"Україна на порозі "музейного буму": як зацікавити молодь ходити на екскурсії
Великі черги до Лувру у Парижі, "Фабрики Шиндлера" у Кракові, Будинку Анни Франк у Амстердамі – це давно сприймається як норма. В той час як більшість українських музеїв не можуть похвалитись тим, що до них прагне потрапити величезна кількість відвідувачів.
Часто скаржаться на те, що у музеїв немає грошей, саме тому вони не розвиваються. З такою думкою не згодна Тетяна Сосновська - директор Національного Музею Історії України.
На її думку, треба перестати нарікати на брак коштів і замість цього – змінити підходи до роботи музею, а це залежить саме від його працівників, а не влади чи політичних настроїв.
"Ми повинні зняти з голови корону, що ми, мовляв, головний музей України, і не чекати, поки відвідувач прийде до нас, а піти до нього - або з лекцією, або з якоюсь розмовою в школу, або з виступом на майданчику, або участю в якомусь фестивалі. Ми повинні робити кроки назустріч", - говорила Тетяна Сосновська.
На вході до музею, який вона очолює неповних три роки – табличка "Музей працює заради відвідувачів". Тут для дітей діють "музейні гроші" – “музейки”, які школяр може обміняти на подарунки, давши правильні відповіді на запитання про експозиції. Почала активніше діяти крамничка, впроваджена можливість розрахунків терміналом. Запроваджено багато нових проектів для дітей та дорослих, у тому числі історичні лекції. Втім, це лише ті зміни, що помітні зовні. Для наукових співробітників і студентів фондові колекції тепер відкриті, а дохід музею за два роки і 10 місяців її роботи збільшився у 4,5 рази.
На думку Тетяни Сосновської, якщо не зміняться підходи самих музейників, то ніяка "фея із чарівною паличкою" не зробить музей цікавим.
Про те, чи змінюються музеї в Україні, як зацікавити молодь ходити на екскурсії та змінити мислення і підходи самих музейників - у інтерв’ю для Styler.
Тетяно, у вашому музеї навіть у будні зранку дуже багато дітей. Це ваша основна аудиторія?
Тим, скільки молоді і школярів ідуть в музеї сьогодні, можна спрогнозувати, скільки відвідувачів буде в них через 20-25 років. Ті діти, яким сподобається в музеї зараз, будуть ходити в них і надалі, будуть запрошувати гостей.
У старших людей ще зі школи вироблена звичка ходити в музеї, особливо ми фіксуємо це у соціальні дні безкоштовного входу в музеї. І, зрештою, у них є потреба десь бюджетно і цікаво провести час. Люди старшого віку хоч і ходять, але на жаль ще ніхто не винайшов ліків, які би дозволяли жити вічно. І колись цих людей в музеї не стане.
Зараз нам треба задумуватися про молоде покоління. Їм треба дати зрозуміти, що інформація, яку вони знаходять в інтернеті – не завжди повна і правдива. А якщо і вірна, то не жива. Дуже важливо музеям зараз бути конкурентом серед величезного вибору інформації в інтернеті.
Конкурувати з соцмережами і інтернетом - це не просто.
Погоджуюся. Інформація в інтернеті - сконцентрована, і це влаштовує і молодь, і людей старшого віку: вони за короткий час отримують максимум інформації. Але людина потребує крім цього ще й емоції! Бажано позитивні. А ці емоції, живе враження, інтернет дати не може.
Так, долю хороших емоцій може дати хороший художній фільм. Але людині важливий особистий досвід участі у чомусь. І тому додаткової емоційності шукають в різного роду івентах, в поїздках за місто, в участі у благодійних заходах.
У вас є одна головна порада, як зробити музей привабливим для відвідувача?
Я зрозуміла, що музей буде привабливим тільки тоді, коли нестиме людям емоцію. Якось була на одній із музейних нарад, де лектор говорив із музейними працівниками про те, як зробити музеї цікавими.
Він щиро шукав проблему. Запитав одного із працівників, чому люди не йдуть у музеї. А той на мій подив сказав: "Да тому що у них у голові щось не в порядку!" Я сиділа, прикусила язик від сорому. Бо насправді люди не йдуть до музеїв, бо не чекають там чогось особливого, цікавого. Замість цього шукають інше місце, де час провести цікавіше.
Зробити музей цікавим можуть лише самі музейники. Ніхто з боку, ніяка фея вночі не прилетить і не махне чарівною паличкою над музеєм, щоб він зранку став цікавий.
Часто в музеях кажуть, що не роблять нового, бо грошей немає. Особливо це можна почути у невеликих містах і селах.
Знаєте, ця теза - стара як світ, і з року в рік повторюється від колег. Але за цією тезою я, наприклад, бачу небажання щось робити. Бо є достатньо прикладів, коли музеї отримували великий грант, але від цього вони цікавішими і успішнішими не ставали. Витрачали кошти на якийсь проект, і коли він закінчувався, то все знову було у сплячому стані. Але є багато позитивних прикладів, коли в умовах дуже скромного фінансування, та при активному і теплому серцебитті музейників, музей просто розквітає!
