Чому держава не допомагає всім, хто потребує опіки, на що вистачає пенсії і які основні потреби є у малозабезпечених пенсіонерів – у репортажі Styler
З кожним роком в Україні зростає кількість людей, які гостро потребують опіки та гуманітарної допомоги. Тяжкохворі діти і дорослі, пенсіонери та інваліди не мають достатньо коштів не тільки на лікування, але і на продукти. Особливо гострою ця проблема стає для людей похилого віку. В Україні кількість пенсіонерів на початок 2016 року склала 12 млн 297 тис. осіб, що на 1,2% більше, ніж на початок минулого року.
Кількість пенсіонерів в Україні щороку стрімко зростає. Паралельно зростає і потреба у допомозі цим людям. На превеликий жаль, дочекатися допомоги від держави можна далеко не завжди. Якщо в Україні і відкривається велика кількість благодійних фондів, то саме пенсіонерам допомагають далеко не всі.
"Домашня опіка" – єдина в Україні альтернатива роботі державних соціальних служб, які не можуть охопити допомогою всіх, хто її потребує. Часто це єдина можливість для людей не залишатися у власних будинках і уникнути лікарняного стаціонару або будинку престарілих.
“Наш проект тягнеться ще з 90-х років: з того періоду, коли коли майже не було пенсій. Тоді багато хто з людей просто не міг себе прогодувати. Ми і стали їм допомагати. Пізніше, коли налагодили процес допомоги, стало ясно, кому що більше потрібно: одяг, ліки або ж продукти", - розповідає Любов Корбеляк, заступник директора благодійного фонду "Карітас Україна".
Програма благодійного фонду "Домашня опіка" на 95% реалізується за рахунок іноземних донорів. У 2014 році питання продовження фінансування стояло досить гостро. Ця проблема виникає кожні два-три роки, оскільки іноземні партнери надають фінансування на певний період.
“Тих літніх людей, котрим потрібна допомога, ми знаходимо через державу. Йдемо в соціальні служби і дізнаємося, хто потребує ліків, памперсів, продуктів. Співпрацюємо з державними соціальними службами. Наприклад, один день приходять наші співробітники, а на наступний – державні", - додає Любов Михайлівна.
Соцпрацівники надають всі необхідні послуги: від приготування їжі і одягання памперсів до медичних маніпуляцій та оформлення субсидій.
За словами співробітників фонду "Карітас Україна", держава до вибору тих, кому збирається допомагати, відноситься зазвичай вкрай прискіпливо. Якщо у людини є дитина, то держава вже не має права допомагати. Навіть якщо ця дитина жодного разу за кілька років не навідувалася до батьків. У той же час БФ "Карітас Україна" допомагає не тільки одиноким, а й тим літнім людям, у яких є родичі.
“На Заході зазвичай немає різниці в тому, є у людей родичі чи ні. Вони в будь-якому випадку можуть скористатися соціальною допомогою. Але в нашій країні розраховувати на допомогу держави можуть лише самотні люди, тому що інших утримують члени сім'ї. До речі, у нас є люди з дітьми, які також вже похилого віку, тобто самі потребують допомоги. Таких людей стає все більше, тому що суспільство старіє", - каже Любов Корбеляк.
Зараз у благодійного фонду, який працює у Києві, – сто підопічних. Їм допомагають чотири медико-соціальних працівника. З людиною, яка потребує допомоги, укладають договір про те, що допомога їй надається безкоштовно і нічого натомість не вимагається.
“Зараз наш проект реалізується у 12 містах. Цієї осені ми відкрили ще один центр на Сході України, що працює з фокусом на допомогу переселенцям. Якщо в Києві у нас працюють медсестри, то там – також і лікарі-психологи. Як часто приходити до підопічних – залежить від їх потреб. Наприклад, якщо людина може сама себе обслуговувати і почувається більш-менш добре, то приходять раз на місяць. А якщо це лежачий хворий, то кілька разів на тиждень. Можемо приходити і кожен день. Графік може змінюватися щотижня", - розповідає Олена Кравченко, піар-менеджер проектів Фонду "Карітас Україна".
За словами Олени, подібних центрів в Україні катастрофічно не вистачає. Для порівняння, у столиці Австрії Відні діє близько двадцяти соціальних служб, які надають допомогу незалежно від держави. Між ними діє здорова конкуренція.
Тетяна Вавриш – медико-соціальний працівник, яка кілька разів на тиждень їздить до своїх підопічних – старих людей. Також Тетяна Михайлівна працює психологом - консультує людей, у яких виявили СНІД. Одна з підопічних соціального працівника, пенсіонерка Людмила Іванівна, опинилася у важких життєвих обставинах і тепер не може дозволити собі купити ліки та насилу встає з ліжка.
