Брати Капранови: "Якщо в організмі у нації все нормально, то процент націоналістів дуже маленький"

Своєю головною шкідливою звичкою брати Капранови вважають правдивість. Капранови не вивчали українську мову у школі. Завдяки цьому не встигли зненавидіти українську літературу, як більшість школярів. Вони народилися в Молдові і своїм "походженням" зобов'язані Сталіну.

Styler зустрівся з братами у їхньому видавництві "Зелений пес" і поговорив на актуальні теми.

"Політик – це не окремо взятий боєць. Це частина системи"

Чи має політик жити в хрущовці, аби бути ближчим до свого електорату?

Це суперечність між ідеєю і реаліями. Ти такий чесний, ти всіх критикуєш, а з чого ти будеш жити? Така проблема завжди у нас через наше реноме людей, які говорять неприємні речі всім в обличчя. І що видумаєте, що нам хтось прийшов дав грошей і сказав: “Продовжуйте далі казати неприємні речі?”. Звісно ж ні. Система, при якій є два чи три ЗМІ, які говорять тільки правду і всі їм вірять, і ходять святі журналісти, не працює. Вона розвалюється. Потрібно розукрупнити олігархію як таку і нацькувати їх одне на одного. Тоді олігархи будуть викривати афери одне одного, а нам з цього буде зиск. Якщо, наприклад, Лещенко працює на Григоришина і викриває афери Коломойського, то я знаю, що він каже правду. А інший журналіст, який служить Коломойському, буде викривати Григоришина.

Політик – це не окремо взятий боєць. Це частина системи. Особливо політики великого рангу –  вони керуються інтуїцією і фахівцями. Хіба Порошенко сам пише собі промови? Ні, бо в нього є спеціальний відділ. Тоді питання, хто має жити в хрущовці - Порошенко чи відділ? Люди у високих кабінетах фактично нічого не вирішують. Їм приносять пропозиції, а вони тільки кивають. Що робити політику, щоб в нього інтуїція працювала? Оце от питання. Справа не в тому, щоб жити як усі, а в тому, щоб чути голос всіх. Тобто, він повинен мати систему інформації про те, як люди насправді живуть. Будь-який політик, який бореться за владу, має коло людей, які хочуть затулити його від того, що відбувається навкруги.  Бо якщо президент, міністр, чи хто він там, дізнається правду, то ці люди втратять вплив на владу, а так це відбувається приблизно таким чином: “Миш, что у нас там с флотом? А ну-ка, порешай там”.

Фото: "Політик – це не окремо взятий боєць. Це частина системи. Особливо політики великого рангу –  вони керуються інтуїцією і фахівцями", - брати Капранови (Віталій Носач, РБК-Україна)

Ми свого часу зустрічалися з Єхануровим з книжкових питань, коли він був депутатом, бо в нього "обтяжувальніі обставини" – мама бібліотекар. Домовилися, що попрацюємо разом. Потім після Помаранчевої революції, минає вже більше року і його призначають прем’єр-міністром. Наступного дня телефонує його помічник і каже, що у Юрія Івановича тепер нові можливості, і він запрошує вас на розмову. Далі з’ясувалося, що прем’єр не може зустрітися з кимось із низів без присутності профільного міністра. Дійшло до смішного: перед нами мало виступити з десяток чиновників, а потім нам би дали 3 хвилини в прєніях.

От, наприклад, Янукович крім того, що він ідіот, на цьому і погорів, бо не знав, що у людей відбувається в головах і гаманцях. А Кучма був ефективним президентом тоді, коли в нього були два помічники - Литвин і Медведчук, які ненавиділи одне одного.

Мовна шизофренія в Україні

Без правдивого каналу інформації дуже легко забрехатися і дати в штангу. Нещодавно Міністерство освіти заявило, що питання, якою мовою викладати у дитсадках взагалі не стоїть, бо ніхто не скаржиться. А батьки просто виють на місяць, бо їхні трирічні діти опиняються в полоні цієї мовної шизофренії. Коли вдома українською, а в садку взагалі незрозуміло якою.

Політичні партії з громадських діячів

(Брати Капранови в 2012 році очолювали список партії “Собор”, яка складалася виключно з громадських діячів, - ред.)

