Днями додому повернулися найвідоміші телетуристы країни, що встановили рекорд України безперервного навколосвітньої подорожі знімальної групи. Styler дізнався, як це було
За вісім місяців знімальна група "Орла і решки" об'їхала 71 місто в 46 країнах, побувала у 19 часових поясах і налітала 141 тисячу 755 кілометрів, провівши в повітрі 231 годину, тобто майже 10 діб.
Закінчилося навколосвітню подорож на Грінвічському меридіані, де представник Національного реєстру рекордів України Віталій Зорін вручив всім учасникам неймовірних пригод пам'ятний диплом. Відтепер команда шоу "Орел і решка" – автор національного рекорду.
Чого тільки не пережила команда шоу за ці місяці: і втеча від носорога, і ночівлю при 30-градусному морозі, і автопогоню за злодієм, що вкрав телефон, і вимушену необхідність спати не більше трьох годин на добу. Середньостатистична людина від такої напруги давно зійшов з розуму, а знімальна група "Орла і решки" жива, здорова і повна нових ідей.
"В середньому ми знімали за програму 12 годин відео. У загальній складності отримує
ся близько 500 годин робочого матеріалу. Спали мало, по три години на добу, і на початку подорожі це виснажувало. Потім звикли – задрімав 3 години і знову побіг знімати", - розповідає оператор Олег Авілов.
Леся Нікітюк перервала свою участь у телепутешествии з-за роботи у новому шоу TeenSpirit Studio. Так другим ведучим "Орла і решки" став Петро Романів.
"Ми не знали, який Петя людина і як він увіллється в команду. Але він виявився добрим, отходчивым і смішним — якості для ведучого "Орла і решки" незамінні. Адже ми звикли жартувати один над одним, та Петру довелося швидко адаптуватися. Наприклад, ми не повідомляли йому, на які локації їдемо, не попереджали, що потрібно їсти щось екзотичне, а прямо в кадрі підсовували. Але Петя все витримав, ніколи не ображався і навіть сам жартував над нами", - каже продюсер Олена Синельникова.
Незабаром після приїзду знімальної групи в Київ Styler зустрівся з Петром Романовим, щоб дізнатися найцікавіші подробиці кругосвітньої подорожі.
Петро, ви повернулися зовсім недавно. В якій точці на карті завершилося подорож для вас? Адже на Грінвічському меридіані вас не було.
Для мене подорож закінчилася на день раніше, ніж у хлопців, тому що мені, на жаль, відмовили в британській візі, і на Грінвіцький меридіан, де символічно закінчувалося подорож, я не потрапив. Тому з останньої точки поїздки, Нанта (Нант – місто та муніципалітет у Франції – ред.), я полетів відразу додому. Хлопці після цього полетіли в Грінвіч, у них була віза. І вийшло, що друга ведуча, Регіна, закінчувала подорож одна.
А з чого почалася ваша співпраця зі знімальною групою? Як зважилися вирушити в таку далеку подорож?
Навіть не знаю, як я зважився. Насправді я вже давно чекав такого шансу. Знаєте, я вірю в те, що всі випадковості не випадкові. Зокрема, з цим проектом вийшло так само. У січні зі мною в Facebook зв'язалися продюсери. Запросили на проби.
Фото: За великим рахунком, це і є робота мрії (Віталій Носач, Styler.rbc.ua)
Я запитав, як мене знайшли. Кажуть – "рекламу з тобою побачили в кінотеатрах". Адже я до того, як зніматися в кіно, довгий час знімався ще й у рекламі. І ось зараз вийшло, що я вдало пройшов проби для участі в програмі. Мені сказали: "ти пройшов проби, і через пару тижнів ти їдеш більше ніж на три місяці".
І якою була ваша перша реакція?
Перша моя реакція – "Вау, як це круто! Це ж прямо робота мрії! Вони там, напевно, нічого не роблять, тільки катаються скрізь і відпочивають". За великим рахунком, це і є робота мрії. Але завжди варто пам'ятати, що це робота. Вона може бути легкою, вона може бути важкою, але це робота, і її потрібно виконувати. По-перше, почувши таку новину, я морально готувався до того, що мене довго не буде вдома. Це була моя перша тривале відрядження. Три з половиною місяці – все-таки відчутно. Особливо відчутно для мене як для людини, яка до дому дуже прив'язаний. І другий момент, який я не врахував – це дійсно дуже складно!
