Колись вся Україна збирала кошти на їхнє лікування, а сьогодні вони самі надихають не тільки тих, хто стикнувся зі страшною хворобою, а й усіх українців, які втратили надію на краще.
Ліля Сидоренко (фото: Дмитро Перетрутов)
Своє останнє перед хворобою літо дев’ятирічна Ліля провела в сусідньому селі у компанії старших сестер. Цілими днями дівчата гралися на вулиці, насолоджуючись свободою і відсутністю батьківського контролю. Не дивно, що коли Ліля повернулася додому млявою, батьки списали це на активні канікули. Однак, за іронією долі – у день Віри, Надії і Любові – дівчинці поставили діагноз лейкоз. Фізичні страждання і знущання однолітків змусили Лілю дати собі обіцянку: будь-що перемогти і надихнути не здаватися інших.
“По стурбованих поглядах лікарів у Білій Церкві я зрозумів, що у Лілі щось серйозне, – згадує перші обстеження батько дівчинки Михайло. – Однак вони побоялися сказати нам правду і направили до Києва. Коли ж діагноз нарешті поставили, я подумав: чим ми заслужити таку кару?”
Лікування одразу пішло не за планом. Ліля, яка до дев’яти років жодного разу не хворіла, не могла ковтати таблетки. Її нудило, тож ліки – яких було багато, і без яких лікування було б неможливим – доводилося приймати через силу і сльози.
“Пам’ятаю, як ми з дружиною, розбиті та розгублені, сиділи під відділенням і чекали на результати аналізів, – розповідає Михайло. – Раптом із кабінету вийшла мама з донькою років чотирнадцяти, дивиться на нас і каже: “Не переживайте. Ми пройшли лікування, і ви пройдете”. Її слова повернули нам надію”.
Та маленька Ліля ледве витримувала процедури. Після високодозної хіміотерапії її весь час нудило. А через пошкоджену слизову оболонку рота вона не могла їсти. Доводилося колоти дівчинці знеболювальне, щоб прийом їжі не нагадував тортури.
Знесилена Ліля почала бунтувати. Однієї ночі вона дочекалася, поки мама з татом заснуть, і спробувала втекти з лікарні. Попередньо вивідавши адресу, де проживає її хрещена мати, та зібравши речі, дівчинка навшпиньках вийшла з палати і попрямувала до виходу. Лише завдяки пильному батьківському оку втеча не вдалася.
“Я досі не можу знаходитися у приміщеннях бежевого кольору: це нагадує мені про стіни палати і біль, який я там пережила”, – зізнається Ліля. Щоб відволіктися від хіміотерапії і лікарняних стін, вона починає писати казки і білі вірші:
Я спокійна і терпляча.
Я б хотіла знати, чи є насправді
країна маленьких людей...
Я уявляю себе з довгим-гарним волоссям.
Я відчуваю сімейну любов.
Я торкаюсь рукою свого життя.
Я турбуюсь про мир і злагоду у своїй сім’ї.
Я плачу про велику кількість бездомних дітей.
Я енергійна і водночас спокійна.
Я знаю, що в майбутньому житті буду щаслива.
Я стверджую, що добро завжди переможе зло.
Я мрію про те, що всі хвороби покинуть наш світ.
Я сподіваюсь, що всі мої мрії і задуми збудуться.
Поступово Ліля звикає до таблеток, а хімія починає приносити результати. Їй навіть вдається здійснити мрію про “довге-гарне волосся”. Разом з іншими дівчатами з відділення вона приміряє різні перуки і за межі лікарні виходить щоразу з новою зачіскою. За рік Лілю нарешті виписують із лікарні.
Та доля кидає дівчинці новий виклик. “Коли я виходила на вулицю – без волосся і у масці – люди показували на мене пальцем і називали хлопчиком, а діти дражнили і сміялися. Вони не розуміли, що роблять мені боляче”, – розповідає Ліля. Батьки також стикнулися з нерозумінням сусідів: їх або жаліли, або сторонилися.
У цей період родину запрошують на зустріч батьків, чиї діти перемогли рак, яку організовує “Запорука”. “Навіть на зустрічі випускників не так радий бачити людей, як коли зустрічаєш тих, хто подолав те ж саме, що й ти, – згадує Михайло. – Більшість із присутніх я бачив уперше, проте здавалося, що переді мною найрідніші люди у світі”. На таких “зустрічах переможців” психологи допомогли сім’ї реабілітуватися після хвороби та повернутися до звичного життя.
Із часом Ліля захопилася спортом і стала показувати неабиякі результати у стрибках у довжину та стрільбі з гвинтівки, обходячи на змаганнях навіть хлопців. Успіхи доньки надихнули і батька зайнятися спортом: щодня він пробігав по 3-4 кілометри і брав участь у благодійних забігах та марафонах разом із донькою.
“Якщо навіть діти, які перемогли страшну хворобу, стають чемпіонами – нам соромно відставати!” – каже Михайло, який сьогодні також займається донорством крові.