Наш музей не розбещений надто високим фінансуванням. Так само, як і інші музеї. Ми навіть не отримуємо кошти на додаткові ремонтні послуги і намагаємося все це зробити самі. Але при тому всьому за ці 2 роки і 10 місяців дохід музею нам вдалося збільшити в 4,5 рази, і це при відсутності додаткового фінансування. Тобто, виявляється, не завжди справедливо ми вимагаємо гроші, не завжди справедливо дорікаємо тим, що нам щось не додають. Гадаю, треба шукати рішення проблеми саме в нашій роботі, а не звинувачувати когось у недофінансуванні.
Як можна зацікавити школярів піти у музей в невеличкому містечку чи селі?
Мене дивує, чому директори музеїв у маленьких містах не йдуть самі у школу почитати лекцію, наприклад, чи провести урок.
Вибачте, але якщо в селі є хоч одна школа, то двері в музеї взагалі повинні не закриватися! Урок малювання, урок історії, української мови - що завгодно там можна проводити! Навіть на урок математики можна привести учнів до музею: дайте дітям поміряти площу приміщення, умовно кажучи. П'ять гривень для дитини в селі на вхід в музей хіба не знайдеться?
Але кажуть, що у провінційних музеїв все-таки мало можливостей, якщо порівнювати їх із тими, що знаходяться у великих містах.
Можливо, за цю думку на мене будуть ображатися, але я вважаю, що набагато більше можливостей покращити життя і залучити більше аудиторії є саме у провінційних музеїв. Бо якщо у районному центрі - лише один чи два музеї, то ні у дорослих, ні у школярів, більше немає вибору, куди піти. У великому місті музеїв багато, між музеями є конкуренція і боротьба за відвідувача. Тоді як музеї маленьких сіл і містечок – монополісти. Чому вони не використовують цю монополію? Мені від цього дуже прикро.
Я вважаю, що Україна зараз стоїть на порозі “музейного буму”. До нього нас підштовхує сам відвідувач.
Що це означає для музеїв?
Якщо ми пропустимо цей момент і лишимося консервативними, то програємо. Якщо не повернемося обличчям до відвідувача, а будемо із надутими щоками тільки казати, що бережемо унікальну колекцію і лише це головне для музею, то цей “бум” пройде повз нас. Це буде велика втрата.
Найголовніше – для молодого покоління людей, які хочуть пізнати щось нове не в традиційний нині інтернет-спосіб, а “наживо”. Вони просто не пыдуть до музею, а підуть в інше місце. Зараз створюється багато галерей, креативні простори для майстер-класів, приватні музеї. Вони нам вже давно створюють конкуренцію, бо краще оснащені, хоча й дорожчі.
Нам варто відмовитись від звички, яка вкорінилася років 10-12 тому, коли зникла музейна корпоративність, єдність, а утворилася якась міжмузейна заздрість, неприйнятність один до одного, неприйняття новацій іншого, жорстоке критиканство.
Замість створення нового продукту ми, музейники, часто схильні критикувати один одного, перемивати один одному кісточки, втрачаючи дорогоцінний час. Це не приносить нікому оптимізму і не покращує професійний діалог, не робить суспільство здоровішим і духовнішим.
Як це можна змінити?
Вважаю, що має існувати як правило, як норма, музейна корпоративність по відношенню до відвідувача, особливо наймолодшого – до школяра, якому кожен з нас просто зобов’язаний прищепити любов до відвідування музею.
Моя колега, вчителька, старша за мене, завжди казала: “Я не розумію, чому, коли ми кажемо дітям, що ми йдемо до музею, вони спершу кричать "ура, прогулюємо уроки", але в той день, коли треба йти, сидять із кислими обличчями". Ця вчителька завжди говорила, коли я працювала в музеї Тичини (музей-квартира письменника Павла Тичини в центрі Києва - ред.): 5 клас завжди везу до тебе, бо їм тут подобається. Казали, що там їх не сварять”.
Але хіба музей створений для того, щоб сварити? Якщо вдома батьки щось від дитини вимагають і сварять, у школі вчителі вимагають і читають нотації, коли ще й у музеї будуть сварити і робити зауваження? Як тоді дитина полюбить музеї? Та ніяк. Перший в житті візит у музей для дитини має бути святковим і радісним, бо це сформує уявлення про музеї на майбутнє.
Візит школяра треба перетворити у гру. Ми придумали і випробували в музеї Тичини цілу методику, як візит до музею зробити для дитини радісним і я перенесла її в Національний Музей історії України. Я готова будь-якому музею порадити, як це можна зробити.
