"У хлопців немає рук і ніг, але вони знайшли себе в житті!": відверті історії ветеранів АТО про складнощі після повернення з фронту
Редакція Styler вирішила підготувати цей текст після того, як наші журналісти побували на зустрічі, де обговорювали реінтеграцію учасників АТО. У Київ тоді приїхали іноземні експерти, які хочуть поділитися з нами досвідом вирішення проблем військових, що повертаються з війни. Адже багато країн вже пройшли такий же період в різні роки.
Під час зустрічі звучало багато думок про те, що сьогодні держава скоріше декларує допомогу військовим, ніж реально допомагає їм. Ми вирішили перевірити, чи так це насправді, опитавши тих учасників АТО, які пройшли реальну війну і вже повернулися до мирного життя.
Військові, які після повернення з війни стали допомагати своїм товаришам по службі, правдиво розповіли нам, як на четвертому році війни до захисників України ставляться самі українці, з якими проблемами стикаються ті, хто повернувся з фронту і про те, як учасники АТО допомагають своїм товаришам по службі, часом "витягуючи" їх із найскладніших ситуацій
"Ця проблема особисто для мене - дуже болюча. Знаю її на прикладі мого сина. Коли він демобілізувався, слава богу, живий-здоровий, то процес повернення до цивільного життя для нашої сім'ї виявився ще більш складним, ніж ми припускали. На превеликий жаль, я повинен констатувати: незважаючи на декларації, які ви можете побачити на папері в державних установах, вважаю більшість з них виключно декларативними і мало результативними", - вважає Георгій Тука, заступник Міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб.
Він нещодавно спілкувався з кваліфікованими психологами. Вони назвали приблизну кількість тих, хто, за їхніми підрахунками, так чи інакше отримав психологічні травми внаслідок війни на Донбасі.
"За їх оцінками, таких людей - від 10 до 20 мільйонів. Фактично половина населення України. Окремо стоїть проблема роззброєння, питання влаштування на роботу. Список проблем - величезний", - каже Георгій Тука.
Павло Якімчук, сержант, позивний "Шустрий". Розвідник взводу розвідки 12 ОМББ 72 ОМБР ЗСУ. В АТО пробув 22 місяці. Після повернення в Київ заснував будівельну фірму - бере на роботу колишніх військових. Голова київської міської спілки ветеранів АТО Дарницького району
"Величезна ностальгія - це найперша проблема, з якою стикається учасник АТО після повернення до мирного життя. Я сам зіткнувся з цим близько року тому. З ностальгією ми з товаришами по службі боролися приблизно тиждень. Зустрічі з друзями, п'янки-гулянки - все у всіх відбувається приблизно однаково", - розповідає Павло Якімчук. - А потім приходить друга проблема. Через якийсь час ти розумієш, що ті гроші, які заробив в АТО і зберігав на зарплатній картці, поступово закінчуються. Розумієш, що щось треба з цим робити. Йти на роботу, звичайно ж! Багато хлопців, які повернулися, стикнулися зі звільненнями. Що вже гріха таїти - багато працювали нелегально: така вже в нас країна".
"Твою мать, ти ж сепарів тримав, проти Росії стояв, а тут - всього лише роботу знайти!"
За словами Павла Якімчука, влаштуватися на роботу в мирному житті дещо простіше, якщо військовий служив подалі від гарячих точок.
"Добре, якщо ти відслужив десь в Краматорську, і у тебе з психікою все нормально, - продовжує він. - Але якщо ти за півроку сидів десь на передніх рубежах, і кожен день тобі, б***ь, вдаряло як з одного боку, так і з іншого. То прильоти, то відльоти - таке не могло не позначитися на психіці. І дай бог, якщо просто контузія. І ось ти приходиш на співбесіду, і якщо раптом словом обмовишся про те, що контужений - все, відразу "до побачення". Таких людей вважають ненадійними. Хоча пацани з контузією часто бувають надійніші, ніж ті, хто служив у Краматорську подалі від реальних обстрілів. Вони навіть більш відповідальні, працездатні. Інша справа - набагато складніше працювати з постійними головними болями. Багатьом було складно знайти роботу. Я сам багатьох працевлаштовував, тому чудово знаю про таку проблему".
Певною мірою Павло навіть розуміє тих, хто починає після повернення до мирного життя вживати алкоголь. Звичайно, якщо це не переростає в залежність.