Фото: "Мені, на жаль, відмовили в британській візі" - Петро Романов (Віталій Носач, Styler.rbc.ua)
Перше, з чим ми зіткнулися – це дуже складний графік. Раз у п'ять днів ти літаєш. Причому перельоти не завжди прямі, не завжди зручні, а в більшості випадків – по 10-12 годин. Після перельоту втомлюєшся, і весь єдиний вихідний відчуваєш себе розбитим. Потім три дні зйомок, і ти летиш в інше місто. А вже потім – пару годин подрімати, і це все. Знімальні дні здавалися не переривчастими, а цілісними. Три дні зйомок сприймалися як один великий знімальний процес, просто розділений на три частини з невеликими перервами. З часом, звичайно, я звик, і стало простіше. Наприклад, навчився спати в машині. Міг легко заснути сидячи, просто прикорнув в кріслі.
В такому напруженому графіку вам вдавалося скласти повноцінне враження про місця, в яких ви бували?
Так, безсумнівно. Власне, це і є наша робота – дивитися різні місця, знімати про них докладні сюжети, розповідати про них. В цілому, якщо мене питати про кожному окремому місті, то я можу детально описати всі подробиці – що бачив, що робив і куди ходив. Але якщо говорити про загальні враження, то це для мене одне велике враження, що просто неможливо описати одним словом. Подумати тільки: ще три тижні тому ми були в Нанті, а тепер здається, що це відбувалося дуже-дуже давно. Коли навколо тебе - така кількість самих різних подій, і кожен твій день наповнений шаленим кількістю емоцій, то здається, що це вже далеке минуле.
У багатьох мандрівників буває відчуття, що в поїздці час тече довше звичайного.
А от у мене було зовсім навпаки. Причому ти розумієш це тільки під кінець проекту. Коли проект закінчується, приходить розуміння, що все це час пролетів дуже швидко. До мене в Португалію прилітала дружина. Це було приблизно ніж два місяці після старту нашої подорожі. В той момент я вперше помітив, що ці два з половиною місяці не просто пройшли, а з шаленою швидкістю пронеслися повз. Тому як у моїх батьків, друзів і у дружини час тече як зазвичай: робота-дім, нічого не змінилося. А у нас через насиченість графіка час пролітає, наче блискавка.
Кажуть, що подорожі змінюють людину. Як було у вас?
З'явилася психологічна стійкість. Кризові ситуації мене загартовують, і це, безсумнівно, плюс. Не знаю, як щодо великих і глобальних змін, але до деяких речей я точно навчився ставитися спокійніше. До цього міг порівняти себе з парниковим рослиною, за яким доглядають, яке всіляко оберігають. І ось з таких комфортних умов мене раптом кидають в джунглі, або ж у посушливу пустелю. Хочеш не хочеш, а треба пристосовуватися, треба в цих умовах жити. І цей досвід пристосування – мабуть, найцінніше, що я придбав. Так, у важкі моменти я себе перебарывал, я ненавидів усіх навколо. Але я йшов і працював, і в кінцевому підсумку ми з усім справлялися. Думаю, так і повинно бути.
А які моменти зараз можете назвати найяскравішими? Такими, які запам'ятаються назавжди?
До цього в житті не міг уявити, що буду вітатися за руку з дітьми, які нюхають клей. Що зіткнуся з брудом нетрів, з убогістю і бідністю. Це ще здається мені страшним, але я вже через це пройшов і можу сказати: це ж звичайні люди. Тепер шарахатися від них в страху я не буду. Це школа, яку просто потрібно було просто пройти, за що я вдячний всій команді.
А в яких країнах було відчуття непередбачуваності?
Гондурас для мене в цьому сенсі став справжнім одкровенням. Відчуття непередбачуваності мене там не покидало ні на секунду. Це була перша країна, де я був "по-бідному". Причому бути "по-бідному" в Сакраменто і в Гондурасі – це зовсім різні речі. Порівнюю саме їх, тому що в Гондурасі я опинився саме після Сакраменто.