У 2012-му це був жест відчаю. Ми зробили тоді те, що потім зробили розумніші за нас всі ці Лещенко, Соболев, Сюмар і решта. Вони діяли точно за такою схемою. Взяли у список не партійців, а людей з громадським авторитетом.У 2012 це не спрацювало, бо до цього народ ще був не готовий. На минулих виборах багато партій зробили так само і пройшли, і провели під собою багато “лівих” людей. Нам в себе каменем кинути нема за що. Хіба за те, що ми, як завжди, поспішаємо. На минулих парламентських виборах нам нічого не пропонували, бо в нас реноме не політичне. У нас своя робота і якщо ми станемо поганими політиками, то в країні не побільшає хороших письменників. Наша задача говорити, думати, писати, стукатися до людей - до голови і до серця. Ми на політиці поставили для себе хрест.

Про європейські цінності

Знаючи Європу, ми дуже скептично ставимося до декларування європейських цінностей, бо прекрасно знаємо, що в ЄС культурні орієнтири офіційно були визначені десь на початку 2000-х. Ми з превеликим здивуванням про це довідалися, коли брали участь в одному міжнародному проекті. Говорити про якісь європейські цінності, що вони понад усе - дуже передчасно. Вчора в Німеччині був мультикультуралізм, а тепер це вже не їхнє. Серби проводять референдуми, щоб не пускати до себе біженців. А поляки, теж здавалося б європейці, а гей-паради в них ганяють не гірше, ніж у нас.

Той, хто не був в Європі не може говорити про цінності, а ми трошки побачили, почитали і знаємо. Їх не можна зводити до секс-меншин і толерантності. Ми б не сказали, що вся Європа така вже і толерантна. В Данії, наприклад, окрема система охорони здоров’я для данців, а окрема для не данців і там працюють тільки не данці. Це дуже сегрегована країна в питаннях приналежності до певної національності. Ми ж не знаємо, що являють собою ті цінності і куди ми йдемо. Ми уявляємо собі це так, що замість столиці Москви з’явиться столиця Брюссель і український ЦК брюсельської партії буде виконувати усі вказівки. Сказали, що треба гей-парад значить самі прийдемо, друзів приведемо, але парад проведемо як демонстрацію свободи і пофіг, що більшість учасників до геїв не мають жодного стосунку.

Фото: "Націоналізм – це захисний організм нації. Це як у крові людини лейкоцити", - брати капранови (Віталій Носач, РБК-Україна)

“Якщо в організмі у нації все нормально, то процент націоналістів дуже маленький”

Націоналізм – це захисний організм нації. Це як у крові людини лейкоцити. Їхня задача захищати організм, обгорнути інфекцію з усіх боків і померти разом із нею, але коли на нього ніхто не нападає, то їх в крові мало. А в разі хвороби ви здаєте аналіз і вам кажуть, що лейкоцитоз у вас великий, а значить десь запалення. Якщо в організмі у нації все нормально, то процент націоналістів дуже маленький. Тільки починається збурення і небезпека для нації стає більшою, вони, як лейкоцити, починають атакувати “інфекцію” та гинуть в боротьбі. Дуже зараз модно лаяти “Свободу”, наприклад, а 19 їхніх членів у “Небесній сотні”. Інша партія знає скільки там її членів? Функція націоналістів - йти вперед і лізти на рожен, щоб захистити всю націю. Зараз рівень націоналізму зростає скрізь. Головне цього не проґавити. Бо коли в твоїй країні вже пів країни арабів, тоді вже пізно. Треба брати приклад з Сербії, яка відмовилася від тисячі біженців. Вони  дивляться на Італію, Німеччину, Францію з цими самими біженцями і такої долі для себе не хочуть. Націоналізм це і є механізм нетолерантності. Коли людина приймає все наступає смерть, а сам термін толерантність взятий з фізіології. Він означає нездатність опиратися інфекціям. Коли в людини повна толерантність вона помирає - це СНІД називається. Слава Богу, що наша нація прокидається до того, коли її вже затоптали. Починаючи з організації ОУН до теперішніх. Є серед них інтелігенція, яка виробляє ідеї, а є люди, які просто йдуть бити морду, бо така в них робота.

Фото: "Навчити людину писати не можна, а самому навчитися писати можна, якщо є бажання", - брати Капранови (Віталій Носач, РБК-Україна)

“В Україні заробляти на літературі практично неможливо”

Курси зараз у тренді. Зараз серед молоді модно вчитися. Не обов’язково вони будуть на цьому заробляти. Це своєрідна оплачувана забава. Нам колись платили гонорар за те, щоб ми на лекції розповідали про своїх улюблених письменників.