“Вчора я півночі не спала: переживала за свою підопічну. У цієї жінки проблеми з серцем. На ногах відкрилися трофічні виразки: півроку тому у неї був сильний тромбоз. Останнім часом вона практично не пересувається по квартирі. У неї є син, але він теж сердечник, переніс серйозну операцію. Він дуже переживає за маму і допомагає, чим може, але сам не веде повноцінне життя через свою хворобу. З цієї ж причини у нього немає постійної роботи. Вони обидва отримують пенсію по інвалідності, але і її ледве вистачає тільки на елементарне харчування. У Людмили Іванівни також була донька, інвалід з дитинства з ДЦП. Вона померла близько півроку тому".
За один візит соціальний працівник проводить у Людмили Іванівни кілька годин. Прибирає, проводить медичні маніпуляції. Зараз Тетяна Михайлівна буде вирішувати питання про госпіталізацію жінки, щоб пролікувати її курсом крапельниць. Якщо її покладуть до лікарні, буде приходити до неї і туди. Якщо ж крапельниці жінці будуть робити вдома, то буде допомагати з ліками.
Ганна Юхимівна народилася 1947 року. Все життя працювала перекладачем. Коли її онукові було близько року, несподівано померла його мати, донька Ганни Юхимівни.Через сильний нервовий зрив у жінки почалися проблеми з пам'яттю і зі здоров'ям в цілому. Зараз вона може ходити, але обслуговувати себе стало складно. Медико-соціальний працівник навідується до неї кілька разів на тиждень.
“Пам'ятаю той день, коли ми прийшли в її квартиру вперше. Було неприбрано, по всій квартирі стояли якісь коробки. Онуку Ганни Юхимівни зараз 16 років. Все життя він виховувався у єврейській організації, і так вийшло, що не мав ніяких елементарних навичок, щоб хоч трохи бути самостійним. Зараз його забрав в Ізраїль брат Ганни Юхимівни. Думаю, назад він навряд чи повернеться", - розповідає Тетяна Михайлівна.
Приходячи до жінки додому, медико-соціальні працівники роблять все, що вона просить: оплачують квитанції за комунальні послуги, проводять прибирання в будинку, приносять їжу і ліки.
“Ганна Юхимівна – дуже доброзичлива і вихована жінка. На маленьку пенсію вона практично нічого не може собі дозволити. Тому, якщо ми приносимо ліки або їжу, то для неї це дуже велика підмога. Вдома у неї немає ні радіо, ні телевізора. Вона дуже залежна від телефону – часто дзвонить сусідам, знайомим. Може у будь-який момент подзвонити мені і попросити, що потрібно. Але останнім часом вона не дуже добре себе почуває, тому бажання спілкуватися з людьми у неї стало, на жаль, менше".
Дуже часто літнім людям потрібна госпіталізація, щоб пролікувати те чи інше захворювання. Але, за словами соціального працівника, пенсіонер нерідко відмовляється лягати в стаціонар тільки тому, що не зможе купити собі ліки: грошей на них катастрофічно не вистачає.
Окрема категорія людей, які потребують постійної опіки – люди з ДЦП. Якщо при деяких формах цього захворювання діти можуть ходити, можуть навчатися у звичайній школі поряд з однолітками, а потім вступати до університетів і знаходити собі роботу, то при більш серйозних формах ДЦП складно встати в ліжку. До таких людей соціальні працівники навідуються щодня.
“Я ходжу до жінки, яка страждає на ДЦП. Тільки уявіть: 48-річна жінка все своє життя лежить у ліжку і не встає. А півроку тому сталася трагедія: у неї померла мама, яка все життя присвятила догляду за дочкою, і тепер стало ще складніше".
За останній час жінка кілька разів лежала у лікарні. Іноді у неї бувають моменти відчаю та депресії, визнають соціальні працівники. Але, незважаючи на це, вона продовжує радіти життю, навіть будучи тяжко хворою.
“Вона дуже розвинена інтелектуально. Читає багато книг, може поговорити на різні теми. Я бачу, що їй хочеться жити, незважаючи ні на що. Скажу навіть більше: більш позитивноъ людини я, напевно, в своєму житті не зустрічала. Вона з тих, хто по-справжньому цінує життя ще більше, ніж ми, тї, хто не має проблем. Якщо ми робимо все, що просять ці люди, ніщо не заважає навідатися до них в гості просто так. Адже іноді їм потрібно просто спілкування. І тоді людям стає легше на душі".