Тим часом двадцятидворічна Ліля надихає не лише батька, але й двох маленьких синів та паралельно вчиться на психолога, щоб допомагати всім, хто цього потребує. “Хочу своїм прикладом показувати оточуючим, що кожен із них здатен витримати будь-які випробування”, – її впевнений, сповнений натхнення, голос дійсно змушує вірити у краще.
Оля Чабанюк (фото: Дмитро Перетрутов)
Оля з раннього дитинства любила співати і відчувала себе зіркою на сімейних святах, коли виступала перед близькими та друзями родини. Коли тринадцятирічній дівчинці поставили діагноз “рак”, вона боялася, що більше не зможе ходити та до старості житиме від операції до операції. Проте Оля недооцінила цілющу силу музики, яка у вирішальну мить повернула їй надію.
“Я дуже хотіла сісти на шпагат і кожного дня розтягувалася, – згадує період перед лікуванням Оля. – Оскільки під час і після занять у мене сильно боліло коліно, ми звернулися до лікарів. Вони виписали з десяток різних мазей і пігулок. Та через тиждень такого лікування біль лише посилився”.
Рентген і МРТ показали, що у нозі дівчинки є пухлина. Родина була вимушена покинути рідне містечко у Миколаївській області і вирушити до Києва, щоб зробити відкриту біопсію і з’ясувати точний діагноз.
“Коли настав час забирати результати аналізів, лікарі спершу подзвонили моєму чоловікові, – розповідає мама Олі Наталія. – Почувши діагноз, він закричав у слухавку не своїм голосом. Потім довго не наважувався набрати мене, а коли наважився – вже я не змогла стримати крику”.
Оля не усвідомлювала, що на неї чекає, доки не настав час проходити першу хіміотерапію. “Вона побачила напис “Онкологічне відділення” на дверях, завмерла і подивилася мені в очі: “Мамо, невже в мене рак?” – “Так” – відповіла я і заплакала”.
На другий день після хімії Оля втратила волосся: “Я просто помила голову і вже не змогла його розчесати. На гребінці залишалися цілі пасма. Того ж дня я поголилась”.
Від хімії Олю постійно нудило, а результати аналізів погіршувались. “Я бачила, що моя дитина страждає, і не знала, як цьому зарадити. Я могла лише сидіти біля її ліжка, замінювати баночки з хімією в інфузоматі і дивитися, як в мою Олічку вливають і вливають препарати. Навіть сьогодні мене переслідує той жахливий писк інфузомату!”
Кожен наступний блок хіміотерапії Оля проходила в іншому місті – то у Миколаєві, то у Києві, щоразу долаючи триста кілометрів на звичайному рейсовому автобусі. “Після хімії Оля була дуже слабенька, і кожна така подорож була для неї нестерпною. Коли після чергової хімії у Київському інституті раку нас знову направили у Миколаїв, я благала лікарів залишити нас у столиці. І вони погодились”.
Лікарі наполягали на операції. Однак вартість ендопротезу – 50 тисяч гривень – для сім’ї, що жила від зарплати до зарплати, здавалася захмарною. Лише завдяки допомозі благодійних фондів родині вдалося зібрати потрібну суму.
Після операції майже півроку у дівчинки не загоювалися шви, а після хімії погіршувалися аналізи. “Іноді руки опускалися, і я починала плакати навіть у присутності Олі. Та вона миттєво приводила мене до тями: “Так, мамо, годі! Все буде добре!”
Незважаючи на біль та погані аналізи, Оля кожного дня о п’ятій годині йшла на заняття, які влаштовували для дітей волонтери “Запоруки”, – і там малювала, шила, співала. Завдяки творчості вона забувала про хворобу.
Співати Оля любила найбільше: “До хвороби я закінчила музичну школу, а під час лікування мріяла стати співачкою. Разом зі своєю сусідкою по палаті Лєрою ми на весь голос співали улюблених пісень. “Дівчата, тихіше, майте совість!” – кричали нам діти з сусідніх палат. А нам із Лєрою було так добре! Так легко стає на душі, коли виспіваєшся як слід”.
Коли Оля попросила в лікарів дозволу принести у палату баян, вони не змогли відмовити – її любов до музики не залишала нікого байдужим. Із часом співів у закритій палаті для Олі стало замало – вона захотіла розширити аудиторію своїх слухачів. Разом із подругою Лєрою вони влаштували у відділенні справжній концерт – запросили завідуючого, лікарів, дітей та їхніх батьків. У день виступу з дівчатами співала вся лікарня.
Можливість співати повертала Олі щасливий блиск в очах та надію на краще. Через декілька років після одужання вона зізнається: “Мене врятувала музика. І я бажаю кожному знайти те, що повертатиме його до життя навіть у найтемніші часи”.
Допоможіть Центру “Дача” та БФ “Запорука” й надалі дарувати дітям віру в майбутнє і робити так, аби дітей, які перемогли рак, ставало все більше – перераховуйте кошти на сайті zaporuka.org.ua або станьте дачним волонтером.