Про волонтерство, підтримку політв'язнів, зв'язки з Кримом, відновлення Донбасу і про те, чи потрібен візовий режим з Росією – в інтерв'ю для Styler
Після звільнення з російської в'язниці громадський активіст Геннадій Афанасьєв регулярно спілкується з сім'ями політв'язнів, влаштовує акції підтримки і намагається допомагати землякам-кримчанам, які залишилися жити на півострові, але категорично не підтримують окупацію своєї рідної землі. Геннадій налаштований оптимістично і впевнений, що агресора вдасться перемогти без війни.
У Росії Геннадію Афанасьєву інкримінували створення на території Криму терористичного спільноти і засудили до 2015 року до семи років ув'язнення. Афанасьєв став одним з обвинувачених у справі так званих "терористів групи Сенцова", за яким також засуджені сам Олег Сенцов, а також Олександр Кольченко та Олексій Черній.
Як пізніше розповів адвокат Афанасьєва Олександр Попко, з Сенцовим Геннадій всього лише кілька разів бачився на громадських заходах, чув про нього як про відомого українського режисера. Але тортури Афанасьєва посилилися. З Росії надходили уривки інформації про нелюдські катування над ув'язненим.
14 липня 2016 року українців чекала радісна новина: Геннадій Афанасьєв разом з іншим політв'язнем, Юрієм Солошенко, повернулися додому. Їх обміняли на одеситів, представників ЗМІ – Олену Глищинскую і Віталія Діденка, яких звинувачують в сепаратизмі. Вони були серед організаторів і активних учасників так званого "Народної ради Бессарабії".
Після довгоочікуваного повернення в Україну Афанасьєв розповідав про жахливі тортури, які йому довелося пережити.
"Для них (адміністрації, - ред.) я був бандерівцем, для них я був ворогом народу. Коли мене вели на мій власний суд, вони дізналися, що я з Криму, вони стояли по коридору, у мене руки були за спиною, і вони мене били по животу, намагалися на взуття стати, щоб з мене взуття злетіло. Це було ворожий настрій. Вони ненавиділи мене", - розповів колишній політв'язень.
Але більш охоче Геннадій говорить про те, що тепер важливо звільнити інших українців, яких утримують в Росії, нагадуючи, що не завжди варто робити героями тих, хто повертається з АТО і російських в'язниць.
В інтерв'ю для Styler Геннадій розповів, чим зараз займається, живучи в Києві, що думає про можливе візовий режим з Росією, повернення Криму і про те, як далі спілкуватися з тими, хто підтримує російську агресію в Україні.
Геннадій, після звільнення ви стали брати активну участь в акціях на захист політичних в'язнів в Росії. Чим ще займаєтеся?
Зараз займаюся різними волонтерськими видами діяльності. Роботи з зарплатою, такої щоб на повний день, у мене зараз немає. Що знаходжу, те й роблю. Ось, наприклад, вчора ввечері на всі адреси, вказані на візитних картках, які мені дали під час поїздки в ПАРЄ, писав листи. Пропонував поїздки українців до їхньої країни, щоб ми могли виступати перед громадськістю та доносити правду про російської агресії в Україні. Також регулярно беру участь в акціях разом з "Крим SOS", з Центром громадянських свобод. Готую статті для Amnesty International. Також працюємо над картою правопорушень в Криму, вивчаємо аналітику щодо ситуації на півострові в цілому.
Плануєте в майбутньому створити свій власний проект? Наприклад, громадську організацію?
Як раз так, планую. Хочу створити свій проект, в якому займався б питаннями політичних в'язнів. Потрібно мати можливість робити це не тільки як волонтер час від часу, а постійно. Щоб був злагоджений механізм, за яким ми працюватимемо. Щоб вирішувати такі питання на дипломатичному рівні, то треба, напевно, бути вхожим у МЗС або у Верховну Раду. Раз цього немає, треба діяти самим. Поки що рано говорити про цей проект детально. Зараз хочу все по пунктах сформулювати, як воно буде. Тоді обов'язково розповім. Я ніколи цим не займався, але прагнення точно є.
Як оцінюєте зараз роботу МЗС та інших структур, які мають домагатися звільнення незаконно утримуваних у Росії громадян України?
Тут є велика проблема: у нас в країні зовсім немає ніякої стратегії. Всі працюють окремо один від одного. Притому ті структури, які повинні цю стратегію розробляти, кажуть: "у нас немає стратегії, тому ми працюємо відокремлено". Замкнуте коло.
