Маша Єфросиніна 15 років присвятила українському телебаченню. В інтерв'ю для Styler телеведуча розповіла про Крим, Майдан та благодійність
Маша Єфросиніна - одна з небагатьох українських зірок, про кого не припиняють говорити ось уже майже 15 років. І на це є свої причини. Вона постійно дивує своїх шанувальників стильними образами, відео в Instagram і власними проектами.
Телеведуча, актриса, продюсер - за час своєї кар'єри Маша спробувала себе в різних амплуа. Сьогодні до цього списку додалася ще й благодійність. Серйозно захопившись власним проектом Сharity weekend, Маша збирає мільйони гривень на допомогу дітям. Як зізнається сама актриса, проект дозволяє правильно розпоряджатися своєю популярністю і допомагати суспільству.
Styler зустрівся з телеведучою, щоб обговорити взаємозв'язок піару, популярності та благодійності, дізнатися про подальші плани і поговорити про закриття проекту "Відверто з Машею Єфросиніною".
Фото: Маша Єфросиніна звикла бути в центрі уваги
- Не так давно на престижному комунікаційному форумі KievDavos проект Сharity weekend був визнаний "інноваційною ідеєю, яка здатна привести до позитивних змін у суспільстві". У чому його інноваційність?
- В тому, що я не випрошую гроші. Я не жебракую та не використовую досить сумну формулу розуміння благодійництва в нашому суспільстві, коли є якась стратегія виманювання грошей будь-якими способами. Попросити, поскиглити, настояти. Мені навіть відомі форми шантажу, погроз публічної прочуханки і іншого, до чого вдаються, на жаль, люди з досить благою метою – допомагати іншим. Ось всі ці перераховані вище алгоритми неприйнятні для мене особисто. Коли я зрозуміла, що маховик закрутився, що кількість людей, що звертаються за допомогою до фонду "Твоя опора", попечителем якого я є, зростає, а ще більше зростає кількість дітей, які цієї допомоги потребують, я запанікувала. А почалося все спонтанно і дуже просто. Коли в 2014 році почали масово вивозити переселенців із зони АТО, а з сотні вони перейшли в тисячі, ми почали збирати вантажівки з гуманітарною допомогою. Я через Facebook планувала зібрати одну-дві вантажівки, а отримала у підсумку сім. І це допомога просто свого кола друзів. Потім це все призупинилося, тому що люди вичерпуються по-всякому: матеріально, психологічно і так далі. А проблеми не вичерпуються. Ось це був момент мого відчаю, я і придумала Charity weekend. Я сіла з Лерою Татарчук, головою фонду "Твоя опора", через який йдуть всі грошові перекази, пожертви і прохання про допомогу, і сказала їй, що не можу випрошувати, не вмію, мені це протипоказано, інакше не буде частини мене. Все, що я вмію – це дарувати емоцію, виробляти класний контент, дарувати людям відчуття користі від проведеного часу. Цього мене навчила телебачення і мої нескінченні проекти, я готова це все монетизувати для дітей. Так народився Сharity weekend. Його ідеологія - проведи час з користю. Ми готуємо захід дуже цікавого змісту: інформаційного та розважального, запрошуємо зірок, робимо тренінги. Купивши квиток, ти гарантовано проводиш час з користю для себе і одночасно приносиш користь своїми грошима кинутим дітям. Це формула працює безвідмовно. Вона сумісна зі мною, тому що я відчуваю себе комфортно у всьому цьому. По-друге, сформувалася величезна на сьогоднішній день жіноча аудиторія. І, звичайно, це вже збори, систематичність проведення вікендів і кількість дітей, яким ми можемо допомагати. Ось так.
- Велика кількість жіночої аудиторії – це передусім притаманне жінкам бажання допомогти чи все-таки спочатку їх бажання розібратися в своїх проблемах? Я зараз маю на увазі семінари для жінок, які ви проводите.