Таке розмаїття курсів це заміна того процесу полювання на молодих письменників, який закінчився у 2009 році, коли сталася економічна криза.  У нас тоді був свій проект, який називався Гоголівська Академія. Це сайт, який був покликаний створити місце для літературного процесу. Від інших вона (академія, - ред) відрізнялась тим, що початківці могли експонувати там свої твори, доки рецензували інших. Саме цей сайт видав на гора багато  відомих письменників таких як Макс Кідрук, Антон Санченко, Дара Корній, Юрій Камаєв, Олесь Бережний.

Люди зрозуміли, що процес писання – це процес самонавчання. Навчити людину писати не можна, а самому навчитися писати можна, якщо є бажання. Для цього треба мати де. Той, хто ходить на курси, читає імена лекторів і, якщо вони йому подобаються, то він на них ходить. Якби на літературі можна було б заробляти, то, можливо, б вона перетворилося в банальне заробляння. В Україні заробляти на літературі практично неможливо. Бувають винятки по типу Кокотюхи. Писати з такою швидкістю і якістю неможливо, але він це робить, робить неможливе. Решта заробляють пером за кордоном або в інших галузях, наприклад, в журналістиці, а тут на дозвіллі пишуть книжки. Ситуація в світі приблизно така сама. Тут ми нічим не відстаємо. Такі суперзірки як Джоан Роулінг – це виключення в будь-якій країні.

Фото: "Задача рецензента - сказати в першу чергу кому б він її рекомендував. Нема книжок, які подобаються всім", - брати Капранови (Віталій Носач, РБК-Україна)

“Своя книга може змінити ваше життя”

Головна порада це знайти свою книгу. Вона може змінити ваше життя. В кожному віці вона інша.  Коли ми були підлітками, ми зачитувалися Селінджером “Над прірвою в житі". Сьогодні, коли ми маємо під п’ятдесят, то це б здалося нам маячнею.   "Подорожі з тітонькою" Грехема Гріна - зараз улюблена наша книжка, але якби ми її прочитали в п’ятнадцять, то сказали що це незрозуміло що. І наш новий роман “Забудь-річка” навряд чи буде цікавий людям до тридцяти. Він розрахований на тих, хто вже замислюється над ґрунтовними питаннями. Зв’язок поколінь, діди, які пропали на війні, навряд чи будуть цікаві двадцятирічним. Шукайте свою книжку. Довіряйте своїй інтуїції, нюху та смаку.

У нас нема культури відгуку про книжку – рецензію. Рецензія – це не те, що я думаю про книжку, добра вона чи погана. Задача рецензента - сказати в першу чергу кому б він її рекомендував. Нема книжок, які подобаються всім.

Всі списки найкращих книжок інспіровані книжковими торгівцями тільки з метою продавати книжки. Ви заходите до книгарні і у вас тільки дві категорії “новинки” та “бестселери”. 80% відсотків людей, що туди приходять, не знають, що вони хочуть купити. І на вході їм прямо кажуть, що ти хочеш купити оце, бо це читають усі, а оце, бо це нове. Будь-яка книгарня світу влаштована так само. Весь інформаційний стогін навколо книжок так чи інакше веде до їхнього продажу. Сама форма цих списків – це чистий маркетинг.

“Двоє з телевізора”

Тут нашої заслуги ніякої нема.  Ми народилися з такою особливістю. Звісно, перед колегами незручно. На нас косо дивляться, вважають, що наша популярність незаслужена. А що ми з цим можемо зробити? Якщо перефарбуємося в різні кольори, то ще більше будуть фотографувати. Популярність не необхідна нам. Ми цілком могли обійтися без неї. Ми - заручники ситуації і ми її використовуємо. Ми свого часу поставили собі за мету, щоб коли нас бачать, говорили, що ми письменники, а не однакові дядьки, яких по телевізору показують. Люди, які збираються на виставках, то ті вже знають хто такі ми, а для решти ми - просто двоє з телевізора. Але якщо тебе впізнають на вулицях, то це не означає, що ти не можеш бути хорошим письменником.  Проте ставлення людей, які претендують на те, щоб називатися інтелектуалами, одразу негативне: “Чому вони скрізь лізуть?”. Наша популярність інколи заважає нашим книжкам, але вдіяти ми з цим нічого не можемо.