На проблеми полонених реагують ситуативно. Побачили одного – побігли. Потім побачили іншого – старого кинули і знову побігли. Це мені нагадує естафету: беремо в руки журналіста Миколу Семену. Кидаємо Семену і беремо Сущенко. Кидаємо Сущенко і тут же займаємося кимось ще. Треба займатися усіма, але продумано.
Коли всі почали активно говорити про Сущенко (український журналіст Роман Сущенко був затриманий в Росії восени цього року – ред.), я звернувся до журналістів. Сказав про те, що все ще залишається безліч несказаних історій. І якщо їх розкрити, це прискорило б звільнення незаконно утримуваних за ґратами українців в країні-агресорі. Але виходить, що про 70% політв'язнів в Україні просто не говорять. Хоча можна багато чого дізнатися, якщо покопатися.
Я нещодавно писав кілька статей з майбутньою дружиною Коломійця (влітку 2016 року активіста Євромайдана Андрія Коломійця у Криму засудили до 10 років позбавлення волі в колонії суворого режиму – ред.). Це цікава тема – весілля буде у в'язниці, не дивлячись ні на що, всупереч усьому. Про щиру любов цих людей нікому не цікаво. Треба розуміти, що Сенцов – це по суті обличчя тих, хто ще там залишається. Там, за ним - ще багато людей.
Одне з прізвищ, Шиптур, серед ув'язнених виявив сам дуже випадково, аналізуючи матеріали кримської польовоъ місії за 2014 рік. Побачив кілька рядків про людину, яку захопили і засудили. Інформації мало, згадано побіжно і ніби між іншим.
Коли досліджуєте дані про ув'язнених, куди потім їх передаєте?
Коли я виявив прізвище Шиптура, став задавати питання в МЗС, хто ж це. Там стали з'ясовувати, адже самі не знали. Вони звернулися в консульство, почали дізнаватись. Виявилося, що на цю людину напали представники самооборони Криму, і він відстрілювався від них, щоб вижити. І ось його засудили на 9 років. За всіма ознаками, це політична справа. І що за "організація" на нього напала – це вже всім зрозуміло. До речі, оборонявся він не з вогнепальною зброєю. Ми і далі будемо цю справу вивчати. Але, швидше за все, це ще один політв'язень. І таких, повірте, чимало.
Але чи використовують зібрану вами інформацію на державному рівні, щоб домагатися звільнення цих людей?
Зараз добре працює платформа МЗС. Її створили, щоб мати можливість швидко передавати інформацію від громадських організацій до органів влади. Ця система успішно запрацювала. Це не просто якась довідкова. Зараз я можу взяти телефон, зателефонувати і задати питання, а відповідь на нього точно будуть шукати. Чим це корисно? Наприклад, відбувається щось в Криму. А у МЗС там немає своїх агентів, ніяких представників. У МЗС до нас звертаються: так і так, хочемо зробити заяву, але не знаємо що і де, допоможіть. Ми дізнаємося точні дані, а потім цю заяву доповнюємо, коригуємо.
Одне з останніх питань, на які треба було терміново реагувати, - обшуки у кримських татар у Сімферополі. В районі Кам'янки, це на виїзді з міста. Там компактне проживання кримських татар вже склалося десятиліттями. Увірвалися до будинків і почали обшукувати. Не пускали адвокатів, вибивали вікна і двері, а потім заарештували п'ять осіб. Вони сповідували іслам, і їх звинуватили – раз мусульмани, значить Хізб ут-Тахрір (Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі - "Ісламська Партія визволення" З 2003 року в РФ організація визнана терористичною і забороненої на території країни – ред.). На день захисника України і Покрову ми з "Крим SOS" виходили під посольство РФ, щоб люди хоч якось звернули на це увагу.
Ви зараз підтримуєте зв'язок з Кримом?
З родичами. Та ще з тими, хто поглядів своїх не змінив і в кому я не сумніваюся. Навіть коли Крим повернеться, навіть не уявляю, як жити поруч із тими, хто викрикував гасла про Росію і в обличчя мені показував середній палець, коли ми стояли біля пам'ятника Тарасу Шевченку. Не хочу згадувати обличчя цих людей. І навіть якщо я повернуся в Сімферополь, і буду проходити повз Верховної Ради Криму... Ні, не можу уявити, як це буде.