В цілому, незважаючи на те, що Сакраменто - це велике село, все одно це цивілізований, культурний і абсолютно безпечний населений пункт. Приїжджаючи туди "по-бідному", ти отримуєш значно менше шансів потрапити в якусь халепу чи виявитися вночі без даху над головою. А ось в Гондурасі – скрізь жебраки, наркомани, грабіжники. Йдеш по вулиці, і весь час повинен бути на чеку.
Ніколи не знаєш, як люди відреагують, коли включаєш камеру. І взагалі, на тебе як відреагують. У будь-який момент на нас могли накинутися з зброєю. Поліцейські патрулі їздять вулицями безперервно. Діти грають у футбол на звалищах серед шматків битого скла.
Виходить, у всій країні нічого доброго не побачили?
Всі вважали, що від одного з найбідніших держав не варто чекати нічого хорошого. Але виявилося, що в Гондурасі є приголомшливої краси острів Роатан, біля берегів якого можна зануритися під воду на глибину 450 метрів. Складні моменти у мене були в основному в країнах, де я був "по-бідному".
Був страшний стрес і прямо-таки жалюгідний стан в Марокко. Це була одна з останніх країн подорожі. Жоден провідний так надовго не виїжджав. Ми виїжджали пулами: зняли, поїхали-відпочили, приїхали знову. А я тут раз – і метнувся на три місяці без перепочинку.
У Марокко у нас були довгі переїзди, а ще там було дуже жарко. Програма була побудована так, що потрібно було перебувати багато часу в пустелі. А крім цього позначалася загальна втома. Було просто пекельно важко. Пам'ятаю, коли я прилетів в Кордобу, у мене на тлі стресу практично відключилася спина – защемило нерв. Лежав весь день, і масаж мене ледве врятував.
Ви також були в Гаяне, країні в Південній Америці. Чим вона вам запам'яталася?
О, у мене в Гаяне телефон вкрали. Не думав навіть, що це може зі мною статися. Йду, розмовляю по телефону з дружиною. Повз проїжджав мотоцикліст - він акуратненько так витягнув телефон у мене з руки. Слава богу, ми його знайшли. Влаштували справжню погоню всією командою. Людина нам віддав телефон відразу ж, без особливих суперечок. Побачив, що ми почали знімати на камеру. Та ще й сказали, що зараз викличемо поліцію. Це вирішило всі питання.
Але така наша наполегливість все одно була ризикованою. Тому що в Гаяне 99% населення – афроамериканці. "Чужих" там сприймають вороже. Нам пощастило, що з тим хлопцем більше нікого з його "однодумців" не було. А то могли б ми осадити за свою зухвалість. Мене насторожує в цій країні передусім атмосфера. Але люди там, загалом, нормальні і привітні. Вони просто не можуть по-іншому жити, адже країна – бідна.
Можливо, погане враження про країну склалося через ситуацій, в які ви там потрапляли?
Хороше питання. Звичайно, у мене є тверезе мислення, і ясно, що по одному випадку про всій країні говорити не варто. Все-таки є велика різниця - ти прилітаєш в країну відпочивати чи працювати. Але в цілому можу сказати, що ні в Марокко, ні в Гаяну я б не повернувся.
В подорожах, якщо їду один, я зазвичай не оглядаю пам'ятки. Іноді може на мене нахлинути романтичний настрій і бажання погуляти, наприклад, за шалено красивою і історично багатою Празі. Але це інше. З Гаяной у мене такого не сталося. Потрібно бути або військовим кореспондентом, щоб туди поїхати, або якимось экстремальщиком. Але я із задоволенням повернувся б, скажімо, у Франції. І Уругвай. Або ось - Асунсьйон, Монтевідео. Це зовсім інша, красива і цивілізована Латинська Америка. Латинська Америка взагалі дуже різна. В Еквадорі ми тусувалися в центрі, і я нічого цікавого там не знайшов. Але потім поїхали в Баниос – містечко у Франції. І це – вражаюча краса, спокій, відчуття комфорту і затишку.
А від яких місць – протилежні, то є дуже хороші враження?