- Сталося це многофакторно, чесно кажучи. По-перше, тому що у мене особисто велика жіноча аудиторія. Я завжди була цікава жінкам. І моя, напевно, заслуга в тому, що я це знаю. Я до цього ставлюся зі здоровою часткою інтересу, цікавості і допитливості. Тому що таких жінок, як я, або люблять і прислухаються, або ненавидять. До мене рівного ставлення не було ніколи з дитинства. Тому на сьогоднішній день моя жіноча аудиторія - це дуже круті панянки. Круті в сенсі свого внутрішнього змісту. Вони багато чого хочуть від життя, вони думають, вони рухаються, вони не вважають за потрібне підлабузнюватися, вони намагаються розбиратися в чомусь, вони прогресивні. Мало того, ця жіноча аудиторія, я говорю не про соціальну складову або статус, я говорю про внутрішнє - вони дуже схожі на мене. Вони знаходяться в русі. Ця аудиторія в діапазоні своєму від 25 до 45 років. А це, на секундочку, кілька поколінь. І так сталося, що перші два-три вікенду вони йшли на мої особисті майстер-класи. Таким чином, я побачила в реальності, як виглядає моя глядачка, познайомилася з нею что-ли. Це мені багато дало-зокрема, розуміння, що їй цікаво і про що вона хоче говорити. Сьогодні я знаю, як виглядає моя глядачка.
А далі кількість цих жінок стала просто розростатися, інформацію про наші зустрічі стали передавати своїм подругам, знайомим, знайомим знайомих. На недавньому "Сharity weekend. Здоровий день" у нас було 7 тисяч осіб. Жінки вже приводили своїх чоловіків і дітей. Тому так вийшло і, швидше за все, це похідна від моєї діяльності. Два роки тому я й припустити не могла, що все піде ось у таку глибину. Що це будуть жінки, семінари, поїздки Україною. Що це буде якась нелюдська довіра всього найпотаємнішого.
Фото: "Я нагадую собі серфера, який зловив хвилю і намагається не піти під воду, тому що піти під воду фактично в кожному моєму кроці намагається і наша система, і наше суспільство, і всякі забобони звалити", - Маша Єфросиніна
- У цього благодійного пориву, скажімо так, є якісь глобальні цілі? Скажімо, стати послом доброї волі ООН?
- Ви знаєте, я вам збрешу, якщо скажу, що були. Я, на жаль, така людина, яка сильно розділяє цілі і мрії. Правильно це чи ні, не знаю. Напевно, зараз всі новомодні коучі скажуть, що все це неправильно, але мені, чесно, все одно. Все, про що я вам розповідаю, це були мої внутрішні пориви. Я зараз, зустрічаючись з вами, розумію, що цілі потрібні, тому що колись цей ком потрібно буде підхоплювати важкими руками у вигляді якогось сильного ресурсу. Однак зараз - ні. Я піддаюся більше тим спостереженнями, які перераховую. Я нагадую собі серфера, який зловив хвилю і намагається не піти під воду, тому що піти під воду фактично в кожному моєму кроці намагається і наша система, і наше суспільство, і всякі забобони звалити. Але ось я поки маневрую і тримаюся. Глобально розумію, що, якщо моя аудиторія досягне 100 тисяч і більше, мені доведеться це брати і виводити на рівень, швидше за все, якогось державного масштабу, тому що ну це вже буде безвідповідально - всіх кинути і нічого не робити. Зараз я більше на такому дослідницькому шляху завдяки своїм проектам, щоб розуміти найгостріші больові точки цієї проблеми. Але моїм глобальним інтересом і напрямком завжди будуть жінки і діти.
- Тоді виникає питання. Зараз досить популярне серед успішних красивих жінок ставати політиками. У вас не було такої думки?
- Не було такої думки, хоча і журналісти, і моє оточення намагаються мене з цією думкою познайомити. Нещодавно я зустрічалася зі студентами з інституту журналістики, так вони взагалі вже спробували мені дорікнути, чому я цього не роблю, мовляв це безвідповідально: знати все, чого хоче сучасне суспільство і до чого треба рухатися і не йти туди боротися за це! Скажу вам чесно, як їм відповіла і взагалі вважаю: я зараз ще не готова до цього морально. Розумію, що, перебуваючи в політиці, треба бути товстошкірою людиною. Товстошкірою для того, щоб, отримуючи нескінченно по морді у вигляді громадської думки, продовжувати суспільству служити. Що я маю на увазі? Зараз, розмовляючи з вами про свої проекти та інше, я бачу в ваших очах реакцію абсолютно людську, бо говорю про речі, про які я, Маша Єфросиніна, чимало знаю. Якби зараз я вам сказала: знаєте, по секрету, я увійшла ось в таку-то партію, але ось всім цим буду обов'язково займатися, я б в ваших очах реакцію підтримки і схвалення втратила б однозначно. На жаль, що відбувається: одне лише тільки спроба публічної людини в політику автоматично сильно б'є по довірі до нього, по об'єктивному сприйняттю того, за що він бореться. Політика в наш час - це дуже погана мітка. Вона дуже сильно зв'язує по руках і ногах через миттєво виникає громадського негативу і гоненій- просто тому що ти став "одним з них" - "їх" не люблять і не довіряють тотально. Поки я впевнена, що більше зроблю поза цим, ніж там. Якщо, як фахівець, виросту настільки, що мені знадобиться великий інструмент і він буде знаходиться тільки в політичній приналежності, я про це серйозно подумаю. Але не зараз. Мені там поки робити нічого. Я там неефективна. Все, що маю на сьогодні - це довіра людей і я не можу їм знехтувати.
