Святослав Літинський: "Українська мова – одна з ознак сильної держави"
Святослав Літинський – один із тих, хто невтомно відстоює права споживачів на отримання інформації українською мовою і добивається того, аби українську у спілкуванні використовували чиновники.
Активно відстоює права споживачів, звертаючись до банків, виробників, продавців. Так, у березні 2015 року, за зверненням активіста, компанія LG Group пообіцяла почати ввезення пральних машин з україномовним маркуванням. І вже наприкінці липня 2016 року LG розпочала поставки таких пральних машин у торгівельні мережі України та ррозповіла про початок поставок мікрохвильових печей з маркуванням українською мовою.
Літинський виграв ряд судів, за якими було визнано видачу квитанцій платіжних терміналів недержавною мовою неправомірними. Зобов'язано банки видавати квитанції українською мовою.
Також у березні 2015 року звернувся до автомобільних виробників з вимогою про введення української мови у панелі приладів нових автомобілів. Згодом виробник автомобілів Volkswagen пообіцяв внести зміни в майже всі моделі вже із середини 2016 року, а автомобілі Volkswagen моделі Touareg почали випускатися з можливістю обрання україномовних текстів мультимедійних систем вже з листопада 2015го. Завдяки позову та численним зверненням Літинського, компанія-виробник SEAT почала випускати авто SEAT Ateca із можливістю вибору української мови. Втім, це далеко не повний список того, що вдалося домогтися активісту.
24 жовтня цього року Львівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Олександра Сасевича задовольнив позов Літинського до МВС з вимогою провести службове розслідування фактів ігнорування української мови у публічних виступах голови Національної поліції Хатії Деканоідзе.
Широко відомим стали судові позови Святослава про ігнорування української мови міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим та головою НАБУ Артемом Ситником. В кінці вересня ЛОАС також за позовом Літинського зобов’язав апарат Верховної Ради перекладати на українську всі виступи народних депутатів.
Styler поговорив зі Святославом про те, що робити з чиновниками, які не говорять українською, як впливати на мовну політику брендів та інтернет-магазинів і про те, якою мовою насправді говорили на наших землях до 1918 року.
Святославе, кілька днів тому ви виграли судовий позов щодо незнання Деканоїзде української мови. Ви й далі слідкуєте за дотриманням мовної політики чиновниками?
Так. І я задоволений рішенням суду, бо воно, на мою думку, повністю відповідає закону. Всі ці процеси свідчать про те, що ми тривалий час були колонією Росії. Нас зросійщували багато років і, на жаль ми від цього поки ще не відійшли. Також це показує, що, на жаль, у державі не всі рівні перед законом. У МВС не дотримуються закону, хоча самі ж притягають людей до відповідальності.
Хатія Деканоїдзе вже давно в Україні, і мала б за цей час вивчити мову хоча б на базовому рівні. А недавно взагалі бук ексцес. Їй доповідали на селекторній нараді, і вона сказала: "Я не розумію що ви говорите українською, чи не могли б ви говорити російською". Це можна було б вибачити, якби вона працювала тут з недавнього часу. А вона тут вже три роки.
Але чи справедливо зараз вимагати знання української мови від іноземних фахівців, які зовсім нещодавно стали працювати в Україні?
Відкрийте сторінку Войцеха Бальчуна у Facebook. Там інформація подана українською, навіть якщо сторінку веде не він, а хтось з його адміністрації. Очільник Укразалізниці не раз казав, що одне з його першочергових завдань – вивчити мову. Я був недавно на львівському телебаченні, і Бальчун там виступав в ефірі відразу після мене. То він спершу вибачився, що мову поки вчить, тому поки говоритиме польською. Це достойно поваги. Українською Facebook веде президент, інші чиновники. Тому кричущих випадків мало. Саакашвілі, коли щось пише, то дублює інформацію двома мовами.
Виходить, такі випадки трапляються переважно в МВС, а в інших відомствах проблем менше?
Виходить, що так. Це якось парадоксально. Бо вони - структура, яка мала б слідкувати за дотриманням законності, але самі в той же час порушують закон.
Хто мав би ці процеси контролювати, крім активістів, таких як ви?
Якщо говорити про Деканоїдзе, то її мав би контролювати Аваков. Щодо самого Авакова, то тут складніше, бо він сам не є ані дерслужбовцем, ані на службі в поліції. Фактично це політична посада, і його контроль є складним. Фактично його мала би контролювати Верховна Рада, але дуже складно притягнути його до відповідальності через колегіальний орган.
Нещодавно використовувати у школах тільки державну мову зобов’язали освітян.