Зараз у нас час від часу задають один одному питання "Як повернути Крим?". У деяких в цьому сенсі і правда є надії на Росію. Мовляв, щось там зміниться, і Крим віддадуть назад. Але де наша, українська стратегія? Мене особисто зовсім не влаштовують заяви про те, що Крим треба повернути війною. До біса це все. Ми ж дипломатією займаємося. Країна вже настраждалась, люди зазнали і так вже занадто багато горя. Треба, щоб у нас були щасливі сім'ї, а не самотні матері без дітей або без чоловіків. Або з чоловіком, але з інвалідом. Вистачить, натерпілися.
Як вам бачиться врегулювання конфлікту на сході України?
Якщо ми говоримо про окуповані території на сході України, то тут дипломатичного рішення я поки не бачу. Але все одно не можна допускати нових смертей. Потрібно просто робити те, що почали: санкції продовжуємо і весь час посилюємо. Далі – ще сильніша ізоляція агресора. Так, крок за кроком, ми будемо тиснути, і звір буде відпускати. Я в цьому впевнений. Поки тиску недостатньо. Але, як казали мені нещодавно євродепутати, якщо вони розуміють тільки силу, ми покажемо свою силу, щоб захищати цінності без війни. Йти і вбивати – до цього зазвичай закликають люди, які самі сидять вдома на дивані і нікуди не їдуть. А потім, коли в житті зустрічаєш, вони кажуть: "Ну куди я піду? Кожен має чимось своїм займатися". От і займайтеся, а не закликайте до війни. Повна маячня.
Ви нещодавно їздили на четверте засідання сесії ПАРЄ в Страсбурзі. Ви стали свідком прийняття резолюції, в результаті якої санкції щодо Росії вдалося зберегти. Це рішення далося депутатам легко або, навпаки, було наслідком довгих старань?
Перед засіданням я спочатку готував промову на 10 хвилин, потім мені сказали, що часу буде менше, і я скоротив свій виступ в два рази. Україну там підтримують практично всі. Ми там зустрічались і з генсеком. Я розповів йому свою історію, а потім перейшов на правопорушення у Криму і пояснив, чому є необхідність допомагати хлопцям. Після анексії Криму Росію позбавили права голосу в ПАРЄ. А зараз я бачу, що термін "російська агресія" у словнику ради Європи. Цей термін сприймається євродепутатами таким, як все є насправді.
Але були там дві людини, куплені Москвою. Вони намагалися блокувати всі наші поправки (поправки про збереження санкцій щодо Росії до повного звільнення всіх українських територій від окупації – ред.). Один – за прізвищем Кокс. Імені його не запам'ятав. Я йому намагався щось сказати про російські війська, а він мені сказав – "Замовкни, я і так це знаю, це не цікаво". Друга – Льовочкіна.
Як ці люди блокували поправки?
Коли десятки делегацій відкрито називають речі своїми іменами, тобто що на Донбасі - путінська агресія в Україні, вони раптом встають і кажуть – "навіщо ви голосуєте за це". Але це тільки дві людини серед всіх країн. Сумно, що Льовочкіна все ще там сидить, а наша влада на це ніяк не реагує. Решта ж нас тільки підтримували.
Або, наприклад, представниця Німеччини встала і каже: "Я хотіла поїхати як представник ПАРЄ на Донбас" і запитала в ОБСЄ, чи можуть мені на час перебування там дати захист. Їй відповіли, що, мовляв, вибачте, гарантувати вашу безпеку там не можемо. Якщо не можете забезпечити проїзд навіть представникам ПАРЄ, то про що можна говорити взагалі? Хіба це не агресія? Хіба це не війна? Вважаю, що така реакція - це "перемога". Коксу всі говорили: "І як ви можете стверджувати, що це не агресія?". Він совався на стільці, як маленька дитина. Було видно, що все чудово розуміє, а сказати це як дипломат вголос не може.
Але в підсумку всі поправки були прийняті.
Так, з чим я нас і вітаю. Ми багато говорили і в кулуарах. Жінки плакали, чоловіки були вражені. Якщо нам відводили на розмову 10 хвилин, вони з нами сиділи годину, а то й більше. Думаю, це про щось говорить. Мій кейс був для них дуже потужним. Історії Жемчугова ще більше вражали, коли він розповідав про тортури у терористів (17 вересня Володимира Жемчугова звільнили з полону бойовиків ЛНР. У чоловіка ампутовані обидві руки і видалили частину кишечника, через відшарування сітківки він практично не бачить – ред.)