Плюс до всього, у мене чоловік два роки служить на державній посаді. Я не в захопленні від цього, як його жінка, але я в захваті від цього як його партнер. Тому що я бачу, як йому важко, я бачу, як він не здається. Ось він якраз хлопець, броню якого фіг проб'єш. Як він готує законопроекти, він не піддається ні провокаціям, ні погані, яку пишуть, ні обмовам, які є, як він все це вистоює. Можна сказати, що я розумію, що це таке. Якщо у нашу родину, нашу долю і в наш союз це ось таким чином пробирається, то ми загалом досить сильно і прямо на це дивимося. Врешті-решт сказати, що ми здивувалися чомусь – теж не можна. Ми самі це все закрутили. Ну не ми з Тимуром, в сенсі, а в 2013 році вся наша країна. Тому дивуватися тут нічому. Але, так, наше життя три роки тому сильно відрізняється від нашого сьогоднішнього життя. Так само як і наша країна.
- Але рухаємося ми до чогось хорошого?
- З точки зору життя, ми завжди рухаємося до чогось доброго, бо ми живемо. Ах, якщо б це було так просто. Це завжди предмет наших суперечок з Тимуром. Мій чоловік переконаний, що так. Він як аналітик, математик, прагматик і чоловік вважає, що, не роблячи - не доб'єшся. Я згодна з ним у тій точці, що наше покоління, раз воно все це вистояло і витримало в 2013-2014 році й захотіло взяти все в свої руки, повинно брати і робити. Комусь у житті і гірше було. Хтось не тільки війни проходив, але й голодомор, репресії. Нашому поколінню треба самому все вибудувати заново з випаленого. У нас не тільки випалили все, але і скрізь бігають щурі. І мені, і Тимуру здається, що це безвідповідально і безглуздо сказати: всі винні, ніхто нічого не робить. Сісти і бурчати. Це не про нас. Ми робимо. Я в своїй зоні, він у своїй. Ефективність цього всього, поки невелика, тому що це в кожного особисто його рішення. Наші друзі роблять. Я знаю, що зараз ж поприходити і політики молоді, прогресивні, чесні, я їх знаю. Але їх одиниці. Точково гасяться пожежі, чесно вам кажу. Я ж постійно перебуваю у компаніях, де є дискусії, де я ж бачу, що люди хворіють цим. У сукупності, з точки зору країни, це питання не одного року. Просто ми хочемо з вами "добре" прямо зараз. Ви не хочете? Я дуже хочу. Я заробляла колись такі гроші, що зараз мені здається, що мені це снилося. У мене раніше були такі можливості, що зараз мені здається, що це було не зі мною. Але зараз все по-іншому. Але ми ж самі спровокували це. Ми ж самі хотіли по-іншому. Просто інше нам відразу ніхто не приніс. Знаєте, що для мене точка особистісного зламу? – Сказати собі: "Та пішло воно все, я переїжджаю жити до Берліна, наприклад". І якщо так скаже собі велика частина нашого населення. Тоді все буде погано у нашої країни. Поки цього немає, я, чесно, як щирий оптиміст, сміливо вам заявляю, що вірю в краще.
- І все-таки. У вас є всі можливості для того, щоб виїхати з країни. Чому досі цього не сталося?