"Коли повертаєшся з війни, від тебе чекають багато чого. Навіть чогось феєричного. “Адже ти герой! Твою мать, ти ж сепарів тримав, проти Росії стояв, а тут - всього лише роботу знайти! Простіше простого!". І коли від людини вимагають набагато більшого, ніж вона може дати, тим більше враховуючи всю серйозність ситуації і покладеної на неї відповідальності, то багато військових у відставці і в запасі починають битися головою об стіну. Адже насправді це складно - п***ець! Все накладається одне на інше: вдома дружина чекає, що почнеш приносити гроші в сім'ю. І ти сам цього хочеш. Якщо ти служив на передньому фронті, то тобі 12 тисяч гривень на картку стабільно капало. Тепер цього немає. Життя потрібно починати заново", - розповідає Павло.
"Тривожна валізка є і, в разі чого, можна хоч завтра їхати"
За словами Павла, вже в мирному житті вдавалися до "рішення проблем" алкоголем дійсно багато хлопців.
"Я і сам, було діло, раз на тиждень-два пропадав. Була купа проблем: налагоджував бізнес заново, з'являлися труднощі з новими клієнтами. Їдеш додому, проїжджаєш повз бар, заходиш туди. І так - другий вечір, третій, четвертий. А на п'ятий зупиняєшся біля тогож бару і замислюєшся: "Ей, чувак, що ж це таке! Все, досить!". Я вже мовчу про тих, хто пив до війни. Адже військкомати на початку війни як брали? І того, і цього. Всіх підряд. Хто пив, хто не пив - по барабану. Зараз така проблема виникає рідше, адже є контрактна служба, і туди йдуть вже цілеспрямовано косити бабло", - згадує Якимчук.
"Війни як такої немає, йде війна окопна, - продовжує він. - Хлопці гинуть і зараз! Царство їм небесне і вічна пам'ять! Але це не та війна, яка була в 2014-2015 роках. Наступальних операцій немає, тільки оборонні. Тому - чому б не піти служити? Тим більше, багато побачили себе військовими, і це ж добре. Я до війни, до речі, в руках ніколи не тримав автомата. Пішов на війну майже на два роки, повернувся в званні сержанта. Купив собі бронежилет, розгрузку. У мене все повністю укомплектоване. Тривожна валізка є і, в разі чого, можна хоч завтра їхати. І тому часто ловлю себе на думці - "блін, а в мене ж ніфігово виходило! І сержанта отримав, і навіть нагороджували медалями. Може армія - це моє?". Але я став у собі присікати такі думки. Тоді я саме відновлював бізнес. Тому тему повернення в АТО в своїх думках рубав на корені. Хоча думав про це не раз", - згадує Павло.
Зараз забезпечення армії стало однозначно краще, ніж було раніше, зауважує військовий.
"У солдатів є форма, є, де жити. Ще в мій час давали по два комплекти термобілизни, по два комплекти форми і нормального взуття, та ще й рукавички. Звичайно, багато давали волонтери. Але пацани, які стоять в окопах - у них все із забезпеченням нормально! Так, є проблема, коли батальйони недоукомплектовані ні людьми, ні технікою. І з технічним забезпеченням нам ще далеко до НАТО, США. Але все одно в армії все набагато краще, ніж було на самому початку війни", - каже Якімчук.
"Часто скандальна забудова або якась сумнівна тяганина не проходить без участі АТОшников"
Якщо раніше до захисників України ставилися переважно дуже добре, то зараз стало більше тих, хто сприймає тих, хто з війни скептично. Але у таких думок є реальні причини, вважає Павло.
"Коли я їхав в АТО ще у 2014 році, то не проїжджав й десяти кілометрів, щоб мені хтось не моргнув аварійкою, не посигналив або не помахав рукою. Я їхав і радів! Пишався тим, що я солдат. А на сьогоднішній день в Києві часто скандальна забудова або якась сумнівна тяганина не проходить без участі АТОшников. Туди приходять і якісь незрозумілі АТОшники, і зрозумілі. Приходять і реальні військові, які пройшли війну і яких можна поважати. Але вони прийшли з боку забудовника! Можна пригадати період, коли афганські організації перетворювалися у справжні ОЗУ. Люди, як і тоді, потроху почали "годувати" батальйони. Самі забудовники кажуть: “Ми вам допомогу возили у 2014му. А ви нам, б***ь, хіба тепер не допоможете?". І замість того, щоб послати забудовника нахер, деякі йдуть. Дуже погана тенденція", - зазначає він.