Коли відвідувач іде по музею і бачить, що перед ним вмикають світло, а позаду – вимикають, то ви йому даєте зрозуміти, що ви його не чекали і по швидше виштовхуєте з приміщення. І ніяка економія електроенергії не може бути поясненням такої поведінки доглядача. Коли відвідувач бачить, що у вас на стільці складене пальто, а до кінця робочого дня ще дві години, то вже розуміє, що прийшов пізно і краще скоріше звідси піти.
Треба створити комфорт для відвідувача, затримати його у музеї, сформувати у нього бажання прийти сюди іще хоча б раз. Якщо дитина вийде з музею і не запам’ятає ні однієї дати, Україна незалежності не втратить, але для нас усіх буде трагедія, якщо дитина скаже: “Не хочу більше до цього музею”. Якщо дитина скаже, що більше сюди не прийде - ми робимо злу послугу не лише собі, а й колегам, бо дитина не піде й в інші музеї. А якщо сподобається у нас в перший її візит, то піде в інші музеї і вдруге, і втретє, і вчетверте. Саме в цьому всі наші музеї мають бути в корпоративній єдності - “завоювати відвідувача”.
А як діяти, коли на посадах в музеях лишаються старі працівники і не дають дороги молодим?
Я би встановила однаковий базовий рівень зарплат всім музейним працівникам: від сільського музею до заповідника, а можливість премій зробила б необмеженою в межах існуючого фонду заробітної плати. Чим більше проектів людина реалізовує, чим більше пропонує і втілює, тим більша премія її очікує.
Для кожного має бути винагорода за сумління і старанність. Сидиш, склавши руки – просто обмежся ставкою. Проявляєш активність, показуєш результат - отримуєш хорошу і достойну надбавку чи премію. Це подолає протекціонізм, коли на посадах з’являються чиїсь родичі, які часом просто рахуються і нічого в музеї не роблять. І головне – цю фінансову винагороду пропорціонувати до доходу музею.
Це дозволило б “підняти з землі” районні і сільські музеї. Це дозволило б висувати вимоги при прийомі на роботу в музей, навіть у селі. Завжди будуть гарні професіонали, готові працювати, і за це їх треба мотивувати матеріально.
Цього в Україні ще не пропонували?
Думаю, що таких ініціатив немає і найближчим часом не буде. Бо це непопулярне рішення, коли доведеться переглядати посадові оклади іноді в бік зменшення.
Профспілка відразу кинеться захищати права працівників. Бо чим більша зарплатня у працівників, тим більші їм відраховуються внески. Знайдуться депутати, які будуть говорити, що все в країні погано і таке інше.
Знаю, що вам вдалося збільшити кількість екскурсій у музеї.
Зараз я пишаюся цифрою, яка виявилася навіть для мене шокуючою. За 5 років я планувала досягнути охоплення екскурсійною послугою до певного відсотка відвідувачів. Але коли побачила наш показник, то як математик тричі його перераховувала знову. Але показник був вірним. І вийшло, що за минулий рік замовили екскурсії 67% відвідувачів! Це зашкальна цифра.
У Музеї мистецтва Метрополітен (у Нью-Йорку - ред.) мені казали, що не можуть переступити показник у 40%. Про що свідчать наші 67%? Про те, що українці стали довіряти нашому музею і фаховості наших екскурсоводам.
І при цьому не обов’язково добиватися додаткового фінансування.
Ви знаєте, у нас, музейників, досі є така манера: коли бачимо людину зі статками, починаємо казати, що на те грошей немає, на це немає. Це дуже своєрідна, я би сказала, поведінка.
Наприклад, зараз ми стільки заробляємо, що можемо собі дозволити зробити сувенірну продукцію, виставкові проекти. Про якісь борги і мови немає. За час моєї роботи ми не стоїмо в позиції випрошування грошей, жебраків. За той час, що я працюю, я не попросила для музею жодної гривні. Люди самі приходять і кажуть: чим ми можемо допомогти музею? Жодного разу не попросили грошей, а тим більше – готівки. Скоро напишемо на музейних квитках: "Придбаний вами квиток є вашою благодійною пожертвою на розвиток музею”.
Крім того, ми припинили практику вписування у звіт “фейкових” даних про відвідувачів, які прийшли безкоштовно. Мене завжди дратував рівень брехні, за яким не видно реальності.
Хто примушує нас робити приписки у звіті? Звідки ті величезні цифри, від яких в очах темно? Бачила звіти деяких музеїв, де рахувалися пільговиками 93% відвідувачів! Це мало не 400-500 тисяч людей на рік. Де стільки взяли? Кого ми дуримо? Якби до нас стільки людей зайшло, то мармурові сходи стерлися б наполовину! Ми були першим музеєм, який сказав: “будемо показувати тільки тих, хто купив вхідний квиток, а безкоштовні квитки всі фіксуються листами”. Звісно, є категорії пільговиків, але ж не 90% від загальної кількості відвідувачів!
Ми готові говорити, що проблеми є. Треба не боятися приймати рішення і брати на себе відповідальність.
Нагадаємо, раніше Google дав можливість потрапити у найбільші музеї світу.