- У нас не було таких думок зовсім. Єдиний раз, коли, в принципі, я думала про це, було 21 лютого 2014 року. Я живу на вулиці Інститутській. І я була на третьому місяці вагітності. Третій місяць вагітності для жінки – це дуже небезпечний термін, коли тобі всі лікарі кажуть, що тобі не можна нервувати, не можна переживати, бажано сидіти на березі моря і дихати морським повітрям. Мене Тимур не встиг вивезти з квартири, тому що поїхав за донькою: в ліцеї була термінова евакуація. Я була в той день вдома, коли снайпери шарашили практично з нашого будинку по хлопцям. Я лежала вдома і Тимур мені тільки кричав весь час в трубку: "відійди від вікон, ляж на підлогу!". І я думаю: “Я – не остання людина в цій країні, я - жінка, яка носить під серцем дитину. Якого біса я тут роблю?". Живіт був кам'яний. Далі ми поїхали в швидку, бо була страшна загроза переривання вагітності. А ввечері, коли я вже була в лікарні і мені сказали, що малюк в порядку, мене раптом осяяло, що думка "про від'їзд" прожила в моїй голові всього кілька хвилин, а потім я жодного разу не думала про це. Я лаяла себе за все: що не поїхала до мами, що я там щось не зробила, але я ні разу не сказала собі: "Так, беру перші-ліпші під руку речі і їду, не знаю, в Іспанію, Італію, та пішло воно все". У мене цієї думки, мій друже, навіть не виникло... Я з одного боку, звичайно, зраділа своєму патріотизму (сміється). Але прийняла це як головне рішення. З тих пір ми ніколи навіть взагалі не говорили про це. Мені є що робити в цій країні. Для мене важливо щось робити. Я нарешті знайшла пояснення всьому: навіщо мені була дана така популярність, навіщо мені дана така енергія, яка здатна на багато що, особливо щодо жіночої аудиторії, навіщо мені дана така віра, навіщо мені дано так любити жінок, при всякому їх відношенні до мене. Чому мені дані такі чудові діти, такий абсолютно видатний чоловік? Треба бути дурепою, щоб сісти з усім цим в Іспанії і дивитися на море. Якщо захочу, то ще встигну в старості (посміхається).
- Крим - ваша Батьківщина. Ви провели там найкращий час - дитинство. Чому немає благодійних проектів, пов'язаних саме з Кримом? Були в принципі спроби пов'язати свою благодійну чи громадську діяльність з Кримом?
- Ні, спроб не було і внутрішніх теж. Крим - це моя болюча точка, виключно особиста. Вона не дала ніяких похідних і не виросла в якісь великі форми. Ви знаєте, я абсолютно переконана, що моїм рідним кримчанам це не потрібно. Я адже з Керчі. І який би не був цей референдум довбаний суб'єктивним у 2014 році під час анексії, але, чорт, Керч показала 99% проросійську позицію громадян. Зрозуміло, що там питання до правдивості референдуму, але 99%. Це не 9%. Я родом звідти, і ви абсолютно праві, що це моє дитинство, моя юність, а це означає, що цей час не може бути поганим. Воно таке абсолютно рожево-бархатисте в моїй пам'яті. Але завжди там були російські настрої, російська мова, очікування ось цього мосту, який зараз будують через Керченську протоку в Краснодар. Очікування того, що хтось прийде і нам скаже: "Ось ви, дорогі кримчани, тепер в безпеці, обласкані, облизані". Я не буду вам говорити про те, що там це все, що відбулося - це страшна трагедія. Те, що там недобре з якихось умов життя, ну так Крим ніколи особливо добре і не жив. Він завжди був таким апендицитом, який запалюється, то не дуже. Тому я не відчуваю потреби у моїх земляків, щоб особисто я, Маша Єфросиніна, що для них робила. Мені пишуть іноді, але мало. "Ми вас любимо, ми хочемо, щоб ви приїхали" - це одиниці. Під будь-яким моїм інтерв'ю про Крим, таким, знаєте, хворобливому, про мої переживання, швидше з'являються тисячі коментарів про те, що "Пішла ти, зі своєю любов'ю". Я кострубато відповідаю Вам зараз, тому що це моя особиста больова територія. Це, як говорити про якийсь патології, знаєте, особистої. Ось усередині мене є такий злам, але він тільки мій, він не масштабировался.
- Не кожен може похвалитися таким тривалим періодом популярності. І ось у неї є свої плоди, благодійний проект. Ви готові, скажімо, відмовитися від медійності і повністю присвятити себе благодійності?
