше не було. Просто з того моменту все, що існувало в підвалах, з'явилося у загальному доступі.
Ігор: По суті, це був ключовий момент для країни. Коли все могло тепер розвиватися без ідеології та диктату. Але не те щоб рок-музику забороняли. Її просто не особливо давали грати. Гурт грав роковий вступ, а потім звучало все зовсім інше. Мені подобалося, коли білоруський гурт "Пісняри" часто грав супер фатальний вступ, прямо як у Jethro Tull. А потім раз – і пішла інша пісня. Ну а вступ можна було слухати разів десять. Досі незрозуміло, до чого була ця цензура. Я не думаю, що рок-музика шкодить людям, і надої корів через неї падають. Це прекрасна музика.
Павло: Мені здається, цей період схожий на сучасний, коли ввели квоти на українську музику на радіостанціях. Зараз я кожен день відкриваю для себе нові обличчя, нову музику. Люди все це й раніше грали, просто квоти допомогли їм стати помітними.
Тобто квоти на присутність в ефірі української музики, на ваш погляд, -позитивне рішення?
Ігор: Є як позитив, так і негатив. Кажуть, що на радіостанціях часто нічим стало заповнювати ефіри, тому почали брати тих, кому раніше відмовляли. Проблема може бути в тому, щоб не стали брали музику низької якості, тільки б вона була українською мовою. До цього процесу треба підходити відповідально. Адже те, що пісня українською мовою – не означає, що вона зроблена якісно.
Відповідальність повинен нести і автор музики. Багатьом треба відвикнути робити свою роботу погано. Дивлюся я, наприклад, фільм з українським дубляжем. Один раз дубляж просто прекрасний, а наступного разу – жахливий. Це вже залежить від якості роботи перекладача. Якщо людям давати такий продукт насильно, то краще перед тим подумати.
Павло: Пам'ятаю, як виходили на українському телебаченні перші серіали українською мовою. Це звучало жахливо! Адже так наші люди не розмовляють. А вже сьогодні ми сьогодні були на одному з каналів, і нам показали робочі моменти зйомок. Це ж інший рівень.
Ігор: За сюжетом фільму, дід біжить з рушницею і натикається на капкан. І дід кричить: "Курва мать!". І це правильно, адже не може ж він крикнути: "Ах, як сумно, що це зі мною сталося!". Це ж смішно, але ж раніше щось подібне актори і говорили. Зараз вже не так. Мова стала більш живою, вона завжди такою і має бути. Без чогось штучного.
Багато ваших піснень відображають події, якими живе Україна в той чи інший період часу. Цей аргумент часто наводять поп-виконавцям, які співають, скажімо, тільки про любов. А вони часто відповідають, що "а артист взагалі не має на щось реагувати".
Павло: Та ну. Музикант живе в цьому соціумі. Його оточують люди свого часу. Він же користується транспортом, врешті-решт, а не на конях їздить. Думаю, не можна не реагувати на соціум, якщо в ньому живеш. Навпаки, музикант тим більше відчуває все навколо ще більш тонко, і повинен про це говорити.
Ігор: От чому, скажімо, Бобу Ділану дали Нобелівську премію? Раніше, в епоху його молодості, у США створювалася музика переважно про кохання. Чесно кажучи, пісні були по наповненню досить пустуваті. Є визначення про те, що це просто легка музика. Але що зробив Ділан? Він почав писати соціальні тексти. Це він почав у 60-ті роки. Пішли далі. The Beatles, The Rolling Stones. Але соціальність прийшла в рок-музику саме з Діланом. Люди не хотіли йти воювати у В'єтнам, і хотіли про це розповісти. Але тут важливо не перегнути палицю. Якщо постійно будемо говорити про проблеми в суспільстві, то забудемо про любов.
Вже не раз політичні сили пропонували переглянути мовну політику в країні. Як вважаєте – мовне питання в Україні дійсно стоїть настільки гостро?
Павло: Потрібно перш за все бути патріотом своєї країни і любити українську мову, а розмовляти – на якому зручно.
Ігор: Думаю, що мовне питання почали піднімати штучно приблизно в той період, коли стали ділити між собою владу Ющенко і Янукович. Почалася ідеологічна обробка населення. До цього часу взагалі ніяких проблем не було.
