Володимир Стецик - про популізм у політиці, невдалий реванш Росії, вибори 2019 року, дорослішання українців та особисту трагедію під час Революції
Володимир Стецик встиг попрацювати бізнес-аналітиком та бізнес-консультантом в багатьох країнах світу. У 2017-му він свідомо повернувся до України, щоб долучитися до змін в країні. Зараз він веде в Україні кілька успішних проектів. Наприклад, є співзасновником платформи, яка підвищує рівень компетенції закупівельників, зокрема, державного сектору, і привносить кращі західні практики в цю галузь в Україні.
До 5-річчя Революції Гідності Володимир презентував власну книгу “Розворот. Хроніки Майдану”, де зібрав описи подій, які відбувалися під час Революції з 21 листопада 2013-го по 1 березня 2014-го.
Книжка Володимира Стецика – про спротив і вибір на користь майбутнього. Про страх, відвагу, єдність і розбрат. Це спогади людини, що спостерігала, як крок за кроком віднаходиться новий шлях України, стала свідком розчарувань і перемог, втратила на Майдані найкращого друга – Богдана Сольчаника – і усвідомила цінність того, що вдалося здобути.
Якими були 5 років після Майдану? Як події того часу автор книги сприймає зараз? Які головні успіхи за ці роки вдалося втілити в Україні? Чи вдалося врешті Україні встановити вірний вектор розвитку? На ці та інші питання Володимир Стецик відповідає для Styler РБК-Україна.
Володимире, чому саме “Розворот”? І як ця назва пов’язана з Революцією Гідності?
Розворот – бо, з одного боку, ми поки йдемо по краю прірви, і є вірогідність зірватися з траєкторії. Якщо згадати 2013 рік, то тоді очікування були дуже погані. Я в той період подумки вибирав країну, куди емігрувати. А потім з'явився шанс змінити траєкторію розвитку країни, саме тому це розворот. Я думаю, у 2019 році ми або зірвемося, або зможемо рухатися у правильному напрямку.
Чому саме у 2019 році? Через вибори?
Вибори – це лише прояв. Їх наслідком має стати готовність громадян дорослішати. Зараз ми бачимо, що дискурс популізму існує в усьому світі, він притаманний не лише Україні. Це і Брекзіт, і політика Трампа, і багато інших факторів. Ця велика хвиля популізму з'явилася вже після написання книги. А у книзі я намагався жорстко дотримуватися хронології подій Майдану і не писати про майбутні на той час події. Писав так, як все сприймалося саме під час Майдану.
Під час Майдану здавалося, що до революційних подій прикута увага всього світу. А як, на вашу думку, Майдан вплинув на світові події?
Перш за все, українці часто люблять зводити контекст до містечковості. Я за останні роки прожив у п'яти різних країнах світу, і якщо дивитися з боку на те, що в Україні відбувається, короткою відповіддю буде – так, Майдан впливає на світові події. А довга відповідь – впливає не так, як нам би хотілося.
Холодна війна завершилася не так, як хотілося би Кремлю. Відповідно, підготовка до цього реваншу відбувалася в різних площинах. Зокрема, у підтримці Росією певних політичних партій: французам ще належить дізнатися, хто підтримував не тільки Марін Ле Пен, а й її батька, ще коли він протистояв Шираку у другому турі виборів багато років тому.
Бажання реваншу дозволяло Росії готувати багатоходові комбінації, у Кремлі могли прорахувати результати, а Україна під час Майдану раптом почала цьому протидіяти. У мисленні людей почало діяти протиставлення: чи є Україна взагалі єдиним народом з Росією. Або заново згадалася та відома теза Кучми "Україна – не Росія", яку ми продовжуємо усвідомлювати тільки зараз. Варто згадати і протести на Болотній площі в Москві у 2012 році й те, коли вдалося силою задушити будь-які протести в цій країні.
Передбачалася схожа реакція і на протести в Україні?
Ймовірно так, але реакція була іншою. Вона змусила Кремль нервувати. У моєму розумінні, Україна саме так вплинула на погіршення стратегічного становища Кремля. Бо завадила Росії встановити “історичну справедливість”.
На мою думку, Майдан спершу був керованим. Тобто якісь сили спеціально ескалували конфлікт. Про це теж іде мова у моїй книзі.
Як це відбувалося?