Давайте так. Я тоді почну з того, що я вважаю популярністю на сьогоднішній день. Популярність – це дивовижна штука. Вона як би є, але весь час міняє свою щільність. Ось я десять років ходжу снідати в одне кафе поруч з будинком, і кожен раз мій шлях туди або пов'язаний з підвищеною увагою перехожих - це означає, що напередодні щось успішне з моєю фізіономією в ефір вийшло; або просто посміхаються мені – значить дізналися, але чому, не пам'ятають – порожні очі. Це пояснюється просто – є проект якийсь з моєю участю в телевізорі або його немає. Це реактивність. І так було до недавнього часу, поки я не пішла на тотальне взаємодія зі своїм глядачем, запропонувала йому йти зі мною і підключатися до великої і важливої справи – така собі сублімація відбулася! Ну, звичайно, нерозумно заперечувати, що популярність – це дико приємно, це насолода марнославства, це чарівний дар, який дозволяє ще й займатися улюбленою справою. Ось я і займаюся. Але добре розумію, що медийность, певною мірою, забезпечує просування і моїх благодійних проектів. Я публічна людина, і поки я викликаю інтерес як жінка, як дружина чия-то, як хто завгодно, на благодійних проектах це теж добре і сприятливо позначається. Це факт, це закон жанру.
Щоб прийти до цього, мені знадобилося провести велику внутрішню роботу, адже у мене були різні періоди. ... Ну давайте так, я розумію, чому багато зірок в світі закінчують погано, десь у ванній або на асфальті. У мене був період, він був дуже давно, коли не було проектів, була пауза після божевільної, абсолютно феноменальній популярності "Підйому". Була дворічна, навіть трирічний простий і це було важко. Це було, мабуть, найсильніше моє випробування на зліт і падіння, який проходить той чи інший публічна людина в різні періоди свого життя. Мене сильно штормило з 2005 по 2008 роки. Я навіть в пам'яті у цей час повертатися не хочу. Але ви ж пам'ятаєте, що нас не вбиває, воно ж як би нас...(посміхається). Тому сьогодні мене ось так вибити психологічно складно. Я зрозуміла, що взагалі все в наших руках. Знаєте, от і все! Якщо ти хочеш піти – іди. А якщо не хочеш – не йди. Ніхто за руку нікуди не веде. І ось я не хочу більше ці стани відчувати, тому й займаю себе всіляко: з'явилися благодійні проекти, з'явився театр, з'явилося кіно. І це вже не заради популярності. Це заради того, щоб більше ніколи не відчувати себе погано. Треба собі чесно зізнатися: тобі погано, коли не дзвонить телефон, і ти відчуваєш якусь власну непотрібність і порожнечу, так це виправляй. Сьогодні чесно можу сказати, що я не думаю про популярність як життєво необхідне мені явище, все складається саме по собі, як йому потрібно. Ось воно у мене трансформувалося це почуття. Бути в телевізорі заради популярності – це моє минуле життя. Сьогодні є я. І все інше – це моя особиста внутрішня популярність. Це все складно влаштоване, але для цього потрібно випробувати те, що пережила я. Сьогодні мою популярність буде визначати тільки якийсь резонансний проект. Але головне, що я на тому рівні, де я можу робити те, що вважаю за потрібне і в своє задоволення. І ще приносити цим величезну користь суспільству. Це моє досягнення, моє особисте.
- Благодійна робота повинна оплачуватися?
- Сьогодні тільки з Лерой Татарчук (голова благодійного фонду "Твоя Опора") про це говорили. Вона вагітна і отримала в цьому місяці 6 тис. гривень декретних. Дівчинка, яка за два роки роботи фонду зібрала близько 6 млн гривень на допомогу дітям. Повинна, чорт забирай, ця робота оплачуватися. Вона не краде ні копійки. Іноді в її руках мільйон гривень і вона не забирає своєму маленькому Міші або свого внутрішньоутробного синочку на купівлю коляски. І 100 гривень не забирає, що роблять деякі наші депутати, наприклад, забираючи у всієї країни. Звичайно, ця робота повинна пекельна оплачуватися. Як повинна оплачуватися робота держслужбовців, лікарів. Доктор інституту ім. Н. Амосова, оперуючи по десять дітей в день, отримує на місяць 2 тис. гривень. Ми ліки тільки закуповуємо по 10 тис. грн за банку, а доктор отримує 2 тис. Повинна оплачуватися робота людей, завжди повинна. Я за це готова битися і перегризати глотки.