Фактично їх не так зобов’язали, як нагадали, що існує закон, якого треба дотримуватись. Цей наказ не вносить якісь нові норми, а просто зайвий раз показує, що є 10 стаття Конституції, згідно якої державною мовою є українська. І є закон про освіту. Там теж говориться, що офіційна мова викладання у школах і вишах - українська.
Якою має бути, на ваш погляд, державна політика щодо мови?
Фактично багато чого в цьому питанні залежить саме від Києва. Як буде в Києві, так буде і по всій Україні. Київ – велика агломерація, та й основні рішення приймаються саме тут.
Законодавчий вплив дуже потрібен. Бо 90% людей міркує тими категоріями і тією мовою, яку їм дає телебачення. Зараз тільки 20-25% матеріалів на провідних телеканалах - україномовні. Президент вже двічі чи тричі до них звертався, казав, що це неправильна мовна пропорція. Тим більше, що близько 70% громадян вважають свою мовою українською.
Державна мовна політика повинна бути така: державна мова одна, і якщо якась громада хоче вводити собі іншу мову – будь ласка, але за гроші цієї громади. Наприклад, я слухаю засідання Верховної Рада. Якщо там хтось говорить іноземною мовою, то це державні витрати. Чому? Тому що апарат Верховної Ради надає потім переклад виступу українською. На це витрачаються наші з вами кошти. Коли майже всі громадяни України розуміють українську мову, навіть якщо в побуті нею не всі говорять, то чому витрачати гроші на цей переклад? Просто брати і використовувати українську було б ще й набагато дешевше. Не витрачатиметься удвічі більше фарби, удвічі більше паперу.
Яка ситуація з використанням української мови у брендів, на сторінках інтернет-магазинів?
Є Держпродспоживслужба (Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів - ред). Колись це було управління із захисту прав споживачів. Я з ними регулярно стикаюся із 2012 року і бачу, що нічого вони весь цей час не роблять. Впевнений, що якби їх усіх розпустити, то не буде ні краще, ні гірше. Лише хабарів менше буде давати бізнес. Чому? Бо закон вимагає, щоб інформація про товар надавалася українською. До мене зверталися багато разів з цього приводу клієнти різних магазинів. Ми пишемо у Держпродспоживслужбу, вони нам дають відповідь: "не затверджені бланки перевірок, тому перевірити такий-то магазин ми не можемо". Це триває чотири роки. Запити їм надсилав депутат. Депутату відповідали: "за вказаною вами адресою ми не знайшли того підприємця, про якого ви говорили" хоч було надано фото книги скарг, яка видана цією ж службою. Ця служба бездіяльна, хоча поставлена державою, щоб вимагати дотримання прав споживачів. Дуже сподіваюся, що з приходом нового керівництва, відношення служби до громадян та своїх обов’язків зміниться.
Щодо інтернет-магазинів, то в законі "Про захист прав споживачів" це називається "дистанційна торгівля". Крім зобов’язань давати саму інформацію про товар, у роз’ясненнях говориться: інформація, надана іноземною мовою, вважається ненаданою. Тому інтернет-магазини теж треба притягати до відповідальності, і штрафи за це передбачені у розмірі 30% вартості товарів на складі. І виходить: якби один магазин хоч раз заплатив такий штраф, то інші магазини через кілька днів чи тижнів ввели б у себе на сайті українську мову, бо ніхто не хоче втрачати такі великі кошти.
Були випадки, коли такий штраф платили?
Здається, ні. Вони за допомогою хабарів між собою домовляються, і служба вкотре пише відмашки, про те що нічого не знайшли, нічого не побачили.
Розкажіть про ситуацію, коли у вас розгорталися цілі баталії у спілкуванні з інтернет-магазином "Розетка".
Випадок із "Розеткою" є якраз найбільш кричущим. Вони вже четвертий рік не реагують на звернення клієнтів. Я особисто знаю більше 20 людей, які їм скаржилися, а загалом по країні таких людей - сотні. Всім їм вже четвертий рік відповідають, що сайт українською мовою у розробці. Але я мав напряму контакт із розробником. Він сказав, що їм навіть такого завдання не ставили - робити сайт українською мовою. Але зміни є, наприклад, зі сторінками брендів у Facebook до 2013 року була погана ситуація. Зараз топ-10 брендів, представлених у нас, ведуть сторінки українською.
Ще до війни були проведені маркетингові дослідження про те, якою мовою клієнту приємніше отримувати інформацію. За результатами опитування, російською приємніше отримувати інформацію 14-15% громадян, українською – 40%, а решту вказали, що їм немає значення. Тому якби мовна політика бренду мотивувалася такими маркетинговими дослідженнями, а не особистими переконаннями власника, то зараз ми мали б іншу ситуацію. Але мудрі бізнеси дослуховуються до цього. Зараз більшість інтернет-магазинів зробили українські версії сайтів.
