Скоро в світ вийде нова редакція роману "Аеропорт" російського письменника та журналіста Сергія Лойко. Про це повідомив сам автор, уточнивши, що, крім стилістичних уточнень, змін і виправлених помилок, у новому виданні з'являться військові епізоди, раніше не увійшли в книгу. Крім того, читачів чекає новий фінал.
Два з обіцяних епізодів, заснованих на реальних подіях, Сергій Лойко опублікував на своїй сторінці в Facebook.
Уривок з восьмої глави
Сивко опускає рацію, виходить назовні, сідає в свій «Газ-2330-Тигр» і говорить водію три слова: місто, б...дь!
Поки машина стрибає по вибоїнах прифронтової смуги, піднімаючи хвилі бруду і ричачи, підполковник дістає з кишеньки сидіння перед ним заповітну фляжку і, не скривившись, робить пару ковтків.
Тобто я війна. Будь вона проклята! Ненавиджу!
* * *
Микола Сивко, герой Росії, не любив воювати. За спиною у нього було кілька війн, одна гірше і поганей іншого. Іншої роботи в 45 років у нього все одно не було, і робив він її професійно. Але такої війни тут він навіть уявити собі не міг. Так, арту все також працювала, солдати і офіцери також виконували його накази, обкопувались, йшли в розвідку, атаку, вбивали, вмирали. І склянку горілки в сирій наметі вечорами все так само не йшов у горло.
Але тут, на цій «поганий» війні (найм'якший епітет мовою всіх його знайомих офіцерів) все було по іншому з самого початку.
* * *
У жаркий липневий полудень під Савур Могилою, де його бійці четвертий день вели затяжні стрілецькі бої, ледве стримуючи переважаючі сили несподівано перейшли кордон російських військ, полковник Савіних, командир десантно-штурмової бригади СВК, збирався вислати групу спецназу знайти і повернути в розташування пораненого і вбитого з його бійців, чекаючи, коли російська арту перестане працювати - розвідка вранці напоролася на засідку. Вони вже годину гамселили його позиції прямо з російської території. В основному Град і 152 мм гаубиці. Пригнічувати їх арту було суворо заборонено.
«Ти, що, Савіних, про-ерел зовсім?! Це ж війна буде! Війна, блядь, а не х-р собачий! Ти розумієш це, полковник, своєю дурною головою?» кричав йому в трубку генерал, так що пил сипалася з бетонного перекриття бліндажа, «У нас АТО, Савіних! Розумієш, АТО, е-і його мати! Повторюю останній раз для особливо, блядь, кмітливих! Е-анное АТО! І більше ні х-я! Як зрозумів мене, полкан?»
Полкан зрозумів, що таким робом від його бригади скоро ні мокрого жодного сухого місця не залишиться, але воювати було потрібно, АТО або кінь в пальто.
Як тільки російська арту кінчила працювати, задзвонив його мобільний. «Дружина! Прозвонилась таки. Ось вперта баба.»
- Привіт, Сашко. Як справи? - заговорила «вперта баба» якимсь хриплим, коли-то знайомим, чоловічим прокуреним басом.
- Хто це?
- Не плач, не журися! Марно сліз не лий! А краще поцілунок, коли повернемося з таборів, - бас у відповідь проспівав рядок незабутньої стройової їх навчального взвозда в рязанському десантному.
- Гей, альо! Хто це? Хто ти? - голос у Саші майже подломился.
- Саша, блядь, це Колян, братик твій бойовий! Забув, як ми в Рязані в учебці сміялися? Як в Саланге в тунелі, е-ном дохли-задихалися, кров'ю, блядь, харкали, як ти мене виносив звідти? Саша, це я, Коля.
- Колька! Колян! Живий! Ти як? Сто років, блядь! Як ти мене знайшов? Блін повірити не можу! Микола - брат! Ти де?
- Сашко, тепер слухай уважно. Я тут, Сашко, тут. Перед тобою. У мене твій двохсотий і трьохсотий! Потрібно перетерти. Водокачка розбита на нейтралці. 16:00. Один. Без зброї. Кінець зв'язку.
Саша просидів всі ці три години, як укопаний, не піднімаючись, не віддаючи наказів. В його голові проносилася ціле життя. Чомусь особливо згадалося, як вони бігли цілою ротою за білою піщаною лісовій дорозі біля Костянтинове, батьківщини Єсеніна, як стрімголов котилися з крутого берега, скидаючи на ходу чоботи, штани, вбиваючи все живе навколо крутим запахом онуч - самим летальним ЗМУ [виноска - зброя масового ураження]. Як кидалися з криком, сміхом і матом в прохолодну, синю -синю річку ... Як все попливли разом, але скоро повернули назад, і тільки Колян переплив на той бік і валявся без сил на розпеченому піску. І ось тепер їх знову розділяла річка, не синя-пресиняя Волга, а річка смерті, де вони стояли її берегами...
Без десяти чотири, Саша випив склянку горілки, викурив кілька цигарок, взяв з собою непочату пляшку, дав мінометникам координати, залишив комбатові свій пістолет і повільно пішов через лінію фронту.