- Давайте трошки выдохнем.
- Іноді краще менше знати, погодьтеся, ніж багато (сміється). Я просто не дуже люблю шаблонні фрази, а більше приклади. Мудрувати всі можуть.
- "Відверто з Машею Єфросиніною"...
- Я страждаю.
- Передачу закрили.
- Ми її зупинили самі, нас ніхто не закривав. Тому що нам немає кого знімати.
- Чому?
- От і я думаю: чому так? Це моя внутрішня дуже сильна втрата, мій друг. Тому що я десь прорахувалася. Я не припускала, що так буде. Клянусь. "Відверто" ми задумали в 2014 році і записали навіть пілот з Лілією Подкопаєвою. Я ще працювала на Новому каналі. І пілот вийшов і дав дуже гарну цифру, до речі. Але формат каналу не підходив за жанром і тому вже потім, коли звільнилася з каналу, ми окремим продакшном запустили серію циклів на телеканалі "Україна". Я була впевнена, що ось, настав час нашим зіркам виходити на авансцену. Все життя, скільки я працюю, з 1998 року, ми всі любили з моїми колегами посидіти поскиглити з приводу своєї вторинності, яка ось так трапилася у порівнянні з російськими зірками. Весь час їм віддають перевагу. Якщо концерт у Палаці Україна, то обов'язково головна зірка Басков і Кіркоров, а не Тіна Кароль. Обов'язково у великих заходах віддадуть перевагу Ксенії Собчак або Тіни Канделакі, але ніяк не Маші Єфросиніної або Каті Осадчої, яка 12-й рік шарашит "Світське життя" і тільки зараз, останні два роки, "Вау, яка суперзірка", а тоді взагалі ніхто не намагався в цю сторону навіть подивитися. Вторинність, вона скрізь відчувалася. Я думаю: ось воно час, виходь, ось для тебе майданчик програми "Відверто", говори зі своїм глядачем, скажи йому, хто ти, познайом його з собою. Поговори відверто, я ж у кишки не лізу, жовтяницю не лізу. Так, я наполягаю на досить відвертій розмові, але предметно. І навіть, якщо я порушую якусь дуже болючу тему, я завжди готова почути "Ні". Публічна людина у всьому світі повинен вміти говорити на будь-яку тему. З цього почалося наше з вами інтерв'ю. - Яку тему ми зараз не торкнулися, це ваше право, ви журналіст. Моє право – відповісти на це так, як я захочу: послати вас, відповісти шаблоном, відповісти інтелігентно, відповісти ухильно, відповісти правду, трохи збрехати. Це моє право, ви мені його самі даєте. Ми прийшли з вами розмову. Так, чорт, чому, вони (українські зірки, - ред.) стали відмовлятися, я взагалі не очікувала. Під час Революції Гідності, у час, коли країна повністю розгорнула до них свої обличчя, відкрила рота і сказала: "Ну давай, співай, розказуй, розказуй, я твоя". Настав час створення нових героїв. Практично після кожного інтерв'ю "Відверто", нам писали сотні відгуків: "Ой, я відкрила героя для себе по-іншому". Я розуміла, що ми все правильно зробили. Будь-якої людини, будь-яку зірку, яка до нас приходила і давала інтерв'ю, ми відкривали масштабно, з усіх проекцій. Так це чи не потрібно їм? Та їм і глядачеві?
- Так чому ж ні? З-за чого відмовляються?
- Відмови дуже формальні. Захворіли, поїхали, не можуть. Немає часу, графік. Було кілька простих: не хочу, не готовий. Але, як я і писала в своєму пості: будь-яке прізвище, яку ви зараз можете мені зараз назвати з тих, кого не побачили в "Відверто", будь-яка абсолютно нами була запрошена в свій час.
З точки зору журналістських стандартів, як далеко можна або потрібно зайти, щоб ефір був рейтинговим?
