Діти запитували, чи боляче вмирати? Галина з двома малюками дивом вижила в палаючому Маріуполі

Мама, вмирати боляче?

24 лютого сім'ю розбудили потужні вибухи. Вікна тремтіли, вдалині були чутні обстріли. Галина зізнається, що всі відразу зрозуміли, що почалася війна.

"Ми були в шоці, у мене тремтіли руки, ноги, і я сказала: "Може це все не по-справжньому?" Але потім ми включили телевізор і зрозуміли, що дійсно почалася повномасштабна війна.

Діти з першого дня були налякані невпинним бомбардуванням, а коли ситуація погіршувалася, вони билися в істериці та запитували: "Чи боляче вмирати?" Моїй доньці вісім, синові шість. Наша собака - маленька чихуахуа розважала дітей і відволікала їх від усього цього. Він грав з ними й це дуже допомагало", - розповіла Галина.

Фото: Маріуполь (Getty Images)

На початку березня почався голод

Потрапити в магазин їм вдалося всього один раз. Купили, скільки змогли, ще були продукти в морозильній камері та запаси. Діти їли раз в день, звичайної води практично не було. Чоловік Галини, ризикуючи власним життям, ходив за водою до річки.

Потім відключили центральне опалення, а на вулиці було -10. Після одного з обстрілів вилетіли вікна.

"І почався кошмар. Без вікон у квартирі було -1 градус. Якось я пролила воду, і вона замерзла. Кудись ходити або провідати рідних було небезпечно. Ми жили в 9-поверхівці. Всі сусідні будівлі згоріли або були зруйновані. Там були купи тіл. самі спускалися в притулок до останнього дня. Якщо в підвалі не було місця, ховалися між квартирами на нашому поверсі. Стелили ковдри на підлогу і спали так.

Потім чотири снаряди потрапили в наш будинок, в той момент, коли ми були там. Один вибухнув на двох поверхах сусіднього під'їзду. Тоді загинули троє дітей і троє дорослих. Якось вночі ми нарахували 37 прильотів поблизу", - розповідає Галина.

Фото: Маріуполь (Getty Images)

Щоб вижити, грабували магазини

Кожен сусід допомагав один одному. Літнім людям приносили воду, кип'ятили в чайнику. Війна об'єднала сусідів, навіть тих, хто колись недолюблював один одного. Вогонь для приготування їжі та окропу розпалювали біля будинку, а коли ситуація погіршувалася, то запалювали прямо на сходовій клітці.

Галина розповідає, що справжній голод розпочався 3 березня. Діти просили їсти, вони були майже весь час голодні. А дорослі практично нічого не їли.

"Я на власні очі бачила, що багато людей грабували магазини. Хоч ми були голодні, але совість не дозволяла робити те ж саме. Зрештою, ми вийшли з кількома сусідами з дому, це був акт відчаю. Вони прийшли та кажуть: "Йдемо куди завгодно. Неважливо що трапиться", - додає жінка.

Фото: Маріуполь (Getty Images)

На вулицях були трупи скрізь

До війни батько Галини встиг купити кілька каністр з бензином. Машина вціліла завдяки тому, що стояла в гаражі. Саме це і врятувало їм життя.

Спочатку їм довелося під обстрілами бігти вулицею - Галя сказала дітям, щоб вони закрили очі, бо літають осколки скла. А потім вона взяла їх за руку і повела по тротуару, обходячи мертві тіла. Так вони дісталися до машини.

А коли виїхали та дісталися до виїзду з міста, побачили повністю розірваний труп людини. Діти відреагували жахливо. Вони спочатку нічого не зрозуміли, а потім у них трапилася істерика.

Все в місті було понівечене георгіївськими стрічками та буквами зет. У місті було багато росіян, а на виїзді їх були сотні. Стояла величезна черга з машин, блокпости поставили кожні 50 метрів.

"Вони зустрічали нас посмішками. Дали нашим голодним дітям воду з пограбованого українського супермаркету і велику банку меду. Деякі виглядали абсолютними алкоголіками. Їм потрібно було перевірити машину і людей, які виїжджають з міста, їх листування, фотографії, може, щось підозріле, що їм не сподобається.

Врятувало те, що у нас три тижні не було електрики. Тому вони не змогли включити наші телефони, батареї були розряджені. І слава Богу, я впевнена, що це просто врятувало нам життя", - розповіла Галина.

Фото: Маріуполь (Getty Images)

100 кілометрів сліз

Сім'я доїхала спочатку до Нікольського у 23 км від Маріуполя з сусідами. Потім вони поїхали далі. Люди були дуже налякані та розгублені. Деякі просто сиділи на узбіччі й не знали, куди їм їхати та що робити далі.

А потім дорога була абсолютно порожня. За 97 км вони не зустріли жодної машини. Коли доїхали до першого українського блокпоста, то заплакали. Вибігли з машини та почали обіймати солдатів, віддали їм воду, мед.

Галина згадує, що, коли дісталися до першого міста, де були відкриті магазини та продають їжу, знову заплакали. Потім плакали, коли побачили гарячу воду в крані.

"Я не могла повірити, що це вода, вона була такою дорогоцінною, кожна крапля, здавалося, була на вагу золота. Найпростіші речі, такі як вода, електрика, центральне опалення, були для нас подарунком з небес. Ми приїхали в Дніпро, заселилися в готель, нарешті прийняли ванну, поїли нормально. Мій син казав: "Мамо, це найкращий готель у світі!" Діти спали всю ніч і ще півдня. Коли прокинулися, запитували: "А тут стрілянина буде? Ти впевнена?"- додає жінка.

Фото: Маріуполь (Getty Images)

Зарядити телефон - 20 гривень

У Маріуполі У Галини залишилися родичі. Зв'язок з ними поганий, але є. У рідних немає електрики й в місті потрібно заплатити 20 гривень за годину, щоб зарядити телефон.

Окупанти почали привозити продукти з навколишніх сіл, є імпровізовані ринки. Якщо гроші є, то купити продукти можна, ціни вище середніх.

Рідні Галини почуваються погано, у них немає медичних препаратів, якісної води, нормальної їжі.

"Що кажуть про окупантів? Нічого хорошого. Росіяни створюють придуманий спосіб нормального життя, відкривають школи для дітей і розважальні центри, але насправді у людей елементарно нема води і їжі. Росіяни намагалися відновити водопостачання, але труби протікали, і вода затопила братські могили.

Сталася катастрофа. Тому, що вони недостатньо глибоко поховали мертвих, деякі частини тіл спливли. Мій батько це бачив. Будинок, в якому вони зараз живуть, без даху, тільки стіни. А моєї квартири немає - на нашу 9-поверхівку впала бомба. Нам пощастило вижити", - додала Галина.

Зараз Галина з сім'єю в Європі й з міркувань безпеки вона не публікує фотографії та не повідомляє особисті дані - в місті залишилися її родичі.