Було розуміння, що за певних умов спротив сходить на менш активні фази. Тому Майдан, як мені здається, спеціально підігрівали. І зараз мені дуже прикро, що за п'ять років ми не просунулися у розслідуванні справ Майдану. На жаль, доказової бази досі немає. Але під час Майдану простежувалася чітка циклічність подій. Ми пам’ятаємо, як Тетяну Чорновіл побили, пропав Дмитро Булатов. Це відбувалося перед майже кожним наступним віче, щоб збільшити градус агресії у людей і досягти викиду енергії.
Хто, на вашу думку, ескалував конфлікти?
Скоріше за все, мова йде про російські або проросійські спецслужби. Бо у нас на той момент була практично відсутня грань між українськими і російськими спецслужбами.
Що вже казати: громадяни Російської Федерації практично очолювали українські спецслужби в той час! Але точно сказати, хто це був – українці чи росіяни, має слідство. Та, з дуже високою ймовірністю, мозковий центр ескалації був саме в Росії.
Ескалація могла б стати підставою для агресивної атаки на протестувальників. А наступна мета – легітимізувати анексію територій України. Створити підставу сказати: “Україна як держава не відбулася”.
Які найважливіші події Майдану або ваші відчуття від пережитого ви описуєте у книзі?
Книга починається із фрази моєї дружини у четвер відразу після того, як Мустафа Найєм написав свій знаменитий пост 21 листопада. Дружина мене запитала: Як думаєш, чи буде революція? Мені на той момент здавалося, що нічого принципового не відбудеться. Перші дні Майдану мені нагадували дискотеку. До побиття студентів я це сприймав як лайт-версію Помаранчевої революції. Все, що було до 29 листопада, мало особисто для мене мінімум спільного із революцією. Це були намагання максимально інтелігентно виразити свій протест. І, якщо чесно, без особливої віри в успіх.
29 листопада я пішов з Майдану майже опівночі. Я не розумів студентів, які кричали "революція!". Мені тоді здавалося, що вони не читали підручників з історії і не розуміли, що революція – це багато крові. Мені значно ближчий еволюційний розвиток.
Коли я писав книгу, то намагався просто фіксувати те, що було, щоб це пам’ятали. Оскільки моя професія – бізнес-консультант, бізнес-аналітик, я намагався якось цю інформацію структурувати і аналізувати, з’єднувати певні точки. При цьому я жодним чином не претендував на те, щоб після видання книги стати кимось відомим. Я вважаю це суспільно важливою справою. Ще зі шкільних років мав бажання викладати думки на папір. В той час таким "папером" для мене став Facebook.
Ви також казали, що внутрішнім поштовхом до написання книги стала і особиста трагедія: на жаль, на Майдані загинув ваш друг.
Так, 20 лютого на Майдані загинув мій найближчий друг. Це була моя внутрішня обіцянка: я сказав собі, що про Богдана Сольчаника має дізнатися якомога більша кількість людей. Книга – одна із форм передачі інформації світові про нього.
Поворотна точка Майдану особисто для мене була саме 20 лютого. А до того, 16-17 лютого, у мене було колосальне відчуття особистої драми. Було відчуття, що насувається щось трагічне, що події розвиваються поза моїм контролем. 20го мені зателефонували, сказали, що мій друг загинув. Тоді у багатьох людей виникло глибоке відчуття сорому і безсилля, яке буде впливати на подальше життя протягом багатьох років. Я люблю прораховувати кроки, які б дозволили вийти із важких ситуацій, а на момент 2014 року таких виходів я не бачив.
У мене на той момент було дві думки. Перша – що старше покоління втратило довіру, і друга – що це вже наша особиста відповідальність, ми не маємо права змарнувати цю можливість. Адже старше покоління довело нас до точки, коли ми гинемо. Ми не маємо права віддавати комусь контроль над нашим майбутнім знову. І друге – відчуття, що все найгірше вже пройшло. Так, я тоді взагалі недооцінив ризики Криму і Донбасу. Але в той період з позиції Києва все здавалося саме таким.
Книга базується на моїх постах із Facebook. А далі вони допомагали мені максимально чітко відновити емоції тих днів. Основну частину книги я написав у 2015 році, а решта часу пішла на те, щоб довести її до логічного завершення й наважитись її опублікувати.
Наважитись публікувати було складно? Чому?
Ну, моя книга - це взагалі некомерційна історія. Передбачалося, що вона буде суто для друзів. Але я почав її поширювати серед людей, бо відчув, що в країні настає черговий переломний момент. Зневіра, сум і втрата надії – треба з цим щось робити!
Що саме треба робити?