- Можна зайти рівно до тієї точки, в якій є небезпека завдати образливу образу. Де внутрішньо ти можеш дуже сильно людини покарежить, зневажливо поставитися до його одкровення, паскудно - з точки зору тієї ж вербалистики. Тому що, входячи в момент абсолютного одкровення, розкриття, людина стає неймовірно вразливим. І ось там ніде не можна допустити ні один взагалі поцарапыш. Насправді все набагато простіше, щось я разумничалась. Людина, якщо вирішує говорити чесно, він буде говорити чесно. Всі герої "Відверто" приходили на майданчик з внутрішнім рішенням говорити. Моя задача була тільки все це потім розплутати. Так, не всі вони практично розуміли до якої міри відверто вони будуть говорити (сміється), але я кожен раз, тому що так ставлюся до людей, демонстративно декларувала повагу до їх особистої історії. Можна було далі, можна було залізти в зовсім такі нутрощі, як я називаю. Але я не можу. Мене і дорікали в цьому теж, що я там "недорозчленила" кого-то, як у випадку з Ані Лорак, але все одно ти даєш можливість людині говорити, це найголовніше. Глядач далі повинен приймати своє рішення про нього.
- тобто є межа?
- Мораль. Журналіста самого, мається на увазі.
- Ну змусити жінку заплакати – це не так складно. Але чоловіки плакали.
- Це все, до речі, не було спланованою акцією, я вам чесно скажу. Ми не думали, що буде стільки сліз. Тому, тут я буду дуже лаконічна у відповіді. Мій висновок по закінченню тридцяти інтерв'ю такий: людська пам'ять схильна по-своєму інтерпретувати події з життя. Щось сталося з тобою, твоя пам'ять як-то це "причесала", хворобливе прибрала, яскраве посилила, і в твоїй пам'яті цю подію в зрозумілому асоціативне коконі лежить. А потім тобі це розкривають, показують, і, виявляється, що все трошки по-іншому. Ти так дивишся на все це з інших сторін, всередину заглядаєш, нюхаєш і тому сльози. Нелегко говорити про свої драми. Тому що наш організм так влаштований, що ми всі придавлюємо, закопуємо всередині, ховаємо і відкладаємо у дальній кут. Тому сльози. Це абсолютно зрозуміла психофізіологічна історія. Плюс, звичайно, мені все це дуже цікаво. Мені чесно цікаво. Я навчилася безоценочности по відношенню до героя. Я взагалі забороняю собі відчувати симпатію чи неприязнь до свого візаві.
- Після тридцяти інтерв'ю вже складно від цього відмовитися, мені так здається. Якась альтернатива є цим проектом?
- Ні, тому й страждаю. Я чекаю, коли виростуть нові зірки. Чому я так кажу. Тому що це виключно в контексті телетребований. Тому що в телеекрані будуть дивитися масово тільки того, хто безумовно популярний. Мені там пропонували наші коментатори з Facebook розмовляти з театральними режисерами, шахістами, з переможцями Олімпійських ігор, дизайнерами, художниками і я б дуже хотіла, де-небудь в інтернеті, але не на телеекрані. Телеекран вимагає рейтингу. Телеканал – це комерційна структура. Програма повинна бути рейтинговою. Це фактор, який зумовлює життя телепередачі в ефірі.
- чи Є зараз в українського телебачення гострий недолік нових облич?
- Мені взагалі деколи буває дуже незрозуміло, що наша телевізійна індустрія і ті, хто нею керують, вкладають у явище "зірка". Дуже багато осіб в телевізорі. І свіжих, і несвіжих – всяких. Але ось інша справа, що на Заході телезірка - це певний об'єкт загальної уваги, який культивується і тим же каналом, і суспільством. Це, знаєте, як піраміда: суспільство до нього відчуває інтерес, телеканал дає йому ще більші рейтинги. Людина стає цілою фігурою в медіа-просторі. Та ж Хелен де Дедженерес, той же Джиммі Феллон. Ну багато їх можна перераховувати, це ціла культура. І на ньому вони потім починають заробляти мільйони, тому що це починає монетизуватися з усіх боків. Куди ти його не постав і в який проект не запхаєш, це потім приносить колосальні доходи. А у нас таке відчуття, що, навпаки, боятися робити людей дуже знаменитими. У нас більше телеперсоны використовуються як певний ресурс. Раніше були особи каналів, дуже яскраві. Ти розумів, що цей канал – такі особи, а цей канал – такі особи. Це ще було на моїй пам'яті. А зараз ось як-то все затерті.
- Може тому, що рідше стали дивитися телевізор?