Але багато чого залежить від того, якою мовою в країні спілкуються. Російську у нас знають майже всі, хіба не так?
Перше, українську мову знають всі. Бо всі вчили її в школі. Інших таких мов в нас немає. Погляньмо на двомовну Канаду. Там немає телевізійних програм, які одночасно ведуться двома мовами. Передача йде або англійською, або французькою. В аудіо мовленні також нема мішаних передач. В Швейцарії - чи не чотири офіційних мови, але передач теж таких немає. Фактично немає змішування, а є чітке розрізнення.
В Україні є мови національних меншин. Їх багато: грецька, російська, білоруська, вірменська. Але всі інші нацменшини, крім російської, по тому ж телебаченню дискримінуються. Єдина мова нацменшини, яка не перекладається – це російська. А чому вірменську перекладають, грецьку? Ці всі мови мають однаковий статус.
Багато хто каже: історично сталося, що у нас російську мову знають, хоча ні в табелях, ні будь-де ще це не відображено.
Так, це зараз є. Тому змушувати когось говорити українською у приватному житті - неправильно. Але в публічному житті, якщо ти чиновник чи виробник, єдиною обов’язковою мовою має бути українська. Інші – додатково, на вибір виробника.
У 2001 році проводили всеукраїнське опитування. За його результатами, 70% людей назвали рідною мовою українську. Якщо побудувати мовну карту (за цим опитуванням) і позначити території, де українську вважають рідною менше 50% громадян то ця карта на 90% корелює з картою захоплених територій. Відповідно, чітко бачимо, що державі ці процеси не вигідні. Уряд має м’яко ці процеси змінювати законодавчо. Бо інакше країна буде завойована і розпадеться. Тому виходить, що українська мова – один із чинників сильної держави.
І виходить, що до СРСР основною мовою спілкування у нас була українська?
Достатньо будь-яку людину в Україні спитати: "звідки твої діди і прадіди?". І якщо вони з України, значить на 99% їхня мова була українська. Є мовні карти за опитуваннями 1900 року, 1918го. Там чітко видно, що всюди на наших територіях, і на Кубані - говорили виключно українською. З приходом СРСР російська була штучно нав’язана. І так історично склалося, що в нас був Голодомор. Більше шести мільйонів українців було знищено. А потім до нас повезли на постійне проживання російськомовних людей. Вони асимілювалися, поширювали свою мову.
Зараз бачимо, як україномовні люди, які переїжджають жити в Київ чи Харків з інших міст, переходять на російську.
Є таке. Але звідки це явище взялося? Воно йде з часів Радянського Союзу, коли був нав’язаний стереотип "говориш українською, значить ти із села, до нашої громади не належиш". А належність до громади – це одна із базових потреб людини. І на цій базовій потребі тоді дуже гарно спекулювали. Звісно, зараз люди, говорячи російською, не бажають поганого, бо вже так є. Але за радянського союзу це була послідовна політика відторгнення тих, хто інакший.
Мій батько є викладачем у Львові, і його теж змушували викладати російською. Підсаджували на парах студента з Узбекистану чи з Туркменістану і казали "Він не розуміє, тому треба на "общепонятном". Потім студента переводили в іншу групу і починалося те саме. Так відбувалося скріплення країни за мовною ознакою. Зараз відомо чи не 300 офіційно зафіксованих наказів, які впродовж всього існування СРСР та Російської імперії применшували мову або виводили її з мови спілкування і мови науки чи освіти. І це стосується не тільки української, а й мов інших республік.
В Польщі, наприклад, російська мова не прижилася, хоча старші люди її знають і розуміють, бо вчили у школах. А Литва, та й уся Прибалтика, були в СРСР менше часу, ніж ми. Це одна з причин, чому вони у своєму розвитку швидко пішли вперед. Вони можуть себе чітко відділити, ось ми, ось наша мова, а ось Росія.
Чи помічаєте, що українською у нас говорити стали частіше?
Так, особливо за останні два роки. Хороші ініціативи з’являються у Києві. Була, наприклад, акція "Мовомарафон: переходь на українську – стань незалежним". Дуже позитивна акція, до якої долучилися понад п’ять тисяч людей. Організовував акцію зокрема Олександр Іванов разом Яриною Чорногуз. Людина добровільно брала на себе зобов’язання говорити українською. Сьогодні читала коротку новелу українською, потім вибирала фільм для перегляду. Тому зміни є, хоча й повільні. Чим більше люди тиснутимуть на владу, тим швидше все зміниться. Памятаймо: мовний кордон набагато міцніший за територіальний!