Фото: "Коли я їхав в АТО ще в 2014 році, то не проїжджав й десяти кілометрів, щоб мені хтось не моргнув аварійкою, не посигналив або не помахав рукою" - Павло Якімчук (facebook.com/pavel.yakimchuk)
Ще одна проблема військових - розрізненість в діях після повернення з АТО. Навіть тоді, коли багато хто, здавалося б, відстоює спільну ідею.
"Наприклад, служили хлопці взводом. А взвод - це 12 осіб. Створили союз, коли повернулися. І виходить, що таких спілок тепер нереально багато. Кожен вимагає щось своє. В ідеалі - потрібно триматися разом. Об'єднуватися, підписувати меморандуми про співпрацю. Але часто буває, за посадити за один стіл різних військових просто неможливо! Якось вже ставало питання об'єднання, але багато стали включати задню. По-перше, не всі служили на передовій, є і тилове забезпечення, наприклад. І кожен приносив користь по-своєму. А зараз багато міряються тим, хто воював більше. Хто більше сепаров кошмарив і пачками косив", - розповідає Якімчук.
"Простіше самому щось робити, ніж пільг вимагати"
На сьогоднішній день влада не може забезпечити обіцяними пільгами навіть сім'ї загиблих, інвалідів війни, говорить Павло Якімчук.
"Якщо влада не допомагає сім'ям загиблих, то як я, здоровий чоловік, прийду вимагати для себе якісь пільги? Мені соромно, і я так робити не збираюся. Сплачую комунальні сам. Практично не користувався пільгами. Якось проїхався на поїзді, а один раз взагалі шиканув - злітав внутрішнім рейсом на літаку! Я якось втратив посвідчення УБД, і довелося пройти сім кіл бюрократичного пекла, щоб його відновити. Простіше самому щось робити, ніж пільг вимагати", - висловлює свою думку Павло.
Головне, що варто радикально змінити в першу чергу - це пасивність влади в допомозі військовим, говорить він.
"Владі потрібно, нарешті, на четвертому році війни визначитися, що робити з ветеранами. Яких, до речі, все більше і більше. А робити щось доведеться. Адже через три роки, коли у мене почне ламати спину від бронежилета вагою п'ятнадцять кілограмів, я почну думати про свою забезпечену старість, то не буду церемонитися. Я піду піднімати всіх, влаштовувати мітинги. А все чому? Тому що зараз нашій владі по барабану", - підкреслює він.
Але при цьому, за його словами, багато в чому КМДА учасникам АТО йде на зустріч і намагається вирішити їхні проблеми.
"Влада в Києві, звичайно ж, не проти допомагати ветеранам, - додає Павло. - Але тут відразу включається багато факторів. Наприклад, мер без рішення сесії не може виділити жодного квадратного сантиметра землі. А депутати за це не завжди голосують. Іноді вимагають навіть віддати їм частину ділянок".
У той же час, за його словами, зараз багато військових вимагають від влади виділити їм ділянки землі саме в Києві. Але він нагадує, що "вільної" землі в місті практично немає, і не завжди все залежить тільки від якогось чиновника.
"Один військовий живе на Лук'янівці, і вимагає від КМДА землю теж на Лук'янівці. Але звідки її там взяти? Треба виходити з реальної ситуації і просто подумати, що не завжди все залежить від конкретної людини", - каже Павло.
Олександр Васильченко, лейтенант, позивний "Васильок". Офіцер відділення спеціального призначення 12 ОМББ ЗСУ. Доброволець першої хвилі. Мобілізований у березні 2014 року. В АТО - з вересня 2014 по березень 2015 року. Після повернення в Київ - Голова київської міської спілки ветеранів АТО Подільського району. З 2016 року записаний у резерв першої черги 95 бригади ВДВ
"Є парадокс: фінансування армії начебто і зростає, але при цьому забезпечення все не змінюється. Модернізації техніки взагалі не видно. У всякому разі, у тих частинах, які я бачив. 95 бригада – це флагман наших повітряно-десантних військ. Думаю, в першу чергу фінансування має йти саме туди. Але й там не все ідеально", - висловлює свою думку Олександр Васильченко. - сучасна українська армія потроху повертається до стану мирного часу, коли забезпеченню і вирішенню проблем військовослужбовців приділяють все менше уваги".