- Може бути. А, може, й тому, що телепроекти стали безличностными. Проекти форматні. І ось дивляться формат, з точки зору його цікавинки. А ось хто його веде – взагалі нецікаво. На цю позицію можна поставити кого завгодно: мене, моїх колег. Формат від цього не зміниться. Його все так само будуть дивитися з таким же пильним інтересом. Ось це для мене особисто дуже сильне професійне прикрість. Хочеться, щоб проекти були особистісні. Коли проект робить людина, яка всередині нього. Як вище перераховані мною товариші світового масштабу. У нас поки що канали не ризикують таке запускати. Занадто високі ризики, а ризикувати зараз собі ніхто не може дозволити. Всі намагаються математично обчислити успіх. А в телебаченні це не завжди можливо.
- Повертаючись до журналістики та її стандартам. Враховуючи, що ми який рік живемо в умовах війни, інформаційної у тому числі, це якось відбилося на українських журналістах як професіоналів?
- Я працюю зі словом все своє життя. Слово - це найголовніший мій ресурс. Так от я вважаю, що володіючи досконало майстерністю слова і певною часткою інтелекту можна викласти будь-яку тему. Все решта – це особисті оцінки. Для журналіста вони неприйнятні в принципі на старті підходу до проблеми. Ти повинен показати всі сторони проблеми. Завжди. Ти повинен докопатися до суті. А якщо там тобі пропонується якась двовекторність, так виклади і один, і другий. Нехай твій читач сам приймає рішення. Це вкрай важливо. Зараз я не сильна в політичній журналістиці, на жаль. У мене є зараз момент якогось заперечення цього всього. Тому що в 2013-2014 році я дуже глибоко пірнула в це все. Але якщо я скажу про журналістів, які, наприклад, пишуть про діячів культури, це ж взагалі катастрофа. Зараз же всі пишуть по Instagram. Зайшов вранці, мабуть, за кавою на перекурі на Instagram-сторінку одного, другого, десятого, пішов собі написав щось у колонку про культуру. Ну хто так робить? Instagram – це взагалі чиєсь вигаданий світ, якщо можна так сказати. Де тут журналістика? Побачити мене там ненакрашенную, а потім написати статтю про те, що Маша Єфросиніна запустила себе або у неї, мабуть, якесь нездужання. Це страшне журналістське виявлення було, мабуть. Це мене дуже дратує, коли взагалі ніхто сильно не потрудиться ні зателефонувати, ні якогось гінця заслати і дізнатися, що там насправді відбувається. Я от думаю: а ось де журналісти тут? Де вони все це взяли? Тому, звичайно, я обурена дуже сильно.
- Не можу не відзначити, що у вас чудове почуття гумору. Як часто воно допомагає в професії?
- Я не користуюся цим. Ось зараз мені не хочеться жартувати, тому що ви йдете по моїм дуже чутливим внутрішнім зонам. В основному, почуття гумору мені таланить. Воно завжди зі мною. Тому що я людина досить іронічна. На жаль, змушена визнати, що вже трохи цинічна (посміхається). Гумор мені дуже сильно допомагає в жанрі, який я дуже сильно люблю - це інтертеймент. Я його люблю, я в ньому відбулася. Він такий для мене, знаєте, прямо альма-матер. Плюс - це мій джерело енергії. Мені там добре. Тому я скучаю дуже сильно за великим шоу, з телеефіру, я, звичайно б хотіла, щось таке типу "Шоумастгоуон" вести. Це моя стихія. Там можна все: і говорити, і жартувати, і модерувати і управляти всіма емоціями, це дуже складно, але це круто.
- В кінці, якщо ви не проти, невеликий бліц-опитування. Яка книга найбільше вплинула на вас?
- "Три чашки чаю".
- Монатік або Дорн?
- Монатік.
- Чай чи каву?
- Кава.
- Брюки чи спідниця?
- Брюки.
- Нафарбуватися або поспати?
- Поспати.
- Що б ви зробили, якщо б на один день стали чоловіком?
- Я б терміново пішла до жіночого психолога і сказала б: “Розкажи мені все про жінок. По-моєму, ми ніхрена один одного не розуміємо".
- Якби була можливість вибрати собі суперсилу, щоб це було?
- Я б хотіла читати думки чоловіків.
- Якби довелося написати свою автобіографію, як вона називалася?
- "Мої підйомні".
- Три ваших недоліки.
- Недовірливість. Стрессонеустойчивость. Іноді лінь.
- Найяскравіша подія цього року.
- Сharity weekend. Здоровий день.