Я б хотів застерегти людей від того, що шукати прості і швидкі рішення - це, як правило, не добре. Мабуть, це взагалі головне, через що я взявся писати книгу. Люди хочуть простих рішень. Але вони не завжди можливі. Треба якомога більше інвестувати в освіту і критичне мислення українців, тоді буде менше потреби воювати. Я сам сподівався на багато речей, яких не сталося.
Але є три ключові моменти, які ми не враховуємо. Перший – ми недооцінювали, наскільки поганою є наша стартова точка. Якщо порівнювати нас із сусідніми країнами, тією ж Польщею, то у таких країн стартова точка була значно кращою. Проста ілюстрація – після п'яти років агресії Росії у українців досі виникають сумніви, Росія – друг чи ворог!
Другий фактор, який ми мало враховуємо – це швидкість, із якою країна може рухатися вперед. Ми не можемо рухатися так швидко, як би нам хотілося. Хоча б тому, що в реформах витрачається багато енергії просто на те, щоб ці самі реформи не скотилися назад через протидію змінам. Наприклад, замість того, щоб вдосконалювати і рухати далі e-декларуванння, ProZorro та інші важливі зміни, багато сил витрачається на те, щоб захистити їх від вторгнення чи взагалі знищення.
І третє – Україні не дуже пощастило з глобальним контекстом. Якби навколо нас були країни, які готові уникати популізму та готові до складних рішень, нам би пощастило більше. Саме тому швидких рішень не буде. Ніхто не прийде зробити за нас все, що ми маємо зробити самі. Дорослішання широких мас українців – це, напевно, наша основна задача на найближче майбутнє.
Варто додати, що у українців є глибинна, навіть генетична здатність бачити "зраду".
З чим, на ваш погляд, це пов’язано?
Це багато в чому пов’язане із тим, що ми жили протягом багатьох століть у прикордонні. У прикордонні – це між західною цивілізацією і племенами, які нападали, спалювали наші землі і міста. На нас нападали татари, половці, монголи. Уміння бачити небезпеку, "зраду" в таких складних умовах постійних загроз – це стало стратегією виживання.
Травми 20 століття також це доводять: Голодомор і багато інших історичних драм підсилили це відчуття. Травмована психологічна потреба виживати виводить для українців позитивні зміни на задній план, і натомість багато людей фокусуються на поганому. З одного боку, це певна дитячість – "давайте нам все по швидше", а з іншого – це наслідок дуже серйозних і трагічних історичних травм.
Які загрози в контексті майбутніх виборів в Україні ви бачите?
Це, зокрема, схильність пам'яті українців стирати негативні моменти і забувати про те, що політики не виконували свої обіцянки.
Хто із тих, кого ви зупините на вулиці і спитаєте, які були дії Тимошенко у 2008 році, згадає про реальні факти? Мало хто. Я дуже чітко запам’ятав: тоді, 1 жовтня 2008 року, був ефір, під час якого вона запевняла, що глобальна економічна криза Україну не торкнеться.
Мені як фінансисту надзвичайно важко було це зрозуміти. Коли очільник уряду це говорить з метою заспокоїти – я ще міг би це прийняти, якби були якісь чіткі й конкретні дії для подолання кризи. Але, вочевидь, вона була в цьому справді переконана! В результаті ми отримали прямі непрофесійні дії, внаслідок яких наша економіка сильно постраждала.
А як щодо зависоких очікувань українців?
Так, у багатьох із нас – високі очікування. Нам треба переглянути їх в бік реальних. Дзеркало не винне у тому, що воно дає погане зображення. Давайте розповідати історії успіху, тиражувати ці історії успіху, а не ігнорувати їх. Взяти, приміром, децентралізацію. Чому би в контексті цього процесу не розповідати про міста чи села, яким вдалося впровадити у себе багато позитивних змін? Зазвичай рушійною силою змін є 2-5% всіх прикладів, хоча в рамках тієї ж децентралізації таких прикладів значно більше.
Якщо усвідомлювати глибину ями, в якій ми були, то на сьогодні деякі результати навіть перевищують очікування.
Наприклад?
Наприклад, яка була ймовірність зменшити газову залежність від Росії? Раніше ми й подумати про це не могли! Насправді для зменшення газової залежності ми виконали фундаментальні заходи, які дали результат:
По-перше, це зменшення попиту. Я розумію, що багато хто буде зі мною не згоден, але люди вчаться економити. Ціна нашої незалежності від Росії – це в тому числі ціна енергетична, газова. Це може звучати цинічно, але ріст тарифів дозволив почати економити, утеплюватися, переходити на твердопаливні котли. Промисловість це пройшла ще у 2008 році, коли газ став коштувати 400 доларів за тисячу кубів, тому промисловість у нас достатньо енергоефективна.