"Якщо знову буде мобілізація, підприємство не готове вас відпускати"
Тим часом у ветеранів АТО , які повернулися з фронту, проблеми залишаються ті ж, що і були з самого початку конфлікту з Росією, говорить Олександр.
"Насамперед це проблеми з роботою. Багатьох з роботи звільнили відразу, як тільки ті пішли на війну, або ж через якийсь час. Багато хто перейшов на неофіційну роботу. Побоюються брати, коли ті приходять на співбесіду. Кажуть, мовляв, “ось ви повернулися, значить записані в оперативному резерві. У вас повістки, збори. Якщо знову буде мобілізація, то підприємство не готове вас відпускати". Плюс – деякі вважають, що люди повернулися з АТО з психологічними проблемами. І справді, у багатьох проблеми є, але за кількістю в цьому плані учасники АТО мало чим відрізняються від звичайних людей. А у роботодавців стереотип все одно спрацьовує", - пояснює він.
Військові, що повернулися з війни, можуть зіткнутися з проблемами медицини, якщо в мирному житті їм знадобиться лікування. Допомогти ветерану АТО зазвичай хочуть найчастіше приватні, ніж державні лікарні. У приватному порядку багато клініки роблять для учасників АТО великі знижки або беруть їх на лікування безкоштовно. Допомагають і волонтери.
"Офіційно чиновники кажуть, що з забезпеченням медикаментів все добре. Але ліки доводиться купувати за свій рахунок, звісно. Тоді про яку безкоштовну медицину ми говоримо?" - додає Олександр.
За останні кілька років поліпшилася ситуація з путівками в санаторії. Кожен учасник АТО офіційно має право на санаторно-курортне лікування, додає Олександр. Якщо раніше видавали путівки під конкретні дати і надавали мало вибору, то зараз у багатьох випадках вже можна вибирати, куди саме їхати.
"Раніше часто відправляли, куди люди взагалі не хотіли. Наприклад, у січні в Одесу. Для цього потрібно зібрати певну кількість довідок, а для довідки - пройти безліч лікарів. Не кожен хоче і може цим займатися. Особливо коли є військовий, якому після поранень тяжко ходити", - пояснює він.
"Найкраще діє терапія, якщо її проводить не психолог, а товариш по службі, з яким людина пройшла війну"
Якщо поранення і захворювання у учасника АТО пов'язані з війною, то він повинен підтвердити це у лікаря військової частини.
"У 2014 році цього майже ніхто не робив. У перші місяці війни багато хто навіть не замислювалися над цим. Але зараз з цим стало краще. Але, в той же час, від держави реальної допомоги дочекатися важко. Особливо якщо це стосується психологічної допомоги", - розповідає Олександр.
Фото: "Люди кидали роботи, зупиняли роками налагоджений бізнес. Приходять і розуміють, що в країні мало що змінилося. І багатьом немає за що навіть тепер жити" - Олександр Васильченко (з особистого архіву Олександра)
"Навіть ті, у кого є серйозні проблеми, мало хочуть спілкуватися з психологами. Їм хлопці не особливо довіряють. Краще всього діє терапія, якщо її проводить не психолог, а товариш по службі, з яким людина пройшла війну. У нас кілька активних хлопців пройшли спеціальні курси взаємодопомоги і намагаються у Спілці ветеранів АТО проводити зустрічі з тими, кому така допомога потрібна. Сідають за стіл і за чашкою чаю кожен говорить про те, що наболіло. Тут важливо одне одному довіряти і не тримати один від одного секретів", - пояснює він.
У багатьох військових з'являються психологічні проблеми через крах надій і невідповідності реального життя їх уявленням в той час, коли вони йшли на фронт захищати Україну від агресора, каже Сашко.
"У 2014 році на війну йшли із сильними ідеями захистити і змінити країну. А потім поверталися і бачили, що життя лишилося таким самим. Величезні тарифи, корупція. А при цьому на Сході стріляють і вбивають людей. І у військових ніби трапляється "розрив шаблону". Причому це у щирих патріотів України, у тих, хто йшов на війну добровольцем. При цьому люди кидали роботи, зупиняли роками налагоджений бізнес. Приходять і розуміють, що в країні мало що змінилося. І багатьом немає за що навіть тепер жити. Держава декларує, що якась допомога йде. Але на практиці хлопці її не бачать", - додає він.
У багатьох колишніх учасників АТО - великі проблеми з алкоголем, додає він.