Вони зустрілися у напівзруйнованій, грубо складеної з міцно побитого з тих пір кулями і осколками червоної цегли, насосної поряд з повністю зруйнованою водокачки.
Обійми, сльози на очах. Пам'ять мурашками корежила їх спини. Стоячи, з горлечка, випили пляшку, не похлинувшись, не відриваючи очей один від одного, не вірячи своїм очам. Цього не може бути! Цього, блядь, бути не повинно. Це, блядь, ненормально. Поговорили про життя, дружин, дітей, баб, жебрацьку зарплату, невдале життя. Вони самі не могли це сформулювати, але підсвідомо і того й іншого долбило немов осколками по броні, одне і теж відчуття що хтось їх зрадив, що виходу немає.
- Саша, я власне чого прийшов, - нарешті перейшов до справи Коля. - Давай мінятися. У мене два твоїх - живий і мертвий.
- Коль, у мене сьогодні з обмінним фондом херово, - відповів Сашко, майже відчуваючи незручне почуття провини перед іншому, що не вбив і не поранив його людей.
- Бери в борг. Потім віддаси ...
Вони знову подивилися один одному в очі. Погляд у обох був уже інший. Високі береги передчасної Волги їх пам'яті вкрилися снігом.
Кожен викликав свою групу з носилками. Без зброї. Одні принесли, інші віднесли до своїх головний товар на війні - мертвих і поранених.
Через два дні вже Саша дзвонив Колі. Його люди підібрали вбитого російського і двох поранених. Він був готовий повернути борг.
Все було, як в перший раз, тільки без горілки, сліз і обіймів.
- Я ж тобі однієї трьохсотої віддавав, а ти мені двох притягнув.
- А я тобі з відсотком повертаю.
Жоден не засміявся Сашкової жарту.
- Так, до речі, - сказав на прощання Коля, немов щось незначне згадав. - Арту сьогодні працювати буде. Три тисячі снарядів. З 22 почнемо. Ти прикопайся на всякий випадок.
- Не встигну, майже всі позиції поміняв, похмуро відповів Сашко.
- Гаразд, що-небудь придумаємо.
Всю ніч арту довбала по безлюдному чорному лісі. Коля поміняв для них координати. «За останніми даними розвідки»...
Вранці, з якогось незнайомого номера Коля отримав коротке повідомлення: «Спасибі».
З тих пір вони не зустрічалися жодного разу і більше не дзвонили одне одному.
* * *
Це був єдиний раз, коли Коля не послухався наказу та скоїв посадовий злочин. У серпні, під Иловайском все було по іншому. Коля особисто домовився з українцями, що ті вийдуть з котла пішими колонами, без техніки. Українцям потрібно було везти своїх поранених на вантажівках і моталыгах хотяби. Коля погодився.
Коли українці, кілька тисяч, виснажених боями в оточенні, пішли нескінченною колоною по «коридору», в штаб бригади прибув генерал.
- Це що у тебе за парад, Сивко? Зовсім краю втратив, голуб миру х-єв?
- Ми ж домовилися про умови. Я вам доповідав, товаришу генерал.
- Це ти з ними домовився. Я команди не давав.
- Ви були не проти. Так і сказали!
- Я знаю, що я сказав. А Верховний проти. Особисто! Це його наказ. Хохли повинні, блядь, зрозуміти, уясниь, блядь, що ми, блядь, жартувати не будемо, і братської, блядь, дружбу з фашистами пі-дець. Усвідомив?
- Вас зрозумів.
- Тим більше вони на техніці виходять.
- Їм потрібно вивозити поранених. У них сотні трехсотых. Помруть по дорозі.
- Це їхні проблеми. І ти Сивко не Мати Тереза. Вогонь, блядь, з усіх гармат.
- Є, товаришу генерал.
І вогонь з усіх гармат Сивко відкрив. Страшна картина відкрилася йому на наступний день, коли він зі свитою оглядав поле «великої перемоги». Воронка на воронці. Останки людей скрізь, навіть на сусідніх деревах. Руки, ноги, голови, кишки. Сотні убитих. Десятки спалених БМП, бтр-ів та вантажівок. Сотні полонених. Майже всі поранені.
За успішно проведену Иловайскую операцію Сивко і отримав Героя Росії. Тихо, без шуму. Колеги жартували, що він тепер перший Герой Новоросії - Сівко-Іловайський.
* * *
- Ненавиджу, голосно повторює Сивко, витираючи губи.
Трохи заспокоївшись, він дістає мобільник, читає
останнє повідомлення: «Знову недоступний. Діти так забудуть батька. Що це за нескінченні навчання такі? Люблю, цілу, чекаю».
Він робить ще ковток і не встигає дати відповідь. На під'їзді до міста дві ракети «Ураган», одна за одною з пристреливаемых п'яти, перетворюють «Тигр» полковника у купу паруючого понівеченого металу.
Полковник «загинув на навчаннях на полігоні в Ростовській області».
До речі, нещодавно Сергій Лойко розповів, що за ексклюзивні права на його статті про захист Донецького аеропорту голлівудські кіностудії запропонували йому 157,5 тисяч доларів, проте він відмовився, тому що не хоче, щоб сценаристи перебрехали історію наших героїв.