Якщо подивитися по цифрах попиту, то український попит у 1991 році становив порядка 120 мільярдів кубометрів газу в рік. Зараз - в районі 30 мільярдів кубометрів. Звісно, є фактори падіння економіки, втрати Криму і частини Донбасу, але ми точно стали споживати менше енергії. Це великий плюс.
Другий аспект – ріст власного видобування. Цей процес є складним і результату не можливо досягнути одразу, однак є позитивна динаміка.
І третій елемент – це можливість отримувати газ від альтернативних постачальників, не купуючи його в РФ.
Зараз часто говорять про колосальний відтік людей з України за останні 4-5 років.
Це явище може зіграти й позитивну роль.
Неочікувано. Яку саме?
У 2015 році мій тодішній роботодавець прийняв рішення покинути Україну. Мені було запропоновано три опції: у Москві, у Південній Африці та у Арабських Еміратах. Я вибрав Емірати, і врешті прожив там два роки. Я спробував виміряти свою продуктивність і ефективність на світовому рівні. Займався бізнес-консалтингом. В такій професії твій основний актив – голова і комп’ютер, не потрібно перевозити виробничу лінію.Тому такі переїзди даються досить легко.
З одного боку, українська економіка зараз страждає від відтоку низькокваліфікованої робочої сили. З іншого, саме це вже змусило бізнес переорієнтуватись. Адже досі у бізнесу не було економічного обґрунтування для впровадження ефективних автоматизованих технологій, а тепер вони є. До того ж, багато представників бізнесу вже переглянули рівень зарплат для своїх працівників, бо ті їдуть в інші країни.
До речі, безвіз - ще один із наших великих успіхів, який дасть ефект не відразу. Люди можуть поїхати, подивитися, зробити власні висновки, розвіяти міфи.
За прогнозами експертів, невдовзі масштаби міграції з України досягнуть таких показників, що пенсіонерів буде значно більше за тих, хто платитиме податки.
Тут можна зняти рожеві окуляри і подивитись на проблему об’єктивно. Є країни, в яких точка неповернення відтоку людей вже відбулася. Це, скажімо, Ліван. Через громадянську війну протягом 30 років за кордоном стало жити більше ліванців, ніж всередині країни.
Хоча якість людського капіталу там колосальна! Ліванці - це, мабуть, найбільш освічені арабомовні фахівці, які мені зустрічалися на Близькому Сході.
А загалом глобальний контекст говорить, що за останні десятиліття у нас збільшилася тривалість життя населення і зменшується народжуваність. Частина країн вирішує це тим, що відкриває двері для мігрантів притоком молодої крові. Але це тимчасове рішення. Фундаментального рішення тут немає. Одним з рішень, як я вважаю, є підняття пенсійного віку. Я знаю, що для України це дуже непопулярний крок, але в той же час потрібний.
Та якщо нам вдалося вижити у 2014 році, то тепер нас мало що може зупинити! Часто люди запитують: чи довго чекати позитивних змін? Якщо чекати - то довго, але їх потрібно не чекати, а робити. “Де два українці, там три гетьмани” – ця маніпулятивна фраза свого часу була “подарована” нам Кремлем, але вона програмує нас на певну поведінку, і українці готові цю фразу увесь час підтверджувати. Щоб скасувати цю установку, нам потрібно в певний момент відмовитись від своїх амбіцій. Зокрема, у короткотерміновій перспективі бути готовим поступитися особистими амбіціями за умови, що ми рухаємося у правильному напрямку. Але пасивна позиція точно програшна.
У мене теж був період, коли я думав: “ну от все, зараз ми почнемо дуже швидко розвиватися”. Але я зрозумів, що у мене були завищені очікування. Нам усім потрібне збільшувальне скло на позитивні зміни: шукати позитивні приклади, розповідати про них, звертати на них увагу, брати щось з них на озброєння А ми, навпаки, дивимося зі збільшеним склом на будь-яку зраду, на негативні речі. Тут підійде правило, яке працює і у бізнесі теж: як досягти успіху? Збільшити кількість спроб. Звісно, частина спроб будуть неуспішними, а частина - успішними. Головне - не здаватися.
Нагадаємо, події Майдану вперше відтворили у віртуальній реальності.
Крім того, Ігор Пошивайло розповів, яким планують зробити музей Майдану у Києві.
Відео: Події Майдану відтворили у віртуальній реальності (video.rbc.ua)