"Хлопці повертаються з війни, починають пити. Сім'я свого військового жаліє, допомагає грошима, все за нього робить. Його така ситуація поступово починає влаштовувати, і він не особливо-то й прагне влаштуватися на роботу. Ми водимо його на тренінги, заняття. А на тренінгах каже, що у нього все добре, і йому не треба ніяк допомагати. З такого стану людину теж потрібно виводити, але далеко не завжди він сам цього хоче. Намагаємося залучати хлопців до проектів по роботі з дітьми, щоб почували себе потрібними суспільству".
Але найважче тим, хто через сильні поранення не може ходити і вести повноцінний спосіб життя, вважає військовий.
"У нас є знайомий ветеран АТО, який має інвалідність. Він не може ходити, і тому постійно перебуває вдома з літньою мамою. Живуть на його пенсію по інвалідності. Він відчуває себе замкненим у чотирьох стінах! Це дуже пригнічує, і виїзди на вулицю для нього - схожі на свято! Якось попросив нас повезти його на рибалку. Ми миттю організували для нього риболовлю на мальовничих озерах. Чоловік отримав масу задоволення! Іноді відчути себе краще допомагають ось такі прості речі", - пояснює він.
"Нам чужих не треба!" "Які ж це чужі? Це ж сім'ї загиблих, які вас і нас захищали". "Але ж люди не місцеві!"
Є постанова Кабінету Міністрів, згідно з якою кожен учасник АТО може безкоштовно пройти курси.
"Це можуть бути курси англійської, або водіння, наприклад. Або курси, де можна отримати робочу спеціальність – вивчитись на токаря, слюсаря. Але на практиці це рідко допомагає знайти роботу", - каже Олександр.
Окремі проблеми пов'язані з невиконаними обіцянками чиновників, нагадує він.
Фото: “Військовий - престижна професія в Америці. Але у нас вона часто викликає негативне ставлення самих же українців" - Олександр Васильченко (з особистого архіву Олександра)
"У багатьох українських політиків є звичка спочатку красиво розповісти і пообіцяти, а потім нічого не робити. Це у наших хлопців викликає найбільшу відразу. Ми не раз бували на засіданнях в КМДА, де вирішувалися питання виділення землі учасникам АТО. Якось збиралися виділити ділянки у Биківні - селищі під Києвом недалеко від метро Лісова. Влада ніби як не проти. Але на засідання земельної комісії Київради приїхали люди з Биківні і буквально влаштували бунт! Вступили категорично проти того, щоб давати землю військовим у їхньому селищі. Напряму говорили: “Нам чужих не треба! Ми спочатку просто не зрозуміли, що вони мають на увазі. Запитали: "Які ж це чужі? Це ж сім'ї загиблих, які вас і нас захищали". А ті відповідали: "Але ж люди не місцеві!". Уявіть, як це було чути тим, хто йшов захищати Україну у 2014 році!".
По інших селах під Києвом спостерігається схожа ситуація, додає він.
"Хлопці, які туди приїжджали, кажуть: їх у селах взагалі не сприймають. Людям, звісно, набридла війна. І цивільні не завжди уявляють, що ж військовим доводилося пережити під час війни. Військовий - престижна професія в Америці. Але у нас вона часто викликає негативне ставлення самих же українців", - підбиває підсумок Олександр.
Олександр Русаков. Перші десять місяців перебування в АТО служив у 101 ОБрО ГШ ЗСУ на позиції стрілка роти вогневої підтримки. Потім - далекоміром на ЗУ - 23-2. В АТО був 385 днів.
"Вважаю, що труднощі при працевлаштуванні відчувають ті, хто переоцінює свою участь в АТО. Такі люди, стикаючись зі стандартними питаннями при працевлаштуванні, відповідають їм у новій, набутій на війні манері. Наприклад, "я воював - мені все зобов'язані", і так далі", - говорить Олександр Русаков. - При цьому я згоден, що адаптація до мирного життя у багатьох відбувається досить важко. Але при цьому кожен випадок - різний: хтось сам адаптується, хтось з допомогою держави або волонтерів, а хтось не робить для цього взагалі ніяких кроків".
"Як би я дивився в очі своєї доньки, якщо через 10 років вона запитала: "Тато, а що ти робив, коли війна була?"
Після повернення з фронту Олександр Русаков з проблемами при влаштуванні на роботу не стикався.