Деякі помилково применшують роль дипломатів. Думають, що люди просто зустрічаються, говорять про те - про се, і все. Це не так. Кожна людина несе там відповідальність. За інформацією, яку ми доносили, люди будуть робити звіти. А за звітами формувати політику в подальшому.
Зараз заговорили про візовий режим з Росією. Під час голосування за проект відповідного закону у ВР достатньої кількості голосів для цього не знайшлося. А ви за чи проти віз при в'їзді громадян Росії в Україну?
Мені важко про це думати. Насправді я більше "ні", ніж "так". Є аргументи і за це, і проти. Є така думка, що конфлікт з Росією триватиме довго. І якщо так, то візовий режим потрібен. Ми тоді могли б краще відстежувати тих, хто до нас приїжджає. Звичайно, частина територій ми все одно не контролюємо, і зброя як надходила туди, так і далі буде надходити.
Але є й іншне складне питання. Це Крим. Є кримчани, які там народилися, і які не підтримують путінський режим. І якщо беремо і вводимо візи з Росією, то такі люди вже зовсім не зможуть виїхати з Криму. Ми ж Крим повертати зібралися, а тут знову віддалимо. Уявіть: під'їжджають ці люди до кордону, і навіть якщо у них два паспорти, то коли підходять до української сторони, і їх там питають: "А де віза?". Де вона повинна стояти – в українському паспорті або в російському? Цього всього не враховують.
...І у вас в Криму теж залишилися родичі.
Моя бабуся, коли до мене з Криму приїжджає, бере планшет і починає переглядати всі новини, всі інтерв'ю. Тому що там зовсім нічого цього немає. Вона нічого не знає ні про мене, ні про те, що я роблю. Починає про це все дізнаватися лише тут.
Всім нам треба пам'ятати: в Криму за грати саджають людей не просто так. А тому, що там є не згодні з усією тою ахінеєю, що там діється. Там є ті, хто впевнений, що Крим – це Україна. Давайте візьмемо і остаточно відокремимо цих громадян. У будь-якому випадку, не мені це питання вирішувати. Просто у мене є ось такі думки.
А що думаєте про тих українців, які продовжують в Росії працювати?
Неодноразово таких людей попереджали: не їдьте, це може бути небезпечно. Але все одно: під час війни, коли вбивають твоїх людей, їхати туди працювати і приносити доходи країні-агресору – це неприйнятно. Просто не уявляю, ким можна бути, щоб працювати там, закриваючи очі на те, що в цей час на Донбасі вбивають наших громадян. Бридко і гидко це все.
Але тут не можна узагальнювати всі випадки. Адже зовсім інша справа, якщо людина їде туди за непередбачуваних обставин. Чи до батьків. Особливо якщо там залишилася стара мати або старий батько. Особисто я плював на все і просто їхав. Звичайно, якщо б у мене не було загрози такої, яка є зараз. Я поїхав би допомогти родичам. Влаштувати в лікарню, дах полагодити. Адже хто ще допоможе батькам, якщо не їх діти?
А тим українцям, які в Росії працюють, можна сказати: їдьте працювати в інше місце. Але, з іншого боку, а що толку, якщо їм це озвучити? У нас же не створені умови, щоб люди не виїжджали на заробітки. Створюйте умови, будуйте нові заводи, не закривайте старі, і тоді буде по-іншому. Це вже завдання нашої держави. Взагалі мені більше подобається працювати з громадськими активістами, ніж з представниками влади. Слава богу, що я сам не народний депутат України.
А вам надходили пропозиції від будь-яких політичних сил приєднатися до них?
Ні, загалом ні.
А якщо б запропонували?
Я б усе обміркував. По-перше, далеко ще до виборів. Тим більше, дострокові вибори нам не потрібні. Досить, вже награлися. Зараз є хоч якась стабільність. А ті статистичні дані, які зараз нам показують, про те що на виборах більшість голосів набрав би "Опозиційний блок" - я дуже сподіваюся, що це брехня. Взагалі в це не вірю.
Але розкол у поглядах все одно є, як би ми цього не заперечували.
Багато людей все ще не готові люди змінюватися. Не готові докладати зусилля до того, щоб що-небудь змінити. Так було і на Донбасі: там більшість хотіла жити по-старому. Рабське мислення, на жаль, є у багатьох. А рабство зазвичай призводить до війни.