Однозначно це Нант - останнє місто нашої подорожі. Перебування там виявилося дуже багатим на різноманітні розваги. Я, на відміну від Регіни, не можу кайфувати від усього, що відбувається навколо. Вона каже – "навіть якщо навколо тебе нетрі – кайфувати від нетрів, у тебе завтра їх вже не буде". У мене так не виходить. Може бути, поки що. А в Нанті у нас були спортивні розваги, авантюрні. Наприклад, поїздка на човні Джеймса Бонда – це вже передбачає якусь гру. Була прогулянка на повітряній кулі, була ночівля в готелі, яка раніше була церквою. Це все цікаво, це хочеться відчути, помацати, побачити і зберегти в пам'яті. Крім того, нам і з погодою пощастило, і замок ми подивилися. А люди в Нанті – дуже привітні.
А як планували активності і маршрути?
Було так. Наш продюсер приїжджав на місце за кілька днів до нашого приїзду і робив начерки, спілкуючись з місцевими. Дізнавався, які є цікаві місця, ніж тут можна зайнятися. І вже після нашого приїзду знімальна група обговорювала, що подобається, а що ні. Кожен брав участь у процесі.
Два моменти, які в програмі планують заздалегідь – це поселення та харчування. Ну а в цілому все могло бути непередбачувано, багато сюжети стали чистим експромтом. Навіть у ситуації, коли у мене вкрали телефон, камери тут же швиденько включилися, почалася справжня погоня. Для мене це стрес, а для інших учасників – подія, яка обов'язково треба зняти. І я їх чудово розумію.
Продумані вами поїздки та місця – це вже готовий гід для того, хто хоче відправитися за таким же маршрутом, що й ви?
Абсолютно, все так і є. Адже те, що ми показуємо – це навіть не наближення до реальності. Це і є сама реальність. Наша програма – це саме те, як можна жити, ніщо не перебільшена і не прикрашене. Ціни в містах, які ми позначаємо, завжди актуальні. По суті, кожен випуск нашої програми – це вже готовий гід для мандрівника, детальна покрокова інструкція. Ми говоримо: якщо ти хочеш піти нашим шляхом, тобі потрібно стільки-то, зупинитися можна там-то. Все продумано – користуйтеся на здоров'я!
А як до труднощів ставилися інші хлопці із знімальної групи?
Ой, багато речей, від яких у мене очі на лоб лізли, хлопці сприймали як легку розминку. Вони могли спокійно їсти тарганів, наприклад. Згадую нічний похід в джунглі Перу за якийсь жабою, який зайняв у нас дві години тільки в одну сторону.
У нас був сюжет про жаб – подивіться, дуже цікавий вийшов. І ось, всі йдуть, дивляться по сторонах захоплено, і тільки я - насторожено. Адже як інакше дивитися на ворожі джунглі, де в будь-який момент може стрибнути ягуар і нас зжерти, ну або горила?
Але пізніше я від цього теж став кайфувати, і ми всі стали мислити на одній хвилі. Крім того, ми швидко здружилися. Адже важливо хотіти домагатися одного, і хотіти отримати на виході хороший результат.
А що б ви порадили тим, хто ніяк не може наважитися на подорож?
Вас обмежує або недолік бажання, або брак можливостей. Треба просто брати і їхати. Ми зустрічали в поїздках шалену кількість людей, які ось так просто подорожують, з одним рюкзаком за спиною.
Людям, які дійсно хочуть подорожувати, навіть маршрут продумувати не треба. В цьому і є кайф. Перед тобою – непередбачуваність, ти не знаєш, куди поїдеш. Їдь, куди очі дивляться, а там – подивимося. Головне, щоб гроші з собою були.
Подорож – це не обов'язково непомірно високі витрати. У Штатах я оселився у емігрантів, і це зовсім не було проблемою. Мене чудово зустріли, і я навіть не витрачав грошей на хостел. І таких випадків дуже багато. В таких ситуаціях якраз пізнається реальне життя. Європа і Америка – це ж привітні землі. Латинська Америка менш привітна, але в кожному регіоні є відкриті люди, які йдуть тобі на зустріч. І я щасливий, що мені довелося все це пережити.