З огляду на те, що ви співаєте українською мовою, а деякі ваші композиції - з галицьким діалектом, як публіка сприймала ваші пісні в 90-х у Криму?
Ігор: Де ми тільки не грали: і в Севастополі в 90-х, і в Донецьку - скрізь люди приходили, усміхалися. Може не всі, звичайно, слів пісень розуміли. Але нас, чесно кажучи, не завжди етнічні українці розуміють. Та жодного разу ми не зіткнулися з якоюсь агресією. Ніхто нам на сході України не говорив, що ми якісь бандерівці. Потім всі стали штучно ділити політтехнологи, горіти би їм у пеклі.
Зараз я ходжу по Києву і чую: люди стали більше говорити українською. Адже люди точно знали українську, але говорити нею чомусь стидалися. Після Революції ситуація кардинально змінилася.
Якщо раніше у наших піснях було багато галицького діалекту, то в альбомі "Made in Ukraine" слова стали більш зрозумілими для всіх регіонів України, для самого різного слухача. Ми стали застосовувати менше суржику. Чому? Тому що якщо в 90-х на вулицях Львова ще можна було почути як простий суржик, так і місцевий діалект з домішкою польської буквально на кожному кроці, то зараз це покоління відходить. Змінюються і наші тексти. Якщо чесно, то мені вже не цікаво говорити суржиком. І іноді він стає навіть не смішним. Ні, суржик – це не погано, просто говорять на ньому все менше й менше.
Якось давноми виступали на фестивалі Червона Рута в Криму. Там була місцева газети "Осередок українців". І ще тоді нам казали, що на весь Севастополь українців було чоловік сто, не більше. Українською мовою в Криму в дев'яностих роках говорили одиниці. Напевно, нашій владі треба було думати, як в Крим посилати студентів, як україномовні б туди заселялися. Як це робилося раніше. Те ж саме – схід України, де говорять по-російськи. Але це не катастрофа.
Ми повинні розуміти, що Україна не є унітарною країною щодо української мови, як би нам не хотілося зворотного. Деякі уявляють Україну такою, у якій всі говорять українською, і всі – греко-католики. Але це ж неможливо! У цьому випадку часто наводять приклад Польщі. Але Польща хоч і сусідня, але все одно зовсім інша країна. Я взагалі вважаю, що чим більше мов знає людина, тим краще.
Фото: "Ми повинні розуміти, що Україна не є унітарною країною щодо української мови, як би нам не хотілося зворотного", - Брати Гадюкіни (Віталій Носач, РБК-Україна)
Що зараз могло б стати об'єднуючим фактором для України?
Ігор: Наприклад, спорт. Або будь-які культурні досягнення, особливо якщо ми перемагаємо на світовій арені. Команда України виграла у французів у футбол пару років тому з рахунком 2.0. Вся Україна швидко навколо цієї перемоги об'єдналася. І не важливо, хто якою мовою говорить. Або коли Джамала на Євробаченні перемогла, відразу всі відчули себе громадянами України.
Павло: Всі ми пам'ятаємо, як нас об'єднали паралімпійці, які повернулися з Ріо з безліччю нагород. Пам'ятаєте, скільки людей приїхало зустрічати команду? Любіть свою країну, і все.
Зараз активно обговорюють російських артистів, які зібралися їхати в Україну з концертами. Яка думка на цей рахунок у вас?
Ігор: Тут позиція повинна бути однозначна. Якщо артисти їздять у Крим, якщо підтримують агресивні наміри російського керівництва, то їм в Україні не місце. А особливо тим, хто стріляв по позиціях українських військових. Я б на місці російських артистів сам сюди не їхав без усяких заборон. Але якщо у артиста є чітка позиція, то нехай приїжджає. Та якщо це музичний ватник, то нехай сидить собі вдома. Росія величезна, нехай виступають там, і нічого нам тут з ними возитися.
А вам у Росії виступити пропонували?
Ігор: Нам близько року тому пропонували їхати в Крим з концертом. З Москви дзвонили, казали: "Вас там дуже хочуть бачити". Якийсь там у них з'їзд нафтовиків був величезний, а серед учасників – багато українців. Вони взагалі навіть не розуміли, чому ми відмовляємося. Тобто є люди, які просто не розуміють, що відбувається. Ми в Росії не поїдемо, поки не припиниться війна. Поки не зміниться ситуація з Кримом.