"У мене таких проблем не було. Хоча випадки чув від хлопців. Мені пощастило з компаніями в яких я працював/працюю. Вони досить патріотичні і ставляться до хлопців, які воювали, з повагою. Я був закріплений на роботі, тому і труднощів не було. Але потім через пару місяців я звільнився, коли працював у "Фокстроті" заступником керуючого магазину. Звільнився, адже надмірне нервове напруження я вже витримувати не міг так, як раніше", - розповідає Олександр Русаков.
Війна і армія зокрема змінює людей, говорить він.
"В деякому плані я на рік став "вузькозадачним": є завдання, є ворог попереду і свої позаду, і більше ніяких відволікаючих чинників. Коли повернувся з армії, то було нелегко впоратися з купою проблем, що накопичилися. Плюс до всього - я відвик жити по-цивільному: тут потрібно багато їздити, бігати, вирішувати купу всього. Тому деякі бійці повторно йдуть вже служити на контракт, уникаючи проблем у мирному життіі. Мені допомогло те, що я переосмислив трохи своє життя. Вирішив робити тільки те, що мені хочеться. Почав малювати, фотографувати, писати вірші. Це і дало мені поштовх до нового життя у старому середовищі", - згадує Олександр.
Олександр ставав свідком випадків, коли в мирному Києві люди сприймали військовослужбовців різко негативно.
"Справді, було чимало випадків, коли я стикався з знайомими людьми, які мало не у формі звинувачення мені казали: "За що ти там воював?! Це не наша війна, це все ігри політиків". На це я завжди спокійно відповідав: “Я не звинувачую того, хто не пішов туди. Це їхня справа і їхній вибір, але нічого мені тут розповідати і намагатися переконати, що мій вибір неправильний. Та й взагалі, як би я дивився в очі своєї доньки, якщо через 10 років вона б запитала: "Тато, а що ти робив, коли війна була?". Я дивлюся на світ досить адекватно і згадую про службу в АТО тільки у випадку, якщо мене про це питають", - говорить Олександр.
"У хлопців немає рук, ніг, вони на протезах, але знайшли себе в житті! У них є сила духу і бажання жити"
Деякі учасники АТО, що повернулися з війни, кажуть: вони розчарувалися в тому, що відбувається в мирному житті. Мовляв, корупція як була, так і залишилася. І багато хто через такий дисонанс хоче повернутися назад до своїх товаришів по службі на війну. Але в Олександра на цей рахунок інша думка.
"Буду об'єктивний: так кажуть ті, хто не готовий взяти відповідальність за вирішення багатьох подібних питань на себе. Я завжди кажу про приклад Польщі, яка до сьогоднішнього рівня життя йшла майже сорок років. Ми зараз на першому етапі - третій рік. Про які швидкоплинні зміни може йти мова? А повернення в АТО може бути з двох причин - бажання служити далі, рости по кар'єрі в армії. Наприклад, людина знайшла себе саме в цьому. І друга причина - втеча від проблем, небажання справлятися з труднощами мирного життя. Позитивних прикладів адаптації не менше, ніж негативних. Взяти, приміром, бійців, які нещодавно брали медалі на всесвітній олімпіаді ветеранів! Це ж сила?", - наголошує Олександр.
Фото: "Польща до сьогоднішнього рівня життя йшла майже сорок років. Ми зараз на першому етапі - третій рік. Про які швидкоплинні зміни може йти мова?" - Олександр Русаков (facebook.com/oleksander.rusakov)
Він нагадує: багато хто вже давно чув про приклади бізнесу, який починали відкривати ветерани АТО після повернення з війни.
"Чому не взяти приклади з ветеранського бізнесу? Вони постійно публікують вакансії і запрошують своїх же до співпраці, беруть бійців на роботу. Бійці, які повернулися з війни і почали пахати - дуже гідний приклад для наслідування! Але це вже конкретно від людини залежить: якщо ти хочеш працювати, тебе жоден статус не зупинить!", - говорить Олександр Русаков.
Навіть незважаючи на складні поранення на війні, колишні військовослужбовці змогли не втратити оптимізм і знайти себе в мирному житті, говорить він.
"У хлопців немає рук, ніг, вони на протезах, але знайшли себе в житті! У них є сила духу і бажання жити. А є ще достатня кількість тих, хто нічого не хоче робити, а здатний лише скаржитися на все і всіх навколо і уникати вольових рішень. Ну, це вже їхня справа", - додає Олександр.