Мені сподобалися прості слова, сказані Іриною Геращенко про тих, хто підтримують агресію Путіна: ними має займатися СБУ. Треба наше населення виховувати, а не уподібнюватися агресору. З іншого боку, СБУ не справляється. Щоб справлятися, їм треба штат в три рази збільшити. Вони сепаратистами всередині країни нормально зайнятися не можуть, хоча у нас їх повно.
Також багато хто задається питанням, як не те щоб спілкуватися, а навіть як просто заговорити з людиною, яка щиро ненавидить Україну і вихваляє терористів. А тим більше, як жити з ними в одній країні. Ви як думаєте?
Тут хтось говорив, що варто попросити один в одного вибачення. Але я не уявляю, як можна просити вибачення у тих, хто вбивав, хто руйнував руйнував, які вже ніколи не дождуться додому сина, чоловіка, брата? Я прихильник того, щоб українські солдати приїжджали на прифронтові території і там селилися. Тоді поступово у місцевих сформується розуміння, що це саме ті люди, які захищають нашу землю. А ті, хто захоче виїхати - їм зелений коридор. Валіза, вокзал, ну а далі - самі знаєте.
Повинна бути стратегія розвитку Донбасу, від якої не буде відступати ні одна влада, яка прийде після цієї. Якщо систематичної програми розвитку регіону не буде, просто нічого не вийде. Зовсім. Це як шахи: не можна зробити один крок і при цьому не бачити, що буде за ним. Зараз я зі свого першого поверху бачу, що там, на восьмому поверсі, кроки дуже хаотичні та непродумані.
Ви б самі брали участь у допомозі жителям Донбасу?
Звичайно. Нам усім треба провести велику роботу всередині країни. Особисто я дуже хотів би організувати тур по школам і університетам прифронтових територій. Щоб їздити туди і розповідати про Україну справжню, а не ту, яку малюють пропагандистські телеканали. А взагалі, потрібно дуже великі кошти вкласти в освіту людей на Донбасі. Щоб виші там були не гірше Гарварду. А в тому, що ми повернемо окуповані території, я не сумніваюся. Власне тому я в Україні і живу. Бо що твердо в цьому переконаний.
Тобто виїхати з України ніколи не думали?
Якщо чесно, то я б дуже хотів просто відпочити від усього: від тюрми, від роботи. Я жив в Америці, там добре. Але як я залишу людей, які потрапили у скруту і просять мене допомогти? Я б ніколи не поїхав.
Я нещодавно повернувся зі Страсбургу. Там добре, але в Києві відчуваю себе значно комфортніше. Тут мій дім, я мріяв тут жити. По-друге, тут українську мову. По-третє – люди, в яких я вірю. Поки я їм потрібен, буду тут.
Ви спілкуєтеся частіше українською мовою. Давно перейшли на українську з російської?
Якщо вдома з мамою, то говорю російською. Взагалі переходжу на російську автоматично, якщо до мене на цією мовою звертаються. І тільки потім помічаю, якою мовою говорю.
Я читаю книги українською. Буду читати, поповнювати словник. Купив вчора книгу про людину, який змінив Сінгапур радикальними реформами. Я якось інтуїтивно зрозумів, що саме такі книги нам треба читати зараз. І мені особисто, і взагалі всім українцям. Зараз у мене пісні Христини Соловій в телефоні, а сінгапурські діячі – в книгах. Намагаюся трохи польської мови додавати. Дуже подобаються такі слова як "знехтів" або "ніц". Звучить це ще й трохи по-закарпатськи. Дуже класно звучить.
Я вже давно хотів перейти на українську. Але друзі-львів'яни наді мною жартували і говорили: "краще не розмовляй, у тебе виходить жахливо". А тепер, коли постійно українською спілкуюся, приїжджаю у Львів і мимоволі вираховую в мові друзів русизми, роблю їм зауваження. Кажу: "Ви розумієте, Автономна республіка Крим буде колискою української мови в новітній Україні". Сподіваюся, що так і буде колись.
Після звільнення Крим буде землею козаків, за яку ми боролися. І Січ відновимо на всіх тимчасово окупованих територіях. І Донбас буде нашим форпостом, від якого ми ніколи не відступимося. Як це було ще за Роксолани, коли козаки ахищали землі від турків. Так і ми будемо захищатися від росіян.