Павло: Одна справа - ті проросійські артисти, з якими все ясно. Але окремо дратують артисти, які просто мовчать. Такі собі люди без позиції та "поза політикою", що діють за принципом "платять гроші в Росії – виступаємо там, платять в Україні – виступаємо тут". Мовляв, гроші не пахнуть. Але тепер вони дуже навіть пахнуть. Май свою позицію і чесно розповідай свою історію зі сцени. Це буде чесно.
Ігор: З іншого боку, люди старшого покоління люблять якогось російського артиста, а він до нас не їде. Так, на жаль, у нас сталося. І це ще буде тривати. Як нам до них їхати, якщо залишається питання Криму? А Крим, на мою думку, вони не віддадуть. Не знаю, що має для цього відбутися.
Я би запрошував нормальних росіян жити в Україну. У нас набагато ліберальніша країна, у нас більше свобод, ми ближче до Європи. Просто не уявляю, якби в Україні був тоталітарний режим, подібний до російського. Я б напевно звідси виїхав. Окрема проблема, звичайно, це українські депутати і чиновники взагалі.
До речі, про депутатів. Багато українців були вражені масштабами задекларованого чиновниками майна і грошових коштів. Для вас це теж була несподіванка? Або, з урахуванням того, як ви іронізуєте над депутатами у пісні "Історія однієї курви", все це для вас було передбачувано?
Павло: Вони всі потрапляють в систему, в якій повинні відповідати правилам гри. Якщо самі правила не зміняться, то люди залишаться ті ж самі.
Ігор: Ні, звичайно, немає там нічого несподіваного. Хоча я чув, що у одного депутата церква є. Не знаю, може вона розвалена якась, а він її хоче відновити. Інша справа, як тепер по цим деклараціям це все будуть моніторити. Якщо чиновник зазначає в декларації, що йому вистачає пачки гречки на місяць, і що він на день по кілька зерняток тільки їсть, - як це перевірять? Це вже покаже час. Не здивуюся, що ніякої відповідальності не понесуть. Але, з іншого боку, починають потроху боятися. Точно так само – лікарі. Скільки ми чули випадків, коли людину відмовлялися лікувати, якщо не платив гроші. Ось ми з Пашею музиканти. Ну збився я десь, взяв не ту ноту. А коли ж мова йде про долю, про життя і майбутнє людей, то це вже інше. Тому-то нам і не платять хабарів, щоб ми грали краще. "На тобі тисячу доларів, зіграй класно" – такого перед виходом на сцену мені ще не говорили.
Павло: Моя мама якось їхала в поїзді, а чоловык, що сидыв поруч, їй сказав: "Всі крадуть". Моя мама стала доводити, що не всі. Ось вона, наприклад, не краде. А чоловік подивився на неї задумливо і відповів: Значить, ви працюєте на такій роботі, де нічого вкрасти. Слава богу, у музикантів немає такої спокуси.
Ігор: Треба чітко собі розуміти, що ми живемо в країні, яку постійно обкрадали. І що за два роки, і навіть за п'ять років, нічого особливо не зміниться. Але я вірю, що все буде краще згодом. Адже напрямок обрано точно вірне. Бо як інакше жити, не маючи надії?
Ви готуєте новий альбом. Коли завершите роботу над ним і яким він буде?
Ігор: Нам довелося трохи пригальмувати роботу над новим альбомом через хвороби родичів, але сподіваємося, що навесні завершимо роботу. Тим більше, що матеріал вже весь зібраний. Альбом буде менше соціальний і більш світлий. Бо не хочеться весь час нагнітати.
Матеріал попереднього альбому "Made In Ukraine" ми писали ще в 2013 році до Майдану, але багато хто каже, що альбом якраз з Майданом дуже співзвучний. Коли ми писали ту музику і тексти, мені здавалося, що в Україні все погіршується і погіршується. І я чомусь думав, що оточуючим мене людям це не видно. Але коли почався Майдан, я зрозумів: всі мислячі люди весь цей час дивилися в одному напрямку.
Зараз хочеться зробити світлий альбом. Швидше за все, він буде називатися "Сміх і гріх". Є така ідея зробити окремо акустичний альбом. Ми вже купили барабани, акордеони. Паралельно можна працювати над двома проектами. Адже займатися різними речами одночасно – це піде тільки на користь і максимально урізноманітить роботу.